25.Козацтво як головний чинник українського суспільно-політичного та культурного життя

Козацтво на Україні — явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося в другій половині XV—XVI ст. як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та

національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права. Соціальний склад козацтва був неоднорідний. Переважну його масу становили збіглі селяни, представники міських низів, а такождекласовані елементи земян і шляхти. Воно поповнювалося вихідцями не лише з українських земель, а й з Білорусії, Росії, Молдавії. Межа XVI - XVII ст. у суспільне і духовне життя України увірвався вітер змін. Іншими стали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Україна відновлювала свою державність, школу, мови, храми. На початок XVTI ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою. Ідея козаків: добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, стати на захист слабкого і гнаного, це герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу. За давньою традицією «козак» - не обов'язково військова людина. Це - справжній чоловік, мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний. «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак». - Котляревський. Козацтво підняло голову і довело, що здатне захистити православне населення і його храми. Київ залишився головним вогнищем православ'я, тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні вклади. Після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельницького для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. Півтора століття козацтво відігравало себе як силу, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. У цей період зародилася когорта видатних діячів: Михайло Дорошенко, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Українське Бароко називають козацьким.1720 р. - перший указ про заборону української мови.1783 р. - запровадження панщини. Козацтво вперше заговорило про реформу освіти.

26. Умови розвитку української культури у литовсько-польську добу.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах — до католицьких колоністів-міщан. Таким чином відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя. Значення православної церкви почало помітно зростати, вона стала виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) перетворювались на дедалі стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями тощо. Латиномовна освіта і навіть творчість стали сприйматися більшістю українців як чужорідні. Складалися умови для подальшого утвердження та поширення "грецької" обрядовості як атрибутики "руської" (української) народності та культури. За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ´ям. Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури. Усе це можна було здійснити шляхом розвитку економіки, соціальної та політичної активізації українського народу, особливо міщанства, частини української шляхти, а згодом і козацтва. Так воно й сталося. І вже на середину XVI ст. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті цього ж століття. Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI — початку XVII ст. супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Розвивається шкільна освіта і друкарство. Особливо суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств.

Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. Пожвавлення суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. 1615 р. в Києві почала діяти братська школа, 1616 р. — друкарня Києво-Печерської лаври, 1632 р. — Києво-Могилянська колегія (пізніше академія). Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

27. Розкрийте становище української мови та культури в період перебування україни у складі російської та австро-угорської імперії.Перебування українських земель у складі царської Росії та Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації в умовах кристалізації класової структури буржуазного суспільства визначило характер напрямів у національній культурі, зокрема появу струменя демократичної культури. Внутрішня політика правлячих кіл указаних держав по-різному відбивалася .на культурному розвитку. Насадження монархічної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення народних мас, нехтування політичними й національними правами українського народу — все це негативно впливало на становлення демократичного напряму культури України.Проте в другій половині XIX ст. діяли й фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культури. Епоха промислового капіталізму викликала потребу в спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури. На перший план виступає різночинна інтелігенція, близька до визвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас. Величезний вплив на розвиток демократичного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. його живила також національно-визвольна боротьба передових громадських сил. Ідеали соціальної справедливості, демократії, політичної й національної свободи надихали творчість кращих діячів духовної культури України. У зміцненні її демократичного напряму важливе значення мали зв´язки його представників із передовими майстрами російської культури. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських.Розвиток освіти й науки. Освітня політика урядів царської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби господарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи. Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п´ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, креслення, природничі дисципліни. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Учителі цих шкіл, серед яких було багато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбовою матеріалу. В умовах реакції 1880-х років збільшилася, особливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.

28.Охарактеризуйте розвиток архітектури 2пол. 17-18ст. В українській архітектурі на другу половину XVII ст. припадає розквіт бароко. Будинки прикрашаються розкішними декоративними фронтонами, порталами, брами оформляються вигнутими деталями, буйною орнаментикою. На землях України цей італійський стиль набирає нових мистецьких форм та національного колориту. Утвердженню його сприяла козацька старшина, а також міські багатії та вище духовенство. Особливо значні заслуги гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Тільки в Києві за наказом І. Мазепи було побудовано та відновлено шість великих споруд.Пам’ятки архітектури бароко першої половини XVII ст. збереглися у Львові (костели бернардинів і єзуїтів) та Києві (перебудова Успенського собору італійцем Брачі в 1613 p.). Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана І. Мазепи. Заходами І. Мазепи викінчено Спаську церкву Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П’ятибанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі незвичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленими декораціями стін; це справжня перлина між усіма п’ятибанними церквами українського бароко. Поряд із спорудженням нових Мазепа обновлював старі храми. Йому і митрополитові Ясинському завдячує своїм бароковим оформленням київський Софійський собор, який було перебудовано у 1685-1707 pp., а також Успенська церква лаври та Михайлівська, церква Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII – на початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам’ятка його творчості – Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744-1764 pp.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними, українськими.

Значних успіхів досягають українські будівничі в дерев’яній архітектурі. Так, Миколаївський собор Медведівського монастиря мав сорокаметрову висоту, а запорізька дерев’яна церква у Новоселищі, збудована у 1773 р. Я. Погребняком, сягала 65 метрів, це була найвища дерев’яна споруда на Україні. Відомими пам’ятками дерев’яного будівництва на Західній Україні є церкви св. Параскеви у Крехові (1658), св. Богородиці у Ворохті, св. Миколи у Кривках (тепер перенесена до Львова).