20. Родинна обрядовість як елемент повсякденного життя.

Весільний обряд Наречений обирає собі старостів, один з яких старший, а другий молодший, вони з хлібом ідуть до батьків дівчини. Після переговорів з батьками, обрамлених поетичними примовками, досягається згода, і старости з батьками обмінюються хлібом, батько благословляє дочку, вона подає рушники і хустку нареченому. Старости перев'язують один одного через праве плече під ліву руку, дякуючи батькам нареченої і самій дівчині за вміння шити-прясти. Молодому дівчина на знак згоди підносить хустку, а якщо відмовляє, то подає гарбуз. Після сватання відбуваються оглядини, знайомство батьків молодят, де обговорюються всі деталі майбутнього обряду. Заручини практично повторюють сватання, але з тією відмінністю, що молоді сідають за столом на покуті, куди їх заводить староста, тримаючи середину рушника, кінці якого знаходяться в руках молодих, а батьки благословляють дітей. Після заручин наречений влаштовує останню парубоцьку гулянку, а наречена «дівич-вечір», на якому прощається зі своїми подругами. Дівчата виплітають молодим вінки. До традиційних обрядів приготування до весілля належить обряд бгання короваю. Печуть його літні жінки, кожна з яких приносить із собою трохи борошна, випікають коровай у хаті нареченого. У суботу після обіду дружки молодої йдуть за гільцем. Як правило, це невеличка сосонка, яблунька, вишенька чи грушка, яку зрубують, прикрашають калиною, квітами, колосками, кольоровими стрічками, запаленими восковими свічками і вставляють деревце у весільний коровай, що стоїть на столі на протилежному від покуті кінці. Підготовка до шлюбу починається у хаті молодої поки її прибирають дружки, музики грають. Традиційні обрядові дії виходу нареченої інколи супроводжуються «посадом». Молоду саджають на скриню з її посагом, підстеляючи подушку, молодий, батько чи дружка розплітають їй косу. Після подяки молодої батькам за виховання та догляд молодята вирушають окремими возами до церкви на вінчання. У момент шлюбу в церкві молода намагається першою стати на рушник, простелений у церкві, покласти свою руку поверх руки молодого, щоб досягти впливу на свого чоловіка. Після вінчання йдуть до хати батьків молодої, де їх зустрічають і благословляють батьки, для молодих готують «посад» на покуті, на вивернутому кожусі. Після обіду і співів молоді йдуть до батьків нареченого. Під час святкування весілля у домі молодого дотримуються багатьох обрядів, деякі з них — архаїчні, скажімо, обряд з діжею : молоді входять на подвір'я, молодий з боярами стає перед діжею, на якій лежить хліб і сіль, потім з хати виходить мати нареченого у вивернутому кожусі й шапці, несучи в пелені горіхи, соняшникове насіння, дрібні гроші. Вона починає обхід навколо діжі, за нею — молодий, бояри, світилка з букетом волошок у руках, запаленою свічкою та окрайцем хліба. Іменини Це сімейне свято, яке на Україні набуло поширення під впливом інших культур, насамперед західних, бере свій початок від часів хрещення Русі. Певно, пошанування святих розвинулось у святкування дня народження, оскільки люди мали імена, визначені календарем церкви. Отже, іменини — це одночасно відзначення іменинника і його святого заступника, а тому, як правило, обряд починався участю у богослужінні.У народному святкуванні іменин знайшлось місце елементам обрядів із інших родинних свят та звичаїв гостини. Запрошені на іменини приходили з хлібом та іншими подарунками, «гутали» винуватця свята тобто, посадивши на вивернений кожух, піднімали із побажаннями стільки разів, скільки років виповнилось. «Гутання» може набувати інших форм: піднімання на стільці, на подушці, просто на руках, при цьому дитину саджають на гроші, щоб багатою була. Ці обряди виконуються обов'язково за участи кумів, які цього дня пошановуються не менше рідню батьків. Звичай тягти за вуха, «щоб швидше pic», йде від дитячих забав і в основі своїй має яскравої виражену імітаційну функцію. Народження, родиниПоява на світ нового члена сім'ї була для всієї родини великою радісною подією і відповідно оформлювалась різноманітними обрядами.Хранителькою обрядів була баба-повитуха, яка не лише допомагала породіллі, а й виконувала різноманітні функції ритуального характеру. Вона була своєрідною жрицею, яка вводила дитину в рід, виступала посередницею між родиною і церквою.Для родильної обрядності українців властиві певна система символів із залишками язичницьких, вірувань. У ролі цих символів традиційно виступала вода, вогонь, земля, предмети рослинного і тваринного світу, їжа, питво, вироби з металу. Досліджуючи традиції родинної обрядності, неважко помітити відгомін язичницьких культів насамперед по відношенню до води. Це обряд «зливок» — очищення водою баби-повитухи і породіллі. Обливаючи руки і лип водою, взятою з криниці до схід сонця, повитуха промовляє заклинання: «Вода-водиця, водиця Уляниця, ти очищаєш гори, каміння, луги і береги. Обмий, очисть душу (називається ім'я породіллі) од всякогі скудства, паскудства, всякої напасті».За цим обрядом наступала черга обряду відвідання породіллі і святкування родин. На Україні вони мали специфічно жіночий характер, чоловіки участі у ньому не брали. Святкувались родини у регіонам України по-різному, але в усіх випадках обов'язковим елементом обряду була так звана бабина каша. Жінки приносили на родини горщики каші з молоком або цю кашу готувала баба-повитуха як головну страву ритуального бенкету на честь духів — заступників жінки і новонародженого. Горщечок з кашею прикрашали «квіткою» — букетиком з пшеничне колосків і кетяга калини, наприкінці свята цей горщечок розбивали. Ця жертовна страва у часи язичництва призначалась благодійному началу природи і життя — Роду і Рожаниці. Баба-повитуха у цьому обряді виконувала роль жриці міфологічних втілень культу природи. Слідкуючи за звичаями, повитуха повинна була виконати всі традиційні приписи, нічого не забути, інакше її могли звинуватити у злому умислі. Повивальна бабка перерізала пуповину на сокирі чи книжці, якщо це був хлопчик, та на гребені від прядки, якщо це була дівчинка. Цим самим вона, за народними уявленнями, давала дитині спрямування майбутньої долі, розум та працьовитість. Коли дитину вкладали у колиску, в головах викладали хліб — знак життя — та ніж — на охорону від злих сил. Баба вчила молоду матір прийомів догляду і захисту дитини та себе. Так, протягом шести місяців біля породіллі й немовляти повинно знаходитись щось залізне, а також охоронне зілля, з яким не можна було розлучатись увесь цей час. Обов'язком повитухи була і пізніша традиція дарування попові курки та пшона, доставки «імені й молитви», домовленість про день хрещення. часом вважається традиційним вітати іменинника, співаючи «Многая літа». Христини Усі обряди, пов'язані з народженням дитини, можуть бути трактовані як акт прийому новонародженого в рід, громаду. Основним із цих обрядів є хрестини, які на Україні влаштовувались за загально-християнським зразком, хоча і з певними регіональними особливостями. Хрестини намагались зробити в день народження, оскільки до цього, за звичаєм, матері не можна було годувати дитину. Роль батька, як і у всіх обрядах з новонародженим, відносно пасивна: він, заздалегідь домовившись, запрошував кумів та сусідів на обід. Батько, як і мати, не заходить до церкви під час самих хрестин, не приймає дитини тощо. Головними дійовими особами обряду є кум і кума. На Україні відомі дві форми кумівства: одна пара і кілька (до 20). Якщо кумів є кілька пар, вони діляться на «старших» і «молодших», «хресних» і «підхресних». Усіх кумів вважають членами родини, вони повинні опікуватись дитиною не менше за рідних. У всіх східних слов'ян широко розповсюджений такий звичай: якщо перша дитина помре, до другої запрошують як кумів перших зустрічних, вони вважаються «божими кумами». Звичай також вимагав, щоб хрещені батьки обирались не із родичів, крім того, брали за кумів лише тих, хто мав дітей. Приходили куми на хрестини із «крижмом» — шматком білого полотна, яким під час обряду покривали дитину, а потім робили пелюшки, і обов'язково приносили хліб. Перш ніж нести дитину до церкви, баба-повитуха купала немовля, загортала в сорочку, клала на вивернутий кожух, а потім передавала кумові, який разом із кумою ніс дитину до церкви. Після церковного обряду відбувалася гостина — обід, який у народі звали «кашею». На початку обіду хрещені батьки ламали обрядовий хліб і наділяли всіх гостей. Каша з медом подається у горщику, який потім розбивається об підлогу або об стіл, що символізує оновлення життя, а на Волині черепки ще й викидають на город, щоб гарбузи родили. Після побажань щастя й здоров'я новонародженому недопиті чарки виплескували на стелю, а на прощання кожному з гостей баба-повитуха дарувала «квітку» зі словами: «Даю вам квітку, щоб наша дитина цвіла, як квітка», інколи замість «квітки» дарували «виноград» — варені яблука й груші. Поховальний обряд у системі обрядів українського народу посідав одне з головних місць. Смерть людини у різні часи й епохи сприймалась по-різному, тому, залежно від вірувань і культурного розвитку населення, мінялось і ставлення народу до смерті, а відповідно й до обряду поховання. Відомо, що у давніх слов'ян покійників спалювали, пізніше небіжчиків почали закопувати у землю. У деяких обрядах збереглось вшанування вогнища, печі як місця, де покоїться прах предка. Відгомони язичницьких уявлень про суть смерті збереглись у поминальних плачах-голосіннях, які ми розглянемо окремо, а зараз скажемо про похорони у тому вигляді, у якому вони відбувались у середовищі українців до недавніх часів. Найперше, коли вмирає людина, родичі дають гроші в церкву на «подзвіння душі», потім покійника обмивають, одягають у найкращий одяг і кладуть на стіл у передній куток: головою до покуті, ногами до порога. Над померлим читають «часи», дзеркала та вікна запинають чорною тканиною, хустинами, чоловіки у цей час роблять труну і копають могилу, жінки готують страви до поминального обіду. У визначений час труну з покійником несуть на руках до цвинтаря. Віко повинно бути відкритим, остання путь супроводжується голосінням. Ховаючи молоду дівчину чи парубка, підкреслюють чистоту і цнотливість небіжчиків тим, що весільні обряди і звичаї вплітаються у всі приготування та церемонії похорону. Дівчину одягають у весільне вбрання, уквітчують, роблять гільце, прикрашають калиною, барвінком, житом, просом і ставлять його на столі. Потім це гільце кидають у могилу на труну. До хреста, який несуть перед процесією, прив'язують весільний рушник, хустки. Когось із хлопців обирають за нареченого і перев'язують хусткою. Якщо ховають хлопця, його святково обряджають, до шапки пришивають весільну квітку, пов'язують хусткою, як нареченого на весіллі. Молодому небіжчику випікають і весільний коровай, який несуть на віці труни. Перед тим як опустити труну в могилу, ріжуть коровай на скибки і наділяють всіх присутніх. У деяких місцевостях шишки, бинди, хустки тощо (залежно від того, якої статі покійник) роздають перед виносом тіла з хати. Хлопців та дівчат, які несуть труну, називають боярами та дружками. Символіка весільного ритуалу під час похорон походить від того, що покійні., не одружившись за життя, беруть шлюб з могилою, смертю.

До звичаїв, які побутують на похоронах, треба віднести і християнські правила: складені на грудях, руки покійника, запалена стрітенська свічка, панахида тощо. Голосіння, які є основою поховального обряду, за своєю формою — речитативні вірші, які часом переходять у спів. Вони мають характер імпровізації.