20.Кобзарське мистецтво і його найвідоміші представники.

Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом.

Найчастіше кобзарями ставали поранені, а то й сліпі козаки, котрим важко було тримати зброю. Їм допомагав ходити хлопець-поводир, найчастіше сирота, котрий переймав майстерність, і в майбутньому міг стати кобзарем.Співали кобзарі та лірники думи, псальми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-балади, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них вміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні.Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметілі), навесні та у косовицю й жнива.Лірники та кобзарі в способі життя і в мандрівному побуті мали багато спільного з жебраками. По ярмарках мандрівні співці й жебраки також часто ходили разом.Влітку лірники й кобзарі ходили по хатах дуже рано, поки люди ще не йшли працювати. Заходили до хати, обов’язково віталися, бажали господарям здоров’я. Співали пісні як на власний розсуд, так і на замовлення. Одержавши винагороду, лірник чи кобзар зупинявся і читав молитву за здравіє живих і за упокій померлих.

Найбільше виконували думи та історичні пісні. Серед відомих кобзарів – Остап Вересай, Євген Адамцевич, Гнат Хоткевич, причому останній написав підручник гри на бандурі. Євген Адамцевич жив у Ромнах на Сумщині і є автором «Запорозького маршу». Крім того, у репертуарі лірників і кобзарів було багато пісень набожного змісту, в основі яких були оповіді про Ісуса Христа, Божу Матір, святих, покару грішників. У тридцяті роки було знищено кілька сотень бандуристів під Полтаву, біля тисячі – до Харкова – ф жоден не повернувся. Нині існує 2 цехи кобзарів – Київський і Львівський. На першій «Червоній руті» 1989 року, як і на ювілейній 2009 року у Чернівцях виступав Юліан Китастий з Канади, а також ряд бандуристів з різних областей України.

21.Звичаї та обряди українців.

Звичаї та обряди мають суттєву відмінність. Звичаїв дотримуються постійно, а обряди стосуються і пов’язані з певними святами.

Вони поділяються на такі групи:

календарні (Святвечір, колядування, маланкування, Великдень, веснянки, Зелені свята, Купальські, Маковея, Спаса, Покрови і т. д.);

родинні (хрестини, оглядини, весілля, похорон);

трудові (свято першої борозни, вихід на полонину, обжинки).

Особливістю народних звичаїв є те, що вони зберігаються незмінними протягом тривалого історичного періоду і передаються із покоління в покоління. Вони притаманні господарській діяльності, сімейно-побутовій сфері, відбиті у нормах поведінки. Звичаї – це неписані закони, якими керуються у щоденних і всенаціональних справах. В Україні існувало повір’я: той, хто забув звичаї своїх батьків, карається Богом та людьми, перетворюється на блудного сина, стає вовкулаком.

Самобутність звичаїв українців існувала задовго до прийняття християнства і відбита у таких обрядах і символах, як дідух на покуті, клечання осель на Зелені свята, купальська обрядовість, кутя, писанка, плетіння вінків, вишивання, водіння кози, тощо. Гуманізм народних звичаїв проявлявся у тому, що громада піклувалася сиротами, першу оранку у селі робили на ниві вдови. Народна звичаєвість вимагала шанувати старших, особливо батьків — “Шануй батька і неньку — буде тобі скрізь гладенько”. Багато звичаїв українців пов’язані з гостиною: підносити дорогому гостеві хліб-сіль, оберігати його в своїй оселі, не відмовляти подорожньому в притулку, давати милостиню.

Громадська звичаєвість передбачала матеріальну допомогу убогим, хворим, потерпілим від стихійного лиха. На великі свята за рахунок громади влаштовували обіди для старих, жебраків. У ХІХ столітті існував звичай ходити пішки на богомілля (на прощу) для поклоніння святим у Києво-Печерську, Почаївську лаври.