32. Літописи Самовидця, г. Граб’янки і с. Величка.

Новим явищем в історичній літературі на грані XVII і XVIII ст. стали так звані козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб’янки і Самійла Величка — історіографічні композиції, складені з характеристик видатних діячів, описів важливих подій та епізодів, тлумачень певних періодів політичного життя. Усе це викладалося в формі порічних статей, хронікальних оглядів, більш чи менш докладних розповідей За джерела для них правили особисті спогади, щоденникові записи, свідчення очевидців, літературні твори, писання інших історіографів. Козацькі літописи і за хронологією освітлюваних явищ, і за змістом, і за формою мають дуже мало спільного з традиційним літописанням і навіть із хроніками XVI – XVII ст. Це новий своєрідний жанр історіографічної літератури. Із козацьких літописів до XVII ст. належить «Літопис Самовидця», який розповідає про події 1648 1702 рр. У формі окремих нарисів автор освітлює причини і найважливіші події «війни Хмельницького», возз’єднання України з Росією, епізоди сутичок між козацькою верхівкою і «голотою», міжусобні чвари старшинських партій. Самовидець створює виразні характеристики діячів свого часу. Особливе місце поміж ними займає яскравий образ Богдана Хмельницького. Автор літопису, виходячи з класових інтересів старшини, неприязно змальовує бунтівну «голоту». Водночас він осуджує моральну й побутову поведінку деяких представників козацької верхівки, намалювавши виразні типи владолюбців, стяжателів та авантюристів. Для Самовидця характерне прагнення до суспільного втихомирення, яке, на його думку, можливе тільки при наявності сильної і твердої державної влади. Він — прихильник нерозривного єднання України з Росією. Змальовуючи події й осіб, Самовидець нерідко вдається до домислу, часто використовуючи при цьому народні перекази. Мова його близька до живої, народної, стиль викладу — простий, без барокової кучерявості. У царині віршової поезії " протягом XVII ст. продовжує розвиватися поезія духовна, релігійно-філософська, церковно-історична, празнична, панегірична. Це — гімни на честь тройці, Христа, Богородиці, Апостолів, святих; вірші про релігійні свята; молитовна і покаянна лірика; полемщні вірші, спрямовані проти чужовірців, єретиків, відступників; роздуми на релігійно-філософські теми, часто пройняті мотивами соціальної критики. Особливо виразні щодо цього були популярні теми несталості і швидкоплинності земного життя, мирських зваб, неминучості і нежданості смерті, рівності всіх перед смертю; елегійні роздуми про добро і зло, про сутність людського щастя тощо. З поетів, котрі зоставили своїми релігійно-філософськими віршами слід в історії літератури, часто не тільки української, а й білоруської та російської, треба виділити укладачів Загоровського і Києво-Михайлівсь-кого збірників, Даміана Наливайка, Памва Беринду, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Івана Величковського. Культивуються жанри етикетної, переважно панегіричної поезії,— вірші, що виголошувалися на різних урочистостях, писані до тих або інших дат і подій, на честь поважаних людей. Це різного роду віршовані орації — уславлення чи привітання; панегірики, що виголошуються з приводу урочистих зустрічей видатних діячів або даруються покровителям у подяку за підтримку чи в супровід проханню про підтримку. Особливе місце серед них займають погребові й поминальні плачі («лямєнти», «трени»). Від першої половини XVII ст. збереглось кілька помітних «иямен-тів», між якими виділяються «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашсви-ча-Сагайдачного» (К-, 1622), написані Касіяном Саковичем. Видатними памятками панегіричної поезії є декламації, присвячені Петру Могилі, насамперед складена києво-печерськими друкарями «Імнологія» (К-, 1630) та «Євхаристиріон» (К., 1632) Софронія Почаського. Серед поетів-панегіри-стів XVII — початку XVIII ст. слід згадати Якова Седовського, Григорія Бутовича, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефана Яворського. Адресовані царям., гетьманам, магнатам, церковним ієрархам, панегіричні вірші нерідко мали офіційне феодально-церковне спрямування і бували приправлені лестощами, частково зумовленими залежністю авторів од адресатів, а частково — етикетом. Водночас панегірична поезія давала простір для висловлювання прогресивних суспільно-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл до людей, наділених владою і багатством. Характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (бл. 1683 р.) та Івана Самойловича (1687). Своєрідним різновидом громадянської політичної поезії були «антипанегірики» — пасквілі, у яких відображалися станові і групові суперечності. Показовий щодо цього віршований пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.Рушійною силою історії, на думку авторів, було козацтво, йому приписували всі перемоги і заслуги у численних війнах. К.л. вважаються літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Завершує традицію К.л. "Історія русів". Кожна із цих пам'яток є складною, багатоплановою розповіддю про події Хмельниччини, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій, битв, повстань, змов, окремі документи, тлумачення тих чи інших подій життя України. Кожен з творів — оригінальне полотно, яке має свої особливості. Якщо літопис Самовидця відзначається оригінальністю їх змісту та простим викладом подій, то інші — бароковим типом світосприймання, у них вже спостерігається наближення викладу до літературного. Літопис Самовидця об'єктивно оповідає про події і фактографічно їх змальовує, а Григорій Грабянка та Самійло Величко користуються при написанні своїх творів безліччю джерел. Писані вони тогочасною Літературною мовою у формі порічних записів, оповідань, сказань, повістей із залученням різних документів. У них наявні розгорнуті характеристики героїв, детальні описи батальних сцен, інтерпретовані історичні перекази, легенди. Використані прислів'я, приказки, фразеологізми. К.л. дійшли до нас у рукописних списках, дослідження яких почалося ще у XIX ст. (П.Куліш, М.Максимович, О.Левицький, І.Франко). Матеріали К.л. — джерело літературної творчості (Т.Шевченко, П.Куліш, М.Старицький, П.Загребельний, Вал. Шевчук та ін.).