1. Феномен людини.

Людина — унікальне творіння у Всесвіті. Вона непояснен­на, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть повною мірою розкрити таємницю людини. Можливо, ви наблизитесь до її пізнання. Але перед тим слід звернутись до поглядів, які знаходяться у спадщині попе­редніх поколінь.

 Називаючи ті чи інші якості людини, видатні мислителі доходять висновку, що з-поміж них є визначальні, принци-пово важливі. Упродовж тривалого розвитку світоглядної культури виділялись з них то одні, то інші: людина є полі-тична (полісна) істота (Арістотель); людина — це мисляча річ (Р. Декарт );людина - це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б. Франклін); людина - це тварина, яка має особливу зов-нішню організацію і здатність користуватися знаряддями праці та зброєю (К.А. Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К. Лінней); це єдина істота, яка знає, що вона є (К. Ясперс); людина, котра грає, або людина-актор (Й.Тейзін-ге); сутність людини становить сукупність усіх суспільних від-носин і предметно-практична діяльність, що є поглибленим визначенням людини як такої, котра працює (гомо фабер) (К. Маркс); нарешті, людина як істота творча. З висоти нашо-го часу окремі з цих висловлювань, на перший погляд, дивні.

 Однак вони, як і інші, тут не названі, складалися посту-пово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. Як ми вважаємо, будь-яке ви-значення залишиться таким же незавершеним, як і історія людства.

 І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною від-повіді на запитання — хто ж вона є?

Нам належить здійснити свій пошук.

Отже, хто є людина? На перший погляд, це питання зов-сім просте. Дійсно, хто ж не знає, що таке людина? Кожен із нас впевнено виділяє людину з навколишнього світу. її відмінність від інших істот вважається цілком очевидною Однак річ у тому, що те, що нам здається найближчим, най­більш знайомим, насправді є найбільш складним, як тільки ми робимо спробу збагнути його сутність.

 Видатний німецький філософ І. Кант дійшов висновку, що у філософії є лише три запитання, на які вона має дати відповідь: що я можи знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися? Як не дивно, а зводяться вони до одного запитання:(Хто є людина?)

 Отже, філософську "Програму осягнення людини можна афористично визначити словами Сократа: "Пізнай самого себе". Спробуйте осмислити значення цих слів. Адже у цьо­му корінь і стрижень усіх світоглядних проблем. Історія роз­витку людини і світу свідчить, що процес осмислення фено­мену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена насамперед первинним і найскладнішим питан­ням про походження людини.

Вирішення проблеми походження людини у світоглядній історії має гіпотетичний характер.

 

2. Проблема сутності людини та її існування

Філософська антропологія обіймає розмисли як над метафізикою людини, так і над її предметними виявами. Коротко кажучи, осмислює сутність людини, як несуперечливу єдність духу і плоті, а також існування людини або її суспільно-культурні виміри. Якщо дух і плоть — самотворчі структури людського буття, то природні виміри повідомляють про здатність людини до творчості, здійснення (ентелехії). Особистість — це діяння, що цілковито змінює людину.

Сутність й існування людини розглядають за допомогою різних підходів, що отримали назву: екзистенційного й есенційного.

Екзистенційний підхід цікавиться категорією існування.

Існування — категорія онтології, що позначає наявне буття предмета, котре осягається чуттями. Це фактична заданість чого-небудь.

Екзистенційний підхід витлумачує людину як «екзистенцію», від лат. «exista» — «існую», тобто посутньо не загальну, однократну істоту. Перевага віддається людській ситуації з одночасним акцентуванням на ірраціональних можливостях людини. Зосередженість на специфічно людському існуванні в світі замикає представників екзистенційного підходу на опосередкованому відношенні до феномену людини і зупиняє їх на судженнях та предметно-логічній думці. Вбачаючи призначення людини у виході «за межі», прихильники людського існування розуміють цей процес як порушення сталості, який супроводжується трансформацією чи то «перевертанням» природних вимірів людини.

Есенційний підхід робить ставку на категорію сутність.

Сутність — категорія онтології на позначення внутрішнього, ті особливості предмета, за межі яких людина не може вийти і які осягає розумом. Це становлення, зусилля чого-небудь.

Есенційний підхід прагне віднайти «специфічно людську» рису, не відмінну від інших рис, яка виявляє людину власне іншою (необмеженою, повною) істотою, що не закута в рамки детерміністичного світу. Проте, занурившись у власне розуміння есенційності, представники есенційного підходу продемонстрували набір людських «першосутностей».

І екзистенційний, і есенційний підходи у своїй суперечці між сутністю й існуванням на користь одного намагались віднайти способи самотворення людини як особистості. Через нехтування іншої сторони, продемонстрували одномірне розуміння феномену людини і гнучкість (багатогранність) особистості у процесі звертання до підстави.