62. Проблема знання і мови в сучасній філософії (неопозитивізм і герменевтика

Неопозитивізм як філософський напрямок, що приходить на зміну позитивізму, формується у 20-ті роки ХХ ст. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна «логіко-філософський трактат». Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.

Не думку неопозитвістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об’єктивної реальності. За Вітгнештейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсамом мови. У зв’язку з цим завданням філософії є чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії є роз’яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.

Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Безглуздими положеннями є філософські, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації і не можуть бути зведені до висловлювання, що конкретно фіксує факт дійсності.

У зв’язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, який призводить до виникнення постпозитівзму.

Герменевтика. В античності герменевтикою назвалося мистецтво роз’яснення перекладу, тлумачення. Свою назву цей вид діяльності отримав від Гермеса, в обов’язки якого входило роз’яснення простим смертним волі богів. У християнських письменників герменевтика розумілася як мистецтво тлумачення Біблії.

Загально філософська проблема герменевтики вперше була розроблена Шлейєрмахером та Дільтеєм.

У Шлейєрмахера герменевтика мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основне завдання герменевтики – зрозуміти автора і текст краще, ніж він сам зрозумів себе і своє творіння. Предмет герменевтики – вираз, а не зміст, оскільки вираз – втілення індивідуальності.

Концепція В. Дільтея: розуміння визначається як само розуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає.

Філософська герменевтика останнім часом набула широкого розповсюдження в світі. Текст і мова перетворилися в альфа і омегу філософської герменевтики.

Герменевтичне коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.

Герменевтичний трикутник: в ролі об’єкта – текст або мова, перший суб’єкт – автор цього тексту, другий суб’єкт – автор-інтерпретатор.

Взаємне нерозуміння людей останнім часом – герменевтика покликана допомогти.

Заслугою герменевтики є те, що вона прагне подолати розрив між природою і людиною, між світом природи і світом людини.

63 Гуманізм, реформація і просвітництво в філософії України 15-18 ст

Поширення ідей гуманізму в Україні в першій половині XVI ст. було спричинене соціально-економічним прогресом, що розпочався на українських землях наприкінці XV ст. і був зумовлений переходом феодалізму у фазу розвитку простого товарного виробництва. Піднесенню культури й освіти в Україні сприяв розвиток міст, їх економічної незалежності у зв´язку із запровадженням магдебурзького права.

У цей час посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови; пробуджується національна свідомість народу; активнішого розвитку набувають освіта і наука, передусім мережа шкіл. Оскільки вищих і середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, багато українських юнаків по закінченні місцевих шкіл їхало до польських і західноєвропейських університетів. Там вони не лише здобували вищу освіту, а й переймалися передовими, передусім гуманістичними, ідеями. З часом ці ідеї вони переносили на рідний ґрунт, на якому вже сформувалися необхідні для їх сприйняття, функціонування і розвитку передумови. Розвиток цих процесів і в Білорусі засвідчує їх регіональний характер, актуальність проблематики раннього гуманізму в східноєвропейській філософській думці загалом. Українськими гуманістами XV—XVI ст. можна вважати лише тих мислителів, діячів, які усвідомлювали себе українцями («русинами»); конфесійні мовні ознаки при цьому не мають значення. Однак це не означає, що вони не можуть бути зараховані до діячів польської культури. Зародження академічної філософії Значну роль у розвитку гуманістичних і реформаційних ідей в Україні епохи Ренесансу відігравали братські школи -Львівська, Київська, Луцька, Острозька та ін. Братства протистояли польсько-уніатській політиці, захищали православну віру, українські традиції, культуру, мову, громадянські права українців. У братських школах, доступних для всіх верств населення, вивчались грецька, церковно-слов'янська, латинська та українська мови, що сприяло розвитку національної самосвідомості українців. Крім того, викладались і інші науки - граматика, риторика, поетика, богослов'я та діалектики, твори Псевдо-Діонісія Ареопа-гіта, Іоанна Златоуста, «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, Платона, Арі-стотеля, що сприяло зародженню української академічної філософії. В Острозькій школі (академії) створено підручник з діалектики. визначне місце належить Григорію Сковороді. Головним предметом його роздумів є Людина - емоційно-вольова істота. її центром є серце, дух. Серце народжує думки, устремління і самопочуття. Основна ідея філософії -самопізнання Людини. Міркування Григорія Сковороди діалектичне (антитетичне). Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі поза єдністю любові і віри.