10. Політичні, правові та соціальні передумови реформування державної служби.

Прийняття основного нормативного документа, що регламентує питання державної служби в Україні, дало можливість констатувати сам факт утворення інституту державної служби в державі.

Проте впровадження в життя цього Закону не дало очікуваних результатів. У нинішніх умовах державна служба не стала тією ефективною організацією, яка була б спрямована на вирішення нагальних суспільних проблем. Звідси — потреба реформування системи державної служби.

Слід переглянути зміст та характер підпорядкування установ і організацій виконавчій владі, оптимізувати її структуру, здійснити кадрове оновлення, залучивши на державну службу висококваліфікованих фахівців нової генерації. Потрібно встановити безпосередній зв'язок між обсягом, результативністю та якістю праці державних службовців і розміром грошової винагороди за цю працю. Обов'язковим має бути посилення стабільної правової гарантії та соціальної захищеності співробітників державного органу.

Надзвичайно важливим є широке запровадження громадської експертизи рішень, які готує і приймає влада, а також посилення відповідальності за неналежне виконання службових обов'язків та порушення законодавства. Необхідно розробити комплекс заходів, спрямованих на підвищення адміністративної культури державних службовців. Це сприятиме зміні в громадській думці негативного іміджу державної служби і посиленню суспільної довіри до неї, забезпечить ефективну діяльність державних органів у наданні якісних державних і громадських послуг.

У подоланні бюрократизації державного апарату важливо забезпечити стабільну, прозору та зрозумілу людям економічну й соціальну політику держави, запровадити відкриті консультації органів виконавчої влади з представниками господарювання, налагодити співпрацю між владними структурами та засобами масової інформації, громадськими інституціями, поширювати об'єктивні дані про економічну ситуацію в державі, кон'юнктурні процеси, законодавчу та нормативну базу.

Система державної служби ще не має розвиненої мережі навчальних закладів, які б могли задовольнити зростаючі потреби у підготовці кваліфікованих управлінців. Існуючі ж навчальні заклади не в змозі задовольнити зростаючі потреби держави у підготовці кваліфікованих управлінських кадрів, професійних керівників загальнодержавного рівня.

Державний службовець — це професійність, кваліфікованість, компетентність. Зрозуміло, що людина, яка очолює структуру державної влади повинна бути освіченою, здібною, ерудованою, з особливим мисленням і чіткою життєвою позицією. Загальна компетентність керівника визначається також його особистими якостями. Практика останніх років підтверджує, що наявність диплома, наукового ступеня і вченого звання — умови необхідні, але не достатні для претендування на керівну посаду державної служби. Наявні регалії не завжди свідчать про реальні інтелектуальні здібності та моральні характеристики особистості.

Основними цілями і завданнями державної служби як інституту української держави має бути охорона конституційного устрою, захист прав та свобод людини і громадянина, забезпечення ефективної діяльності державних органів відповідно до їх повноважень, надання якісних адміністративних послуг громадянам. Необхідно утвердити нові підходи до організації діяльності державних службовців, встановити стандарти якості їх роботи та поведінки у роботі з громадянами. Нині головним завданням державних службовців повинно стати забезпечення прав та інтересів людини. Потрібно виробити нову управлінську ідеологію, спрямовану на оновлення адміністративної культури, формування готовності управлінського персоналу до прийняття рішень та підвищення особистої відповідальності з орієнтацією на службу інтересам суспільства.

Можна виділяти різні причини незадовільного становлення інституту державної служби в Україні. Суттєве значення мають недоліки самого Закону «Про державну службу». Основною проблемою чинного закону є невизначеність сфери його регулювання. Цей закон формально обмежив коло державної служби лише до служби в державних органах та їх апараті, що не відповідає сучасному розумінню інституту державної служби. У ньому фактично ототожнюються поняття «державного службовця» та «посадової особи», що призвело до розмитості основних понять Закону. Інший недолік — відсутність розподілу видів державної служби залежно від класифікації органів державної влади, інших державних інститутів та посад у них.

Немає в Законі жодного застереження щодо безпосередньої активної політичної діяльності державних службовців, хоча принципом державної служби є політична нейтральність державних службовців, їх служіння суспільству в цілому, державі, а не окремим політичним силам. Надто мало уваги приділено правовому регулюванню, підвищенню кваліфікації державних службовців, що не сприяє вдосконаленню інституту державної служби.

Не врегульованими є питання дисциплінарної відповідальності держслужбовців.

Варто також враховувати необхідність оновлення законодавства про державну службу відповідно до вимог Конституції України задля забезпечення конституційного права громадян нашої країни на рівний доступ до державної служби. Метою такої реформи є формування високоефективного, стабільного політично-нейтрального, авторитетного інституту державної служби, який забезпечить підбір і розстановку професійних, чесних і патріотично налаштованих кадрів апарату управління.

Проблематика державної служби нині — вкрай актуальна і її реформування в контексті загальних завдань адміністративної реформи в Україні — є одним із стратегічних напрямів держави.