30. Розкрийте становлення театральної культури 2пол.17-18с

На XVII-XVHI ст. припадає період розвитку українського шкільного те¬атру. Він зародився у навчальних зак-ладах - Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. У ті часи в межах вивчення обов'язкових предметів - поетики й риторики - уч¬нів навчали складати декламації, вір¬шовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя. Часто вони приурочувалися до релігійних свят, днів пам'яті святих або відомих духовних осіб, військових перемог, приїзду до навчального закладу висо¬коповажних гостей тощо. Під час цере¬моній декламації зазвичай виголошу¬вали гуртом в урочистому напівнаспівному тоні. Інколи частиною такого те¬атралізованого дійства були діалоги, що складалися із запитань і відпові¬дей. Діалоги з елементами театраліза¬ції практикувалися також під час фі-лософських диспутів та «орацій». У такій спосіб учні набували оратор¬ської майстерності.

Декламації та діалоги - безпосеред¬нє джерело виникнення шкільної дра¬ми. Відповідно до програми навчання їх писали викладачі поетики. Проте учні не лише розігрували готові п'єси, а й брали участь у їх створенні. Під час канікул вони влаштовували «рек¬реаційні» вистави просто неба. Філософсько-естетичне обґрунту¬вання принципів шкільної драми -трагедії, комедії, трагікомедії - здій¬снив реформатор українського бароко¬вого театру Феофан Прокопович, автор підручника «Пиїтика». До шкільного репертуару включали переважно різдвяні й великодні драми, а також п'єси морально-дидактичного й історичного змісту. Деякі з творів, що збереглися, - анонімні, як, наприк¬лад, перша відома шкільна драма «Олексій, чоловік Божий».

Алегоричний зміст драм-мораліте на зразок «Царства натури людської» передбачав уведення дійових осіб, в яких персоніфікувалися людські чес¬ноти чи вади, певні моральні поняття: Віра, Надія, Любов, Совість, Муд-рість, Блаженство, Розум, Заздрість, Тиранство, Ворожнеча, Гнів, Фортуна. У дусі християнської моралі в драмах і комедіях викривалися хабарництво, розбещеність, невігластво, жорсто¬кість, проти яких спрямовувалося са¬тиричне вістря авторів. Драми на історичні теми присвячу¬вали реальним подіям і видатним по¬статям. Так, у трагікомедії Ф. Прокоповича «Володимир» зображено події прийняття християнства на Русі, проте насправді у ній ідеться про гетьмана І. Мазепу та його культурницьку ді¬яльність. У драмі невідомого автора «Милость Божія» головною дійовою особою виступає герой національно-визвольної війни Б. Хмельницький.

Барокові риси шкільної драми вия¬вились у контрастному зіставленні драматичного й комічного. Між акта¬ми серйозної шкільної драми, яку гра¬ли «книжною» мовою, з розважаль¬ною метою виконували веселі й жар-тівливі інтермедії, написані доступ¬ною народною мовою. Сюжети інтер¬медій зазвичай зводилися до простих епізодів з народного побуту. Такими, наприклад, були сцена “іграніє свадьби” з «Олексія, чоловіка Божого», або бувальщин, дійовими особами яких виступали прості селяни, козаки, сту¬денти. Нерідко зміст інтермедій зво-дився до суперечок двох персонажів: батька - сина, українця - польського пана (або німця, цигана). Поступово інтермедія вийшла на майдани та яр¬маркові площі і стала самостійним те¬атральним жанром - своєрідною попе¬редницею жанру комедії. Костюми й сценічне обладнання у шкільній драмі були зумовлені тек¬стом. Алегоричні фігури або реалістич¬ні персонажі вдягалися відповідно до уявлень про міфологічні, біблійні чи історичні постаті. Кожна дійова особа мала в руці характерні атрибути, що символізували конкретну людину. Під час вистав застосовували завісу, різні сценічні й світлові ефекти, що імітува¬ли польоти, палаючий вогонь, звуки грому, море з кораблем, що потопає серед хвиль, тощо. Шкільні декламації, диспути, виста¬ви супроводжувалися хоровим співом («хор ангелів»), кантами, інструмен¬тальною музикою (гуслі, сопілка, тимпани, цитра), рідше - танцями. В одно¬му з історичних документів згадується: Видатні українські просвітителі, ав¬тори шкільних драм Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Колачинський були організаторами й викладачами шкіл у Росії, Білорусі, Сербії, де вони також створювали те¬атри та хори.

Із Різдвяною шкільною драмою, що має давнє коріння в українській обря¬довості, тісно пов'язаний національ-ний ляльковий театр вертеп2. Час ви¬никнення його ще й досі точно не з'ясовано, адже не розшукано текстів вертепних драм. Відомо, що студенти-мандрівники ходили під час Різдвя¬них свят із вертепом селами й хутора-ми, відвідували панські садиби й ко¬зацькі оселі, заробляючи собі на хліб. Вертепна дія розігрувалася у вели¬кій дерев'яній скрині, поділеній на два (інколи три) поверхи. У підлозі сцени обох ярусів прорізувалися щі¬лини, крізь які один чи два актори во¬дили ляльок, закріплених на дротах.

32. Охарактеризуйте стан української освіти і науки у 2 пол. 17-18 ст. Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська колегія, яка у 1701 р. отримала титул і права академії. За часів гетьмана І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України, приймала також студентів і з інших православних країн – Сербії, Чорногорії, Болгарії. Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними діячами стали Г. Сковорода, В. Рубан, М. Березовський, П. Гулак-Артемовський. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професори і талановиті студенти запрошувались для піднесення освіти та культури в інші слов’янські країни, особливо в Росію. Вихованці академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії – в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Суздалі та інших містах.У своїх реформах Петро І спирався передовсім на вище духовенство, що вийшло зі стін Києво-Могилянської колегії. Із числа визначних діячів науки і культури, що спочатку жили і творили у Києві, а згодом продовжили свою кар’єру у Росії, слід назвати Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Георгія Кониського, ПаісіяВеличковського.Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її перенесено До Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рік у Полтавській семінарії вчився Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури. Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 pp. на території сімох полків старої України – Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського та інших було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. У той же час на Слобожанщині одна школа припадала на 2500 душ (а через сто років на Харківщині-одна школа на 4270 душ). Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні будинки; у тих же місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей вчили мандрівні дяки.Козацькі старшини читали закордонні європейські журнали і мали домашні бібліотеки. Українська молодь із заможніших кіл виїздила на студії до західноєвропейських університетів – у Кенігсберг, Штрасбург і Лейпціг.На другу половину XVIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. У 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катерині II меморіал з цього приводу. Граф Рум’янцев, намагаючись піддобритися до українського дворянства, проектував заснувати університети в Києві й Чернігові. Але ні ці, ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні. Згодом і Київську академію він привів до упадку: в ній та в колегіумах було запроваджено навчання російською мовою, з часом академію перетворено в духовну, колегіуми – в духовні семінарії. Лише у" 1805 р. Слобідська Україна домоглася відкриття університету в Харкові. Засновані ж Катериною II так звані народні училища були розсадниками дрібного русифікованого чиновництва.У Галичині освіта теж зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини – Успенське ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала православ’ю польсько-католицька реакція спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідоване австрійським урядом; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа. Правда, у розвитку початкового і середнього шкільництва певну роль відіграли реформи цісаря Йосифа II, який у 1781 р. наказав заснувати й утримувати народні школи скрізь, де було близько сотні дітей.