21. Загальна характеристика елліністичного та римського періодів античної філософії.

Історія античної філософії триває і в післяарістотелівські часи, зокрема в елліністичний період.Еллінізммає свою, досить довгу (кін IV – Vст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівська.

Впливовою в елліністсько-римський період була школа Епікура(бл. 342-270 рр. до н.е.). Епікур підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій, фактично відтворюючи гедонізм кіренаїків, які визнавали насолоду критерієм моральних вчинків. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: 1) ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється

2) всесвіт завжди був таким, яким він є тепер; 3) всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується;4) тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів5) всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань.

Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що якщо Демокріт.розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про їх форму, величину і вагу.Визнаючи об'єктивність чуттєвих якостей, він стверджує, що річ — не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості. Простір виводиться з факту руху — він є необхідною умовою руху тіл.

Провідні школи і течії античної філософії доби еллінізму (кінізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, неоплатонізм).

Кі́нізм (від грец. «собака») — одна з найбільш відомих і значних давньогрецьких сократівських філософських шкіл 4 століття до н. е.

В основному вивчали етичні проблеми і їх вплив на суспільство, ігноруючи вивчення теорії пізнання і розвитку суспільства. Кініки були послідовниками Антісфена. Основою щастя і благодаті вони вважали нехтування суспільних норм, відмову від багатства, слави, усіх чутєєвих задоволень, досягнення незалежності і внутрішньої свободи особистості.

Епікурейство - школа античної філософії, заснована Епікуром в Афінах. Епікур опирався на головні положення філософії Демокрита Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокрита рух атомів здійснюється у порожнечі винятково за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з'являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту появи в людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом»—набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього ґрунту свого волевиявлення.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі.

Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософских шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове дерево, а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців . Вони увляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали,що якщо їх увага не буде спрямована на богів то вони самі зможуть наблизить до них і в певному значенні самі ними стати.

Скептицизм означає вчення, філософіської школи, представники якої стверджували, що вони не "заявляють нічого, але лише висловлюють власну думку". У цьому сенсі, скептицизм, - філософська позиція уникнення того, щоб постулювати остаточну істину. Застосований до себе, скептицизм поставив би під сумнів, чи є скептицизм прийнятною позицією взагалі.

З III ст. до н. е. до І ст. н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі.

Неоплатоні́зм — філософська течія античності.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне. «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію». Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством.