Січневе повстання на заводі «Арсенал» 1918 року (діорама)

В цей час «арсенальці» активізували свою діяльність. Центр Києва був в руках повсталих. Йшли барикадні бої. Електростанція, водогін, транспорт не працювали.

Прагнучи в цей критичний момент повернути довіру селянства, Центральна Рада, 19 січня 1918 року, прийняла закон про скасування права власності на землю(соціальний закон). Але вже було занадто пізно.

20-22 січня Центральна Рада кинула проти арсенальців значні сили («Республіканський курінь» П.Болбочана, сотню Г.Сушка та «Гайдамацький кіш» С.Петлюри). Завод «Арсенал» був відрізаний від міста і піддавався сильному артилерійському обстрілу. Становище повсталих було безнадійне, закінчувалося харчування і боєприпаси. Після тривалого штурму, завод був захоплений «гайдамаками» і «вільними козаками», які жорстоко розправилися з повсталими робітниками (розстріляно близько 350 чоловік). Частина арсенальців, здійснивши прорив, втекла за місто до червоних.

Взяття Києва Червоною Армією

На захист Києва Центральна Рада виставила свої найкращі бойові одиниці. Підвівши червоногвардійські загони до Києва, підполковник М.Муравйов наказав обстріляти місто з важких гармат. Також були здійснені спроби форсувати Дніпро, але вони закінчилися невдачею. Лише допоміжний удар червоних козаків В.Примакова по тилам війська ЦР довершив розгром. 26 січня 1918 року війська Центральної Ради залишили Київ, сама Рада виїхала до Житомира. У Київ ввійшли радянські війська.

Захоплення Києва червоними (детальніше)

На захист Києва Центральна Рада виставила свої найкращі бойові одиниці, серед яких «вільні козаки» М.Ковенка, козачий полк Путника – Гребенюка, кінний полк Петрова, сотня галиційських січовиків Чмоли тощо. Підвівши червоногвардійські загони до Києва, підполковник М.Муравйов наказав обстріляти місто з важких гармат. Також були здійснені спроби форсувати Дніпро, але вони закінчилися невдачею. За керівництво операцією взявся Юрій Коцюбинський. «Червоні козаки» В.Примакова, раптово переправившись через Дніпро в районі Пущі-Водиці, вдарили в тил «вільним козакам» і «гайдамакам». Удар червоногвардійців в районі Дарниці довершив розгром військ Центральної Ради. Під прикриттям Запорізького загону П.Болбочана ЦР втекла з Києва.

28 січня Народний Секретаріат телеграфував Раднаркому Радянської Росії: «Над стародавнім Києвом піднесено червоне знамено…».

30 січня 1918 року уряд радянської УНР Народний Секретаріат переїхав з Харкова до Києва. Так Київ став столицею радянської УНР.

5. Політика радянської влади в Україні

«Червоний терор»

Перші кроки нової влади були направлені на «знищення експлуататорських класів та контрреволюційних елементів». Проводилися розстріли усіх причетних до Центральної Ради, деяких кидали до тюрем. Вишукували монархістів, білих офіцерів, юнкерів, «гайдамаків». Величезний розмах терору не був виправданий і пов’язувався, багато в чому, з особою Михайла Муравйова, що очолював тоді радянську армію і мав майже необмежені повноваження. За різними даними жертвами «червоного терору» стали біля 2 тисяч людей(багато мирних жителів загинуло ще під час бомбардувань міста з гармат). Деякі заходи мали антиукраїнський характер. Скажімо, не було ніяких підстав заарештовувати тих, хто писав українською мовою, або забороняти зовсім невинну п’єсу «Сватання на Гончарівці».

Усунення М. Муравйова

Деякі з українських більшовиків виступили проти беззаконня та жорсткостей Михайла Муравйова. Наприклад, народний секретар Володимир Затонський, (якого самого випадково мало не розстріляли, врятував лише мандат за підписом В.Леніна), та Микола Скрипник (якого захопив патруль пізно ввечері на вулиці, але перед розстрілом його впізнали і звільнили).

За свої беззаконня і самоуправство М.Муравйов був усунений з Києва. Пізніше він зрадить і радянській владі і уявивши себе «новітнім Наполеоном», здійснить заколот проти неї, під час якого загине у перестрілці.

Додаток. Арешт і загибель М.Муравйова

Колишній підполковник царської армії Михайло Муравйов не був палким прихильником більшовизму. але в зв’язку з відсутністю в Червоній армії спеціалістів, він використовувався на різних військових посадах: командувач збройними силами Одеської радянської республіки, командувач Східним фронтом у 1918 році, тощо. Будучи здібним воєноначальником, Муравйов одночасно показав себе безжально жорстокою людиною, розстрілюючи за найменшу підозру и провинність не лише ворогів радянської влади, а й червоноармійців. Голова Раднаркому В.Ленін не довіряв Муравйову, який тримався на своїх постах лише завдяки заступництву В.Антонова- Овсієнка. 10 липня 1918 року, М.Муравйов, при підтримці лівих есерів та двох лояльних до нього полків червоноармійців-авантюристів (чисельністю близько 1000 солдат), підняв заколот проти радянської влади. Виступив проти укладення Брестського миру з Німеччиною, оголосив себе «головкомом армії, що діяла проти Німеччини», телеграфував у РНК Росії, німецькому посольству в Москві і про оголошення війни Німеччині. Виступив з ініціативою створення так званої Поволзької Радянської республіки на чолі з лівими есерами Спиридоновою, Камковим і Кареліним. Ленін і Троцький у спільному урядовому зверненні об’явили Муравйова «зрадником і ворогом народу. Завдяки загону ЧК, латиським стрільцям Й.Варейкіса вдалося оточити штаб заколотника. Під час арешту Муравйов чинив збройний опір, і був убитий. (За даними Інтернету)