Тваринництво, мисливство, бортництво.

Тваринництво - галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людини. Продукти тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м'ясо та інші) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі галузі: м'ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво та ін. Скотарство в Україні було відоме вже у трипільській культурі IV-ІІІ тисячоліття до н.е. Проте провідною галуззю господарства воно стало в ІІ тисячолітті до н.е., коли тут з'явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З'являються власники великий табунів коней, отар овець, черед корів, які потребують великих лугів, пасовиськ, і тому частково змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу кочівництву. Скотарство розвивається і в І тис. до н.е. племенами скіфів. Вже Геродот згадує скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів). Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників (за визначенням Віктора Петрова) і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів, що вели осілий спосіб життя. Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен, хоча м'ясо було не так часто на столі простого селянина. Зате для княжої доби без нього не обходився жоден банкет. В Київській Русі значно частіше вживалося м'ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана). Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного Причорномор'я і Подніпров'я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика “звіриного стилю” передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою - у них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у “Слові о полку Ігоревім”: житло без “кнеса” розглядається як провісник нещастя, біди. Птахівництво. Двір українського селянина неможливо було уявити без домашньої птиці. Це були, звичайно, кури, а також гуси, качки чи індики, яких випасали діти. Особливо славилося П. Чернігівщини, звідки восени птицю вивозили вагонами. Існували вивірені багатовіковим досвідом способи догляду за самками, що висиджували яйця, спеціальні раціони для ніжних і кволих пташенят тощо. Бджільництво — один із найкорисніших та екологічно чистих видів традиційної господарської діяльності українців. Цією справою займалася лише певна частка населення, а то й окремі господарі — пасічники, що відзначалися статечністю й охайністю і були шановані односельцями як неабиякі знавці природи і навіть знахарі.Вівчарство. Грубововнових овець на території України розводили здавна. Місцеві українські породи були представлені чорними решетилівськими та сірими сокільськими вівцями. З кінця XVIII ст. на Полтавщині, а потім і по інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини XIX ст. — каракульських овець. Були відомі також вівці російських і волоських порід. У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також білих, чорних, попелястих мішаних овець. Взимку овець утримували в утеплених закритих приміщеннях. За достатньої кількості сіна годували п'ять разів на добу. Влітку на Поліссі та в зоні Лісостепу використовували вигінну форму випасу: вдень овець випасали в отарах вівчарі, а на ніч заганяли у двори. На Півдні, де до другої половини XIX ст. утримувалися великі (по 800-1200 голів) отари овець, та особливо у Карпатах застосовувалася відгінна форма випасу, за якої вівці перебували на віддалених пасовищах протягом усього літнього сезону.