38. Переклад 18 століття в Україні

У 17 — 18 ст. в Україні поширюються у перекладах з лат., італ., польс. мов рицарські романи (про Бову Королевича, про Петра Золоті Ключі та ін.), моралізатор. твори («Повість про сімох мудреців»), байки Езопа, окр. новели з «Декамерона» Боккаччо, зазнаючи істотних переробок на укр. ґрунті. Цікавою сторінкою укр. перекл. л-ри 18 ст. були переклади й переспіви Г. Сковороди з Овідія та Горація.

Поетичні П. на у. м. перших десятиліть 19 ст. позначені впливом стилю «Енеїди» І. Котляревського. Це травестійні «Гараськові пісні» (переспіви од Горація) П. Гулака-Артемовського, переклад Є. Гребінки поеми «Полтава» О. Пушкіна та ін., насичені просторіччям і вульгаризмами. Водночас з’являються переклади романтичної поезії: Л. Боровиковський переклав баладу «Світлана» С. Жуковського (вона була у свою чергу переспівом нім. балади Г. Бюргера), назвавши її «Маруся» і перенісши дію в Україну; М. Костомаров — лірику Д. Байрона, О. Шпигоцький — сонети А. Міцкевича, запровадивши тим самим цей жанр в укр. поезію. Т. Шевченко в «Давидових псалмах» дав високі зразки перекладів урочисто-патет. бібл. текстів, уводячи в них елементи переспіву своєрідний перехід між перекладною та ориг. творчістю поета. Широкі можливості вироблення різноманітних підходів до відображення давнього оригіналу засобами укр. мови виявили переклади «Слова о полку Ігоревім», створені М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, М. Максимовичем, Т. Шевченком (уривки), С. Руданським, Ю. Федьковичем та ін. Збагаченню образних засобів укр. мови сприяли переклади антич. авторів («Іліада» Гомера та «Енеїда» Вергілія у перекл. С. Руданського, гомерівський епос та «Антігона» Софокла у перекл. П. Ніщинського), В. Шекспіра (13 драм, творів у перекл. П. Куліша, «Гамлет» у перекл. М. Старицького), фольклору (серб. нар. поезія у перекл. Я. Головацького та М. Старицького). Перекладацький професіоналізм уперше в укр. л-рі виявив І. Франко, який підходив до цієї справи з наук. аналізом, худож. інтуїцією, володіючи всіма стильовими регістрами укр. мови. До І. Франка укр. перекладачі працювали лише над творами європ. л-р, він першим почав перекладати тексти сх. авторів. У той самий час П. Грабовський переклав кілька сотень ліричних і політ. віршів з ест., латис., вірм., груз., утор. та ін. мов, зберігаючи смислову домінанту оригіналу й досить вільно ставлячись до його худож. своєрідності.

39.

40.

41.

Переклад початку 21 століття в Україні

Сергі́й Ві́кторович Жада́н (23 серпня 1974, Старобільськ, Луганська область) — український поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Літературні твори Сергія Жадана одержали численні національні та міжнародні нагороди, були перекладені тринадцятьма мовами, зробивши автора одним з найвідоміших сучасних українських письменників. Сергій Жадан є також активним організатором літературного життя України (з 2000 року - віце-президент Асоціації українських письменників), учасником мультимедійних мистецьких проектів, а також акцій громадянської непокори. Темою творів письменника є пострадянська дійсність в Україні. Для стилю Жадана характерний вжиток розмовної та нецензурної лексики.

Переклади

Діти Райнера і Марії (Харків: Майдан, 2004)

Збірка поезій Пауля Целана (готується до друку)

Софі́я Ю́ріївна Андрухо́вич (* 17 листопада 1982, Івано-Франківськ) — українська письменниця, перекладачка й публіцистка.

Переклади

Ґретковська Мануела. «Європейка». Переклад із польської. Нора-Друк, 2006.

Дж. К. Роулінґ. «Гаррі Поттер і келих вогню». Переклад із англійської разом з Віктором Морозовим (Перекладає з португальської та англійської мов. Гаррі Поттер).

Ю́рій І́горович Андрухо́вич (*13 березня 1960, Івано-Франківськ) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників.

Переклади

«День смерті пані День» (Харків: Фоліо, 2006) — переклади американської поезії бітників 60-70-х років

В. Шекспір «Гамлет» (Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2008)

переклади з польської: Т. Конвіцькій та інші

переклади з німецької: Р.-М. Рільке, Ф. фон Герцмановскі-Орландо та сучасна німецькомовна поезія

переклади з російської: Б. Пастернак, О. Мандельштам.

42.

Переклад в Україні в ХХ ст. (В. Коптілов, Р. Зорівчак).

Ві́ктор Ві́кторович Копті́лов (*3 липня 1930, Київ - 19 лютого 2009, Київ ) — український мовознавець, перекладач, теоретик перекладу, критик.

• Доктор філологічних наук (1972). Професор (1977). Член Національної спілки письменників України (від 1974). Лауреат літературних премій ім. Максима Рильського (2000) та ім. Миколи Лукаша (2001). Автор статей з прикладної лінгвістики та про мову українських письменників.

• Перекладає з польської, англійської, німецької і французької літератур.

• Переклав твори Анни Зегерс, Волта Вітмена, Владислава Броневського, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Франсуази Саган і багатьох інших письменників.

• Уклав і видав у Парижі французькою мовою практичний посібник-довідник «Говорімо українською. Мова і культура» (1995), де подав також короткі українсько-французький і французько-український словники.

Роксоля́на Петрі́вна Зорівча́к (* 8 листопада 1934, Львів) — доктор філологічних наук (1988), профессор. Англіст-фразеолог, перекладознавець, дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження української літератури до англомовного світу і англомовних літератур до української літератури, засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін. Автор монографій:

• «Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія (на матеріалі перекладів творів української літератури англійською мовою)» (1983),

• «Реалія і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози)» (1989),

• розділу «Українсько-англійські літературні взаємини» (у книзі: «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті»: У 5 т. — К., 1988 — Т. 3),

• розвідок (понад 700) з перекладознавства, контрастивної лінгвістики та англістики в колективних монографіях, енциклопедичних виданнях (зокрема, в УРЕ, УЛЕ, компендіумі«Українська мова»), в україномовній та англомовній лінгвістичній пресі.

43.

Видатні українські перекладачі другої пол. 19 ст. (Степан Руданський, Ксенофонт Климкович).

Степа́н Васи́льович Руда́нський (* 25 грудня 1833 (6 січня 1834), село Хомутинці, нині Калинівського району Вінницької області — † 21 квітня (3 травня) 1873, Ялта) — український поет.

Перекладав з російської та інших мов. Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.

Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Цензура, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування. Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». «Співомовки» це збірки гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок про панів, попів, циган, москалів, поляків, євреїв, німців, чортів і т. д., зачерпнутих здебільше з уст народу («Пан та Іван в дорозі», «Піп з кропилом», «Баба в церкві», «Циган з хроном», «Вареники», «Хоробрий лях», «Мошко-асесор», «Зайшов німець раз на баль», «Чорт» й ін.).

До літературної спадщини Руданського, основна й найцінніша частина якої була надрукована лише по його смерті, належать і переклади («Слово о полку Ігореві», уривки з «Краледворського рукопису», Гомерова «Іліада», Верґілієва «Енеїда», частина «Демона» Лєрмонтова, «Сни» Гайне, поодинокі вірші Т.Ленартовича й Б.Радичевича), збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С. В. Р.», Кам'янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після смерті його довгий час залишалися в приватних руках. Виявлені й вивчені радянськими фольклористами, вони видані 1972 р. у Києві.

Ксенофо́нт Григо́рович Климко́вич (1835—1881) — письменник, співробітник галицьких видань 60-х рр. XIX ст. У 1864 р. видавав бібліотеку «Руська Читальня». Перекладав з російської мови (Микола Гоголь, Євген Гребінка), з англійської (Байрон). На німецьку мову переклав Тараса Шевченка ("Мені тринадцятий минало", "І виріс я на чужині", "Якби ви знали, паничі" та ін.). Переводил Мицкевича, Залегкого.

Переклади з російської, чеської, польської і французької надруковано в семи книжках "Руської читальні" (с переводами Гоголя, Квитки, Корженевского), виданої Климковичем в роки 1864—1865

44.

Біблія потрапила на українські землі ще до Київської Русі. А в часи Київської Русі Біблія потрапила до нас як кирило-мефодіївський переклад. 1-й переклад – Пересопницьке Євангеліє (1561). архімандрит місцевого монастиря Григорій переклав Євангеліє з мови церковнослов’янської на тодішню письмову староукраїнську мову. До XV століття українські християни користувалися рукописними примірниками частин Біблії, переважно Нового Завіту, - давньослов'янською мовою, більш-менш зрозумілою для значної частини грамотних люде. У XVI столітті були зроблені спроби перекласти Святе Письмо з мови оригіналу на українську народну мову. Прикладом може бути знаменита рукописна Пересопницька Євангелія з Волині 1556-1561 років. Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф.Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, а й в Україні. Не можна не згадати і знаменитого заблудівського Псалтиря з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І.Федорович при сприянні Г.Хоткевича*. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. Переспіви псалмів знаходимо у М.Максимовича, С.Руданського, І.Франка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Гулака-Артемовського, Т.Шевченка, Ліни Костенко. Поважні здобутки в перекладах Біблії українською літературною мовою досягнуті в XIX столітті.

45.

Переклад кінця XIX- XX століття (Зеров і Лукаш)

М. Зеров

Мико́ла Костянти́нович Зе́ров (*26 квітня 1890, Зіньків — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Республіка Карелія) — український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії.Зміст

Дитинство

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. «Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки).

Молодший брат Миколи — Михайло став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

Освіта і перші публікації

По закінченій Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903—1908). У 1908—1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада». З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року1924;— ще й жіночої гімназії З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. З 1917 року він працює викладачем латини у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства в Києві. У 1918—1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року).З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.

З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, де він працює близько трьох років. Всі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також в Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

1923—1925: Неокласики

1923 року голосно заявили про себе «неокласики» Саме тоді вони з'їхалися до Києва й об'єднались у рамках АСПИСу. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської Академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, М. Івченко. Лідер «неокласиків» оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книг і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який, фактично, обстоював необхідність уніфікації та суворої регламентації як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.

Того ж 1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою «розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх „сухарями“ на розкішному бенкеті поетичної фантазії».

Дух класичної простоти, піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.

До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.