Екзаменаційний білет № 31

1. Основні положення державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві

Завданнями страхування від нещасного випадку є:

• проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю застрахованих, викликаним умовами праці;

• відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;

• відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей.

Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання (далі - підприємства), у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності.

Особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено згідно із законодавством СРСР або законодавством України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних з виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення по страхуванню від нещасного випадку відповідно до цього Закону.

Гарантії забезпечення прав застрахованим у страхуванні від нещасного випадку Держава гарантує усім застрахованим громадянам забезпечення прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Законодавство про страхування від нещасного випадку складається із Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про охорону праці" та інших нормативно-правових актів.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством про страхування від нещасного випадку, то застосовуються норми міжнародного договору.

Основними принципами страхування від нещасного випадку є:

• паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку;

• своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком;

• обов'язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності;

• надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;

• обов'язковість сплати страхувальником страхових внесків;

• формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі;

• диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві;

• економічна заінтересованість суб'єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці;

• цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.

Суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках - члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування (далі - працівник).

Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках - застраховані особи.

Страховик - Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд соціального страхування від нещасних випадків).

Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність.

Роботодавцем відповідно до цього Закону вважається:

• власник підприємства або уповноважений ним орган та фізична особа, яка використовує найману працю;

• власник розташованого в Україні іноземного підприємства, установи, організації (у тому числі міжнародних), філії або представництва, який використовує найману працю, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Особи, які підлягають обов'язковому страхуванню від нещасного випадку

Обов'язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають:

1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту);

2) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах;

3) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами.

2. Робочий час та час відпочинку працюючих

Тривалість робочого часу визначається з таким розрахунком, щоб праця давала можливість розвивати продуктивні сили та необхідний час для відпочинку з метою відновлення сил і енергії. Тому велике значення має саме правове регулювання робочого часу та часу відпочинку. За допомогою норм трудового права держава вимагає від працівників найбільш ефективно використовувати робочий час, забороняє їм ухилятися від своїх безпосередніх занять, не дозволяє надурочну роботу.

Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіку роботи або умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Види та режими робочого часу

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працюючим гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. Так, у відповідності зі ст. 50 Кодексу законів про Працю (далі КЗпП) України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Така тривалість робочого часу називається нормальним робочим часом.

У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені як положення про 40-годинний робочий тиждень, так й інші, менші по тривалості норми робочого часу даного підприємства, установи, організації.

Норма робочого часу — це встановлена законом, колективним або трудовим договором для даного працівника тривалість його робочого часу за визначений календарний період — день, тиждень, місяць.

Робочий день — це тривалість робочого часу, вимірювана в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень — тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Зазвичай застосовуються два види робочого тижня: 5-денний з двома вихідними днями і 6-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня приймається власником разом із профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робочого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочому тижні. При 6-денному робочому тижні тривалість робочого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5-ти годин, а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину.

Поряд з нормальним робочим часом розрізняють такі види робочого часу, як скорочений і неповний робочий час.

Скорочений робочий час передбачається законодавством у ст. 51 КЗпП стосовно до роботи в певних умовах і для окремих працівників.

Так, для працівників, які працюють на роботах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена тривалість робочого часу. Необхідно зазначити, що встановлення в переліку 24-, 30-, 33-го-динного робочого тижня для працівників виробництв зі шкідливими умовами праці відповідає вимозі ст. 51 КЗпП, п. 2 якої вказує, що для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці тривалість робочого часу — не більше 36 годин на тиждень.

Законодавством встановлений скорочений (36-годинний) робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких зв'язана з особливим характером праці (наприклад, педагогічні працівники, медичні працівники й ін.), або станом здоров'я (деякі категорії інвалідів). Для осіб, що працюють у зоні відчуження, встановлений 36-годинний робочий тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу передбачена для неповнолітніх працівників з метою охорони їхнього здоров'я. Так, для працівників у віці від 16 до 18 років встановлений 36-годинний робочий тиждень, у віці від 15 до 16 років — 24-годинний робочий тиждень. Для учнів у віці від 14 до 15 років, що працюють у період канікул, — не більше 24 годин на тиждень, а якщо учень працює протягом навчального року у вільний від занять час, то тривалість його робочого часу не повинна перевищувати половини тієї норми, що встановлена для осіб відповідного віку, тобто, для учнів у віці від 14 до 16 років — не більше 12 годин на тиждень, а у віці від 16 до 18 років — 18 годин на тиждень.

Скорочується тривалість робочого часу напередодні святкових днів на одну годину як при 6-денному, так і при 5-денному робочому тижні. Це положення не поширюється на працівників, яким встановлений скорочений робочий час за іншими підставами.

Закон передбачає скорочення робочого часу на одну годину при роботі в нічний час. Нічним вважається час з 10 годин вечора до 6 годин ранку. Не допускається залучення до роботи в нічний час працівників у віці до 18 років, вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до трьох років. Залучати до роботи в нічний час інвалідів можливо тільки за їхньої згоди і за умови, що така робота не суперечить медичним показанням.

Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати. Робота, що виконується в нічний час, оплачується в підвищеному розмірі, що встановлюється Генеральною, галузевою, регіональною угодою і колективним договором, але оплата не повинна бути менше 20 % тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час.

Неповний робочий час відповідно до закону, встановлюється угодою сторін як при прийомі на роботу, так і в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді: а) неповного робочого дня (тобто зменшення тривалості щоденної роботи на обумовлену кількість годин); б) неповного робочого тижня (при якому зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тиждень); в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня (наприклад, тривалість робочого дня 5 годин при 4 робочих днях у тиждень).

При неповному робочому часі (на відміну від скороченого) оплата праці провадиться пропорційно відпрацьованому часові, а при відрядній оплаті праці — у залежності від виробітку.

Неповний робочий час може бути встановлено угодою роботодавця і працівника на певний строк і без вказівки терміну. В обов'язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час установлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 14 років, дитину-інваліда, доглядають хворого члена родини відповідно до медичного висновку.

Особи, що працюють неповний робочий час, користуються тими ж правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу. їм надається відпустка тієї ж тривалості, надаються вихідні і святкові дні, час роботи зараховується у виробничий стаж і т. д.

роботи.

3. Порядок проведення та обліку інструктажів з охорони праці

За характером і часом проведення інструктажів з питань охорони праці підрозділяються на: вступний, первинний, повторний, позаплановий і цільовий.

Вступний інструктаж з охорони праці проводиться з:

усіма робітниками, які щойно працевлаштувалися (постійно або тимчасово) незалежно від їх освіти, стажу роботи за професією або посади;

працівниками, які перебувають у відрядженні на підприємстві і беруть безпосередню участь у виробничому процесі;

з водіями транспортних засобів, які вперше в'їжджають на територію підприємства;

учнями, вихованцями та студентами, які прибули на підприємство для проходження виробничої практики;

учнями, вихованцями та студентами в навчально-виховних закладах перед початком трудового та професійного навчання у лабораторіях, майстернях, на полігонах тощо.

Вступний інструктаж проводить спеціаліст з охорони праці або особа, на яку наказом по підприємству (рішенням правління) покладено ці обов'язки за програмою, розробленою службою охорони праці з урахуванням особливостей виробництва.

Первинний інструктаж проводять на робочому місці до початку роботи з:

працівником, новоприбулим (постійно або тимчасово) на підприємство;

працівником, якого переводять з одного цеху виробництва в інший;

працівником, який буде виконувати нову для нього роботу;

відрядженим працівником, який бере безпосередню участь у виробничому процесі на підприємстві;

студентом, учнем і вихованцем, який прибув на виробничу практику, перед виконанням ним нових видів робіт, перед вивченням кожної нової теми під час проведення трудового та професійного навчання у навчальних лабораторіях, класах, майстернях, на ділянках;

під час проведення позашкільного навчання в гуртках та секціях.

Первинний інструктаж проводять індивідуально або з групою осіб загальної спеціальності за програмою, складеною з урахуванням вимог відповідних інструкцій з охорони праці для працівників, інших нормативних актів про охорону праці, технічної документації.

Програму первинного інструктажу розробляє керівник цеху, дільниці, узгоджують із службою охорони праці та затверджує керівник підприємства, навчального закладу або їх відповідний структурний підрозділ.

Повторний інструктаж проводять на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з підвищеною небезпекою — 1 раз на квартал, на інших роботах — 1 раз на півріччя. Повторний інструктаж проводять індивідуально або з групою працівників, які виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструктажу в повному обсязі.

Позаплановий інструктаж проводять з працівниками на робочому місці або у кабінеті охорони праці:

під час запровадження нових або переглянутих нормативних актів про охорону праці, а також за внесенні змін і доповнень до них;

за зміни технологічного процесу, заміни або модернізації устаткування, приладів та інструменту, сировини, матеріалів та інших факторів, що впливають на охорону праці;

за порушенні працівником, студентом, учнем або вихованцем нормативних актів про охорону праці, які можуть призвести або призвели до травми, аварії або отруєння;

на вимогу працівників органу державного нагляду за охороною праці, вищої господарської організації або державної виконавчої влади, якщо виявлено незнання працівником, студентом або учнем безпечних методів, прийомів роботи або нормативних актів про охорону праці;

за перерви в роботі виконавця робіт більш ніж на 30 календарних днів — для робіт з підвищеною небезпекою, а для решти робіт — більше 60 днів.

Позаплановий інструктаж проводять індивідуально або з групою працівників загальної спеціальності. Обсяг та зміст інструктажу визначають в кожному окремому випадку залежно від обставин, що спричинили необхідність його проведення.

Цільовий інструктаж проводять з працівниками за:

виконанні разових робіт, не пов'язаних з безпосередніми спеціальності (навантаження, розвантаження, разові роботи за межами підприємства, цеху тощо);

ліквідації аварії, стихійного лиха;

проведенні робіт, на які оформляється наряд-допуск, дозвіл та інші документи;

екскурсії на підприємства.

Цільовий інструктаж фіксується нарядом-допуском або іншою документацією, що дозволяє проведення робіт.

Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктаж проводить безпосередньо керівник робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, майстер, інструктор виробничого навчання, викладач тощо). Після інструктажу має бути проведене усне опитування, а також перевірка практичних навичок безпечних методів праці. Знання перевіряє той, хто проводив інструктаж. Про проведення первинного, повторного, позапланового інструктажів, стажування та допуск до роботи особи, яка, проводила інструктаж, робить запис у журналі. При цьому обов'язковими є підписи того, кого інструктували, і того, хто інструктував. Журнали інструктажів повинні бути пронумеровані, прошиті та засвідчені печаткою.

Керівник підприємства зобов'язаний видати працівнику примірник інструкції з охорони праці за його професією або розмістити її на його робочому місці.