2.2. Досвід ринкової трансформації у напрямку сталого розвитку країн з перехідною економікою

За останнє десятиліття розуміння важливості екологічної проблематики піднялось на найвищу сходинку. Природозахисна діяльність зайняла важливе місце в політиці багатьох держав і стала сферою міжнародних відносин.

Прийняття всесвітньої стратегії охорони природи, яка розробляється ООН, ставить за мету розробку фундаментальних принципів природокористування для нинішнього й майбутніх поколінь Окрім того необхідно підкреслити її важливість у:

• сприянні кращому усвідомленню критичних екологічних проблем і пошуку їх можливого вирішення;

• сприянні широкому розповсюдженні інформації;

• формуванню перспективних, довгострокових і середньострокових цілей для стимулювання й спрямування майбутньої роботи у цій області;

• встановленні обмежень з метою планування політики й програми для вибору та обґрунтування відповідних заходів;

• визнання важливості природних ресурсів для соціально-економічного розвитку.

Для вирішення всього комплексу проблем, які виникають у результаті прийняття цієї стратегії, необхідно забезпечити такі умови розвитку суспільства, які б сприяли стабільному функціонуванню всіх його сфер – економічної, соціальної, політичної, культурної й однозначно екологічної.

В основі стабільності існування й розвитку світу лежить бережливе ставлення до існуючого екологічного потенціалу і глобальних природних ресурсів, а також відновлення навколишнього середовища.

Тільки сталі умови можуть забезпечити такий розвиток, який відповідає потребам нинішнього дня, але і в той же час створює можливість майбутнім поколінням користуватися всіма надбаннями сучасності і задовольняти свої потреби. Нова міжнародна стратегія розвитку відображає прагнення світового товариства забезпечити екологічно обґрунтований розвиток за всіма аспектами суспільної діяльності. Базовими принципами такої діяльності є:

1. Спрямування розвитку в напрямку раціонального використання природних ресурсів і попередження їх значного виснаження.

2. Врахування природоохоронних потреб у галузі розвитку і навпаки включення в аспект покращення здоров'я, харчування і загального добробуту потреб охорони навколишнього середовища, покращення його цілісності й продуктивності.

3. Зобов'язання всіх країн запобігати погіршенню навколишнього середовища і зберегти його для майбутніх поколінь, ощадливе використання природних ресурсів, активне співробітництво держав на глобальному, регіональному і місцевому рівнях.

Вирішення багатьох екологічних питань наштовхується на перепони, які, в основному, є результатом недосконалих моделей розвитку. Модель сталого розвитку на сьогодні, як свідчать попередні дослідження, є найбільш перспективною і найбільш досконалою. Є надія, що світова стратегія розвитку і світова стратегія охорони навколишнього середовища стануть підґрунтям для формування в майбутньому стратегії світового сталого розвитку, яка б узагальнила всі аспекти суспільного розвитку в єдиний системний комплексний підхід до його прогнозування.

Формуючи механізм реалізації нової стратегії розвитку у світовому масштабі, ми повинні пам'ятати, що вона буде реалізовуватись ефективно у випадку, коли світові інтереси будуть співпадати з інтересами окремо взятого регіону.

Якщо розділити світове господарство на регіони за ознакою рівня розвиненості держав, то одержимо три групи країн: розвинуті, країни, які розвиваються, та країни з перехідною економікою.

Оскільки будь-яка країна не може успішно розвиватися ізольовано, то розвиток будь-якої групи країн необхідно розглядати у комплексі з іншими. Об'єктом наших досліджень є країни з перехідною економікою. Предметом нашого дослідження є формування стратегії сталого розвитку для країн перехідної економіки.

Саме поняття сталого розвитку передбачає зрівноважений розвиток. За визначенням П.Самуельсона, рівновага – це такий стан економіки країни, при якому зберігається здатність її до саморегулювання. У випадку відхилення економічної системи від збалансованого стану в дію вступають ринкові сили, спрямовані на відновлення порушених структурних зв'язків.

Саме поняття перехідна економіка відображає динамізм економічної системи з одного стану в інший. Тому її стан уже неможливо вважати зрівноваженим або ж сталим. Процес переходу з одного стану економіки в інший потребує трансформаційних заходів, спрямованих на удосконалення чинної системи або ж її повну кардинальну перебудову, залежно від обраних цільових орієнтирів.

У зв'язку з цим економічний розвиток є не що інше, як циклічний рух від базової рівноваги вихідного рівня до порушення його і формування рівноваги на новому рівні із більш складними структурними характеристиками. Зрозуміло, що циклічність є об'єктивною закономірністю. Лишається не виясненим механізм досягнення сталої рівноваги на різних стадіях циклу.

З точки зору аналізу й оцінки економічних наслідків трансформації економічних систем і структур виникає важливе завдання пошуку стратегічних наслідків структурних змін із метою досягнення сталості розвитку економічної системи цих країн.

На сьогодні вже існує певний досвід ринкової трансформації економік різних країн, таких, як Китай, В'єтнам, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина. Можливе виділення певних моделей стратегії ринкових трансформацій залежно від шляхів і методів реформування економіки.

Перша модель стратегії – китайська (Китай, В'єтнам, Монголія), її ще називають "модель державного корпоративізму", – передбачає формування ринкових відносин в умовах старої командно-адміністративної системи. Процес трансформації економічної системи визначений як тривалий, поступовий, поетапний з повним використанням апарату державної бюрократії. Система державного управління й планування не ліквідовується, а пристосовується до нових умов. Створюються гарантії для залучення іноземного капіталу. Реформування економіки починається з найбільш репродуктивних галузей (харчова, легка промисловість, сільське господарство). "Державний корпоративізм" полягає у радикальній передачі стратегічної функції напівприватним корпораціям, характеризується локалізацією державного контролю, корпоративною конкуренцією.

Друга модель – "ринковий соціалізм" – розвивається Кубою – це поступовий інерційний перехід, який характеризується збереженням державного контролю за розміщенням ресурсів, прямим контролем за власністю, підтримкою дрібної приватної власності, соціальним патерналізмом.

Третя модель – угорська – "оксамитова революція" – означає поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин шляхом різних взаємопов'язаних перетворень, які починались ще при командно-адміністративній системі. Ринкове середовище тут також формується ще в межах старої системи. Командна система економіки не зберігається, як у Китаї, а демонтується, хоча і поступово. Угорщина здійснювала процес еволюційної трансформації своєї економічної системи біля 40 років, що дало можливість уникнути значних соціальних потрясінь, таких, як обвальна гіперінфляція, безробіття, зупинка виробництва, збідніння населення, соціальний протест і конфронтація. "Оксамитова революція" характеризується поступовим трансформаційним переходом до вільних ринкових відносин, депресією власності при приватизації, домінуванні корпоративної власності.

Четверта модель стратегії – ринкова "шокова терапія", або польська модель – це стратегія ринкової трансформації, яка є жорстким соціальним експериментом над людьми. Була можлива в Польщі, де збереглися специфічні передумови для переходу до ринку (ринкова психологія, приватна власність на землю, підтримка населення, західний вплив, відкритість суспільства, залежність від великої багатомільйонної діаспори). "Шокова терапія" – це одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи управління, прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства. Проте приклад Польщі довів, що одним стрибком ринкову трансформацію економічної системи здійснити неможливо, і що навіть в "ідеальних" умовах інтеграції НДР і ФРН процес перебудови економічної системи забирає багато часу, незважаючи на багато олень мільярдів доларів бюджетної державної підтримки.

П'ята модель – чехословацька – спирається на "оксамитову революцію" і старі традиції ринкової культури, що збереглися в умовах повного фронтального роздержавлення економіки, та значні експортні зв'язки. Зміст цієї моделі – в цивілізованій "м'якій" дестабілізації (роздержавленні) державної власності цивілізованими методами, шляхом акціонування й корпоратизації. Створена в Чехії і Словаччині правова основа привернула значні закордонні інвестиції, що дало можливість стабілізації економіки і грошових систем та забезпечення високого рівня виробництва й використання виробничих можливостей.

Шоста модель – прибалтійська – специфіка її полягає в незначних масштабах народного господарства й ефективного використання факторів зовнішньої допомоги для стабілізації виробництва, споживання і фінансово-грошової системи. Ринкова трансформація здійснювалась на основі "кадрової революції" і наявності ринкової культури.

Сьома модель – російська, що базується на формальній приватизації, роздержавленні. Теоретично ця модель є багатообіцяючою. На практиці вона характеризується традиційним впливом державної бюрократії, мафії, корупції і тому є неконкурентноздатною. Досвід Росії свідчить, що одночасна трансформація політичної й економічної системи є досить складним процесом. Приклад Росії наочно демонструє специфіку посттоталітарних систем, зберігаючи соціальний потенціал для реставрації соціал-феодальних режимів, систем і структур.

Восьма модель – українська – вона ще не реалізована, досить складна, непослідовна в стратегії експериментів спроб і помилок, невиправданих жертв. Основною причиною невдалих ринкових трансформацій в Україні є відсутність послідовної довгострокової стратегії. Існують також об'єктивні труднощі розробки адекватних механізмів реалізації реформ, а також наявність державної бюрократії, мафії, корупції, як і у Росії.

Отже, як бачимо, східноєвропейські держави з перехідною економікою переживають період радикальних і багатопланових перетворень, успіх яких, в основному залежить від можливості забезпечення росту ефективності господарювання і соціального прогресу. Можливості, обумовлені відносно розвинутим індустріальним базисом, з виникаючими у сучасній економіці формами власності і господарювання, наявністю традицій регулювання і соціальності, розвитком у роки реформування ринку та підприємництва.

Хоча країни з перехідною економікою об'єднуються умовно в одну групу, проте відчувається значна диференціація в темпах їх економічного зростання. Одні із них вийшли на траєкторію самопідтримуючого зростання (нові індустріальні країни, країни Центральної Європи), інші перебувають на стадії нагромадження передумов для такого зростання, треті – без відчутної зовнішньої підтримки навряд чи здатні створити передумови для реального економічного зростання й здійснення структурної трансформації. Про це свідчать дані таблиці.

Як бачимо, з кризовими процесами швидше впорались країни Центральної й Південно-Східної Європи, переважна більшість яких до середини 90-х років вийшла на траєкторію економічного зростання. Країни СНД мали завершити це завдання у другій половині 90-х років і були близькі до цього. Однак світова фінансова криза, що найбільше з усіх країн вразила економіку Росії, Молдови, Туркменії, Таджикистану, України віддали вирішення цих завдань на початок майбутнього століття.

Для прискорення перехідного періоду й одержання позитивних результатів трансформаційних змін необхідно дослідити його особливості та врахувати їх при реформуванні соціально-економічних та екологічних процесів. Всеохоплюючі зміни характерні для переходу всієї системи економічних відносин на нову основу якісно відмінних економічних і соціальних відносин. Перехідний період економіки має певні характерні особливості, які необхідно врахувати при формуванні стратегії сталого розвитку держав у цьому періоді.

Таблиця 1

Прогноз зростання ВВП постсоціалістичних країн, %

	2013 рік	2014 рік
Усього	2,1	3,1
Центральна Європа та країни Балтії	0,8	1,8
Балканські країни	1,4	2,2
Країни СНД (Східна Європа та Кавказ, без Росії	1,2	3,0
Середня Азія та Монголія	6,2	6,6
Росія	1,8	3,0

1. Перехідна економіка – це система нестійкої динамічної рівноваги, у процесі якої відбуваються трансформаційні зміни. Ці зміни можуть бути як позитивними, так і негативними залежно від обраних цільових орієнтирів та ступеня керованості перехідного процесу.

2. Вихід зі стану нестійкої рівноваги вимагає формування нових концепцій розвитку, нових способів та інститутів регулювання економічних відносин. Проте, як показує досвід, недостатня досвідченість реформаторів не дозволяє Об'єктивно обрати стратегічні пріоритети розвитку та розробити комплексний механізм їх реалізації. Отже, успіх реформ залежить від професійного рівня реформаторів та наукової обґрунтованості програми реформ.

3. Перехід до нової економічної системи сприяє виникненню нових форм господарювання та взаємозв'язків між ними, що, у свою чергу, вимагає розробки системи регулювання та координації стосунків між суб’єктами економіки з метою подолання багатоукладної економіки та структурної її перебудови.

4. Перехідний стан економіки несе загрозу національній безпеці держави зокрема зовнішньоекономічним зв'язкам: це стосується перестановки сил у зовнішній політиці держави в умовах формування нових міжнародних зв'язків і відносин, нових центрів впливу. Тобто реформи в державі будуть ефективними при умові взаємоузгодження їх. цільових орієнтирів зі стратегією світового розвитку, ступеня розвиненості держави, впливовості її на світовому ринку.

5. Основними протиріччями й труднощами перехідного періоду є відсутність соціальних гарантій, притаманних попередній системі, відсутність правової бази для регулювання нових стосунків, які виникають між суб'єктами господарювання, та їх захищеність. Це, у свою чергу, вимагає розробки нового механізму соціального захисту та формування законодавчої бази, яка б регулювала ринкові перетворення.

6. Однією із проблем перехідного періоду є неврахування екологічних аспектів проведення реформ, що призводить інколи до непоправних наслідків.

Кризова економічна ситуація має свої особливості у країнах Східної Європи і республіках колишнього СРСР, що пов'язано з розвитком їх економіки. Це не може не вплинути негативно на загальний екологічний стан як в окремих країнах, так і у всьому світі. Порушення господарських зв'язків (міжнародних і внутрішніх) змушує шукати джерела сировини й матеріалів на території своєї країни. Фінансові труднощі підприємств у період розвитку ринкових відносин і створення багатоукладної економіки, перехід підприємств на комерційну основу обмежують можливості фінансування природоохоронних заходів у необхідному обсязі і понижують економічну зацікавленість у їх поведінці. У багатьох із цих країн стан економіки є таким, що галузі, які відповідають за відтворення й охорону природних ресурсів, отримують асигнування в таких розмірах, які не дозволяють на належному рівні здійснювати природоохоронні і природо-відтворювальні роботи. На якості охорони навколишнього середовища відображається відсутність законодавче закріплених розмежувань повноважень і відповідальності виконавчих органів влади по вертикалі й горизонталі.

Проблеми країн з перехідною економікою у галузі природоохоронних заходів та відтворення навколишнього середовища детально розглядалися в програмі дій у галузі охорони навколишнього середовища для країн Центральної і Східної Європи, прийнятої у квітні 1993 p. в Люцерні на загальноєвропейській конференції міністрів з навколишнього середовища. А на конференції в Ріо-де-Жанейро вперше була висунута і підтримана ідея про особливу роль країн із перехідною економікою у вирішенні глобальних екологічних проблем. Маючи високий промисловий, науково-технічний і природно-ресурсний потенціал, вони на сьогодні зазнали значних труднощів як економічного, так і екологічного характеру. В той же час, саме ці країни після виходу із кризи потенціальне здатні внести серйозний вклад в оздоровлення навколишнього середовища на регіональному й глобальному рівнях.