42. Роль української інтелігенції в русі опору 1960-1980рр. Щодо націоналістичного піднесення свідомості населення.

Смерть Сталіна та хрущовська критика культу злібералізували політичний й інтелектальний клімат. На Україні виникли або відновили свою діяльність Спілка журналістів, Спілка кінематографістів України. Почали виходити численні нові видання українською мовою. Поряд з реабілітацією діячів культури та літератури, почався інтенсивний розвиток історичних, мовознавчих та літературознавчих досліджень. Найважливішою подією у громадському житті стала поява цілого нового покоління молодих інтеліґентів-“шестидесятників”: Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Ігора та Ірини Калинців, Віталія Коротича, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Василя Шевчука, Івана Дзюби, Вячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка. Ці особи становили нову, непартійну еліту, яка у 1960-1980-х р. стала основним середовищем витворення опозиційних ідей.Рух “шестидесятників” склав опозицію системі, але опозицію в рамках системи відповідно до тих правил гри, які накидувалися “зверху”. Натомість кінець 1950-х – початок 1960-х років стали свідком появи справді дисидентського руху. У 1958 р. на Західній Україні виникла підпільна партія – Українська робітничо-селянська спілка. Більшість членів цієї організації становили юристи, що позначилося на характері їхніх політичних вимог. Вони вимагали виходу України зі складу Союзу, але пропонували зробити це цілком законним шляхом, як реалізацію конституційного права націй на самовизначення аж до відокремлення від СРСР. Організація була розкрита у січні 1961 р., а її діячів Л.Лук’яненка, І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша суворо покарали, в т.ч. Л.Лук’яненка – до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше змінено на 15-річне ув’язнення, яке він відбув повністю). Окрім групи “українських юристів”, у тому ж 1961 році, було розкрито ще дві підпільні організації: “Український національний комітет” та т.зв. “ходорівськугрупу”.Кількість книжок, яка видавалася наприкінці 1970-х роках українською мовою, упала до рівня середини 1920-х рр., тобто до рівня переддня “українізації”. Наприкінці 1970-х років співвідношення російських й українських книжок, виданих в Україні, становило 3:1. Згідно статистичних даних ЮНЕСКО, у 1970-х рр. серед десяти найбільших слов’янських націй Україна займала сьоме місце щодо кількості назв виданих книжок (трохи більше, як двохмільйонна нація словенців), а за співвідношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жителів, що розмовляла відповідною мовою (88,9 назв на мільйон жителів) займала передостаннє місце (останнє місце з показником 58,9 займали білоруси.Відповіддю читачів і частини літераторів на “опартійнення” літератури був пасивний опір. Тисячі копій книжок, які були високо оцінені критиками згідно нових партійних вимог, залишалися нерозпроданими – читати цю продукцію було мазохістським задоволенням. Багато письменників й п у 1970-ті – 1980-ті роки, після згортання хрущовської відлиги, рамки можливого компромісу сильно звузилися. Це означало, що своїми репресіями влада потенційно вела до посиленнядисидентського руху, адже кількість заборонених видів діяльності зростала.Особливо характерним було становище в Україні, де будь-який вияв патріотизму трактувався як націоналізм. Репресії проти іншодумства набрали тут вражаючого масштабу, перетворивши, за словом Василя Стуса, ціле покоління молодої української інтеліґенції в покоління політичних в’язнів. У порівнянні з російським дисидентським рухом, який зазнав менших втрат у 1972 р. і порівняно швидко відновив свою діяльність, український рух майже два роки не міг справитися після нанесеного йому удару.Крім проблеми відновлення фізичної сили, перед українським рухом стояло ще й важке інтелектуальне завдання – пошуки нової ідеології протистояння режимові. Старий підхід, коли основні вимоги руху підкріплювалися цитатами зЛеніна і посиланнямна відповідні радянські закони, виявився недостатнім. Український дисидентський рух не міг похвалитися ані наявністю виробленої політичної програми, ані усталеною організаційною сіткою, ані широкою соціальною базою.