2. Перша Українська Радянська Конституція 1919 року

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад і основні засади Конституції

З 6 по 10 березня 1919 року, у Харкові відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад

Були присутні 1719 делегатів, серед яких були більшовики, ліві есери, анархісти, соціал-демократи, «боротьбисти». З’їзд констатував, що в умовах громадянської війни та відкритої військової інтервенції країн Антанти проти радянської влади необхідно підкорити державне і господарче життя республіки вимогам збройної боротьби, перетворивши країну на єдиний військовий табір. Головна заслуга з’їзду – прийняття Конституції Української Соціалістичної радянської республіки. У Конституції:

• УСРР визнавалася як держава «диктатури пролетаріату та найбіднішого селянства»;

• Ставилося завдання переходу від капіталізму до соціалізму шляхом проведення соціалістичних реформ:

1. скасування приватної власності на всі засоби виробництва та знаряддя праці, на землю,

2. введення робітничого контролю на виробництві, та покращання становища робітників,

3. наділення селян землею;

• влада на території УСРР мала здійснюватися Радами робітничих та червоноармійських депутатів;

• найвища законодавча влада належала Всеукраїнському з’їзду Рад, а між з’їздами – Всеукраїнському центральному виконавчому комітету (ВУЦВК), виконавча влада - Раді народних комісарів(Раднаркому) та ЦВК.

Конституція УСРР Прапор і герб Української Соціалістичної Радянської республіки

Конституція виборчі права надавала робітникам (10 тисяч робітників – 1 представник у Радах) і селянам (ціла сільська волость те ж лише 1 представник, що було зумовлено небажанням впливу анархістів та есерів у Радах). Поміщики, буржуазія були позбавлені виборчих прав.

Основні органи влади

На з’їзді було обрано новий склад Раднаркому, який очолив Християн Раковський, та склад ВУЦВК (99 осіб). На чолі ВУЦВК став Григорій Петровський.

Історична особа. Григорій Іванович Петровський

Петровський Григорій Іванович (1878-1958) - харків’янин, з сім’ї шевця, довгий час працював токарем у місті Катеринославі. Більшовик зі стажем, організатор катеринославського «Союзу боротьби» та Ради робітничих депутатів. Неодноразово заарештовувався та ув’язнювався за часів царського режиму за революційну діяльність. Після революції 1917 року керував народним комісаріатом внутрішніх справ Радянської Росії(1917-1919 рр.). Згодом - голова Всеукраїнського ЦВК(1919-1938 рр., з перервами); з боку УСРР підписав договір про утворення СРСР, входив до ЦВК СРСР, головував у президії Верховної Ради СРСР, займав важливі пости у Комінтерні. Сприяв розвитку промисловості Радянської України. Виступав на захист несправедливо репресованих. У 1939 році Петровський був підданий суворій критиці з боку Й. Сталіна за потурання «ворогам народу». Його позбавили усіх посад. Працював заступником голови Музею Революції. Лише після 1953 року повертається до суспільно-політичного життя. Син Леонід Петровський, хоробрий, ініціативний генерал, загинув у Великій Вітчизняній війні. (З Інтернету)