. Культурологія як навчальна дисципліна: її філософський сенс

Культурологія є інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Основні завдання культурології:

1. аналіз культури як системи культурних феноменів;

2. виявлення ментального змісту культури;

3. дослідження типології культури;

4. розв'язання проблем соціокультурної динаміки;

5. вивчення культурних кодів та комунікацій.

Вже у давніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. В легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем. Гермес — виготовляти знаряддя, опрацьовувати метали.

Еволюція природи та людини, як особливого виду в природі, є вихідним моментом культурної історії людства. Той чи інший досягнутий рівень культури людства визначає кожен раз заново «окультурення» кожної народженої людини, в результаті чого врешті решт відбувається окультурення людської природи.

Елементи людської природи представляють собою єдність природного і соціального, або природного і окультуреного. Наприклад, фізичне тіло людини представляє собою не тільки природне утворення, а ще і наслідок багатовікової трудової, тобто культурної діяльності.

Потрібні були століття розвитку культури, щоб рука суч. людини змогла навчитися виготовляти складну техніку, створ. високодосконалі твори скульптури, твори живопису чи музики, найвищі досягнення які відтворюються, за словами Енгельса «в картинах Рафаеля, статуях Торвальдсена, музиці Паганіні».

Ще більше це стосується духовного світу людини, який формується під впливом культурної діяльності і в процесі здійснення культурних зв'язків та відношень між людьми.

Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а і самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Культурна творчість людей проявляється відразу в якості подвійного відношення — природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає у тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність. Відповісти на це питання індивід мав сам, бо природа з приводу цього нічого не підказала.

Таким чином, суспільна потреба в праці та індивідуальна потреба в спілкуванні зумовили початок культурної історії людства й органічно поєднують людських індивідуумів в суспільне ціле Саме в цьому полягає філософський сенс культури. Потреба в праці та спілкуванні — це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури — державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування.

2. Еволюція поняття культура та форми її самоусвідомлення через світоглядні системи

Слово «культура» походить з ст.Риму є похідним від colo,colere(обробляти землю,культивувати її),пов»язане з с/г працею. В римі слово поширилося на освіту,виховання.

Марк Тулій Цицерон «Тускуланські бесіди».

Цицерон вбачав зміст культури у вдосконаленні мислення людини.

-В середні віки слово набуло переважно морально-етичного змісту.

В ХVІІ ст. С.Пуфендорф вперше вжив це слово як самостійне,визначивши цим духовне життя людини як таке,що відмежовує людину від природи.

-В Новий час (кін XVII-XIX ст.) слово набуло більш узагальненого значення – результат діяльності людини не тільки духовного але й матеріального характеру.

(культура = духовне +матеріальне). Після промислового перевороту,людина рішуче змінює світ ,щоб зафіксувати розрив з природою, а філософи протиставляють слова природа-культура , тобто культура – це друга природа,штучно створена людиною

- В добу Просвітництва слово «культура»асоціюється з розумністю суспільного життя.

- В ХІХ ст. слово «культура» ототожнюють з двома поняттями: цивілізація та суспільно-економічна формація

Й.Гердер, Гегель вважали,що культура-це завжди прогрес ,вдосконалення.

- ХХ ст. позбавилося романтичного ставлення о слова «культура»

- Сьогодні поняття «культура» є складним і невизначеним , існує багато визначень.

3.Буденне та теоретичне уявлення про культуру

В буденному житті культура як правило асоціюється з мистецтвом,освітою,гарним вихованням,але насправді культура є більш складним феноменом. В сучасній культурології є декілька підходів до розуміння сутності культури:

1)аксіологічний – наука про цінності, коли культуру розуміють, як певний набір цінностей,який дозволяє орієнтуватися в світі,визначає наше ставлення до нього

2)семіотичний –це коли культура розглядається як певна система знаків та символів.

3)діяльнісний – коли культура виступає як сукупність матеріальних та духовних надбань людства.

Сьогодні класичним вважається визначення Едуарда Тейлора: культура – це складний комплекс,який включає в себе знання,вірування, мораль, мистецтво,звичаї та ін.,набуті людиною,як членом суспільства

Найбільш поширене визначення :

Культура – це світ свідомого буття людини, створений нею в процесі взаємодії з природою та іншими людьми.

4. Культурологічна проблематика в укр.Нац. Традиції

Київська Русь була однією з найбільших територіально і розвинутих культурно держав середньовічної Європи. Ще в дохристиянські часи в К. Р. складаються правові та моральні норми, існують розвинута язичницька релігія, писемність .Наших предків здавна також цікавили і хвилювати питання сенсу і мети культурно-історичного процесу, закономірностей його розвитку, причинно-наслідкових відношень, місця людини у світі та народу в історії. Ці та інші проблеми діставали відображення в таких скарбницях культури, як міфологія, усна народна творчість. Культурний світогляд народу суттєво впливав на формування обрядів, ритуалів та традицій.

Починаючи з кінця X ст. в Київській Русі рефлексія над суто культурологічною проблематикою, як правило, проводилась у контексті утвердження християнської світоглядної позиції, християнських цінностей і загалом християнської картини світу. Духовний світ Русі широко збагачувався здобутками античної культури, своєрідним ретранслятором якої була Візантія. Слід зважати й на те, що Київська Русь мала розвинуті дипломатичні, династичні та торговельні зв'язки з багатьма регіонами, зокрема з народами Центральної та Зх Європи, Переднього Сходу, Пд Кавказу та Закавказзя, що об'єктивно сприяло розширенню культурного кругозору тодішніх східних слов'ян.

Розквіт києворуської культури в XI-XII ст. позначився не тільки розвитком архітектури, малярства, музики та прикладних мистецтв, ремесел тощо, а й поширенням освіти, наукових знань та заснуванням власної філософської традиції. Активно перекладалися писемні пам'ятки греко-римської та візантійської культури, такі, наприклад, як уривки з творів Платона, Арістотеля, праці богословів Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та ін. Ведуться літописи, в яких дістають історіографічне відображення найвизначніші полії. Це насамперед "Повість минулих літ", започаткована приблизно 1039 р. невідомим ченцем київського Печорського монастиря, продовжена Никоном Великим і остаточно впорядкована в 1113 р. Нестором-літописцем.

Створювались літописи і при багатьох інших монастирях. Відомим є також Галицько-Волинським літопис. Правові аспекти культури Київської Русі відображені в "Статуті Володимира Мономаха" та збірці норм давньоруського права "Руська правда '. Особливо популярними в Київській Русі були різноманітні "повчання", "слова"(твори релігійно-повчального характеру, змістом яких був

аналіз якого-небудь морально-світоглядного питання, осмислення історичної події або суспільної проблеми). Повчальні твори писав київський князь Володимир Мономах (1053-1125), найвідомішим з них є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям". У першій частині цього твору князь говорить про цінності миру і любові, про небезпеку конфліктів і розбрату. В другій частині йдеться про обов'язки доброго господаря щодо ближніх і підданих. Третя частина "Повчання" містить розповіді князя про різні пригоди і небезпеки його власного життя. Крім Володимира Мономаха, славився своїми філософськими творами і волинський князь Володимир Василькович.

Одним з найпомітніших києворуських мислителів був Іларіон митрополит Київський. Іларіону належить твір "Слово про Закон і Благодать". За традиціями того часу під "Законом" мався на увазі Старий заповіт, а під "Благодаттю" - Новий заповіт. Автор висловлює цікаві філософсько-світоглядні ідеї щодо понять свободи та необхідності, старого і нового сенсу людського буття. У творі вперше в Київській Русі обґрунтовується ідея походження княжої влади від Бога та необхідність її спадкоємності.

Надзвичайно прогресивну як для свого часу культурно-світоглядну позицію займав автор ще одного давньоруського "Слова" (або "Моління") - Данило Заточеник. Його твір, який містить низку політичних та суто життєвих порад новгородському князю Ярославу Володимировичу, пронизаний глибокими філософськими і суспільно-політичними ідеями.

Філософські, естетичні уявлення, важливі для культурологічного знання описання звичаїв та побуту часто трапляються в житіях святих. Слід сказати, що в Київській Русі з'являються перші свої мученики та святі - це вбиті рідним братом юні князі Борис і Гліб, засновник Києво-Печерського монастиря Антон ій Печерський та ін. До початку XIII ст. належить складення "Києво-Печерського патерика" - розповідей про найбільш відомих ченців Києво-Печерського монастиря.

Від XIV ст. в теоретичній думці наших предків особливе місце починають посідати питання, пов'язані з етнокультурним самоусвідомленням та концепціями етнічного походження.