50 Видова різноманітність людства: раси, етноси, рід, плем’я.

Група етнічна (мовно-етнічна) — 1. Територіальна частина певного етносу, якій притаманні особливості в культурі, побуті, мові (наявність діалекту, говору, говірки), а також особлива самосвідомість і, звичайно, самоназва; 2. Невелика частина певного етносу, яка територіально відійшла від нього в результаті міграції, але зберегла попередню етнічну свідомість, мову, особливості культури й побуту (наприклад, українці в Казахстані, Канаді тощо)^[3].

Термін «етнічна група» часто вживається як синонім термінів «етнічність»' та «етнічна ідентичність», «нація», «національна група», «етнічна» та «національна меншина» тощо. Втім, значна частина західних вчених взагалі не вважає за потрібне займатись питаннями визначень^[4]. У міжнародному праві терміни «етнічність», «етноси», «етнічна група» та деякі близькі їм — відсутні^[4], замість них вживаються терміни «нація», «народ» та 'національна меншина". На думку деяких українських науковців^[4], без таких визначень не завжди зрозуміло, про що конкретно йдеться, тим більш, що за кожним із цих термінів стоять далеко не однакові феномени. Проблема визначення поняття «етнічна група» ускладнюються тим, що колишні радянські вчені зловживали соціологічними категоріями, а західні — психологічними^[4].

За твердженням західних вчених, характерною рисою етнонаціональних груп є те, що, по-перше, у країнах свого проживання, вони, як правило, не мають власної національної державності, а по-друге, «вони мають свою історію (англ. history), але не мають своєї' історичності (англ. historicity), тобто виявляють себе у сфері культури і не є активними історичними суб'єктами»^[ Поняття «язик», «плем'я», «народ» (грецьк. «етнос», лат. «gentes», староєвр. «гой») відноситься до досить давніх понять, створених людством у процесі свого розвитку. В найдавніших письмових документах різних земель і народів, які дійшли до нашого часу — релігійних, історичних і юридичних текстах згадуються різні держави і племена, стосунки між ними. Досить згадати римську імперію, де крім римського права для іноземців існувало так зване «право народів» (jus gentium), аналог сучасного міжнародного права, яке регулювало відносини з людьми племен, які не входили до Римської держави.

Також саме в часи Риму і Греції з'являється поняття «язичник» — людина, яка вірить у богів свого племені, на відміну від людей, які вірять у Всевишнього, єдиного для всіх людей, незалежно від племені. Це поняття потім отримало подальший розвиток в часи християнства.

Вживання поняття «етнос» у Західній Європі зменшується після появи християнських держав і пов'язаного з ними поняття «націй» (nationes). Раса — у фізичній антропології біологічний таксон виду «людина розумна», який відповідає підвиду тварин (породам). Визначається за фенотипом і генотипом. Традиційне фенотипічне визначення раси характеризуються спільними спадковими фізичними ознаками (формою черепа; меншою мірою зростом, кольором очей та пігментацією волосся).

51. Основні риси філософії кма

У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою, впреше в Україні філософію викладали окремо від теології. Філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними (пізнати бога неможливо, потрібно скористатися розумом). Це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використання на українському грунті західної філософії у поєднанні із досягненням прогресивної наукової думки.

Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, дослідити життя й доброчесність. Істину вони ототожнювали з Богом, якого називали творящою природою. Здобуття істини – результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому та раціональному. Важливе джерело пізнання – чуттєвий досвід.

Теофан Прокопович. Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, відводить чільне місце в її осягненні спогляданню. Сутність методу пізнання він визначає як віднайдення невідомого через відоме.

Георгій Щербацький. Дослідний інтерес філософії спрямований на пізнання навколишнього світу й людини. Спирається на людський розум. Спираючись на вчення Декарта, усуває традиційне розрізнення розуму й душі (чуттєвого та розумового).

В Академії обґрунтовується ідея невіддільності простору і часу від природних тіл. Час розглядається як тривалість кожної речі.

Висловлювались оригінальні думки щодо етичних проблем. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Досягнення щастя – задоволення тілесних і духовних прагнень. На думку Т. Прокоповича, один із компонентів щастя – здобуття матеріального добробуту.

Значну увагу вчені академії проблемі взаємозв’язку волі та розуму. Головне – розум.