41.Монголо-татарська навала та її наслідки

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі.Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм.Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:

– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.

– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.

– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.

– Знищення значної частини феодальної еліти.

Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах).

Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

42.Передумови Відродження та сутність ренесансного гуманізму

Передумови епохи Відродження 

Епоха Відродження — період в історії культури Західної Європи, який почався в Італії в кінці XIII століття, зайняв в більшості європейських країн XIV—XVI ст., а в Іспанії та Англії тривав до початку XVII століття. Термін «Відродження» першим почав вживати Джорджо Вазарі — італійський художник XVI століття, учень Мікеланджело і перший дослідник сучасного йому мистецтва, автор книги «Життєписи найзнаменитіших живописців, ваятелів і зодчих». Він хотів підкреслити цією назвою особливий інтерес свого часу до античності, відновлення її традицій. Серед вчених тривають дискусії про основні риси, сфери поширення, періодизацію культури Відродження. Серед інших обговорюється, зокрема, і питання про те, чи є Відродження суто європейським явищем (можна зустріти міркування про китайське, японське Відродження тощо).

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець пануваннясередньовічної культури і початок формування культури Нового часу. 

Гуманізм як ідеологія Відродження 

Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.

Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями давніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя. Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея «гріховності» людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм («антропос» грецькою — людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури — всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю,мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями

Гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною