48.Реформатор українського театру Лесь Курбас.

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр – це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте»(Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892-1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962).

П'єси М.Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшли розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

49.Театральна родина Стадників.

Йо́сипДми́тровичСта́дник - український актор, режисер і театральний діяч, чоловік Софії і батько Стефанії Стадник.

Стадник багатогранний актор, зіграв понад 130 ролей у різних жанрах драматургії. Його акторськими шедеврами були: Гарпаґон і Тартюф («Скупар», «Тартюф» Ж.-Б.Мольєра), Іван («Війт Заламейський» П.Кальдерона), Урієль Акоста (в однойменній драмі К.Ґуцкова), Хлестаков («Ревізор» М.Гоголя), Яґо («Отелло» В.Шекспіра), ФранцМоор («Розбійники» Ф.Шіллера), Шалапут (в однойменному фарсі К.Ілінського) та ін. Як режисер поставив понад 240 вистав (у тому ч. 160 драматичних творів, 15 опер, 50 оперет і бл. 10 сцен у «Театрі Мініатюр»; зокрема з зах.-евр. репертуару «Загибель Надії» (Г.Геерманса), «Примари» (Г.Ібсена), «Романтичні» (Е.Ростана), «Хвилі моря й любови» (Ф.Ґрільпарцера), «Вільгельм Телль» (Ф.Шіллера) та ін.; опери: «Жидівка» (Ш.Галеві), «Мадам Батерфляй» (Д.Пуччіні), «Кармен» (Ж.Бізе), «Травіата» (Дж. Верді), «Фавст» (Ш.Ґуно), «Казки Гофмана» (Ж.Оффенбаха), «Продана наречена» (Б.Сметани), «Галька» (С.Монюшка) й ін.; оперети: «Баядерка», «Маріца» (І.Кальмана), «Кльокльо» (Ф.Легара) та ін.

Софі́яАндрі́ївнаСта́дникова– акторка і співачка (сопрано).

Вокальну освіту здобула у Флям-ПоМінського у Львові і О. Муравйової у Києві. У 1901–1913 в театрі товариства «Руська Бесіда» у Львові, 1915–1918 у театрі Миколи Садовського в Києві, пізніше у різних трупах, очолюваних Йосипом С. 1939–1941 – у держ. Театрі ім. Л. Українки у Львові, 1941–1944 у Львівському Оперному Театрі, згодом у театрах Дрогобича і Львова; 1946 залишила сцену.

Стадникова виступала у ролях героїнь: Маруся Богуславка (однойменна драма М. Старицького), Анна («Украдене щастя» І. Франка), Харитина, Соня («Наймичка», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого), Поля, Наташа («Міщани», «На дні» М. Ґорького), Ріта («Чорна пантера...» В. Винниченка), Мавка («Лісова пісня» Л. Українки) та ін.

Стефа Стадниківна походить із славетної родини артистів.Народилася артистка 20 вересня 1912 р. в Тернополі. Коли дівчинці було півтора місяця, то мати залишала немовля родичам, а сама бігла до театру, який гастролював у місті, і грала Марусю Богуславку. Життя маленької Стефи аж до шкільного віку минало в мандрах з театром. Ще в дитинстві батьки залучили її грати ролі дітей на сцені, зокрема у виставах “Маруся Богуславка” і “Запорожець за Дунаєм”. Підлітком вона самотужки поставила у Львові виставу з дітьми інших акторів.У 1926 – 1933 рр. С. Стадниківна працювала у мандрівному театрі свого батька, гастролювала на Тернопільщині. Вона співала партію Наталки (“Наталка Полтавка”), Оксани (“Запорожець за Дунаєм”), Есмеральди (“Продана наречена”). Чарівною і неповторною Стефа була у партнерстві з матір’ю Софією Стадниковою, братом Яремою, М. Бенцалем. І в танці, і в співі, і в дії, жестах відзначалася точністю й тонкістю пластичного малюнка ролі, глибиною почуттів та емоцій своїх героїнь.Із 1939 р. С. Стадниківна працювала у Львівському театрі ім. Лесі Українки.

Пішла С. Стадниківна із життя раптово, 27 лютого 1983 р. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові, в спільній могилі з батьком, матір’ю і братом.