2. Поразка червоних та подальша тактика українських армій

Невдачі червоних і провал коаліції «УНР-Денікін»

У серпні 1919 року армія Директорії та УГА все ж здійснили досить вдалий спільний наступ проти Червоної Армії на Київщині.

30 серпня 1919 року Червона Армія залишила Київ. Уряд Християна Раковського був вимушений переїхати на російську територію. Одночасно з українськими вояками генерала УНР Антона Кравса, у Київ ввійшли білогвардійські полки генерала Миколи Бредова.

У цей час представники Антанти робили спроби об’єднати зусилля білої армії та сил УНР в боротьбі з більшовиками, був створений спільний план походу денікінців і петлюрівців. Але ці спроби були марними.

Антон Кравс Генерали В.Май-Маєвський і М.Бредов на урочистому параді в Києві

Мрія білих про «єдину та неділиму Росію» відштовхувала українських лідерів. Армія українського генерала А.Кравса відступила до Василькова, залишивши Київ білогвардійцям. Але у жодному місті українським арміям не вдалося закріпитися. Спроби С.Петлюри підписати договір з більшовиками проти А.Денікіна зазнали невдачі.

«Трикутник смерті»

14 вересня 1919 року частини УНР під командуванням С. Петлюри раптово напали на білогвардійців біля залізничної станції Затишшя. Це зруйнувало усі плани Антанти про співпрацю. Петлюра об’явив білим війну. В цей період українські армії опинилися в «трикутнику смерті»: вимушені були вести бої з білими, Червоною Армією, та поляками, що поступово захоплювали Західну Волинь та Поділля, залишаючи українців без тилу. Вичерпалися запаси боєприпасів, не вистачало спорядження, харчів, медикаментів. Ослаблені тяжкими боями, недоїданням, ранами, ранніми морозами, хворобами (на тиф), українці були мало здатні на активні бойові дії. Начальник інтендантства УГА І.Цекан доповідав: «Стрільці з голоду кидаються під поїзди. Зі шпиталів утікають…Стрільці конають в бараках на гною. А при цьому йде страшна пропаганда проти галичан…». Вважаючи, що в таких умовах воювати – самогубство, генерал УГА М.Тарнавський пішов на сепаратні переговори з денікінцями.

Перехід Української Галицької Армії на бік Денікіна

5 листопада 1919 року між А. Денікіним та командуванням УГА була підписана угода:

• УГА переходить на бік білогвардійських військ А.Денікіна;

• УГА не буде використана у військових діях проти військ Директорії УНР.

Сам лідер ЗУНР Євген Петрушевич емігрував до Відня (Австрія), щоб створити уряд ЗУНР у вигнанні. Але не всі західні українці, вояки УГА були згодні воювати на боці білогвардійців. Частина бійців відділилася, перейшла до більшовиків. Вони у грудні 1919 року утворили Червону УГА.

Зимовий похід війська Директорії УНР

Що стосується військ Директорії УНР, то вважаючи становище дуже важким, вони, під командуванням Михайла Омеляновича – Павленка та Юрка Тютюнника з 6 грудня 1919року вирушили в Зимовий похід - своєрідний рейд по тилам денікінських та червоних армій, який тривав п’ять місяців . Бійці УНР (кількістю 5 тисяч), частина з яких були хворі на тиф, воювали партизанським способом, але дуже виснажилися.

Юрій(Юрко)Тютюнник Петро Дяченко Чорні запорожці

Особливий героїзм проявив полк так званих «чорних запорожців» (чорношличників), під керівництвом Петра Дяченка. Вони вважалися кращими в армії УНР.

Петро Дяченко та його Чорні Запорожці (детальніше)

Петро Гаврилович Дяченко(1895- 1965) закінчив кінну школу прапорщиків в російському місті Оренбурзі. Служив в царській армії, брав участь в Світовій війні, а у 1917 році вирішив приєднатися до армії УНР. Згодом служив у П.Скоропадського, С.Петлюри (під началом отамана П.Болбочана) сотником, курінним. Під час Зимового походу очолив полк Чорних запорожців, які носили чорні шлики на шапках та чорні черкески. Також, всі бійці полку носили стару козацьку зачіску — «оселедець» (довге пасмо волосся на виголеній голові). Чорні Запорожці відзначилися у боях під Сидоровом та за Вознесенськ. В боях з червоними під Бурштином у 1920 році П.Дяченко був поранений. Разом зі своїми чорношличниками потрапив у табори для інтернованих у Польщі. Пізніше служив офіцером у польському війську, співпрацював з бандерівцями, жив у Німеччині і у США, писав мемуари. (З Інтернету)

Не всі витримали похід. У місті Любарі отамани О.Волох, Ю.Божко, О.Данченко зчинили заколот, пограбували державну казну УНР і перейшли на бік Червоної Армії.

Омелян Волох Юхим Божко Дивізія «Запорізька Січ» (Січовики)

Волох Омелян Іванович (1886-1937) – отаман УНР, есер. Народився на Кубані в родині наймитів-українців. Сотник 3-го Гайдамацького полку армії УНР. Брав участь у пограбуваннях населення та єврейських погромах, у придушенні заколоту отамана П.Болбочана. Розчарувався у діяльності С.Петлюри. У грудні 1919 р., очолюючи Гайдамацьку бригаду, зробив спробу розгромити ставку Головного отамана УНР Петлюри у місті Любарі. Захопив скарбницю УНР, перейшов на бік більшовиків, визнав радянську владу. Служив у Червоній Армії, згодом - працював у Народному комісаріаті землеробства УСРР, займав низку відповідальних посад у ВУЦВК, в Держстраху України. У 1933 році був ув’язнений за колишні злочини, та за, нібито, підготовку терористичних актів. Загинув 1937 року. Божко Юхим Михайлович(1885-1919) - отаман січовиків. Ймовірно - з родини селян-середняків. У добу Гетьманату був начальником охорони Запорізької залізниці у Катеринославі, згодом служив у 2 дивізії Дійової армії УНР. Разом з отаманом Омеляном Волохом і Олександром Данченком брав участь у заколоті проти С.Петлюри. Перейшов на бік військ червоних, разом з отаманом Волохом, але, після суперечки був ним вбитий. (З Інтернету)

Сам головний отаман С.Петлюра приїхав поїздом до Варшави. Його армія дійшла з боями подолала 2 тисячі кілометрів і у травні 1920 року теж прийшла в райони, зайняті поляками. С.Петлюра розпочав переговори з Польщею про спільні дії проти білих і червоних.