84. Світогляд сучасної української людини і проблеми сучасного розвитку української нації.

Більш актуальним для нашого сьогодення є питання про сучасний стан процесу українського націотворення. Вже сама його постановка виходить з того, що формування української нації ще не закінчилося. Констатація цього факту зачіпає самолюбство деяких національно свідомих українців, хоч насправді це мало б лише підживлювати енергію, державного будівництва, культурного розвитку, мобілізувати на дерусифікацію в усіх сферах нашого життя. Те, що ми ще на маємо вповні сформованої української нації, факт не просто очевидний, а такий, що дошкульно вражає безліччю прикладів. Більшість наших великій міст переважно російськомовні, і поки саме вони не стануть в основному україномовними, наше майбутнє залишається під загрозою. Видання українських книг в Україні становить неприпустимо низький відсоток, а на книжкових полицях їх ще менше. Величезна кількість населення майже весь вільний час дивиться російські телепередачі, частина з них має антиукраїнське спрямування. Вищі державні інституції, міністерства, навіть такі ключові, як міністерства освіти, культури, не проводять політики, скерованої на пріоритетний розвиток української освіти та культури. На тривалий час був штучно припинений процес українізації армії. Всі ці і не названі тут факти підтверджують теоретичне положення про те, то нація без держави, як і держава без нації, неможлива. Лише проголошення державної незалежності врятувало українців як етнос.

Прогрес, за якого не ресурси і не простори будуть визначальним фактором успіху, а інтелект людини і створені нею ефективні технології, стане можливим лише за умови встановлення ефективного міжнародного порядку і надійної системи безпеки, утвердження в центрі Європи миролюбної, інтелектуально багатої і спроможної України. Усім нашим співвітчизникам, в Україні і поза Україною сущим, належить добре зрозуміти, що твердження про роль України як гаранта миру і стабільності в Європі і світі є не пропагандивною фразою, а важливою політичною істиною нашого часу. В ній є запорука особистої безпеки для них та їхніх нащадків.

85. Українська культура в умовах глобалізації та проблеми її захищеності

Провідні тенденції сучасного світового розвитку так чи інакше пов’язані з глобалізацією — вони або породжені нею, або протидіють їй. Глобалізаційний поступ розглядають як якісно новий етап історичного розвитку людства, за якого глобальні трансформації зумовлені об’єктивними причинами, а якісні показники цього процесу визначаються новими технологіями та відповідними формами суспільних зв’язків і форм співжиття. Глобалізація є глибинним перетворенням різнорідного світового соціального простору в єдину глобальну систему, у якій безперешкодно переміщуються і взаємодіють інформаційні потоки ідей, цінностей і їх носії, а також капітали, товари і послуги, стандарти поведінки і моди, видозмінюючи світоуявлення, діяльність соціальних інститутів, суспільств та індивідів.

Деякі дослідники виражають сумнів у тому, що економічна глобалізація автоматично породжує глобалізацію культури.

Стосовно України зазначимо, що її культура віддавна наражається на ризик послідовної втрати національно- культурної ідентичності, а позиції її витісняються ерзацами масової культури. Хоч у нашому типові масової культури це проглядає ще й у набутті рис третинності й наслідування. Державна стратегічна політика України зі сприяння та роз- вою національних форм культури й досі залишається тільки декларованою. Вона «ходить» навколо абстрактної пропаганди духовності, а вимоги піднести традиційні зразки культури до сучасного рівня обертаються їх підведенням під іноземні штампи. З іншого боку, зрозуміло, що Україна не повинна задовольнятися лише внутрішньо-національними здобутками, а має прагнути посісти власне місце у світовій культурі.

Могутність держави сьогодні визначається вже не стільки володінням природними чи фінансовими ресурсами, скільки інтелектуальною й управлінською кваліфікацією і загалом задіяним людським капіталом. Тому перед Україною постає таке глобальне завдання як оздоровлення стимулювання інноваційної діяльності завдяки збільшенню інвестицій в людський капітал. У таких випадках вищому керівництву країни, її політичним лідерам необхідно чітко і публічно визначити сенсозмістовне ядро соціальної системи, що трансформується, або, простіше кажучи, визначити, до чого ця система повинна прагнути. Саме такий ідеологічний ракурс управлінської стратегії необхідний в Україні, де висунута і обґрунтована стратегічна мета — побудова сильної, процвітаючої країни, що забезпечує високу якість життя своїх громадян, їх соціальний і духовний розвиток в координатах національної і світової культури.