1. Педагогіка як наука, її становлення і розвиток. Предмет і завдання педагогіки. Основні категорії педагогіки.

Слово «педагогіка» грецького походження (paidos — діти, ago — веду), буквальний переклад — дітоведення. Педагогом (дітово-дителем) у Давній Греції називали раба, якому доручали супрово­джувати дітей свого господаря в школу, нести. їхні учбові речі. У подальшому педагогами називали спеціально підготовлених лю­дей, для яких педагогічна діяльність стала професією, а педагогі­кою — сукупність деяких правил, настанов, які відносились до поведінки дітей і супроводжуючих їх осіб під час відвідування дітьми школи. З часом з'являється визначення педагогіки як нау­ки про виховання, освіту і навчання підростаючого покоління.

У глибоку давнину виховання відбувалося як природний для людського існування процес: дитина рано включалася в трудову діяльність разом із дорослими, в ході якої засвоювала необхідні знання, вміння, навички, норми поведінки.

На певному етапі розвитку людства було накопичено такий обсяг досвіду, який неможливо було засвоїти у ході природного існування, тому процес передачі соціального досвіду стає ціле­спрямованим і здійснюється шляхом взаємодії того, хто навчає, та того, хто навчається, тобто у педагогічному процесі.

Педагогічний процес — спеціально організована в рамках пев­ної виховної системи взаємодія вихователів і вихованців, яка спря­мована на засвоєння вихованцями соціального досвіду, необхід­ного для життя, праці в суспільстві, що покликане впливати на особистісні якості індивіда.

Таким чином, педагогіка пройшла довгий шлях розвитку. її перший етап — донауковий. Педагогічні знання цього етапу систе­матизовані на основі набутого емпіричного досвіду виховання і осві­ти у формі народної мудрості. Система цих знань відноситься до народної педагогіки у вигляді висновків, порад, рекомендацій, викладених у художній літературі, народній творчості (прислів'я, приказки, казки). Другий етап — виникнення теоретичних концеп­цій виховання й освіти спочатку в рамках філософії, потім, з XVII ст., педагогіка розвивається як самостійна наука. Третій етап — розвиток науки як системи. Велика заслуга в становленні педагогіки як науки належить Я.А. Коменському. Значний внесок у розробку наукових основ педагогіки внесли Ж.Ж. Руссо, І. Песталоцці, А. Дістервег, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, С.Т. Шацький, П.П. Блонський, В.О. Сухомлинський та ін.

Визначення педагогіки як науки про виховання, освіту і на­вчання вимагає розкриття її основних категорій.

Поняття «виховання» в широкому розумінні розглядається як передача й організація засвоєння накопиченого людством соціаль­но-історичного досвіду, його духовної культури. Виховання при­таманне людству на всіх етапах його розвитку. Вже первісні пле­мена здійснювали виховання дітей, використовуючи різноманітні засоби для передачі людям досвіду дорослих, досвіду попередніх поколінь. Гегель у «Філософії права» пише: «Людина не володіє інстинктивно тим, чим вона повинна бути, і їй доводиться спочатку придбати собі ці якості», тобто кожне наступне покоління стоїтьна плечах минулих поколінь. Засвоєння цього досвіду передбачає подальший його розвиток, створення нового. З цією метою суспільством утворюються різно­манітні типи навчальних закладів: шко­ли, ліцеї, гімназії, інститути, універси­тети, академії та ін.

Виховання як педагогічна категорія передбачає педагогічно цілеспрямовану організацію діяльності, спілкування лю­дини, які сприяють формуванню у вихо­ванців певного ставлення до оточуючого світу, до самого себе, моральних норм і правил поведінки. Навчання — сам про­цес засвоєння індивідом соціального до­свіду, накопиченого людством. Освіта — це процес і результат засвоєння індиві­дом досвіду, досягнення ним значного освітнього рівня, прилучення індивіда до культурних цінностей людства.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, які вивчають вихо­вання, освіту, навчання.

Педагогіка досліджує закономірності процесу виховання, його структуру і ме­ханізм, розробляє теорію і методику ор­ганізації навчально-виховного процесу, його зміст, принципи, організаційні форми, методи, прийоми.

Таким чином, предметом педагогіки є закономірності, принци­пи організації процесу виховання, навчання, освіти, що передба­чає визначення цілей, змісту, методів, форм, засобів залучення індивіда до оволодіння соціальним досвідом людства, його куль­турними цінностями, створення для цього оптимальних умов у різ­них видах діяльності та спілкування особистості з метою забезпе­чення її позитивних змін, формування і розвитку, а також аналіз результативності процесу і його корегування за необхідності.

Педагогіка використовує і міждисциплінарні поняття: людина, Особистість, формування індивідуальності, соціалізація та ін.

Якщо поняття «людини» як біосоціальної істоти відбиває од­ночасно і біологічні, і соціальні якості, то поняття «особистості» означає специфічну суспільну особливість людини і пов'язане із засвоєнням матеріального і духовного досвіду, накопиченого людством. Особистість наділена певним ступенем усвідомлення світу і самосвідомості. Індивід стає особистістю, коли він у змозі оціни­ти не лише оточуюче його середовище, але й своє становище в ньо­му і тим самим діяти свідомо і цілеспрямовано.

Індивідуальність характеризує несхо­жість, своєрідність, відмінність однієї людини, особистості від іншої.

Формування передбачає процес і ре­зультати цілеспрямованих (виховання) і стихійних впливів соціальної дійсно­сті, а також спадковості особистості, її активності.

Соціалізація особистості — процес засвоєння індивідом соціального досвіду, цінностей, норм, елементів культури, уста­нов, властивих суспільству, соціальних груп, до яких він нале­жить. При цьому людина є не лише об'єктом, а й суб'єктом цьо­го процесу. У процесі соціалізації людина не лише оволодіває досвідом, культурою, а й має можливість реалізувати себе в сус­пільстві як особистість, коли відбувається її соціальна адаптація і соціальна автономізація. «Соціальна адаптація передбачає ак­тивне пристосування індивіда до умов середовища, а соціальна автономізація — реалізацію сукупності установок на себе, стій­кість у поведінці і стосунках, що відповідає уявленню особисто­сті про себе, її самооцінку».

Індивідуальний розвиток — ряд зовнішніх і внутрішніх, кількі­сних і якісних змін, які характеризують рух людської істоти від нижчих до вищих рівнів її життєдіяльності (від безпорадних і невпевнених рухів до рухів керованих, точних, координованих; від незнання до знання; від копіювання до оригінальної творчої роботи тощо).

Проблема розвитку особистості пройшла довгий шлях свого становлення. Протягом багатьох років пануючою була релігійна точка зору: людина — арена боротьби між Богом і чортом. На зміну цьому напряму прийшло інше, яке визначило вирішальну роль середовища і виховання в розвитку дитини. Англійський фі­лософ Локк зазначав, що «відмінності, які можна спостерігати в ро­зумі і здібностях людей, обумовлюються не стільки природними задатками, скільки набутими навичками». Велику роль виховання визначав Гельвецій, називаючи його всемогутнім: «Виховання ро­бить нас тим, ким ми є».

Сучасні вчені дійшли думки про те, що є визначальні фактори розвитку особистості: спадковість, середовище, виховання і актив­ність особистості.

Але розглядати ці фактори необхідно в їх діалектичній єднос­ті, взаємодії, взаємовпливу.

Спадковість передбачає відтворення в нащадків біологічної схожо­сті з батьками — морфологічної, фізіологічної: форми тіла, зріст, ко­лір очей, волосся тощо. Успадковувати можуть також і деякі особли­вості нервової системи, хвороби, патологічні явища, певні здібності.

У людини, відповідно до даних фізіології, психології, приро­дженими можуть бути не готові здібності, а лише потенційні мож­ливості їх розвитку, тобто задатки, але їх розвиток, формування на цій основі здібностей (індивідуальних особливостей людини, які сприяють успішному виконанню діяльності) залежать від умов, які сприятливі або несприятливі для їх прояву та розвитку. Так, інтелектуальні здібності фатально не закладені в природі людини. Вони розвиваються разом із формуванням людини в цілому.

Середовище — це оточення особистості, яке можна звести до трьох груп:

— макрофактори, які впливають на соціалізацію всіх людей планети або дуже великі групи людей (космос, планета, світ, кра­їна, держава, суспільство);

— мезофактори впливають на великі групи людей, що визнача­ються за національними ознаками (етнос); за місцем і типом посе­лення (регіон, село, місто, селище); за відданням переваги тому чи іншому засобу комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);

— мікрофактори, які впливають безпосередньо на конкретну людину (сім'я, групи однолітків, громадські організації, школа).

У процесі взаємодії людини з різними групами відбуваються її соціалізація і розвиток.

Маючи певні потенційні можливості розвитку, дитина форму­ється під впливом середовища, виховання, виявляючи активність у самореалізації. Особливо значна роль виховання:

1) це процес, у якому чітко визначено мету, завдання, кон­кретні методи їх реалізації;

2) воно дозволяє педагогічно цілеспрямовано організовувати різноманітні види діяльності (навчально-пізнавальну, трудову, іг­рову, суспільну, естетичну тощо) і спілкування людини, що забез­печує всебічний розвиток особистості, формування її моральної, естетичної, політичної культури, розумового і фізичного розвит­ку, трудового виховання. При цьому сучасна педагогіка спираєть­ся на теорію Л.С. Виготського про два рівні розвитку дітей:

а) рівень актуального розвитку, котрий відбиває ті особливос­ті, які вже склалися;

б) зону найближчого розвитку, яка відбиває можливості досягнень в умовах співробітництва з дорослими;

в) виховання створює умови для стимулювання активності особи­стості и діяльності і спілкуванні. Особистість не пасивно сприймає спрямовані на неї впливи, а сама активно діє, вступає у відношення з іншими людьми. Виходячи з потреб і інтересів, які сформувалися, сама впливає на оточуючу мікросферу. Активність як риса особистості, якісна її характеристика визначається і зовнішнім впливом (середовищем, вихованням), але в процесі життєвої практики в індивіда формується внутрішня позиція, складається вибіркове ставлення до різних зовнішніх умов і наливів, що визначає розвиток особистості.

Виховання значним чином впливає на взаємодію особистості і середовища, бо середовище — це те оточення, яке людина сприймає, на яке реагує, з яким вступає в контакт. Виховання здатне змінити ставлення індивіда до оточуючого середовища, людей, ре­чей, умов житія і діяльності. 4) у процесі виховання нейтралізуються негативні умови (шко­ли, друзів, сім'ї тощо), що впливають на розвиток особистості.

Отже, становленню особистості сприяє виховна система — комплекс, який включає в себе: виховні цілі; людей, що їх реалі­зують у процесі цілеспрямованої діяльності; стосунки, що вини­кають між її учасниками; освоєне середовище і управлінську дія­льність, яка забезпечує життєздатність. Виховна система забезпе­чує розвиток особистості.

Щоб забезпечити успішне здійснення різних напрямів вихо­вання, необхідне глибоке знання вікових і індивідуальних особли­востей розвитку дитини в різних сферах діяльності особистості.

В інтелектуальній сфері формуються цінності — знання, вмін­ня, навички, в результаті засвоєння яких людина оволодіває соці­альним досвідом, культурою, що сприяє переосмисленню моти­вів, своїх потреб тощо.

Розвиток особистості неможливий поза її емоційною сферою, що передбачає формування таких почуттів, як: співчуття, довіра, симпатія, совість, чуйність та ін. Щоб особистість володіла своїми потребами, почуттями, необхідно створювати позитивно насиче­не середовище, організовувати педагогічно спрямовану діяльність, спілкування.

Формування мужності, сміливості, вимогливості до себе вима­гає розвитку вольової сфери.

Важливою умовою розвитку всіх сфер є саморегуляція як сис­тема внутрішнього забезпечення напряму дій, у якій розкриваєть­ся активність суб'єкта.

Головні завдання педагогічної науки:

— теоретичне вивчення, опис, роз'яснення сутності процесу виховання, його закономірностей, причинно-наслідкових зв'язків;

— вивчення, аналіз, узагальнення, інтерпретація, оцінка педаго­гічної діяльності, досвіду її організації, що забезпечує самореалізацію особистості;

— прогнозування освіти, системи виховання;

— забезпечення ефективного управління освітньою політикою;

— розробка нових педагогічних технологій, основ інновацій­ної педагогічної діяльності.