3.Релігійне життя

Відновлення Московського патріархату

У 1917 році Російська Православна Церква (РПЦ) відновила Московський патріархат, що був скасований ще за царя Петра І. В цей час духовенство України виступає за статус автокефалії (незалежності) Української Православної Церкви(УПЦ). У січні – жовтні 1918 року проходив Всеукраїнський православний Собор. Міністр віросповідувань в уряді П.Скоропадського А.Лотоцький від імені гетьмана закликав до проголошення автокефалії.

Спроби автокефалії Української православної церкви(УПЦ)

1 січня 1919 року була проголошена автокефалія УПЦ. Василь Липківський був проголошений митрополитом Київським та всієї УАПЦ. Але політична нестабільність у державі (анархія, хаос, падіння і втеча з Києва Директорії) не дозволили реалізувати це рішення. Тому УАПЦ так і не була утворена. Крім того, рішення приймалося верхівкою церкви і не всі священики та віруючі прихожани з ним згодилися.

Антицерковна політика радянської влади

Більшовики, намагаючись підірвати могутність і вплив церкви (священики вважалися експлуататорами, обманщиками трудового народу) та швидко прищепити науковий світогляд, об’явили церкву «розсадником невігластва», «опієм для народу».

У 1919 році Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». В школах було відмінено викладання релігійних дисциплін; храми, церковне майно переходило державі. Опозиційних священиків арештовували, церкви закривали. Подібні безглузді рішення і дії, а також насадження атеїзму породили обурення та опір народних мас. В зв’язку з цим радянська влада вимушена була вимушена погодитися на діяльність окремих релігійних громад( в тому числі автокефальних), дозволити службу в храмах.

У православ’ї України посилився розкол, формувалися умови для автокефалії.

Вже у 1921 році церковний собор проголосив створення Української автокефальної православної церкви(УАПЦ).

Лекція№ 12(додаткова) Отаманщина і козацтво під час громадянської війни

1. Отаманщина

Причини виникнення отаманщини

У 1918-1920 роках повстанський (отаманський, партизанський) рух, як червоний, так і білий, анархістський, зелений охопив майже всю Україну.

Падіння ненависної монархії Романових і почуття свободи і вільного життя, своєрідно сприймалося селянством і міщанами. Вони хотіли вільно жити на рідній землі.

Селяни часто не розуміли політичної ситуації, гасел соціалізму, націоналізму чи монархізму. Вони були змушені захищаютись від здирств різних окупантів(німців, австрійців), податкового гніту Центральної Ради чи петлюрівців, більшовицької політики «воєнного комунізму», поборів білогвардійців Денікіна і Врангеля були змушені виділяти зі своєї маси вже застарілий на ті часи, але для них необхідний воєнно-державний стан – козацтво, на чолі з отаманами, яких називали «батьками».

Селянин, який йшов до війська чи повстанських загонів захищати зі зброєю в руках своє село, ставав козаком. Учасники повстансько-партизанської боротьби не лише називали себе козаками, але й вели козацький спосіб життя, що ґрунтувався на давніх традиціях.

Документ

Про природний зв'язок «Вільного Козацтва» з повстансько-партизанським рухом свідчить, зокрема, наказ № 8 від 14 березня 1921 року отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Хмари-Годзиківського, який висловив щиру подяку «панам козакам» за те, що чемно поводились із населенням міста Теплика і що «не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків». Цей наказ продемонстрував, що отаман Хмара-Годзиківський вважав свою повстанську дивізію формацією «Вільного Козацтва». Слід зазначити, що і через інші накази подільського отамана проходить наскрізна думка про козацький стан. Тому було б справедливо розглядати селянські повстання на Східній і Південній Україні в 1918 - 1920-х роках як рухи козацькі, а не лише анархічні бунти темних мас, доведених до відчаю нещадними поборами окупантів та політикою «воєнного комунізму».(З Інтернету)

Формування загонів «Вільного козацтва» на чолі з батьками-отаманами 17 жовтня 1917 року в Чигирині відбувся з’їзд «Вільного козацтва». 20 делегатів представляли 60 тисяч зареєстрованих козаків Київщини, Катеринославщини, Черкащини, Херсонщини, Кубані. Велику роль у організації козацтва зіграли Никодим Смоктій і Семен Гризло.

Обрана на з’їзді Генеральна Рада на чолі з Павлом Скоропадським обрала своєю резиденцією Білу Церкву. Звенигородського отамана Семена Гризла було обрано кальниболотським курінним Вільного Козацтва, а у квітні 1918 року першим кошовим (звенигородським) «Вільного Козацтва».