3. Проголошення незалежності унр

ІV Універсал Центральної Ради

Опинившись у скрутній ситуації Центральна Рада, бажаючи привернути до себе увагу народу, 9 січня 1918 року ухвалила свій ІV Універсал(насправді прийнятий лише 12 січня, але датований 9 січня):

• Українська Народна Республіка (УНР) проголошується « самостійною, незалежною суверенною державою»,

• «УНР бажає жити в мирі з усіма державами»(зокрема із Росією),

• влада в країні належатиме українському народу, але до скликання Українських Установчих Зборів владу буде представляти Центральна Рада, разом з виконавчим органом – Генеральним Секретаріатом (який отримує нову назву – Рада народних міністрів);

• давалися обіцянки підписати мир з представниками Четверного Союзу, (щоб вивести Україну з стану війни), роздати землю поміщиків селянам до початку весняних робіт, узяти під контроль банки, відновити промисловість.

В Універсалі засуджувалося агресивне втручання Раднаркому Радянської Росії у справи України; заявлено про намір вести боротьбу з прибічниками більшовизму в Україні.

Отже, ІV Універсал надав Україні якісно нового статусу. Українська держава стала незалежною.

Інші закони

Центральна Рада також прийняла «Закон про національно - територіальну автономію» де зафіксовано право кожної нації самостійно влаштовувати своє життя, об’єднуватися у спілки. У Законі про радикальну земельну реформу передбачалася націоналізація великих земельних володінь.

З грудня 1917 року представники ЦР вели переговори у Брест-Литовську з країнами Четверного Союзу. Незалежна УНР була визнана Австро-Угорщиною та Німеччиною.

4. Розгортання громадянської війни в Україні і поразка Центральної Ради

Зневіра і анархія

На жаль, М.Грушевському та В.Винниченку так і не вдалося налагодити роботу державного апарату. Відсутність будь якого досвіду в управлінні країною, наївні романтичні ілюзії та боротьба за міністерські портфелі, небажання давати посади професійним політикам лише тому, що вони не були українцями за національністю – усе це призвело до анархії, розпаду державного життя, розчарувань.

Зневіра та анархія охопили й армію, яка розвалювалася на очах. Симон Петлюра був змушений залишити посаду генсека з військових справ (його замінив Микола Порш), та особисто очолити Гайдамацький кіш Слобідської України (складався з двох полків – офіцерського та юнкерського). Бої з Червоною гвардією біля Полтави і Бахмача хоч і збільшили популярність С.Петлюри, але все ж не мали бажаного ефекту. Допомагали ще «січові стрільці» Євгена Коновальця (набрані з солдат – дезертирів та біженців), але їх озброєння та організація залишали бажати кращого. З українських частин бійці часто дезертували, не вірячи більше ЦР. Частина з них схилилась до звичайного бандитизму, утворивши загони «Не журись!», «Гуляй душа!».

Микола Порш Леонід П’ятаков Ян Гамарник Аверкій Гончаренко

Друге( Січневе) повстання на заводі « Арсенал» 1918 року в Києві

Важка ситуація склалася у Києві. Центральна Рада провела ряд арештів лідерів робітничих та більшовицьких організацій, закрили опозиційні газети. Намагання вивезти з заводу «Арсенал» останні запаси вугілля обурило робітників, бо могло привести до зупинки заводу. Робітники провели антиурядовий мітинг, висловлювали незадоволення бездарною політикою ЦР і Генерального Секретаріату, звірствами «вільних козаків». Почалися акції громадянської непокори.

Каталізатором повстання на «Арсеналі» стало звіряче вбивство козаками молодого більшовика Леоніда П’ятакова, тіло якого, зі слідами тортур, було знайдено біля Дніпра.

16 січня 1918 року у Києві спалахнуло нове повстання проти Центральної Ради. Керувала повстанням Київська Рада робітничих депутатів (ввійшли Ян Гамарник, Андрій Іванов, Михайло Богданов). До арсенальців приєдналися робітники інших підприємств. Вони виступили з підтримкою радянської влади і більшовиків. Загони робітників (6 тисяч) зайняли завод та вступили в бій з «вільними козаками» та «січовими стрільцями». До них приєдналося 450 бійців полку ім. Сагайдачного під керівництвом Сили Міщенка.

Бій під Крутами 16 січня 1918 року

Становище Центральної Ради було критичним, хоча у неї й залишалися окремі полки. У Київ терміново повернувся Симон Петлюра, який привів на допомогу «курені смерті», щоб кинути їх проти повсталих «арсенальців». Але солдат для захисту Києва від наступаючих військ червоних не вистачало. На швидку руку було зібрано загін гімназистів (учні 7 -8 класів ІІ української гімназії, гідротехнічної та військово – фельдшерської школи) та студентів (Українського народного університету та університету Св. Володимира). Командував студентською сотнею колишній штабс-капітан Олександр Омельченко.

Перестрілка на станції Крути Відступ юнаків під Крутами Форма вояків УНР

Таким чином, сотню необстріляних, ненавчених бійців кинули під залізничну станцію Крути проти переважаючих військ Червоної гвардії ( у Михайла Муравйова – 3500 бійців).

До 120 студентів і гімназистів приєдналися 500 курсантів Першої юнацької військової школи ім. Б.Хмельницького, близько 30 «вільних козаків», 5 артилеристів і 20 офіцерів(усього – близько 675 бійців), та бронепотяг сотника С.Лощенка. З боку військ УНР боєм командував сотник(капітан) Аверкій Гончаренко.

У бою 16 січня 1918 року під Крутами бійцям УНР на деякий час вдалося зупинити червоних. Але червоногвардійці підтягнули свої військові сили і примусили бійців УНР відступати на власному ж поїзді. Під час бою загинуло близько 270 солдат УНР, приблизно стільки ж – червоних.

Це була трагедія, коли уряд, не здатний організувати власного професійного війська, посилає дітей на загибель. Але молодь проявила справжній героїзм, виконуючи бойову задачу. 27 юнаків вдалося привезти у Київ та урочисто поховати як героїв. Промову над могилою проголосив М.Грушевський, сказавши латиною «Солодко й почесно померти за Україну», а молодий поет П.Тичина відгукнувся патріотичним віршем.

Похорон загиблих під Крутами Плакат присвячений полеглим під Крутами (1918 рік)

Бій під Крутами 16 січня 1918 року (детальніше)

У бою 16 січня 1918 року під Крутами бійцям УНР на деякий час вдалося зупинити червоних. Юні бійці захищалися у виритих на скору руку окопах. Бронепотяг С.Лощенка своєю гарматою завдав червоним бійцям П.Єгорова і А.Знаменського певних втрат. Але, згодом, більшовики підтягнули артилерійську батарею, свій бронепотяг, та червоногвардійців – піхотинців. У Лощенка закінчилися снаряди. Сотник О. Омельченко помер від ран. Витримавши декілька багнетних атак, сотник А.Гончаренко наказав відступати. Солдати УНР сіли до поїзда і панічно залишили поле бою, відстрілюючись з кулеметів. Але одна студентська чота відстала, заблукала, вийшла до станції Крути прямо під вогонь червоних бійців. Майже всі вони загинули. Підполковник М.Муравйов, відомий своєю жорстокістю, наказав розстріляти полонених. Усього під час бою загинуло близько 270 солдат УНР, приблизно стільки ж – червоних.

Придушення повстання «арсенальців»