13. Принципи складоподілу. Правила переносу слів в українській мові.

Принципи складоподілу:

1. Якщо поряд стоять однакові шумні звуки (обидва дзвінкі чи глухі), то вони належать до наступного складу: ща-стя, ка-штан, го-спо-дар.

2. Якщо із двох приголосних один дзвінкий, а інший глухий, то вони належать до різних складів: буз-ко-вий, до-ріж-ка, греб-ти.

3. Якщо поряд стоять два сонорні звуки, то вони роз’єднуються між попереднім і наступним складами: зем-ляк, дев’-ять, вір-ність, віль-но.

4. Якщо між голосними два приголосні – шумний (дзвінкий чи глухий) і сонорний, то вони належать до одного складу: му-дрець, лі-сни-цтво, бли-зня-та.

5. Якщо між голосними є кілька приголосних, то сонорні належать до попереднього складу, інші – до наступного: мор-ква, май-стер, мар-шрут.

6. Подовжені приголосні об’єднуються в склад із наступним голосним: гі-лля, ві-ття, ті-нню, за-ти-шшя.

7. Префікси не зберігають своєї цілісності й можуть розподілятися між складами, зокрема коли корінь починається з голосного: ро-зо-ра-ти, бе-зі-ні-ці-а-тив-ний, бе-зу-спі-шний.

Правила переносу слів:

Частини слів з одного рядка в другий слід переносити за складами: га́й-ка, зо́-шит, кни́ж-ка, ко-ло́-дязь, па́ль-ці, са-дів-ни́к, Ха́р-ків.

При цьому:

1. Не можна розривати сполучення літер дж, дз, які позначають один звук. Отже, переносиш можна лише так: ґу́-дзик, хо-джу́. Якщо дж, дз не становлять одного звука (це буває, коли д належить до префікса, а ж або з —до кореня), то їх слід розривати: над-звича́й-ний (а не на-дзвича́йний), під-жив-ля́ти (а не пі-дживля́ти).

2. Апостроф і м’який знак при переносі не відокремлюємо від попередньої літери: бур’-я́н (а не бур-’я́н), кіль-це́ (а не кіл-ьце́), Лук’-я́н (а не Лук-’я́н), ни́зь-ко (а не ни́з-ько).

3. Одну літеру не залишаємо в попередньому рядку й не переносимо в наступний: ака-де́-мія (а не а-каде́мія), Ма-рі́я (а не Марі́-я), олі-ве́ць (а не о-ліве́ць). Так само не можна поділяти на частини для переносу такі двоскладові слова, як або́, моя́, о́ко, ши́я тощо.

4. При переносі складних слів не можна залишати в кінці рядка початкову частину другої основи, якщо вона не становить складу: багато-ступі́нчастий (а не багатос-тупі́нчастий), восьми-гра́нний (а не восьмиг-ра́нний), далеко-схі́дний (а не далекос-хі́дний).

5. Не можна розривати ініціяльні абревіятури, а також комбіновані абревіятури, які складаються з ініціяльних скорочень цифр: ЗІЛ-111, ЛАЗ-105, МАУ, УРП.

6. У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами: Дні-про́ й Дніп-ро́, Оле-кса́ндра йОлек-са́ндра, се-стра́ й сест-ра́. Це правило поширюється й на суфікси: бли-зьки́й і близь-ки́й, видавни́-цтво, видавни́ц-тво й видавни́цт-во, га́ли-цький і га́лиць-кий, україн-ський і українсь-кий, убо́-зтво, убо́з-тво й убо́зт-во, суспі́льс-тво й суспі́льст-во.

14. Лексика та лексикологія.

Лексика (грец. lexikos «словниковий») — це словниковий склад мови з фразеологією включно. За допомогою лексики ми члену­ємо навколишній та свій внутрішній світ на частини і кожній із них присвоюємо назву-замінник. Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексикологією.

Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою називають також пев­ну частину словникового складу мови: лексика абстрактна, лек­сика термінологічна, лексика побутова, лексика емоційна і т. д. Найбільше багатство кожного суспільства — його мова, а в мові — її словниковий склад. Лексичне багатство мови свід­чить про рівень розвитку суспільства. В українській мові лише Загаальних назв (разом із термінами) кількасот тисяч. А якщо врахувати й те, шо багато слів мають не одне, а кілька значень, то стане зрозумілим, наскільки неосяжна лексика висо-корозвиненої мови. («А мова — як море», — сказав письмен­ник С. Плачинда, маючи на увазі лексику.)

З розвитком знань про світ мова невпинно зростає. До речі більшість слів у мові становлять спеціальні слова, пов'язані з різними галузями знань, культури, виробництва тощо, і лиі приблизно десята частина — це загальновживані слова.

Словниковий склад мови являє собою не просто набір слів. Слова в мові існують у певній системі та взаємовідношні. Вони розрізняються за сферою й частотою вживання. Слова" якнайтісніше пов'язані з позамовною дійсністю, складові частини якої вони позначають і на зміни в якій оперативно реагують, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. 1 тому лексична система є найрухливішою, наймобільнішою складовою частиною мови: у ній постійно виника­ють нові слова, нові значення в існуючих словах, а окремі слова стають застарілими, рідковживаними, а то й зовсім за­буваються, залишаючись тільки в писемних пам'ятках. Коли ми говоримо про те, шо мова пов'язує минулі покоління із сучасними, зберігає й передає минулий досвід, то маємо на увазі насамперед слова, лексику.

Багата, розвинена лексика забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окре­мого індивіда, що володіє цим багатством.

Розділ мовознавства, який вив­чає лексику мови, називається лексикологією. Лексика може вив­чатися: з погляду словникового складу мови в цілому, його кіль­кісного обсягу, походження, системи (власне лексиколо­гія); з погляду значення слів, природи і типів цих значень (семасіологія); з погляду походження слів, змін у їхньому значенні й звуковому оформленні, їх зв'язків з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею (етимологія).

Окремо розглядаються власні назви людей та місцевостей*їхнє походження й первісне значення (ономастика), стійкі сполучення слів, їхній склад і значення (фразеологія). Це менш важливе значення для функціонування мови має теорія й практика укладання словників (лексикографія).

Основний предмет лексикологічних досліджень — слова та фразеологічні одиниці.