7. Штурм Криму і завершення громадянської війни в Україні

Останнім «самітнім лицарем», який ще здійснював відчайдушні кроки, задля повернення влади Директорії в Україні, був Симон Петлюра. Він об’єднав залишки своїх військ з воїнами 3 білогвардійської армії, зібраної російським есером-терористом Борисом Савінковим. До них приєдналися інтерновані бійці армії УНР з польських таборів. Українська Повстанська Добровольча армія спробувала у жовтні 1920 року нанести удар червоним під Катюжанами, але потерпіла поразку від військ О.Єгорова.

Останнім місцем білого опору стала територія Дністра і Південного Бугу, де об’єдналися окремі петлюрівські загони та три білогвардійські армії генерала В. Перемикіна. Проти них виступила червоні частини Ієроніма Уборевича (куди входили й Червоні Козаки Віталія Примакова). 18 листопада 1920 року вони захопили у білих Проскурів і Кам’янець-Подільський. Розгром противника був повним. Рештки втекли до Польщі. Громадянська війна в Україні завершилася.

Подальший життєвий шлях у багатьох історичних осіб склався непросто, подекуди – трагічно.

Симон Петлюра – складна і суперечлива особистість. З одного боку – відданий борець за українську справу, палкий патріот, з іншого, як писали сучасники – «видно невміння Петлюри критично оцінити свої можливості. Він брався за воєнні справи не маючи ні воєнної освіти, ні елементарного досвіду служби в армії». Є й зовсім гострі, дошкульні свідчення. Винниченко: «Це звичайний мілкий міщанин з легким налітом обивателя». Савчук: «На совісті цього «соціал-демократа» тисячі й тисячі розстріляних росіян, українців, євреїв. Кому тільки він не хотів віддати Україну –німцям, полякам, білим – аби лише бути при владі». У 1923 році Петлюра мешкав то в Угорщині, то в Австрії, а у 1924 році опинився у Парижі. Став керівником української емігрантської общини, видавав газету «Тризуб». У 1926 році на вулиці Росин в Парижі єврей С.Шварцбарт 5 револьверними пострілами вбиває С.Петлюру. На суді він мотивував свій вчинок, як помсту за єврейські погроми в Україні, що відбулися за вини керівника Директорії, під час яких загинуло 18 родичів Шварцбарта. Суд Парижу виправдав Шварцбарта (є недоведена версія, що він був агентом спецслужб СРСР).

Нестор Махно після розгрому Врангеля, отримав звинувачення від Л.Троцького, у тому, що махновці в Криму грабували місцевих жителів, проявляли недисциплінованість, грубі порушення військового статуту, бажали протиставити себе Червоній Армії. Радянська влада домагалася роззброєння загонів Махна, переходу його бійців у склад Червоної Армії. «Батько» не відреагував. Зрозуміло - це стало приводом для ліквідації небезпечних для мирного часу, опозиційно налаштованих збройних формувань.

25 листопада 1920 року червоний командир М.Фрунзе видав наказ про ліквідацію Махна та його банди. Хтось попередив махновців і частині вдалося втекти з Криму. Червоні війська оточили Гуляйполе, влаштували справжнє полювання за Махно. Розлючений «батько» став воювати проти усіх. Реорганізувавши війська, Махно у травні 1921 року раптово напав на червоних кіннотників С.Будьонного і завдав їм поразки(сам Будьонний ледве врятувався на коні свого ординарця). В липні 1921 року Махно виступив проти Фрунзе, потіснив його, але мав величезні втрати. Махно пробував прорватися на Волгу, але дійшовши до Дону, повернув назад. Він мав 11 поранень, масу хвороб. У серпні 1921 року невеликий загін Махна перетнув румунський кордон. Далі Махно жив у Польщі(де сидів у тюрмі), Бельгії, а згодом – у Парижі у страшній бідності. Працював наборщиком у типографії, дружина –пралею.

У 1934 році Н.Махно помер у французькому госпіталі. Він був останнім виразником стихійної народної повстанської сили, продовжувачем традицій козацької вольниці, гідним нащадком Мухи, Разіна, Трясила, Сірка, Пугачова, Палія, Залізняка, захисником інтересів селян, що страждали від революцій та війн. Часто його емоційність, запальність, переважали над волею та інтелектом.

Методи його дій були характерні більше для ХVI-ХVIII ст., ніж для ХХ.

Михайло Грушевський, вважаючи радянську владу найбільш дієвою, що «здатна протистояти хаосу», у 1924 році приїхав до Радянської України. Він вітав політику «українізації», отримав охоронну грамоту від уряду УСРР. Був обраний членом Української Академії Наук, керував секцією історії, брав участь у виданні журналів «Україна», «Наукова збірка», інших. У 1929 році його обрали академіком Академії наук СРСР.

Микола Міхновський втративши віру в режим С.Петлюри(після розстрілу отамана Болбочана), у 20 роках залишався в СРСР, працював вчителем в школі на Кубані. У 1924 році несподівано повернувся до Києва, де за нез’ясованих обставин здійснив самогубство(це вже була друга спроба покінчити з собою, перша була невдала).

В Радянській Україні залишилися і працювали Сергій Єфремов(віце-президент ВУАН, літературознавець, сприяв виданню в УСРР творів української класики), Павло Христюк (науковий співробітник Інституту літератури ім..Т.Шевченка), Всеволод Голубович( у 1919 році - засуджений на процесі українських есерів, після амністії – працівник відділу будівництва Української Ради народного господарства), Юрко Тютюнник(працював кіносценаристом у кіно УСРР) та деякі інші. Про їх подальшу долю та долю діячів Радянської України буде детальніше сказано у другій частині збірки лекцій.

(За використанням даних мережі Інтернет та наукової літератури)