86.Єлизаветградська громада (кін. 70-х - поч. 80-х рр. XIX ст.)

Прикладом такого вдалого симбіозу місцевих та приї-жджих діячів служить Єлизаветградська (кіровград)Громада, яка склалася на початку 80-х років XIX століття. В 1878 році прибув до Єлисаветграда лікар Опанас Іванович Михале-вич, а вже наступного року в поліції з'явився донос на ньо-го — нібито Михале вич веде пропаганду серед своїх знайомих та хворих клієнтів. Це свідчення, за думкою О. Рябі.ніна-Скляревського, дає підстави вва- . жати 1879 рік початком існування в Єлизаветграді українського гуртка. Опанас Іванович Михалевич був членом Київської Старої Громади з 1873 року. В 1876 році його вислали на .Волгу. Після того він займав посаду лікаря на Чернігівщині та Полтавщині і тут проявив себе як небезпечний агітатор. Йому було заборонено жити в п'яти північних українських губерніях, і Михалевич перебрався до Єлизаветграда, куди невдовзі з Бобринця переїхав Іван Тобілевич. Біля цих людей у 1880—1881 рр. склався гурток, в який входи-ли ще Омелян Дяченко, член Одеської Громади Федір Волошинов, Євген Чикаленко, Олександр Тарковський, Андрій Грабенко та Іван Линкевич. Гурток приступив до виготовлення перекладів з російської на українську мову творів «...писателей народнической школы, причем работы эти предназначались для простого народа и имели целью «выяснить народу гнет, оказываемый на него правящим классом с целью возбудить его к протесту». Кожен з перекладачів робив свою частину праці вдома, а щотижня на квартирах І. Тобілевича або О. Михалевича проводилися читання перекладених уривків. Керівна роль у цій справі належала Михалевичу, який і обирав статті для перекладачів. Одначе таробота була не всім до вподоби. Дуже швидко відійшов від Громади Олександр Тарковський. Літом 1882 року він сформував гурток, який став на позиції «Народної Волі». Одначе стосунки між двома гуртками були якнайкращі, і діяли вони у багатьох випадках у тісному контакті. Тісні стосунки встановилися у єлизаветградських діячів з Київською громадою; про що згодом дізналася і поліція: «...не может быть сомнения в том, что он (гурток.} находился в сношениях с киевскими украинофильскими кружками, как старым, так и новым. Это доказывается тем, что Тарковский и Чикаленко по приезде в Киев поступили в оба эти кружка по рекомендации Миха-левича и И. Тобилевича. В один из этих кружков и от- I иравлялись переводы, делаемые членами». Після того як гурток залишили Чикаленко, Тарковський, Дяченко, Дудін, справа з перекладами не 'переривалась. До гуртка приєднались нові люди: члени Київської — Олександр та Софія Русови та Одеської —Феофан Василевський — громад. У 1883 році після повернення до Єлизаветграда Дяченка, Громада пристала до перекладу праці Іванюкова з політичної економії на українську мову з адаптацією для народного читання, Михалевич узяв для переробки розділ «про працю», Русов — «про землю», Волошинов —«про капітал», Василевськнй перекладав «Вступ», а Дяченко — «про машини». Не всі члени гуртка ставились до цієї роботи схвально. Товариш прокурора місцевого окружного суду Р. Маркович вважав, що ліпше робити оригінальну літературу, ніж перекладати з російської, яка і так зрозуміла інтелігенції, праць з політекономії, які все одно не будуть зрозумілі народу навіть на рідній мові. Одначе незважаючи на цей скепсис, Маркович надавав своє приміщення, для проведення читань перекладів. Планувалось Громадою видати збірку віршів Т. Шевченка для дітей — «Кобзарик». Для цього О. Русов та Ф. Василевський з женевського видання «Кобзаря» робили добірку віршів. Книжку мали намір виготовити на гектографі, який був у розпорядженні гуртка народовольців.

87.“Ходіння в народ” у 1874- 1875 рр. Різночинна, пореволюційному настроєна молодь, що об'єдналася в багатьох народницьких гуртках, вірячи в революційну природу селянства, в можливість підняти його на соціалістичну революцію, влітку 1874 р, в значній кількості пішла «в народ». Переодягшись у простий одяг, народники під виглядом шевців, слюсарів, малярів, теслярів, учителів, фельдшерів тощо йшли в села, вели бесіди з селянами, розповідали їм про майбутній соціалізм, читали й поширювали різні популярні книжечки, в яких розповідалося про тяжке життя народу й містилися заклики до революції. В Україні, на Правобережжі, «в народ» пішли члени «Київської комуни», які здебільшого дотримувалися бун-тарських поглядів і тому вели «літучу», «бродячу» пропа-ганду, вважаючи, що достатньо лише заклику — і селяни піднімуться на революцію. Першими пішли по селах і містечках Київщини й Поділля, видаючи себе за малярів, В. Дебогорій-Мокрієвич і Я. Стефанович. За ними відправилися й інші члени «Київської комуни» — І. Бохановський, К. Фрост, В. Рогачова та ін. Члени гуртка «жебуністів»( Київський гурток Володимира та Марії Жебуньових (1873) вели пропаганду на Чернігі-вщині. Там же діяли народник І. Трезвинський та ін. На території Харківщини працювали члени гуртків С Ковалика і Г. Андрєєвої. Народницька пропаганда велася і на Полтавщині, Херсонщині, Катеринославшині та в інших місцях.Однак незабаром народники стали переконуватися, що селянство не розуміє ідей соціалізму, не підтримує їх, ставиться з недовірою до пропагандистів. В. Фігнер писа-ла, що «можна було прийти у відчай від революційної самотності, в якій ми жили». А царські власті на кінець 1874 p. близько тисячі учасників «ходіння в народ» заа-рештували. Слідство тривало три роки й закінчилося «процесом 193-х» жовтень 1877 — січень 1878 pp.), під час якого багатьох народників було засуджено до каторги або на поселення в Сибір. Хоча «ходіння в народ» не до-сягло поставленої мети, воно було важливим етапом визвольного руху в Росії, бо в його ході різночинна інтелігенція далі зближалася з народом, а також виковувалися стійкі революціонери. В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія «вищої життєвої мудрості». У 60-х роках 19 століття ідеї селянського соціалізму активно пропагував М. Огарьов. У кінці 60-х—на початку 70-х років теоретичним обґрунтуванням ідеї некапіталістичного шляху розвитку стає суб'єктивна соціологія (П. Лавров, М. Михайловський та інші), У 60-х роках 19-го століття народники виявляли себе спорадично (групи М. Чернишевського, С. Нечаєва, П. Ткачова). В обстановці піднесення демокричної інтелігенції у 70-х роках почали діяти численні народницькі гуртки. Велике товариство пропаганди — революц. народницька організація (1869—74). Зародилося в Петербурзі як гурток М. А. Натансона, М. В. Чайковського (за його прізвищем умовно названо орг-цію) та ін. противників С. Г. Нечаева. В 1871— 72 відбулося об'єднання з гуртком С. Л. Перовської, Відзначались серед них чайковці, які існували у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли від революційного просвітництва до підготовки «ходіння в народ», виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка «лавристів» у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в Україні, члени «Київської Комуни». У 1874 почалося масове ходіння в народ (у селянство) демократичної інтелігенції. Похід у народ повинен був організувати перші соціалістичні суспільно-господарські клітини. Ходінням в 1874 було охоплено, за офіційними даними, 37 губерній європейської Росії, у тому числі майже всі українські губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків. На кінець 1874 царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників. Найактивніших з них було засуджено за процесом 193 (1877–1878). Численні організації різних напрямів (чайківці, лавристи, бакуністи та інші) російських народників діяли й в Україні в 60-х рр. У Києві діяв гурток чайківців (1872–1874), Київська Комуна (1873–1874), гурток бунтарів, у Одесі народників з 1872 очолював Ф. Волховський. Левченко М.В. теж належав до Одеської групи.

88. “Братство тарасівців”. Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців — таємна студентська організація, створена в Полтаві в 1891[1]. Її учасники дали клятву на могилі Тараса Шевченка «всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря»[1].

До засновників Тарасівців належали: Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський,Володимир Шемет. Крім культурної діяльності (поширення української мови в родині, установах, школах, навчання дітей української грамоти, доповідей, культивування ідей Шевченка), Тарасівці висунули політичні постулати визволення української нації з-під російського панування, повної автономії для всіх народів Російської Імперії та соціальної справедливості. У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі: самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби; федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини; на чолі держави гетьман як президент і сейм; мета держави — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація , загальна безплатна й обов'язкова школа; свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками; Україна для українців, себто, що визнають себе українцями; культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог; не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо. Ідеологічні основи Тарасівців виготував І. Липа (проголошені у Харкові на Шевченківських поминках у лютому 1893); дещо доповнені, вони були анонімно надруковані в журналі «Правда» (квітень 1893) під назвою «Profession de foi молодих українців». Ідеї Тарасівців були пропаґовані Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо». Засноване товариство у 1891 році під час зустрічі його фундаторів на могилі Т. Шевченка й ставило за мету реалізувати основні ідеї Кобзаря. Воно відноситься до молодих громад, що виникалив 80-90-тих роках XIX століття. Біля витоків стояли київські і харківські студенти - Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський та ін. У 1893 році частину членів Братства тарасівців було заарештовано, проте організація продовжувала діяти до кінця 90-х років XIX століття. Тарасівці розвинули працю серед студентства, шкільної молоді, селянства і робітництва. Спершу найуспішнішим осередком Тарасівців був Харків (до літа 1893, коли заарештовано членів Братства), згодом Київ; менші осередки: Одеса, Полтава, Лубни. До діячів Братства Тарасовців належали, крім вищеназваних: В. Боржковський, М. Дмитрієв, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Совачів, В. Степаненко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та інші. Тарасівці діяли до 1898. Під впливом ідей Тарасівців «Стара Громада» перетворилася 1897 на більш політичну Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а молодше покоління в 1900 створило РУП.

89.Пропагандистські народницькі гуртки на початку 70-х рр. XIX ст.У 60-х рр. 19 ст. народники виявляли себе спорадично (групи М. Чернишевського, С.-Нечаєва, П. Ткачова). В обстановці піднесення демокричної інтелігенції у 70-х рр. почали діяти численні народницькі гуртки. Відзначались серед них чайковці, які існували у Петербурзі, Москві, Одесі, Києві. Чайковці перейшли від революційного просвітництва до підготовки "ходіння в народ", виношуючи плани селянської революції у Росії. Такої ж тактики дотримувалися учасники гуртка "лавристів" у Петербурзі, гуртка братів Жибуньових в Україні, члени "Київської Комуни". В 1874 почалося "масове ходіння в народ" (у селянство) демократичної інтелігенції. "Ходіння у народ" в 1874 було охоплено, за офіційними даними, 37 губерній європейської Росії, у т. ч. майже всі українські губернії. Заклики селянства до бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків. На кінець 1874 царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників. Найактивніших з них було засуджено за процесом 193 (1877-78). Численні організації різних напрямів ("чайківці", "лавристи", "бакуністи" та ін.) російських народників діяли й в Україні в 60-х рр. У Києві діяв гурток "чайківців" (1872-74), "Київська Комуна" (1873-74), гурток "бунтарів", у Одесі народників з 1872 очолював Ф. Волховський. Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. КИЇВСЬКА КОМУНА-гурток народників, що виник у вересні 1873 в Києві. Переважна більшість її учасників перебувала під ідейним впливом М. О.Бакуніна, деякі дотримувались поглядів П. Л. Лаврова. До"К. к." входили представники різночинної інтелігенції, студенти Київ. ун-ту (зокрема, В. К. Дебогорій-Мокрієвич, М. К. Судзиловський, Я. В. Стефанович, М. О. Коленкіна та ін.). В різний час в гуртку було бл. 30 чол. Члени "К. к." збиралися на сходки, вели революц. пропаганду серед робітників, селян Київ., Подільської і Полтав. губерній ("ходіння в народ"). Вони підтримували зв'язки з народницькими гуртками Петербурга, Харкова, Одеси та ін. міст. В кінці 1874 у зв'язку з масовими арештами "К. к." припинила своє існування. В 1876 народники створили революційну організацію "Земля і Воля". Своїм головним завданням вона вважала підготовку селянського повстання, визнавала можливість особливого (некапіталістичного соціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община). В практичній роботі "Земля і воля" перейшла від "летючої", "бродячої" пропаганди до створення осілих поселень революціонерів у південно-східних приволзьких губерніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875-76 найбільшу активність виявив гурток "південних бунтарів" (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). Члени цього гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати повстання. У 1877 "південні бунтарі" намагалися створити у Чигиринському повіті таємну організацію серед селян для підготовки повстання, однак її незабаром розгромила поліція (див. Чигиринська змова 1877).

90.Діяльність народовольських гуртків і груп (кін. 1879 - поч. 1883 рр.)Народницькі організації діяли і в Харкові, Чернігові, Полтаві, Херсоні, Миколаєві. В 1876 народники створили революційну організацію Земля і Воля. Своїм головним завданням вона вважала підготовку селянського повстання, визнавала можливість особливого некапіталістичного соціально-економічного розвитку Росії, основою якого мала стати сільська община. У практичній роботі Земля і воля перейшла від летючої, бродячої пропаганди до створення осілих поселень революціонерів у південно-східних приволзьких губерніях, однак ці спроби зазнали невдачі. В Україні у 1875–1876 найбільшу активність виявив гурток південних бунтарів (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.). Члени цього гуртка за допомогою селянських бойових загонів планували розпочати повстання. У 1877 південні бунтарі намагалися створити у Чигиринському повіті (охопила мережа 40 сіл)таємну організацію серед селян для підготовки повстання, однак її незабаром розгромила поліція (Чигиринська змова,1877).Більшість народників, поступово переглядаючи свої бунтарсько-анархістські погляди, приходила до визнання необхідності політичної боротьби проти самодержавства. Головну увагу вони зосереджували на організації терористичних актів. Узимку 1877–1878 у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени якого здійснили ряд терористичних акцій проти представників царської адміністрації. Незгоди між прихильниками і противниками нового методу боротьби особливо загострилися в 1879. Спроби уладнати їх у тому ж році на з'їздах у Липецьку і Воронежі виявилися невдалими. Частина народників, які стояли на позиціях здобуття для Росії політичної свободи через терор, здійснюваний невеликою законспірованою організацією взяла назву «Народна Воля»; інші учасники з'їзду створили організацію «Чорний переділ», яка ставила завдання мирного вростання народників у народну масу. Остання течія опісля перетворилася у легальне народництво, яке існувало аж до 1917. Чорнопередільці (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, Й. Аптекман, М. Попов та інші) прагнули дотримуватися старої, землевольської програми і тактики. Але й вони фактично відмовилися від пропаганди на селі і зосередили головну увагу на пропаганді серед робітників. У Києві чорнопередільці Є. Ковальська і М. Щедрін організували Південноросійський робітничий союз 1880–1881). Невдовзі частина чорнопередільців приєдналася до Народної Волі, а частина емігрувала за кордон. Г. Плеханов заснував у Женеві організацію російських марксистів групу Визволення праці (1883). Чорний Переділ фактично припинив своє існування. Більш активну діяльність розгорнула Народна Воля. В Україні народовольські організації і групи існували у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У лютому 1878 в Києві здійснено замах на товариша прокурора Котляревського; у травні 1878 Г. Попко вбив жандармського ад'ютанта Гейкіна; у липні 1878 біля Харкова зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаральського, засудженого в процесі 193-ох; у липні 1878 в Одесі під час суду над І. Ковальським виникли вуличні сутички з поліцією; у лютому 1879 у Харкові вбито губернатора князя Куропаткіна та ін. Після вбивства народовольцями у березні 1881 Олександра II царизм перейшов у відкритий наступ. Судові процеси 80-х рр. (процес 20-ти 1880, процес 14-ти 1884 та ін.) довершили розгром організації. Народовольці намагалися відродити свою організацію. На початку 80-х рр. основним районом їхньої діяльності стала Україна. Тут ще діяли гуртки військово-революційної організації Народна Воля на чолі з М. Ашенбреннером. У 1885 в Катеринославі проведено з'їзд південних народовців. Однак відродити Народну Волю було вже неможливо.

91.Міграції українців у Російській імперії: Кавказ. Переселення – ефективний спосіб імперського управління. Неодноразово він був використаний і щодо українського народу, зокрема його бойової частини – козацтва. «Серед політичних причин переселення українських козаків і селян на Північний Кавказ найголовнішою була колонізаторська, загарбницька політика Російської імперії – переселення на кордон імперії насамперед козаків, здатних і звичних вести напіввійськовий спосіб життя. Уряд бажав тим самим захистити російські кордони від нападу кочових войовничих племен, замінивши регулярні військові частини, що там перебували і важко переносили повне нестатків життя у безлюдному краї, на козаків» [8, 16]. Отже, з-під українського козацтва в прямому розумінні вибивався ґрунт – рідна земля. У такий же спосіб досягалися й інші цілі. Зокрема, переселяючи українських козаків на Північний Кавказ, російський уряд мав на меті асимілювати їх шляхом змішування з масою землеробського населення тодішньої Малоросії. Імператриця ж сподівалася «на фактичне вимирання козацької вольниці». І мала рацію: «під час колонізації цієї території гинула 1/6 частина переселенців» За першим загальним переписом населення Російської імперії 1897р., кількість етнічних українців на Ставропольщині (предкавказький регіон) становила понад 319 тис. осіб, що складало 36,6 % від усього населення. Але ще задовго до першого перепису серйозний вплив на виникнення масових – постійних і сезонних – міграцій українського населення на Північний Кавказ мала Полтавська битва, після перемоги в якій Петро І започаткував масові жорстокі репресивні акції проти своїх політичних противників. Була знищена столиця І.Мазепи Батурин з усіма його жителями. Почалася велика міграція козаків, відома в історії як мазепинська еміграція, що мала насильницький характер. У 1718 р. чималий загін українських козаків послали будувати укріплення на р. Терек (Північний Кавказ).

У 1795 р. українці становили в середньому на Північному Кавказі 19%, за даними перепису 1897 р., – 29%. Цьому сприяв цілий ряд обставин. Після скасування кріпосного права в Східній Україні (1861 р.) селяни отримали дуже мало (лише 26,7% ) землі. У більшості районів селянські наділи значно скоротилися (на Лівобережжі та Півдні, наприклад, на 29–30%). Селяни сплачували за ці наділи великі податки. Часті неврожаї викликали голод (1891 р., 1892 р., 1897 р., 1900 р. та ін.), від якого особливо страждали незаможні селяни в районах з відносним перенаселенням – Чернігівщини, Полтавщини, Правобережжя. До 1-ої половини ХІХ ст. переселення з України переважно йшло в райони причорноморських і приазовських степів, на Північний Кавказ. Так, з Полтавщини, яка брала активну участь у переселенні селян, до 1876 р. 89% від загальної кількості населення губернії направлялося на Ставропольщину, Кубань. Та у 1894–1900 роках тут осіло лише 13% від усіх переселенців, решта поїхали за Урал. складу Терського козацького війська, першим призначеним командиром якого був виходець із сім’ї дворян Київської губернії Євстафій Пантелеймонович Єфимович. Терське козацьке військо посилювалось за рахунок депортації козаків з України та Дону, була створена захисна лінія з козацьких поселень. Цих козаків згодом було залучено до будівництва фортеці Моздок (1763 р.), захисту м. Азов та прилеглих до Росії територій. З 1770 р. на Терек переведено 3000 українських козаків, які за указом імператриці Катерини II від 24 квітня 1777 р. почали будівництво фортець Азово-Моздоцької захисної лінії. 22 жовтня 1777 р. було закладено фортецю, яка поклала початок розбудови м.Ставрополя. Неподалік утворено п’ять станиць, які були заселені винятково запорізькими козаками-переселенцями. І.Попко вказує на колоніальний характер козацького просування углиб Північного Кавказу, яке супроводжувалося вилученням земель у горців та будівництвом нових станиць. Згадує дослідник і про заселення цього простору в 1837 р. двома малоросійськими козацькими полками, сформованими в 1831 р. малоросійським дворянством для ведення воєнних дій проти польських повстанців, а згодом поставлених на службу при військах Кавказької лінії. Він із приємністю відзначив, що основа організації війська залишилася старою – помісною чи територіальною, історично існуючою ще в гетьманському малоросійському війську. (стороженко)не бажаючи відроджувати козацтво в Україні в колишньому його вигляді, побоюючись сепаратизму та безладдя з боку козаків, і «щоби, можливо, більше розрядити вільнолюбний елемент…», російський уряд визнав за доцільне видалити козаків із Малоросії. З частина Терського козацтва складалася з гребенських козаків, «великоруських» та «малоросійських» козаків-переселенців. Переселення українських селян на Кавказ здебільшого було пов’язане з різноманітними непередбачуваними труднощами. «В останній час на моздоцьких вулицях стали з’являтися цілі ватаги селян з сім’ями, котрі шукають собі якої-небудь роботи. На питання, звідки вони родом – відповідають, що вони селяни Київської губернії, числом тисячу чоловік, купили за посередництвом деякого Савченка й моздоцького купця Христофора Ганжумова у княгині Бекович тисяча шістсот десятин землі по 66 рублів за десятину й виплатили посередникам 17600 рублів задатку. За умовами договору вони повинні вступити у володіння землею з 1 березня цього року, але виявилося, що продана земля закладена Йосипу Ахвердову – відомому в Росії нафтовику – за 30 тисяч рублів, і тепер їм не дозволяють там селитися. Становище селян дуже важке, з нового року вони повинні виплатити всі податки і заборгованості, а час сівби минає. Ходять по місту в пошуках роботи і проїдають останні гроші, не знають, що робити і що буде з ними далі» На думку автора, українцями здебільшого утворені поселення селянського типу, основним заняттям яких стало хліборобство. тривалий час еміграція українців у Росію мала в основному аграрний характер і була переважно стихійною. Протягом 2-ої половини ХІХ ст. частка українців на Північному Кавказі майже подвоїлася, досягши третини від усього населення (33,6% за переписом 1897 р.) Ставропольщини. Значною мірою саме завдяки зусиллям і трудовим навичкам традиційних хліборобів-українців величезні площі пустих земель на Північному Кавказі стали районами товарного виробництва зерна і розвиненого тваринництва, українці підлягали сильній асиміляції з боку російського населення. Але проживання часто в цілковито українських за складом населення селах, а також в районах, де українці становили значний відсоток або й більшість населення, уповільнювало природний процес асиміляції. Певну роль відіграв фактор нечіткої етнічної самоідентифікації («ми не українці, українці живуть в Україні»).

У Моздоцькому відділі спостерігалась найбільша кількість нових поселень. З 1876 р. до 1902 р. на території відділу було утворено 55 хуторів, населення яких складалося винятково з сімей українців-малоросів. Найбільш значними з них були хутори, розташовані на землях власника Пряничникова, де в двох із них проживало 42 сім’ї в кількості 326 чоловік. Мешканці цих хуторів – вихідці з Київської, Херсонської, Таврійської та Чернігівської губерній – мали у власності 940 десятин купленої землі. Окрім того, вони орендували 1500 десятин землі.

92.Міграції українців у Російській імперії: Далекий Схід та Сибір. Найбільше турбувався царський уряд про заселення малолюдних територій Сибіру і Далекого Сходу. З 1861 р. по 1883 р. на Далекий Схід багато українських селян йшли пішки, з 1883 р. до кінця XIX ст., до побудови Транссибірської залізниці, переселенці добиралися на тихоокеанське узбережжя пароплавами з Одеси до Владивостоку. З побудовою цієї залізниці по ній українці перебиралися до Сибіру й Далекого Сходу, поселяючись значною мірою вздовж цієї магістралі. Уряд найбільше заохочував переселення українців у Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, в Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. До 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході українців стало близько 900 тис. В Сибіру, на Далекому Сході і в інших місцях нового поселення українці заснували багато селищ, назви яких були перенесені з України: Катеринославка, Звенигородка, Зіньківка, Чернігівка, Прилуки, Кролевець, Харківка, Київ, Ромни, Брацлавка та ін. Одним з найбільших районів компактного проживання українців була територія в один мільйон квадратних кілометрів на півдні Далекого Сходу від Японського і Охотського морів до Забайкалля, яка була названа самими поселенцями Зеленим клином. Тут були зелені масиви листяних лісів, синє небо, помірної холодності зима, що нагадувало Україну. Центром Далекосхідної України, як інколи називали Зелений клин у літературі, було місто Нікольськ-Уссурійськ.У нових місцевостях українські новосели тяжкою, виснажливою працею викорчовували лісові ділянки для хліборобства, осушували болота, вводили сотні тисяч цілинних земель у сільськогосподарський оборот. Вони застосовували не знані місцевим населенням способи обробки ґрунту й нові для нього сорти сільськогосподарських культур: картоплю, огірки, капусту, помідори, цукрові буряки, моркву та ін. Українські переселенці першими принесли на Далекий Схід бджільництво, внаслідок їх праці на 1914 р. мед з Далекого Сходу уже відправляли на експорт. і Але освоєння величезних земельних площ і розвиток ' на них господарства давалися українським переселенцям великою ціною. Багато з них, не маючи допомоги від уряду, не могли завести свої господарства, проїдали привезені гроші, голодували, впадали у злидні і вмирали.

93.3арубіжні міграції західних українців.У ті часи, коли наддніпрянські українці у великих кількостях переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави, з Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття емігрантський потік спрямувався в основному на захід, на Американський континент — у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію й Аргентину. Задушені безземеллям і малоземеллям, високими податками, правовою дискримінацією, нестерпним голодуванням і безпросвітними злиднями масово емігрували селяни, низькооплачувані і безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція.Першим емігрантом-українцем у США вважається Агапій Гончаренко (справжнє прізвище й ім'я Андрій Гумницький). Народився він у селі Криве (нині Попіль-нянського району на Житомирщині), закінчив семінарію у Києві, служив священиком, але за читання «Колокола» Герцена та іншої забороненої літератури і антицаристські погляди був заарештований. Втікши з-під арешту, він емігрував спочатку до Англії, де співробітничав з Вільною російською друкарнею Герцена, а в 1865 р. переїхав до США і оселився у Сан-Франциско. Вів православну службу, створив слов'янську друкарню, почав видавати английською і російською мовами газету «The Alaska Herald» («Вісник Аляски»), при цьому російська частина газети називалась «Свобода». Поширював знання про Україну, підтримував українських переселенців (помер 1916 p.).

Масова еміграція з західноукраїнських земель до США була започаткована 1877 р. Того ж року на заклик агентів однієї із вугільних компаній Пенсільванії група селян Закарпаття виїхала туди працювати на шахтах. Після цього еміграція закарпатців не припинялася, за ними відправлялися до США галицькі селяни, злидарі Лемківщини. Всього за час з 70-х років XIX ст. до 1914 р. у США зосередилося приблизно 700 тис. емігрантів-українців, при цьому майже всі вони прибули з Австро-Угорщини. З Росії за цей час до США емігрувало трохи більше однієї тисячі українців.Абсолютна більшість емігрантів-українців у США працювали на найважчих роботах у промисловості: вугільній, металургійній і металообробній, ткацькій і швейній, у добуванні золота, срібла, олова, у будівництві, передусім залізничному і шляховому. Умови праці робітників були жахливими, особливо на шахтах і рудниках, де частими були аварії, загибель і травматизм. Українські робітники зазнавали дискримінації. їхня заробітна плата була нижчою в порівнянні з зарплатою корінних робітників.

Хоча серед українців-емігрантів переважали селяни, у сільському господарстві США займалися менше третини українців, при цьому мали свої гомстеди — ділянки землі й стали фермерами лише 0,3 %, а всі інші працювали найманими сільськогосподарськими робітниками-батраками.Початком масової еміграції українців до Канади вважається прибуття 7 вересня 1891 р. до порту Галіфанс у провінції Нова Скотіа на кораблі «Орегон» двох українських селян Івана Пилипіва і Василя Єлиняка з села Небиліва Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківської області).Через кілька років, із 1896 p., еміграція українців до Канади набула.масового характеру і найширше охопила Східну Галичину й Північну Буковину. З 1896 р. до 1914 р. кількість українців, що прибули до Канади, зросла до 170 тис. чол.Більшість українських емігрантів селилися в західних малолюдних лісистих і кам'янистих місцевостях Канади, переважно в штатах Монітоба, Саскачеван, Альберта. Поселенець мав право одержати гомстед (від англ. homestead — садиба, селянський двір) — земельну ділянку розміром НО акрів (акр — приблизно 0,4 га) за умови, якщо він досяг 18 років і вніс 10 доларів пепередньої плати. Він був зобов'язаний жити на цій ділянці не менше трьох років, розорати не менше ЗО акрів, спорудити хату й господарські приміщення. Лише за цих умов він ставав власником землі.Не маючи необхідних знарядь праці, не говорячи про машини, поселенці спочатку споруджували землянки, потім вручну будували хати, корчували ліси, готуючи грунт для посівів. Для того, щоб заробити гроші для купівлі плуга, •борони та інших сільськогосподарських знарядь і робочої худоби, поселенці йшли на найтяжчі роботи в шахти, на заводи, фабрики, будівництво залізниць, міст, шляхів.Розселяючись у малолюдних місцевостях і засновуючи свої фермерські господарства, емігранти намагались селитися один недалеко від одного і створювати етнічно українські поселення з своїми церквами, школами, поштою та ін. З'являлися селища, на які були перенесені назви з рідної землі: Україна, Київ, Галичина, Полтава, Тернопіль, Коломия, Карпати, Січ, Козак, Хмельницький, Сірко та ін.Найтяжчим з усіх місць нового поселення були умови, в які потрапляли українські переселенці в Південній Америці — у Бразилії й Аргентині. Втікаючи від безпросвітних злиднів і голодної смерті з рідної землі, вони потрапляли в незаселені пустелі, прерії і джунглі з незвичним тропічним кліматом. Уряди Бразилії й Аргентини оплачували видатки за переїзд переселенців, надавали їм у власність ділянки землі 25—50 і більше гектарів з десятирічною відстрочкою за їх оплату. Заохочувані цими пільгами, українські переселенці оселялись у пустинних місцевостях, корчували й освоювали цілинні землі й засновували фермерські господарства.Першою на бразильську землю прибула в 1872 р. родина М. Морозовича з Золочівського району Галичини. У 1876 р. туди прибула група з Буковини, яка оселилась на півдні штату Парана. Масова еміграція українців до Бразилії розгорнулася з 1895 p., коли пароплавні компанії за угодою з бразильським урядом зобов'язались перевезти до Бразилії десятки й сотні тисяч іммігрантів. До початку першої світової війни українських іммігрантів у Бразилії налічувалось близько 45 тис. чол. Більшість із них розселилась у штаті Парана.

До Аргентини до Буенос-Айреса першими з Косова (тепер Івано-Франківщина) прибули 12 українських родин 27 серпня 1897 р. Всього на 1914 р. в Аргентині було приблизно 14 тис. українських емігрантів.Через незвичний тропічний клімат, тяжкі умови проживання не всі українські переселенці до Південної Америки змогли як слід адаптуватися й завести свої фермерські господарства. Виснажлива праця, антисанітарні умови, поширення хронічних хвороб приводили багатьох з них до смерті, частина з них поверталася на свою батьківщину, Інші, невлаштовані і бідуючі, змушені були йти на найважчі роботи на будівництві залізниць, на фабриках, заводах і портах, найматися батраками до власників кавових плантацій, поміщиків і фермерів, бути прислугою у багатих людей.Найбільше українців працювало в США у промисловості: вугільній, металургійній, текстильній, добувній, у будівництві, в Канаді — здебільшого в сільському господарстві західних провінцій, у гірничій промисловості, шляховому будівництві, у Бразилії й Аргентині — в сільському господарстві й деяких галузях промисловості. Зусиллями й тяжкою працею українських емігрантів було розкорчовано й освоєно десятки й сотні тисяч гектарів цілинних, переважно лісистих земель, створено ефективні фермерські господарства, збудовано багато підприємств, залізничної колії й шосейних шляхів, видобуто мільйони тонн корисних копалин, вироблено велику кількість промислових та сільськогосподарських товарів і внесено значний вклад в економічний розвиток країн Американського континенту.

Умови праці й життя більшості українських емігрантів були дуже тяжкими. Вони, як правило, були зайняті найбільш важкими, трудомісткими роботами, їхня зарплата часто була нижчою, ніж у корінних місцевих робітників, а звідси їх життєвий рівень був значно нижчим.

У місцях нового поселення поступово стало розгортатися серед українських емігрантів і громадське життя. Створювалися, передусім, церкви, зокрема православні і греко-католицькі, різні громадські, культурно-освітні організації, будівельно-позичкові, страхувально-допомогові, кооперативні та інші товариства.Однією з найбільших українських організацій взаємодопомоги в США став «Руський народний союз, створений у 1894 р. З 1914 р. він називається «Український народний союз». Органом Союзу стала газета «Свобода», що почала виходити ще в 1893 р. і виходить понині. Союз на початку мав метою надавати допомогу потерпілим від нещасних випадків, хвороби, членам сім'ї померлого та ін.З часом Союз став відігравати значну роль у політичному житті, у вихованні національної самосвідомості українців.Активну політичну й видавничу діяльність у США вела поступово-робітнича організація «Гайдамаки», заснована в 1907 р. Вона видавала газету під такою самою назвою.У 1915—1916 pp. у США почали діяти дві великі суспільно-політичні організації «Федерація українців у Злучених державах», що мала просоціалістичний характер, і «Українська рада в Америці», яка проголошувала необхідність політичної освіти для іммігрантів і задоволення інших їхніх громадських потреб.Активним громадським життям жили українці в Канаді. У багатьох поселеннях були збудовані церкви — греко-католицькі і православні. Греко-католикам велику увагу приділяв галицький митрополит Андрей Шептицький, який у 1910 р. два місяці перебував у Канаді. Він направляв туди священиків, на його клопотання Ватікан надіслав до Канади окремого єпископа, там почалося видання газети «Канадійський русин». Для православних у Канаді виходила газета «Український голос».У 1908 р. в містечку Кобалт (штат Онтаріо) створилося Українське відділення Соціалістичної партії Канади. Воно видавало газету «Червоний прапор». її продовжувачем стала газета «Робочий народ», яка почала виходити в 1910 р. і була органом Української соціал-демократичної партії Канади (УСДП).У 1910 р. українці Канади створили товариство ім. Мирослава Січинського, яке мало метою подавати допомогу визвольному рухові українського народу в Росії і Австро-Угорщині. У 1914 р. в Едмонтоні було засновано товариство «Самостійна Україна», яке мало завдання «нести поміч визвольному рухові України» і «вести просвітницьку й економічну роботу між українцями Канади».

З самого початку переселення в чужі краї українці намагалися зберегти свою мову, культуру, звичаї. Вони розгортали культурно-просвітницький рух — створювали свої школи, читальні, книгарні, влаштовували театральні вистави й концерти. Особливо широко ця робота проводилася в Канаді. Там, передусім, організовувалися для дітей українські або двомовні, переважно англо-українські школи, діяла система підготовки учителів для цих шкіл. Так, двомовних шкіл у 1915 р. у Манітобі було 120, в Альберті 130, Саскачевані — понад 200. У багатьох українських поселеннях Канади були читальні, в яких пропагувалась українська художня література, їхні працівники навчали дорослих, влаштовували театральні гуртки, вистави, концерти. У Вінніпезі працювало Українське видавництво, яке до сторіччя від дня народження Шевченка видало «Кобзаря» і серію дешевих книжечок «Шевченківська бібліотека».

94.Харківські народницькі гуртки середини 80-х рр. XIX ст. Послідовники чорнопередільського напряму в народницькому русі продовжували діяти й у середині 80-х років. З осені 1882 р. у Полтаві почав працювати гурток революційної молоді на чолі з Сергієм Ткаченком, котрий переїхав із Харкова. З початку 1883 р. й до січня 1884 р. в Харкові досить активну підпільну роботу вела група М.Йордана, Ю.Буніна та інших народників. У 1885 р. С.Балабуха, М.Мерхальов, П.Грабовський та інші утворили народницький гурток, який розповсюджував прокламації, пропагував свої ідей серед харківських студентів, учнів землемірного та Кременчуцького технічного залізничного училищ тощо. Гурток припинив свою роботу навесні 1886 р. у зв’язку з жандармським погромом. Не відійшла за межі народницького соціалізму й “Харківська соціально-революційна група робітників”, що діяла як самостій.на організація в 1887 – 1889 рр. В її програмі поєднувалися положення як народовольців, так і чорнопередільців, діяльність же характеризувалася посиленим інтересом до середовища робітників, а також високим рівнем освіченості та політичної підготовленості.БУНИН: Весной 1881 выслан за участие в студенческих беспорядках из Москвы в Харьков, где был затем лидером и теоретиком народнического кружка (Балабуха, Мерхалев и др.).В 1883 г. напечатал под псевдонимом Алексеев в харьковской народнической типографии брошюру «Несколько слов о прошлом русского социализма и о задачах интеллигенции».Кроме того, им составлены: «Проект организации народной партии», отобранной при обыске у В. Гончарова, и «Программа действий кружка рабочих-народников», найденная 11.01.1884 у И. Иордана вместе с тайной народнической типографией.В конце 1883 — начале 1884 был в Петербурге, где вёл переговоры с петербургскими народниками и народовольческой «рабочей группой». До провала харьковской народнической типографии 11.01.1884 скрылся из Харькова и разыскивался по этому делу (дело Ив. Манучарова, Н. Иордана и др.).Арестован 27.09.1884 в слободе Озерках (Елецкий уезд, Орловская губерния) и доставлен в Харьков. Привлечён к дознанию при Харьковск. ж. у., выделенному в особое производство.

03.07.1885 подчинён гласному надзору на 3 года вне местностей, объявленных на положение усиленной охраны. Отбывал ссылку в сл. Озерках, затем находился под негласным надзором.В 1889 жил в Харькове, поддерживая связи с местными кружками (Д. Крыжановский, Д. Бекарюков и др.). В 1890-х заведовал статистическим бюро Полтавского земства. С конца 1890-х жил в Москве.ХАРКІВСЬКА СОЦІАЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНА ГРУПА РОБІТНИКІВ— одна з перших на Україні революційних організацій перехідного типу від народництва до марксизму. Виникла в лютому 1886 внаслідок злиття місц. робітн. гуртків "Чорного переділу" і "Народної волі". Організаторами й активними учасниками її були І. Веденьєв, А. Кондратенко, В. Соколов, С. Крутиков, В. Вєтров, І. Радченко та ін. Члени групи організували в Харкові 7 робітн. гуртків, встановили зв'язки з революц. народницькими орг-ціями Бєлгорода, Таганрога, Одеси; створили ряд гуртків у Ростові-на-Дону, Олександрівську (тепер м. Запоріжжя) та ін. містах. Подібно до програм ін. гуртків революц. народників 80-х рр., програма харків. групи (вироблена в травні 1887) під робітн. класом розуміла всіх "працюючих" — і селян, і робітників, причому першорядну роль у політ. та екон. перетвореннях відводила селянству; помилково вважала передання землі сільс. землеробським общинам з подальшим перерозподілом її органами самоврядування соціалістичним заходом. Зі вступом до групи Ю. Д. Мельникова (весна 1888) вона почала активно розповсюджувати марксистську літературу, нелегальні видання групи "Визволення праці". У серпні — вересні 1889 через арешти припинила діяльність.

95.Харківсько-Київське таємне політичне товариство. У 1856 р. серед студентів Харківського університету створилася одна з найбільш ранніх радикальних організа-цій, відома як Харківське, а потім, з 1858 р. Харківсько-Київське таємне товариство. Організаторами його були студенти Я. Бекман, М. Муравський, П. Завадський, П. Єфименко. Крім них, до товариства входили А. Савельев, В. Івков, О. Тищинський, К. Хлопов, В. Португалов, І. Мар-ков, всього на осінь 1856 р. — 10 чол. Одночасно існував ще один таємний гурток під назвою «Комітет пасквілістів» або «Пасквільний комітет», що ставив своєю метою в рукописних творах (пасквілях) висміювати, викривати дії губернських властей і університетської адміністрації. До цього гуртка входили студенти брати Микола і Віктор Раєвські, Олексій і Євген Маркови, Микола Абаза. У листопаді 1856 р. на спільних зборах обох гуртків було створено єдине таємне товариство (12— 13 чол.). У цьому об'єднаному товаристві переважали радика-льні, революційні настрої. Як говорив у своїй «Записці» Петро Завадський, метою таємного товариства було «здійснити загальний переворот у Росії, почавши з визво-лення селян». Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація самодержавства, створення республіканського правління з 50 виборних від усієї імперії, по одному від кожної губернії, не виключалася можливість і винищення царя та його сім'ї. Основним шляхом підготовки повстання члени товариства вважали пропаганду революційних ідей, зокрема розповсюдження революційних творів серед селян, солдатів, Інтелігенції. Вони діставали та поширювали нелегальні видання Герцена й навіть установили з ним безпосередній зв'язок. Крім того, члени товариства написали і розповсюдили кілька цікавих відозв — пародію на маніфест царя Олександра II до закінчення Кримської війни (1856 p.), пародію на царський маніфест, присвячений народженню великого князя Сергія Олександровича (1857 р.) та ін. У цих листівках автори викривали деспотизм самодержавства, бездарність, користолюбство і зловживання генералів та чиновників, закликали до «визволення Росії від Батиєвих спадкоємців», до «перемоги світла свободи над мороком самодержавства». Випускався також рукописний журнал «Свободне слово». Члени таємного товариства брали активну участь у сту-дентських виступах проти сваволі адміністрації, які спала-хнули в Харківському університеті в січні 1857 р. і квітні 1858 р. Близько 40 учасників квітневого (1858 р.) виступу, і серед них керівники таємного товариства Я. Бекман, П. Завадський і М. Муравський, були виключені з універси-тету. Частина виключених, в тому числі Бекман і Муравсь-кий, перейшли до Київського університету, створили тає-мний гурток, що почав випускати нелегальний рукопис-ний журнал «Гласность». Члени харківської і київської груп таємного товариства продовжували розповсюджувати революційні твори, вести пропаганду серед студентів, брали участь у створенні недільних шкіл. Вони ввійшли у зв'язки з нелегальним гуртком «вертепників», що існував у Московському університеті, та з гуртками студентів Петербурга, Казані, Кате-ринослава й інших міст. На початку 1860 р. 22 членів Харківсько-Київського то-вариства заарештували й віддали до суду. Більшість з них було відправлено на заслання.

96.“Руська трійця”. Наступний, третій етап розвитку галицького відродження пов’язаний з діяльністю гуртка львівських романтиків – «Руська трійця». На цьому етапі відродження духовний провід перебирають представники нижчого духовенства та різночинці. Важливі впливи на формування цього гуртка справили польське повстання 1830–1831 рр. та українська школа в польській літературі, а також процес відродження, що розгортався в Наддніпрянській Україні з його увагою до української народності, літератури, фольклору. Важливе значення мали культурні імпульси чеського відродження, зокрема таких його видатних діячів, як П.Шафарик, Й.Добровський. Вихідці із сільського духовенства, студенти греко-католицької духовної семінарії у Львові М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, спілкуючись, почали виявляти інтерес до народної української мови. Через те, що між собою вони спілкувалися рідною мовою, товариші і називали їх «Руською трійцею». Під впливом «Енеїди» І.Котляревського та збірки «Українських народних пісень» М.Максимовича, М.Шашкевич замислився над тим, чому українці сором-ляться своєї рідної мови. Він почав писати українською. У 1836 р. з метою довести, що українською мовою можна висловлювати філософські і релігійні думки, М.Шашкевич на традиційних урочистостях у семінарії перед духовною владою і гостями виголосив промову рідною мовою, до нього виступи виголошувалися латинською, німецькою чи польською. М.Шашкевич одним з перших почав промовляти і церковні проповіді українською, подаючи приклад іншим студентам семінарії. У 1833 р. представник польської громадськості й куль-тури В.Залеський видав збірку «Riesni Ludu Polskiego i Ruskiego w Galicуi» («Польські та українські народні пісні на Галичині»). Ця збірка за змістом та значенням була аналогом «Народних українських пісень» М.Максимовича в Наддніпрянській Україні. В збірці В.Залеського, що вийшла під псевдонімом «Вацлав з Олеська», було більше українських народних пісень, ніж польських. Симптоматично, що збірка мала великий вплив на формування національної свідомості галицьких українців (русинів), які, як писав І.Франко, «переконалися, що й у них в устах отсього простого холопа-панщизняника живуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед світом, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в котрій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів». З іншого боку, збірка В.Залеського викликала почуття невдоволення від того, що українські пісні були видруку-вані польським автором і польською мовою. Саме цей факт наштовхнув «Руську трійцю» на думку видати свою власну літературну збірку рідною мовою. «Ми гордилися, – згадував пізніше Я.Головацький, – що поляк уважав українські пісні поетичнішими від польських..., але ми обурювалися, що українські пісні вміщено всуміш із поль-ськими і видруковано польськими літерами. Нам хотілося б мати національний збірник в роді Максимовичевого».

У 1834 р. М.Шашкевич, який був ідейним лідером «Ру-ської трійці», упорядкував альманах з власних творів і творів своїх друзів з додатком народних поезій та пісень під назвою «Зоря». Віденська цензура заборонила цей збірник. Однак Я.Головацький знайшов можливість на-друкувати книгу в Угорщині, в Будапешті, де цензурні утиски не були такі суворі, як в Австрії. Цей збірник з’явився тільки 1837 р., але з іншою назвою: «Русалка Дністрова». В ньому були вміщені народні пісні – думи та весільні – з вступом І.Вагилевича, оригінальні поезії М.Шашкевича, переклади Шашкевича і Головацького із сербського епосу, Короледворського літопису, в частині історичній – статті, рецензії, нотатки. У передмові до «Русалки Дністрової» галицько-українське пробудження розглядалося у зв’язку з національними рухами південних і західних слов’ян, а також у східнос-лов’янських землях. Збірка «Русалка Дністрова» знаменувала новий етап національного відродження на Галичині, що характеризу-вався пробудженням під впливом романтичних ідей наці-ональної свідомості українців. Втім доля «Русалки Дніст-рової» та діячів «Руської трійці» була нещаслива. Цензура затримала більшу частину накладу. Встигли розійтися 100-200 примірників «Русалки Дністрової». Ректор духовної семінарії і водночас львівський цензор, В.Левицький вба-чав у цьому альманасі політично небезпечні впливи і нас-лідки й заборонив його розповсюдження. Він вчинив над "трійчанами" слідство. М.Шашкевичу, як ініціатору цього проекту, загрожувало виключення з духовного стану. І.Вагилевич зовсім відмовився від участі. Я.Головацький взяв на себе частину провини і тим врятував М.Шашкевича. Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича. Головацький Висвячений на священика в 1842, став співробітником греко-католицької парафії у, залишившись надалі під церковним наглядом. З 1848 — професор руської (української) мови і літератури Львівського університету, а в 1864—1866 рр. — ректор цього навчального закладу. а рекомендацією М. Погодіна перейшов на москвофільські позиції і 1867 року переїхав до Російської імперії. Жив у Вільно (нині Вільнюс, Литва), де став головою Археографічної комісії.Автор наукових праць з літератури, історії, етнографії. Найважливіша праця — «Народні пісні Галицької і Угорської Русі», кн. 1-4 . Вагилевич Під час «весни народів» 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Він став редактором газети угруповання української шляхти "Руський Собор" "Дневник руський". 1862 року він одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті .Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові.

97.“Чигиринська змова”. Незважаючи на арешти, народницький рух у вигляді «ходіння в народ» набував своєї кульмінації. Особливою активністю відрізнявся гурток В.Дебагорія-Мокрієвича, що виник на початку 1875 р. До гуртка входило близько 20 осіб, серед яких – Я.Стефанович, В.Засулич, Л.Дейч, В.Малинка, С.Чубаров та ін. Маючи за мету всенародне повстання, члени гуртка В.Дебагорія-Мокрієвича розгор-нули серед селян пропагандистську роботу. Вищим виявом народницького руху в Україні була спроба створити селянську революційну організацію. Ця подія здобула назву Чигиринської змови. Ініціатором цієї події були члени групи Я.Стефановича. Сам Я.Стефанович визнавав, що в результаті свого чоти-рирічного блукання («ходіння в народ») під видом бого-мольця з монастиря у монастир, з ярмарку на ярмарок, праці чорноробом на залізниці Сміла–Черкаси і збирання відомостей про ставлення селян до властей, їхніх бажань і прагнення, а також легенд про селянських ватажків, він дійшов висновку, що «селяни бажають подушного поділу землі, ...не визнають законним ні поземельного, ні інших податків, крім державної подушної податі». Селяни, на думку Я.Стефановича, були «глибоко переконані, що укази государя цілком відповідають їхнім інтересам, але застосовуються (укази) властями по-своєму, про що государеві не відомо, оскільки дворяни не допускають до нього селян, а міністр і сам спадкоємець стоять за вигоди дворянства.» Таким чином, використовуючи наївний монархізм се-лян, члени групи Я.Стефановича почали поширювати серед мешканців Чигиринського повіту Київської губернії політичну містифікацію – «Височайшу таємну грамоту», в якій закликали селян до боротьби проти дворян і чинов-ників, за переділ землі й підготовку збройного повстання. «Безупинна двадцятирічна боротьба наша, – писали на-родники від імені Олександра ІІ у вигаданій царській гра-моті, – за вас із дворянством переконала нас, нарешті, що ми одноособово не в силі допомогти вашому горю, і що тільки ви самі можете скинути з себе дворянське іго і виз-волитись від тяжких утисків та непосильних поборів, якщо одностайно із зброєю в руках повстанете проти ненависних вам ворогів і заволодієте всією землею». Кульмінаційним пунктом програми і тактики «ходіння в народ» у представників російського народництва став перехід від революційної пропаганди до революційних дій – створення «Таємних дружин». "Усім вам селянам і міщанам, – закликала псевдо-царська грамота – повеліваємо: об’єднуйтеся в таємні товариства, що називаються «Таємні дружини», з тим, щоб підготуватись до повстання проти дворян, чиновників і всіх вищих станів". І далі народники «роз’яснювали» селянам як треба поводитися з членами таємних товариств: кожний «повинен дати присягу на вірність товариству «Таємній дружині», а товариства «повинні тримати себе у найсуворішій тайні від дворянського начальства та попів», «зрадників не треба щадити, і кожен, хто умертвить зрадника, зробить добре і благородне діло.» Інструкції народників зводилися до вимог конспірації, дисципліни, рішучих дій. «Повеліваємо «Таємним дружи-нам», – закликала містифікована народниками царська грамота, – виконувати наші затверджені статути; зберігати твердість і одностайність у своїй справі і не вірити ні попам, ні дворянам, які брехливими обіцянками і всякими іншими способами будуть намагатись внести між вами розбрат і тим ослабити ваші сили.» Завершувалася «царська грамота» утопічним проектом – вірою у перемогу селян, що принесе їм зем-лю і волю: «Коли ж священна боротьба ваша з дворянами... з Божою допомогою закінчиться для вас перемогою, – тоді вся земля з лісами і сіножатями буде таким самим безплатним добром вашим, як вода, сонячне світло і всякий інший дар Божий, створений для людини: не буде ненависного вам дворянського начальства,.. і запанує тоді свобода і благоденство на землі Російській.» Як бачимо, програмові постанови російських народників мали вигляд селянської утопії загальноросійського масштабу, позбавленої будь-яких регіональних ознак чи національних аспектів. Текст статуту селянського товариства «Таємна дружи-на» і «Височайшої таємної грамоти» та «Обряд святої при-сяги» були написані Я.Стефановичем та Л.Дейчем у серпні 1876 р. У вересні Л.Дейч, якого розшукувала поліція, виїхав за кордон, де мав надрукувати статут, грамоту та бланки присяги. У листопаді він повернувся з-за кордону, виконавши взяту на себе справу. У результаті активної діяльності групи Я.Стефановича серед колишніх державних сіл Чигиринського повіту була створена нелегальна організація «Таємна дружина», яка нараховувала близько 1000 членів. Селянське повстання народники готували на жовтень 1877 р., але їхня організа-ція та наміри були викриті. З донесення київського губер-натора Гессе міністру внутрішніх справ Тимашову від 9 жовтня 1877 р. відомо, що було виявлено на той час бли-зько 700 членів таємних товариств, з яких 370 вже допи-тані, а 27 головних керівників ув’язнено. Серед селянських ватажків «Таємної дружини» засуджені були Ю.Олійник, Л.Тененик, М.Гудзь, К.Прудкий та ін. Організатори Чигиринської змови – Я.Стефанович, Л.Дейч, І.Бохановський також були заарештовані й засуджені на смертну кару. Але їх врятував народник М.Фроленко, який організував втечу з київської в’язниці. Чигиринська змова викликала суперечності між народ-никами. Дехто з них, наприклад Г.Плеханов, вважав не-припустимим використовувати царистські ілюзії та ім’я царя в революційній боротьбі, інші розчарувалися у так-тиці «ходіння в народ» і прагнули більш рішучих заходів, зміни тактики боротьби.

98.Віденсько-перемишльський гурток. Виходячи з розвитку національного руху на зах укр.землях можно поділити його на 2 етапи – до початку і після початку 1830рр. Перший відбувся під впливом австрійського просвітництва. Центр-Перемишль. В саме цей період діяв Віденсько-перемишльський гурток. Його лідер М.Левицький, зібрав гурт патріотично настроєних греко-католицькиїх священників: І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, І.Лаврівський, І.Снігурський. Майже всі вони в різний способ були пов’язані з віденським інтелектуальним оточенням. Деякі члени гуртка отримали освіту у Відні. Почали компанію по запровадженню руської мови в систему початкової освіти і розширення мережі парафіяльних шкіл. Їхніми заходами у 1816р. у Перемишлі було створено освітнє Товариство сященників, а у 1818р. – дяківську школу. Зустрілися з опором місцевої влади. У 1818 добилися від уряду рішення про допушення поряд з польською руської мови для викладання у початкових школах. За І.Снігурського освітня діяльність набрала найбільшого розмаху. До 1832 р. під його покровительством було відкрито бл.400 шкіл. У 1817-1821р. освітнє товариство випустило декілька підручників. Автор І.Могильницький. З середовища цього гуртка вийшли також перші граматики. Діячі гуртка по-годжувалися у тому, що русини становлять окрему націю серед слов’янських народів і що їхня мова не тотожна ані польській, ані російській, ані суміші першої та другої. Для них було вочевидь, що руські селяни та люди у підросійській Україні розмовляють одновою мовою. Але вони вважали, що нею можна писати лише книжки для неосвіченого селянства. Літературна мова – повинна бути сумішшю місцевої говірки з церковнослов’янською мо-вою. Вони намагалися розрізняти мову літературну та народну. Через свої мовно-літературні засади пере-мишльський гурток не міг стаи виразником чітко української національної орієнтації. Характерно, що М.Левицький через 15 років став ініціатором заборони виданнь написаних українською народною мовою Така мова, а прямо говоря суржик не була приваблива для населення.

99.Народовольський з’їзд у Катеринославі. Народовольські гуртки 1885 - 1889 рр. та іх діяльність. У 1885 р. уцілілі від арештів народовольці скликали в Катеринославі з'їзд, щоб відновити центр організації, але поновити «Народну волю» їм не вдалося. Отже, народники взагалі і народовольці зокрема до-сягти поставленої мети — підняти селянство на соціальну революцію, повалити царизм і повести народ до соціалізму — не змогли. Але їхня героїчна боротьба мала велике значення в історії визвольного руху в Росії. Народовольці перейшли до політичної боротьби з само-державством, створили добре законспіровану революційну організацію, до якої намагалися залучити всіх невдоволених. Вони виявили безмежний героїзм у нерівній боротьбі з царизмом, що справляло величезний вплив на революційне виховання народних мас. Про роль «Народної волі» в історії один із її організаторів і активних діячів Віра Фігнер у своїх спогадах писала: «Народна воля»... потрясла Росію, нерухому і пасивну; створила напрям, основа якого з тих часів не вмирала. її досвід не пропав даремно; свідомість необхідності політичної свободи і активної боротьби за неї залишилась в умах наступних поколінь і не переставала входити в усі наступні революційні програми...»Насамкінець у Катеринославі (1889) відбувся нелегальний з’їзд народницьких організацій загальноросійського масштабу, але обрані на з’їзді керівники руху були заарештовані, народницькі гуртки припинили свою діяльність на місцях. Народники, на думку В.Сарбея: «втратили провідну роль у визвольному русі.» Наприкінці 80-х – початку 90-х рр. російське ліберальне народництво перебувало в стані глибокої кризи. Остаточний крах народництва був пов’язаний з поширенням ідей марксизму.

100. Робітничий рух підросійської України у 80-90-х рр. XIX ст.Криза, яка почалася в промисловості в 1882 p., різко погіршила становище робітників, утруднила їх боротьбу, але зовсім спинити її не могла. Проти зниження зарплати, свавілля адміністрації, наступу капіталістів на життєвий рівень працюючих активно протестували в першій поло-вині 80-х років залізничники, передусім робітники заліз-ничних майстерень, робітники цукрових заводів, шахт і рудників.У 1880 р. страйкували робітники залізничних майсте-рень у Києві. До страйку призвели зменшення заробітку, дорожнеча і знущання начальника майстерень. Наступного року застрайкували робітники залізничних майстерень у Кременчуку, при цьому зав'язали начальника майстерень у мішок і вивезли його на тачці за межі підприємства. У 1884 р. страйкували робітники Полтавських залізничних майстерень, вимагаючи видати затриману зарплату. Того ж року робітники Марийського рудника Губоніна у Слов'яносербському повіті (Катеринославщина), протестуючи проти систематичної несвоєчасної видачі зарплати, внаслідок чого вони змушені були брати в рудничних лавках недоброякісні продукти, залишили роботу й розгромили дві продуктові крамниці. Поліція заарештувала 30 учасників заворушення.Великий вплив на розвиток робітничого руху в усій країні, в тому числі й на Україні, справив страйк робітників Нікольської текстильної мануфактури Т. Морозова (в с Нікольському біля м. Орєхово-Зуєва Владимирської губе-рнії), який спалахнув у січні 1885 р. під керівництвом пе-редових робітників П. Мойсеєнка і В. Волкова. Переляка-ний страйковою боротьбою робітників, і насамперед Мо-розовським страйком, царський уряд 3 червня 1886 р. видав фабричний закон, який певною мірою регулював відносини між робітниками й підприємцями.Під впливом боротьби російських робітників у другій половині 80-х — першій половині 90-х років посилювався страйковий рух в Україні, в якому дедалі активнішу участь брали шахтарі, залізничники, робітники машинобудівних, металообробних, цукрових заводів та інших підприємств.У червні 1885 р. у зв'язку з погіршенням умов праці й зниженням заробітної плати застрайкували робітники залізничних майстерень станції Олександрівськ Лозово-Севастопольської залізниці, причому вперше в історії ро-бітничого руху в Україні страйкарі вийшли на станцію з червоним прапором.В цілому за 1880—1894 pp. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень (усього 110 виступів) із 678 страйків і заворушень по Росії. Це було майже в два рази більше, ніж за 60—70-і роки разом.У ході страйкової боротьби у робітників поступово зро-стало розуміння протилежності їх інтересів інтересам класу капіталістів, розуміння того, що робітники складають один клас, окремий від інших класів, і що їх інтереси однакові, спільні як у межах своєї країни, так і всього світу. Отже, у робітників вироблялися елементи політичної свідомості, з'являлося відчуття пролетарської солідарності й інтернаціональної єдності, що яскраво виявилося у листі одеських робітників до робітників французьких, прийнятого ними 18 березня 1878 р. на сходці, присвяченій пам'яті Паризької комуни, і у вітальному адресі харківських пролетарів делегатам І Конгресу II Інтернаціоналу, який працював у 1889 р. в Парижі.

101. Виникнення, структура і склад Південного товариства.Створена в березні 1821 року членами Тульчинської управи колишнього Союзу благоденства (П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович, Барятинський Олександр Петрович та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, Юшневський Олексій Петрович від Південного товариства становили так звану Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати Муравйов-Апостол Сергій Іванович і Муравйов-Апостол Матвій Іванович, Бестужев-Рюмін Михайло Павлович, Поджіо Олександр Вікторович, Вольф Фердинанд Богданович та офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні.З'їзд 1822 року остаточно затвердив створення товариства. На з'їзді 1823 року було схвалено поділ товариства на 3 управи (філії): Тульчинську на чолі з Пестелем (пізніше Барятинським) , Кам'янську на чолі з Давидовим і Волконським та Васильківську на чолі з С.Муравйовим-Апостолом і М.Бестужевим-Рюміним. Учасники з'їзду 1824 року обговорили і схвалили програму товариства — Руську правду , написану Пестелем. На з'їзді в 1825 році обговорювались питання про можливість організації повстання в армії проти царизму. Керівники Південного товариства прагнули об'єднатися з Північним товариством декабристів. Навесні 1824 Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного товариства, але йому не вдалося схилити до об'єднання на основі Руської правди, хоч північні декабристи готові були прийняти республіканський принцип, а Пестель — ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій в разі початку повстання та про скликання в 1826 об'єднавчого з'їзду. В 1823-25 велись переговори Південного і Польського патріотичного товариства про можливість спільного виступу проти царизму. У вересні 1825 до Південного товариства увійшло Товариство об'єднаних слов'ян, яке склало в ньому Слов'янську управу.Виступ декабристів, намічений на літо 1826, був прискорений смертю Олександра І. Обстановка «міжцарів'я» та загроза викриття змусили керівників Південного товариства перенести повстання на 1(13).1.1826. Після арешту 13(25).12.1825 Пестеля, а пізніше і Юшневського, поразки повстання 14(26). 12.1825 у Петербурзі та придушення повстання Чернігівського полку. 3(15).1.1826 Південне товариство було розгромлене.

102. Південноросійський союз робітників.Одеса в середині 70-х років була великим торговельно-промисловим містом, в якому жило понад 200 тис. чол. і налічувалося 167 фабрик і заводів, де працювали понад 3,5 тис. робітників. Серед робітників одеських підприємств ще в 1872 р. почали створюватися гуртки, яких на середину 70-х років налічувалося близько 10. Під керівництвом народників або найбільш свідомих робітників вони організовували взаємодопомогу і підвищення освітнього рівня робітників. Найактивнішим був гурток, що працював з р. на механічному заводі Белліно — Фендеріха під керівництвом передового робітника Д. Ізотова. У травні в 1872 р. в цьому гуртку почав читати лекції з політекономії й історії революціонер-інтелігент Є. Заславський (1844— 1878), у світогляді якого поєднувалися ідеї дрібнобуржуазного соціалізму з зародками пролетарського соціалізму. Діяльність гуртка стала набувати революційного характе-ру. Активну революційну пропаганду серед одеських робітників вів також В. Обнорський, що приїхав до Одеси з Петербурга в 1873 р. Рятуючись від поліцейських переслідувань, Обнорський у 1874 р. виїхав за кордон.На початку травня 1875 р. на сходці на пропозицію За-славського на основі ощадно-позичкової каси, що існува-ла при чавуноливарному заводі Гулье — Бланшарда і включала кілька груп, було вирішено «заснувати товарис-тво, яке б діяло проти уряду, а ощадно-позичкову касу перетворити в касу цього товариства». Так виник «Пів-денноросійський союз робітників». «Статут братської ка-си» став статутом «Союзу». Із тексту видно, що його авто-ри були знайомі з «Тимчасовим статутом Міжнародного товариства робітників» (І Інтернаціоналу), написаним К- Марксом, і статутом «Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції І Інтернаціоналу». Статут починався із загальних положень, у яких вказу-валося, що порядок, який встановився нині, не відповідає справжнім вимогам справедливості щодо робітників; що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного перевороту, який знищить всякі привілеї і переваги і поставить працю основою особистого і суспільного добробуту;що цей переворот може відбутися тільки при цілкови-тому усвідомленні всіма робітниками свого безвихідного становища і при повному їх об'єднанні. Виходячи з цих положень, статут ставив таку мету пе-ред «Союзом»:1) пропаганда ідеї визволення робітників з-під гніту ка-піталу і привілейованих класів;2) об'єднання робітників Південноросійського краю;3) майбутня боротьба з економічним і політичним ла-дом, що встановився.Отже, як видно із статуту, уже перша робітнича органі-зація визнала, хоча і в не дуже чіткому формулюванні, несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, боротьби за політичні свободи і потребу об'єднання робітників. Разом з тим статут не містив нале-жної характеристики тодішнього суспільно-політичного ладу, ролі робітничого класу як керівника всього народу в революційному русі, боротьбу з існуючим ладом відкла-дав на майбутнє.Статут визначав структуру «Союзу». У ньому говорило-ся, що «Союз» «поділяється на товариства, яких тепер два: Одеське і Ростовське». Товариства складалися з гуртків, керованих депутатами (представниками), які обиралися на один місяць. Обов'язки депутата — наглядати за внесками в касу (кожний член «Союзу» мав щотижня вносити 25 коп.), піклуватися, щоб у гуртку виконувалися всі правила, щонеділі бути присутнім на зборах депутатів, які були керівним органом «Союзу».Членом «Союзу» могла бути кожна трудяща люди»», яка мала близькі стосунки з робітниками, готова боротися проти привілейованих класів за визволення трудящих. Обов'язки кожного члена до «Союзу» і «Союзу» до нього обумовлювалися так: один за всіх і всі за одного. Статут вимагав від членів «Союзу» активності й твердої дисцип-ліни, зокрема в ньому визначалося, що член, який протя-гом п'яти тижнів не сплачував без поважних причин внес-ків, виключається із «Союзу».Керував «Союзом» Є. Заславський, навколо якого гру-пувалися 50—60 найсвідоміших робітників: ливарник Я. Рибицький, брати слюсар М. Наддачин і тесляр С. Надда-чин, коваль П. Силенко, складач С. Наумов, слюсар С. Лущенко, робітники залізничних майстерень Ф. Крав-ченко і М. Короленко, конторщик М. Сквері та ін. Всього «Союз» об'єднував 200—250 робітників і в Одесі поділявся на 6 груп: одна — на заводі Белліно — Фендеріха, друга — на заводі Гульє—Бланшарда, третя — в залізничних майстернях і т. д.Діяльність «Союзу» полягала насамперед у щотижне-вих — в суботу або неділю — зборах депутатів від гуртків, що були керівним органом організації. Збиралися вони на квартирах членів «Союзу» або в парках чи трактирах. На цих зборах обговорювалися й вирішувалися різні витання: про прийняття нових членів, про завдання «Союзу», про роботу окремих гуртків, розподілялася між групами нелегальна література і т. п. Так само в трактирах, парках або за містом збиралися й загальні сходки членів «Союзу», на яких читалися революційні відозви, книги, велася революційна пропаганда, обговорювалися політичні питання, конкретні завдання членів «Союзу» тощо. Члени «Союзу» вели революційну пропаганду серед робітників, зокрема безпосередньо на підприємст-вах. Вони читали нелегальну літературу, в якій розповідалося про тяжке життя трудящих, революційний рух робітників у Західній Європі, про І Інтернаціонал, Паризьку комуну тощо. Зокрема, передові робітники читали й перший том «Капіталу» Маркса в російському перекладі.Уперше в історії робітничого руху в країні в 1875 р. чле-ни робітничої організації — «Союзу» — керували страйка-ми робітників в Одесі на заводах Белліно — Фендеріха, Гульє — Бланшарда і в друкарні Бирюкова.«Союз» посилав своїх членів і відправляв видані ним революційні прокламації і в інші міста — до Ростова, Хар-кова, Керчі, Миколаєва, Таганрога, Херсона.«Союз» був інтернаціональним як за своїм складом, так і за характером своєї діяльності. На зборах «Союзу» в 1875 р. було прийнято рішення посилати добровольців на допомогу слов'янським народам у їх боротьбі проти туре-цької неволі і збирати кошти на користь болгарських ре-волюціонерів.Проте у грудні 1875 р. «Союз» був розгромлений. Заа-рештовано 40 чол., а до суду Особливого присутствія пра-вительствуючого сенату, що відбувся в травні 1877 р. в Петербурзі, віддано 15 чол. Це перший судовий процес над членами робітничої організації. Є. Заславський, Я. Рибицький та Ф. Кравченко були позбавлені всіх грома-дянських прав і засуджені до каторжних робіт: Заславсь-кий — на 10 років, Рибицький і Кравченко— на 5 років. Інші були засуджені до поселення в Сибіру, виправно-арештантських робіт або до тюремного ув'язнення. Хво-рий на сухоти Заславський 13 червня 1878 р. помер у тю-ремній лікарні в Петербурзі.Розгром «Південноросійського союзу робітників» не міг загасити прагнення робітників до організації. У 1878— 1880 pp. у Петербурзі діяв «Північний союз російських робітників», організаторами якого були передові робітники В. Обнорський і С Халтурін.Ці перші робітничі організації відіграли велику роль в історії революційної боротьби пролетаріату. Робітники вперше створили свої окремі пролетарські організації. Вони стали усвідомлювати роль робітничого класу як провідного класу і, на відміну від революційних інтелі-гентів-народників, почали ставити завданням боротьбу за політичні свободи.

103. Народовство.Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з «Руською трійцею» виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого покоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках. Подібно до «старих русинів» багато молодих західних українців звертали погляди на схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненником молоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, які він відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних українців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями.Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовців і розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре забезпечені церковні та світські чиновники та інші «солідні громадяни»; інші ж переважно були студентами, молодими священиками, представниками світської інтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей, що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених західних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколо питань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спільні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як на розбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини.Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями. Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменників-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова. Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після проведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 рр. східноукраїнські автори стали частіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилися після того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не було, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберальне настроєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних і прив'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цих стосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальний та ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці 1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм свої космополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його «безбожний анархізм» викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священиками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не бажали вийти поза ці прагнення.Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на визнання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієї національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати українську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мови й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношенні народовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Інша спільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русофілів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на «власний народ», вони були (принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русофіли.Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контролем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишилося,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русофільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та читати їхні часописи), найважливішим серед яких була «Молода Русь», утворена в 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле розмаїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, «Вечорниці» (1862) популяризували Шевченка й перебували під впливом петербурзької «Основи»; «Мета» (1863— 1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; «Нива» (1865) й «Русалка» зосередилися на літературі; «Правда» (1867—1880) була органом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимось на зразок всеукраїнського форуму. За винятком «Правди», ці редаговані недосвідченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансові ресурси й швидко позникали.Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншим різновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868р.у Львові, він, як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглиблення національної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство «Просвіта», що займалося «вивченням та освітою народу». А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка.Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром стало очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмислення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емського указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими східними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середовища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олександр Огоновський та брати Барвінські.Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні до одного із закликів Драгоманова: «Поляки витіснили вас із галицького сейму: русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики компромісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися». Щодо русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народовці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських клубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстративно назвавши її «Діло» на противагу русофільському «Слову». Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду.

104. Радикально-демократична течія у суспільно-демократичного русі західноукраїнських земель у др. пол. XIX ст. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності народовців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в українському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри безнадійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважав Драгоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнської інтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурний рівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав проти панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя (на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повторюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убогість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, що старше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зараховував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися виправитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими студентами.У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі «Друг», Драгоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише словом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він підштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціальне більш виправданого шляху обстоювання інтересів українців.Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентські групи у Львові — русофільський «Академический кружок» та українофільський «Дружній лихвар». Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гімназистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова були два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянського походження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письменників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстання проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського проводу, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник.За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальних змін став часопис. У 1876 р. Паклик і Франко починають редагувати русофільське студентське видання «Друг». Вони негайно відкидають язичіє, на якому він публікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають наступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх за посередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шоковані гострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили скасувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов мусив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістамреволюціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському «істеблішменту» його і Франка судять за підривну діяльність.Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка, й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночас з'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-х роках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило. У 1890 р. ці молоді активісти разом з «ветеранами» Франком і Павликом були готові до організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія на Західній і Східній Україні, її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнську РУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців.

105. Виникнення і склад Кирило-Мефодіївського товариства.Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб. Кирило-Мефодіївське товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р.З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.В 1842-1843 рр. у Києві виникає гурток на чолі з П.Кулішем, до якого входили О.Навроцький, О.Маркович, Д.Пильчиків, В.Білозерський. Саме 1843 р. відбувається знайомство П.Куліша з Т.Шевченком. З 1845 р. до гуртка приєднується М.Костомаров, який став ад’юнктом Київського університету. Членів гуртка об’єднували спільні літературні та наукові інтереси, любов до української історії, козаччини, козацьких літопи-сів. У дружніх бесідах членів гуртка все частіше виникала ідея слов’янської єдності.В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів перетво-рився на політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва організації мала символічний харак-тер. Слово «братство», на зразок середньовічних корпо-ративних об’єднань із своїми правилами поведінки і сим-волікою, нагадувало масонську ложу. У членів Кирило-Мефодіївського товариства були свої таємні знаки членст-ва – каблучка або ікони з ликами святих Кирила та Мефо-дія. Кожний член братства складав присягу на вірність: незважаючи на утиски, він не видасть «нікого з членів [братства] своїх собратів». Імена славетних слов’янських просвітників IX ст. Кирила та Мефодія символізували ідеал слов’янської єдності та пріоритет просвітницької діяльності. Засновниками таємної політичної організації були М.Костомаров, ад’юнкт-професор Київського університе-ту, Василь Білозерський, вчитель з Полтави, М.Гулак, уря-довець з канцелярії Київського генерал-губернатора. У квітні 1846 р. відбулося знайомство М.Костомарова з Т.Шевченком, який приєднався до таємного товариства. На відміну від декабристських і польських таємних органі-зацій, до яких входили представники родової знаті, офі-цери гвардії, дрібні дворяни та шляхта, Кирило-Мефодіївське товариство за своїм складом було більш демократичним. Його учасники – різночинці: вчителі, урядовці, студенти, дрібна шляхта, навіть вихідці із селян. Участь у Кирило-Мефодіївському товаристві також брали М.Савич, полтавський поміщик, що здобув вищу освіту в Парижі, П.Куліш, який в той час вчителював у Петербурзі, О.Маркович, етнограф, фольклорист, студенти Київського університету О.Навроцький, І.Посяда, Г.Андрузький, О.Тулуб, Д.Пильчиків та ін. За підрахунками Д.Пильчикова на початку 1847 р. «в товаристві було вже мало не сотня братчиків».С другого сайта:У 1834 р. цар Микола дозволив відкрити другий в Україні університет ім. св. Володимира в Києві. Заснований він був на базі перенесеного Кременецького Ліцею та його бібліотеки. Першим ректором того університету став відомий український учений Михайло Максимович (1804-1875). Основним завданням цього університету було російщити українську молодь й виховувати її в любові до царя й "отечества" — Росії. Але всупереч всіх планів і побажань царя і цілої московської влади, цей університет, подібно як і Харківський, став важливим вогнищем українського культурного розвитку та освіти в Україні. До того спричинився немало і його перший ректор Михайло Максимович, який однак через хворобу та жорстокі умови, створювані режимом, змушений був відмовитися від ректорства у 1835 р. Опісля він був деканом філософічного відділу, а вкінці — професором "руської словесности", хоча його спеціальність була ботаніка. У 1845 р. він зрезигнував і з професорства.Вивчаючи пам'ятки староруського письменства, його зацікавили студії історії, і тому, завдяки його старанням, засновано Комісію для розгляду давніх актів при канцелярії генерал-губернатора Південно-Західного Краю, як тоді офіційно називалася Правобережна Україна. Основним завданням цієї Комісії було довести документально безпідставні претензії поляків на землі Правобережжя1. Вивчення "староруської словесности" привело Максимовича до висновку, що українська мова не є діалектом польської мови, як і не є діалектом російської мови. Він довів, що білоруська, ро­сійська й українська мови, це три окремі східнослов'янські мови і кожна з них має право на власний незалежний розвиток2.М. Максимович був автором майже 400 праць з природознавства, історії, історії літератури й філософії, став членом Петербурзької Академії Наук і почесним членом 21 організації, товариств і навчальних закладів. Максимович підтримував творчі й особисті зв'язки з Г. Квіткою-Основ'яненком, М. Костомаровим, Т. Шевченком і Є. Гребінкою. Він відіграв визначну роль у розвитку української журналістики як видавець альманахів "Денница" (1830-1834), "Ки­евлянин" (1840-41 і 1850); й "Украинец" (1859, 1864).Незважаючи на русифікаторську політику уряду, Київський університет також був осередком й української науки. Завдяки кільком поколінням українських учених, які були професорами в Київському університеті, зроблено багато для розвитку української науки й культури; звідси вийшло чимало визначних українських культурних та громадських діячів. У Київському університеті зустрічалися спольщені українці з Правобережжя та зросійщені українці з Лівобережжя. Тут, на перехресті різних культурних впливів, на грунті, багатому українським історичним минулим, прокидалася українська національна думка.І власне в цьому місті, в січні 1846 року, постало з почину молодого викладача історії Миколи Костомарова (1817-1885) нелегальне українське таємне товариство Кирило-Мефодіївське Братство. Членами товариства були, крім історика М. Костомарова, письменник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, видатний етнограф Опанас Маркович та студенти Василь Білозерський, Олександер Навроцький, Іван Посяда та Юрій Андрузький.За деякими твердженнями, у квітні 1846 р. до Кирило-Мефодіївського Братства мав би вступити й Тарас Шевченко, що саме того року дістав посаду вчителя малювання в Київському университете Але сам Шевченко заперечував приналежність до Братства. Зрештою, "ідея поєднання з москалями", яку висунуло Кирило-Мефодіївське Братство, не відповідала поглядам Шевченка, про що стверджує також і сам Костомаров.У 1847 р. Кирило-Мефодіївське Братство налічувало вже близько сотні членів, і серед них знайшовся студент Олексій Петров, який доніс поліції про його існування. Цар Микола І, довідавшись про Братство і його програму, розгнівано заявив, що "тій відкритій роботі пропаганди з Парижа треба поставити рішучий край". У короткому часі поліція заарештувала всіх членів Братства, а його провідників: Миколу Костомарова, Миколу Гулака, Тараса Шевченка, Василя Білозерського, Миколу Савича й Пантелеймона Куліша замкнули в фортецях й засудили на каторгу й заслання; їхні твори заборонено, а цензура мала пильнувати, щоб їхні прізвища не з'являлися в друку".Вирок проголошено 30 травня (11 червня н. ст.) 1847 р. і цар Микола І сам затвердив його. Найжорстокіше покарано Шевченка, в якого при обшуку знайдено зошит з його революційними віршами — віддано на військову службу в Оренбурзькому корпусі з забороною писати й малювати. М. Гулака — на три роки до Шліссельбурзької фортеці, а Миколу Костомарова — на один рік ув'язнення в Петропавловській фортеці Петербурга, а потім на заслання в Саратові, де він перебував аж до 1856 р.

106. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).Члени братства здавали собі цілком справу з колоніальної залежності України, про що писав у своїх записках Василь Білозерський, стверджуючи, що в "жахливому положенні найшлося й наше світло — Україна. Прилучена до Росії на основі власних прав, вона терпить безліч кривд. її права позабуто й тепер вона, не як сестра спорідненого народу, але як рабиня мусить терпіти все, що тільки може бути нещасного в житті народу. Ні один зі слов'янських народів не повинен так дуже бажати незалежносте й підтримувати в тій думці інші слов'янські народи, як ми українці".Братство ставило собі за завдання втілювати християнські ідеали і за посередництвом різних реформ перебудувати суспільство на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братерство. І це було власне основою його філософії. Дуже тісно з тим пов'язана турбота братчиків про свою батьківщину. У програмі Кирило-Мефодіївці ставили вимогу, щоб "уряд і порядок і правление були на землі, але урядник і правитель повинні підлягати закону і сонмищу. Пани повинні освободити своїх невільних і зробитися їм братами, а багаті повинні наділити нижчих, щоб і вони розбагатіли". Отже, ідея законності всіх і зрівняння у правах з маленьким невиразним ухилом у бік економічної і соціальної рівності являлася головними точками програми. У політично-національному відношенні... висували вони ідею рівности слов'янських народів, рівних у вищому органі правління — сеймі, обороняли засади виборності, домагалися рівності, свободи, скасування станів і, щоб приймали депутатами й урядниками не по роду, не по багатству, а по розуму й освіті народним вибором.

107. Статутний і програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства.Політична програма Кирило-Мефодіївського Братства викладена в основних його документах, у "Книзі битія українського народу" і в "Статуті Товариства св. Кирила й Мефодія" ( в оригіналі "Устав Славянского Общества"), написаного російською мовою. У першому пункті статуту говорилося, що "слов'янські народи повинні в будуччині прилучитися до Росії і скласти з нею одну федерацію". У другому пункті говорилося, що кожне плем'я при "соєдінєнії" повинно мати свою самостійність, а за такі племена признавалося "южнорусів, сєвєрорусів із білорусами, поляків, чехів зі словаками, лужичан, іліро-сербів з хорватами й болгар1. Йшлося про те, що слов'янські народи повинні мати свої окремі "штати" зі своїми власними урядами і президентами на чолі. Кожний народ мав сам порядкувати всіма своїми справами самостійно і незалежно від інших, щоб мав свою мову, свою літературу і свій окремий громадсько-політичний лад,. Отже, під оглядом політичної програми Кирило-Мефодіївське Братство різнилося від ідеології де­кабристів, бо трактувало всі слов'янські народи однаково.Статут Кирило-Мефодіївського Братства говорить, що штати повинні разом творити слов'янську федерацію, з осідком у Києві, і нею повинна була правити спільна "Слов'янська Рада", складена із послів усіх слов'янських народів-республік, яка вирішувала б спільні справи цілої федерації. У Києві мав перебувати також і правитель Федерації, вибираний на чотири роки так само, як президенти поодиноких республік. Київ, як столиця федерації, не має належати до жодної республіки, але творити окрему адміністративну одиницю, щось на зразок як у США місто Вашінгтон.Тоді як члени Братства єдналися на базі спільних ідей, вони різнилися у своїх поглядах, як ті ідеї втілювати. Більшість із них уважала, що пропаганду їхніх ідей слід вести згідно з євангельськими правилами любові, лагідності й терпеливості.Крім Статуту, Братство видало також дві прокламації і в першій з них "До братів великоросів і поляків" члени Братства виступають просто від імені України "бідної, сестри вашої, яку ви розп'яли і розтерзали" і закликають росіян і поляків, щоб "ради загального спасіння занехати обопільну ворожнечу і ненависть, і збудувати слов'янську спілку на основі рівності, братерства й любові до людства. Другу прокламацію Братство звернуло до земляків, "братів українців по обох боках Дніпра" і, переказавши всі важливіші пункти Статуту, закликало, щоб вони над ними подумали.

108. Книга буття українського народуМ. Костомаров написав також і програмову "Книгу буття українського народу", в якій, так само як і в Статуті Братства, помітні впливи "Історії Русів", а також західноєвропейських ідей, головним чином його сучасника, великого польського поста Адама Міцкевича з його "Книгами народу і паломництва польського", де він надає месіаністичну роль польському народові, а Костомаров — українському. Україна весь час боролася за волю, і хоч впала жертвою нікчемного російського підступу, то вона встане з неволі й визволить з неї всю Слов'янщину. "Тоді скажуть усі язики, показуючи на місце, де на карті буде намальована Україна: "От камінь відкинений будівничим, він став основою всього".У "Книзі Буття", як і в "Статуті Братства", йдеться про політичну рівноправність та національне визволення всіх слов'янських народів, а в тому числі українського народу. Костомаров підкреслював, що "українська нація творить собою особливу єдність пройняту духом рівності й братерства, що є її споконвічною властивістю". Члени Кирило-Мефодіївського Братства вимагали скасування будь-яких станових привілеїв і "ліквідації рабства та всякого приниження нижчих кляс", національної нерівності, поширення загальної освіти серед народу, запровадження всенародного виборчого права та виборність чиновників.

109. Товариство об’єднаних слов’ян. Його програмні ідеї.Товариство об'єднаних слов'ян — таємна революційна організація, заснована на поч. 1823 у Звягелі (Новограді-Волинському) офіцерами братами П. і А. Борисовими і польським революціонером Люблінським Юліаном Казимировичем. Товариство об'єднаних слов'ян гуртувало кількадесят членів (як вважає Нечкіна, загальна чисельність Товариство об'єднаних слов'ян досягла 51 людини)[1], переважно офіцерів молодших рангів частин, які були розташовані на Волині й Київщині, а також місцевих нижчих урядовців. У числі перших, прийнятих до Товариства з'єднаних слов'ян в 1823 році, були Бечаснов Володимир Олександрович і Горбачевський Іван Іванович, прапорщики 8 артилерійської бригади, і чиновник Іванов Ілля Іванович, згодом секретар Товариства об'єднаних слов'ян. [2]Більшість членів були українці: П. і А. Борисови, Горбачевський Іван Іванович, Андрієвич Яків Максимович, Громницький Петро Федорович, Драгоманов Яків Акимович, Лісовський Микола Федорович, Сухінов Іван Іванович, Шимков Іван Федорович, Тютчев Олексій Іванович та інші. Керівником Товариства був Петро Борисов, а ідеологами Люблінський Юліан Казимирович та Горбачевський Іван Іванович.Основним завданням Товариства об'єднаних слов'ян було визволення слов'ян з-під чужої влади, ліквідація монархічного устрою, примирення між словʼянськими народами і створення федеративного союзу словʼянських республік з дем. ладом, кожна з яких мала самостійно організувати свою законодавчу й виконавчу владу. До цього союзу мали входити росіяни (до них зараховувано також українців і білорусів), поляки, угорці (слов'яни на Угорщині), богемці, хорвати, дальматинці, серби і моравці. Соціальна програма Товариства об'єднаних слов'ян передбачала звільнення селян з кріпацтва, рівність усіх громадян, зменшення класових різниць тощо. Товариство об'єднаних слов'ян вважало за потрібне підготувати до революції весь народ, а не лише військо.Ідеологічні засади і політична програма Товариства об'єднаних слов'ян були зформульовані у присязі і катехизисі (17 правил). У вересні 1825 Товариство об'єднаних слов'ян об'єдналося з Півд. Товариством (декабристів), зберігаючи свою програму й окрему управу. Під час повстання Чернігівського полку в Трилісах на Київщині (10 — 15. 1. 1826) члени Товариства об'єднаних слов'ян були найактивнішими його учасниками. Більшість з них були заслані на каторгу в Сибір. Ідеї Товариства об'єднаних слов'ян мали вплив на Кирило-Мефодіївське Братство.

110. Діяльність на Україні "Співдружності польського народу".У лютому 1835 р. Ш.Конарський утворив таємну організацію «Співдружність польського народу», до складу якої увійшли відомі польські революціонери – С.Гощинський, Ф.Бобінський, Ф.Смолка та ін.

Керівний орган організації – «Головні збори» – знаходився у Львові. Ідеологічна програма товариства була визначена у Статуті. Товариство мало на меті: боротьбу за незалежну Польщу та проведення соціальних реформ. Статут організації проголошував: свободу усіх громадян, рівні виборчі права, республіку, рівність націй і релігій. Виголошувалися гасла «Через народ для народу», «Свобода, рівність, братерство». На відміну від інших учасників польського повстання Ш.Конарський та його однодумці усвідомлювали необхідність залучення до справи визволення Польщі селянства. Проте скасування підданства селян покладали на розуміння і свідомість їхніх власників – шляхти.У грудні 1835 р. Ш.Конарський нелегально прибув до Правобережної України, де почав роботу з об’єднання розрізнених конспіративних груп, що діяли на Волині, Київщині та в Одесі. Найбільш потужний Волинський гурток у 1836 р. приєднався до товариства «Співдружність польського народу». Місцева шляхта неохоче приєднувалася до товариства, побоюючись репресій з боку адміністрації краю.Члени товариства вели широку організаційно-пропагандистську роботу на Волині, де їм вдалося залучити навіть свідомих жінок, переважно дружин та сестер членів товариства. Член «Співдружності польського народу» Єва Фелінська уклала «Правила для жіночого товариства», де декларувалася програма християнської моралі та феміністські ідеї залучення жінок до суспільного життя.

Товариство зверталося до українського народу та обіцяло йому рівні права з поляками. Члени товариства випускали рукописний журнал, підготували посібник з методів партизанської боротьби «Про можливість і користь партизанської війни». Вони також вели пропаганду серед інтелігенції, студентства, гімназистів, військових, вчителів.Попри все, між членами товариства не було згоди: поміщики та шляхта не поділяли радикальних ідей. В 1838 р. Ш.Конарський був заарештований. Не вдалася і спроба учасників таємної організації, групи офіцерів під керівництвом підпоручика А.Кузьміна-Караваєва звільнити його з-під арешту. Таємна організація польських революціонерів була викрита урядовими властями, а лідер її Ш.Конарський за вироком слідства був розстріляний у 1839 р.

111. Основні програмні ідеї "Руської правди" П.І.Пестеля.Пестель был сторонником диктатуры Временного верховного правления во время революции, считал диктатуру решающим условием успеха. Диктатура, по его предположениям, должна была длиться 10-15 лет. Личная свобода.Аграрный вопрос. Освобождение крестьян без земли, то есть предоставление им только личной свободы, Пестель считал совершенно неприемлемым. Он полагал, например, что освобождение крестьян в Прибалтике, при котором они получили земли, есть лишь "мнимое" освобождение. Пестель стоял за освобождение крестьян с землей. Его аграрный проект подробно разработан в "Русской Правде" и представляет значительный интерес. Вся обрабатываемая земля в каждой волости "так предполагалось называть наиболее мелкое административное подразделение будущего революционного государства" по проекту Пестеля делится на две части: первая часть является общественной собственностью, ее нельзя ни продавать, ни покупать, она идет в общинный раздел между желающими заниматься земледелием и предназначена для производства "необходимого продукта"; вторая часть земли является частной собственностью, ее можно продавать и покупать, она предназначена для производства "изобилия". Часть общинная, предназначенная для производства необходимого продута, делится между волостными общинами.Каждый гражданин будущей республики обязательно должен быть приписан к одной из волостей и имеет право в любое время безвозмездно получить причитающийся ему земельный надел и обрабатывать его. Для осуществления своего аграрного проекта Пестель считал необходимым отчуждение помещичьей земли при частичной ее конфискации. "Если у помещика имеется 10000 десятин земли или более, тогда отбирается у него половина земли без всякого возмездия", - говорится в одном незаконченном отрывке "Русской Правды", озаглавленном "дележ земель". Если у помещика имелось менее 10000, но не более 5000 десятин, то тогда половина земли у него тоже отбиралась, но за нее давалось "возмездие" - или денежного характера, или земля где-нибудь в другой волости.Политический вопрос. Пестель доказывал антинародность самодержавия: "прежняя верховная власть (для Пестеля она в момент составления "Русской Правды" была теперешней!) довольно уже доказала враждебные свои чувства противу народа русского". Самодержавие в России по проекту Пестеля решительно уничтожалось. Уничтожался не только самый институт самодержавия, но и физически истреблялся весь царствующий дом: Пестель был сторонником цареубийства, казни всех без исключения членов царского дома в самом начале революции. "Русская Правда" провозглашала республику. Пестель - сторонник идей революционной верховной власти народа.Все сословия в государстве должны были быть решительно уничтожены и слиты "в единое сословие гражданское". Гражданского совершеннолетия россиянин по конституции Пестеля достигал в возрасте 20 лет. Все граждане мужского пола, достигшие этого возраста, получали избирательные права (женщины избирательных прав не имели) . В конституции Пестеля отсутствовал какой бы то ни было имущественный ценз.Гос-венное устройство. Пестель был врагом всякого федерального устройства и сторонником единой и нераздельной республики с сильной централизованной властью. Республика Пестеля делилась на губернии или области, которые в свою очередь делились на уезды, а уезды - на волости. Ежегодно в каждой волости должно было собираться общее волостное собрание всех жителей, так называемое земское народное собрание, которое выбирало своих депутатов в различные "наместные собрания", т.е. местные органы власти.Народное вече являлось органом верховной законодательной власти в государстве, оно было однопалатным: принципа двухпалатной системы Пестель не признавал. Исполнительная власть в государстве вручалась Державной думе. Народное вече предполагалось составить из народных представителей, выбранных на пять лет. Каждый год переизбиралась одна пятая часть Народного веча. Председатель выбирался ежегодно вновь из членов, пребывающих в составе Народного веча последний год. Только Народное вече имело право издавать законы, объявлять войну и заключать мир. Никто не имел права роспуска Народного веча, так как оно представляло "волю" и "душу" народа в государстве. Державная дума состояла из пяти членов, избранных Народным вечем на пять лет. Ежегодно один из членов Державной думы выбывал из ее состава ввиду истечения своего срока и заменялся другим по выбору.

Центральным органом блюстительной власти был намечен по конституции Пестеля Верховный собор, который должен был состоять из 120 членов, вызывавшихся "боярами" и избиравшихся пожизненно. Верховный собор назначал, кроме того, главнокомандующего армией во время войны. Столицей Российской республики по "Русской Правде" должен был стать Нижний Новгород.

112. Народовська (українофільська) течія у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях.Народовство було різновидом народництва в Галичині. Самоназвами цієї течії були «русинство», «народовство», «народовецтво». Причини виникнення, еволюція народовства та характер діяльності його представників багато в чому відрізнялися від форм і шляхів розвитку народництва в Наддніпрянській Україні. Народовство в Галичині виникло як своєрідна реакція на москвофільство галицької інтелігенції. Основною причиною зародження народовства був процес соціального, політичного і культурного відродження Галичини та тісно пов’язане з ним формування національної свідомості, української ідентичності населення Західної України.Соціальну базу народовства на відміну від москвофільства, становила галицька світська інтелігенція – вчителі, студенти, лікарі, письменники, журналісти тощо. Народовство (русинство) оформлюється з початком 60-х рр.; вирішальний вплив на його виникнення мали твори Т.Шевченка, якими зачитувалися молоді галицькі інтелектуали. Ідеологічні положення народовської течії знайшли відбиток у програмовій брошурі під назвою «Письмо народовців руських до редактора політичної часописі «Русь» яко протест і меморіал», що була видана у Відні (1867). Засадничими принципами народовської українофільської ідеології були: визнання ідейного впливу Т.Шевченка; ідея єдності українського народу та українських земель, єдиної Русі-України; чітке відмежування від протилежних таборів – польського та російського; ідея єдності інтелігенції з народом.Особливості ідеології та організаційної діяльності народовців визначалися впливом наддніпрянських українофілів, позитивним ставленням народовців до греко-католицької церкви та успадкованою від галицького селянства династичною лояльністю до габсбурзького дому, відмовою від співпраці з москвофілами.Характер діяльності галицьких народовців був досить різноманітним. Як і українофіли Наддніпрянщини, вони носили козацьке вбрання, організовували таємні гуртки серед студентської та учнівської молоді, влаштовували літературні вечори, займалися освітньою справою.

113. Ісмаї́л Гаспри́нський нар. 21 (8) березня 1851, Улу-Сала — † 24 (11) вересня 1914, Бахчисарай) — кримськотатарський просвітитель, письменник, педагог, культурний та громадсько-політичний діяч. Ісмаїл Гаспринський був відомий як пропагандист сучасних ідей серед кримських татар, модернізатор їх традиційної ісламської культуриВидавнича діяльність.З 1879 р. І.Гаспринський розпочав неодноразові спроби створити власне видавництво для потреб одновірців Російської імперії. Відомі його пропозиції організувати випуск періодичних видань кримськотатарською мовою «Файдали еглєндже» (1879 — 1880), «Закон» (1881) тощо. Після тривалої боротьби, з 10.04.1883 р. І.Гаспринський почав видавати та редагувати першу національну газету кримськотатарською та російською мовами під назвою «Переводчик-Терджиман». В досить складних умовах видавництво розвивалося й намагалося стежити за новинками поліграфічної справи. Видання друкарні із провінційного міста Бахчисарая вигравало у конкурентній боротьбі з потужними поліграфічними підприємствами Великої Британії на Східному ринку розповсюдження Коранів різного формату. Газета «Терджиман» довгий час була єдиним тюркомовним періодичним виданням у Російській імперії, а на початок ХХ ст. найстарішою мусульманською газетою у світі. Газета «Терджиман», проіснувавши майже 35 років й була закрита 23.02.1918 р.Через газету його ідеї розповсюджувалися в багатьох країнах. Це насамперед стосується Росії (Татарстан, Башкортостан, Північний Кавказ, Сибір тощо), Білорусії, Казахстану, Киргізстану, Узбекистану, Туркменістану, Таджикистану, Азербайджану. Крім того, «Терджиман» був досить відомим у Персії, Китаї, Хівінському ханстві, Бухарському еміраті, Єгипті, Болгарії, Франції, Швейцарії, США. Сам І.Гаспринський вважав, що його газета більш популярна серед іноземців, ніж серед співвітчизників. Газета «Терджиман» була відомим джерелом неупередженої інформації про стан тюрко-мусульманських народів на теренах Російської імперії для вчених, просвітян, духівництва, промисловців, підприємців країн Європи та Азії. Матеріалами видання І.Гаспринського користувалася преса мусульманських країн: «Ікдам», «Сєбах», «Гайрет», «Ватан», «Діккат», «Хідмєт», «Агонк», «Заман», «Каїр», «Ніл», «Ахтєр», «Наасурі».На шпальтах газети «Терджиман» викристалізувався талант І.Гаспринського — редактора, публіциста, письменника. Видавець найпотужнішого кримськотатарського видавництва, він підтримував національний творчий потенціал, що народжувався. Серед талановитої молоді, що співпрацювала у редакції та видавництві «Терджиману» треба зазначити найвідоміших діячів кримськотатарської культури та просвіти, таких як Осман Акчокракли, Мємєт Нузєт, Якуп Шакір-Алі, Усеїн Шаміль Тохтаргази, Аблякім Ільмій, Асан Сабрі Айвазов, Ісмаїл Лятифзаде, Сеїт Абдулла Озенбашли та ін.У 1886 р. він налагодив видання рекламного додатку до газети «Терджиман» під назвою «Листок объявлений». Наприкінці 1905 р. І.Гаспринський почав видавати перший кримськотатарський часопис для жіноцтва «Алємі нісван» («Жіночій світ»). Це була третя спроба (перші дві невдалі він спробував реалізувати у 1887 р. — журнал «Тербіє» («Виховання»), а у 1891 р. додаток до газети «Терджиман» — «Кадин» («Жінка»)). Взимку 1906 р. І.Гаспринський домігся дозволу на видання першого гумористичного часопису рідною мовою під назвою «Ха-ха-ха». Пізніше він створив новий тижневик — друкований орган мусульманської фракції Державної Думи Російської імперії газету «Міллєт» («Народ»). У 1907 — 1908 р. у Єгипті І.Гаспринський випустив кілька чисел арабомовної газети «Аль Нахда» («Відродження»). За успішну видавничу діяльність він не одноразово відзначався на державних поліграфічних виставках. У 1908 р. до 25-річного ювілею «Терджиману» у казанському видавництві І.Харитонова був виготовлений іменний типографський шрифт на честь І.Гаспринського.]Просвітянська діяльність З ім'ям І.Гаспринського пов'язано заснування та розвиток просвітянського руху народів ісламського Сходу — джадидизм (новий, звуковий спосіб навчання грамоті, у широкому розумінні — оновлення). Він радикально змінив сутність та структуру початкової освіти в багатьох мусульманських країнах. Навчанню кримськотатарських дітей було надано більш світського характеру. І.Гаспринським були розроблені основи реформування традиційної мусульманської етно-конфесійної системи народної просвіти. Його «нові методи навчання» з успіхом застосовувалися не тільки у Криму, а й у Татарстані, Казахстані, Башкортостані, Таджикістані, Туркменістані, Узбекистані, Азербайджані, Туреччині, Північній Персії та у Китайському Туркестані. І.Гаспринським була написана та видана серія навчальних посібників для національних новометодних шкіл. Найвідомішим серед них став підручник «Ходжа і суб'ян» («Вчитель дітей»), який вийшов друком у 4-х випусках. Вчителя новометодних шкіл, духовним проводирем та лідером яких був І.Гаспринський, стали пропагандистами його прогресивних ідей у широкі верства мусульманського населення. Тисячі джадидистських мектебе перетворилися на форпости реформування та оновлення всього духовного життя, повсякденного побуту багатьох тюркських народів Російської імперії межі ХІХ — ХХ ст. Багато з них добивалися присвоєння їм імені І.Гаспринського. ДжадидизмІ.Гаспринський — організатор просвітянського руху, відомого, як джадидизм. Від «усуль джедід» («новий метод») навчання. При новому методі навчання грамоті застосовувася «усуль саутія» («звуковий метод»), коли окремій літері відповідали конкретні звуки. У більш широкому розумінні джадидизм був громадсько-просвітянським рухом. Основні напрямки джадидизму: реформування та розповсюдження освіти; створення та розвиток національного друку; вирішення жіночого питання відповідно до розвитку сучасної цивілізації; створення єдиної тюркської мови, чи принаймні прийняття єдиної класичної; заснування політичних організацій; створення меценатських і філантропічних структур; зміцнення суспільних, культурних та економічних зв'язків між тюркськими народами; виховання прошарку національної інтелігенції; загальна модернізація мусульманського способу життя; налагодження співпраці з урядом держави, представниками культури, освіти, мистецтва тощо.З 1887 р. І.Гаспринський був членом науково-краєзнавчої організації Криму — Таврійської губернської вченої архівної комісії.Громадська діяльністьУ 1905 р. І.Гаспринський та його однодумці створили мусульманську ліберальну організацію «Іттіфак ель Муслімі» («Союз мусульман»). І.Гаспринський був членом ЦК та безпосередньо очолив Кримське відділення «Іттіфак ель муслімін». Восени 1905 р. він та очолюване ним відділення організації перейшли на позиції «Союза 17 октября». І.Гаспринський брав активну участь у всіх трьох з'їздах «Іттіфак ель муслімін» та головував на І установчому форумі. Серед кримськотатарських політичних однодумців І.Гаспринського треба зазначити відомих суспільних діячів таких як Мустафа Кіпчакський, Асан Сабрі Айвазов, Абдурахман Мємєт оглу, Асан Тарпієв, Сулейман Кримтаєв, Абдурєшит Мєдієв, Рустам Ахундов, Гурзуф Ібрагім, Алі Булгаков, Аббас Корбєк, Ісмаїл та Амєт Муфтізаде.Гаспринський стояв біля витоків Всеросійської професійної спілки поліграфічних працівників. Він розповсюджував ідеї організації численних регіональних «Громад сприяння бідним мусульманам», «Бібліотечних спілок» й брав активну участь у роботі багатьох з них. У 1907 р. І.Гаспринський запропонував скликати у Каїрі Всесвітній Мусульманський Конгрес, який мав об'єднати прогресивні сили Сходу на шляху реформування та перетворень. Він мав розглянути оптимальні напрямки розвитку просвіти, культури та питання економічного підйому народів, які сповідували іслам.Світогляд.Світоглядні принципи та ідеї І.Гаспринського базувалися на основі ліберальної ідеології, прогресивного розвитку суспільства, дружби слов'янських та тюркських народів, конфесійної терпимості та співпраці християн та мусульман, неприйняття вимог соціалістичних угруповань. Ідеї І.Гаспринського надихали багатьох мислителів Сходу. Його погляди за суспільною значущістю стоять у одному ряду з ідеями видатних ісламських філософів та просвітителів Джамалютдіна аль Афгані, Шигабутдіна Марджані, Мухаммеда Абдо, Гасанбека Меліка Задарбі, Махмудходжи Бехбуді та ін.Творчість.Гаспринський був визнаним класиком й автором кількох художніх творів: роман «Листи молли Аббаса Франсові», розвернутим варіантом якого є утопічна повість «Дар уль Рахат мусульманлари»; дистопічна повість «Африканські листи»; історичне оповідання «Арслан киз»; містична новела — «Горе Сходу»; політичні есе «Русское мусульманство», «Русско-восточное соглашение» тощо. Він став засновником багатьох літературних та публіцистичних жанрів не тільки у кримських татар, а й серед інших тюркомовних народів.Нагооди.За багаторічну й плідну просвітянську та громадську діяльність Гаспринського нагороджений кількома орденами й медаллю. Серед них треба зазначити: бухарський «Золотий орден Зірки, що Сходить» (ІІІ ступеню) — 1893 р.; турецький «Меджидіє» (IV ступеню) — 1894 р.; російська «Медаль Санкт-Петербурзького російського імператорського Технічного товариства» (бронзова) — 1897 р.; перський «Лева та Сонця» (IV й III ступеню) останній — у 1904 р. І.Гаспринський похований на території Зинджерлі медресе у Бахчисараї. Знищену могилу поновлено.

114.Джадидизм— общественно-политическое и интеллектуальное движение среди мусульманских (преимущественно тюркских) народов в Российской империи конца XIX — начала XX века.Противоположные джадидизму тенденции в мусульманской среде отражает кадимизм.В XIX веке среди российских мусульман — преимущественно среди поволжских и крымских татар, и других народов — развернулось общественно-политическое и интеллектуальное движение, которое получило название джадидизм. Немногочисленная группа мусульман-реформистов считала своим призванием работу на благо прогресса. Джадиды действовали путем воспитания и просвещения, пытаясь показать муллам и всем верующим преимущества современной цивилизации. Они подчеркивали необходимость открытия «врат иджтихада» для разрешения задач, которые ставила перед мусульманами европейская цивилизация.В более широком смысле джадидизм был движением за распространение просвещения, развитие тюркских языков и литературы, изучение светских дисциплин, использование достижений науки, равноправие женщин. Идеологами джадидизма были просветители (Шигабутдин Марджани, Хусаин Фаизханов, Исмаил Гаспринский, Муса Бигеев, Ризаэтдин Фахретдинов, Мифтахетдин Акмулла, Мухаметсалим Уметбаев, Зайнулла Расулев), прогрессивные представители татарской буржуазии (братья Хусаиновы и Рамеевы из Оренбурга, Яушевы из Троицка, С.Назиров и Г.Хакимов из Уфы) и мусульманского духовенства (З.Камалетдинов, К.Закир, А.Абубакиров).В Средней Азии известными представителями джадидизма были Мунавваркары Абдурашидханов, Махмудходжа Бехбуди, Файзулла Ходжаев, С.Мирджалилов и Джадиды находились под огромным влиянием европейской политической мысли, особенно конституционных идей, а также младотурецкого движения в Османской империи. По их мнению, ислам не противоречит парламентаризму, более того, его идеи лежат в основе шуры — коллективного принятия решений, — предписываемого Кораном и Сунной. Джадиды считали, что ислам не запрещает критически изучать историю мусульман, а поскольку исламу не удалось создать идеальную культуру, то мусульмане ни в коей мере не обязаны считать своих нынешних духовных наставников носителями совершенного знания и обязаны искать принципы социального устройства, наиболее подходящие тому или иному историческому периоду.Джадиды после революции 1905 года составили ядро партии «Иттифак аль-Муслимин» («Союз мусульман»), отстаивавшей идеи конституционной монархии, местного самоуправления, всеобщего избирательного права, демократических идей и т. д.Избранные в Государственную думу четырёх созывов (1907—1917) депутаты от мусульманских регионов, среди которых были и представители духовного сословия, составили мусульманскую фракцию.Революционно-демократическое крыло джадидов в Бухарском ханстве стало основой движения младобухарцев.Джадидизм и образование.Начало движения связано с введением в мектебах и медресе звукового метода обучения грамоте взамен буквослагательного, так называемого «усул-и джадид», то есть новый метод. Джадидисты критиковали религиозный фанатизм, требовали замены устаревших религиозных школ национальными светскими, ратовали за развитие науки и культуры, выступали за издание газет на родном языке, за открытие культурно-просветительских учреждений, что способствовало сплочению демократических сил общества. Первые татарские, башкирские и казахские преподаватели, последователи джадидизма, были выпускниками медресе братьев Хусаиновых «Хусаиния»[1], а также реформированных медресе Каира и Стамбула, педагогических курсов в городах Бахчисарай и Касимов. Со 2-й пол. 1890-х годов профессиональных учителей стали готовить медресе «Расулия», «Гусмания», «Галия», медресе в Стерлибаше и др. В Уфимской губернии новый метод обучения впервые был введен в медресе «Гусмания» (начало 1890-х), в Оренбуржской губернии — в медресе «Хусаиния». К началу XX в. звуковой метод обучения прочно утвердился в ведущих мектебах и медресе Башкирии. В старометодных школах ученики обучались грамоте за 3—5 лет, в джадидистских — за год. Преподавание перешло с арабского и османского языков на татарский язык, который обрел также статус учебного предмета; существенно расширилось изучение и других светских дисциплин. Был установлен твердый учебный год и осуществлен переход к классно-урочной системе преподавания. Кроме этого в новометодных школах вводились стандартные европейские способы обучения — парты, скамьи, доски, деление учеников на классы, а учебного времени на уроки. В 1897 в Оренбурге открылась первая в крае новометодная женская школа.

115. Національне відродження кримських татар.Кримськотатарське відродження пов'язане з ім'ям видатного діяча культури Ісмаїла Гаспринського. Він доклав великих зусиль, спрямовані на відродження та виживання кримськотатарського народу. Він фактично створив нову літературну кримськотатарську мову. Гаспринський почав видавати першу кримськотатарську газету «Терджіман» («Перекладач»), яка незабаром стала відомою далеко за межами Криму. Він також розробив нову методику шкільної освіти, завдяки чому сформувалася нова генерація кримськотатарської інтелігенції.Наприкінці XIX ст. розпочалося національне відродження кримських татар,їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізувати кримськотатарське суспільство й інтегрувати його з іншими народами Російської імперії. У результаті було утворено кримськотатарську літературну мову, діяло близько 350 шкіл. Однак після поразки революції 1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність. Нове покоління кримськотатарських лідерів утворило 1909 партію «Ватан», яка виступила за політичну самостійність кримських татар. Після Революції 1917 в Росії в Криму сформувалися 4 політичні течії: 1) російська з прихильників подальшого перебування Криму в складі Росії; 2) кримськотатарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної незалежності; 3) українська, яка прагнула включити Крим до складу України; 4) більшовицька.

116. Культурно-освітня ситуація на західноукраїнських землях др. пол. 19 ст.Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку. У західних землях остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови. Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя". У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки.в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний.Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медичний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет.

117. Журнал "Основа".Від самого початку виникнення Петербурзької української громади її діячі переймалися ідеєю створення загальноукраїнського літературно-наукового журналу, друкованого органу українського руху. Перший номер журналу «Основа» вийшов у січні 1861 р. Протягом цього року з’явилося 12 чисел, у 1862 р. – 10 чисел, 11-е й 12-е набрані, але не надруковані. «Основа» – перший український двомовний журнал енциклопедичного характеру. Видавався він накладом 2000 примірників і відразу став подією в культурно-громадському житті України. Видання «Основи» знайшло відгук на Галичині. Російська демократична преса – «Современник», «Отечественные записки», «Русское слово» схвально ставилися до видання першого українського журналу. Серед авторів та активних учасників журналу «Основа» можна виділити дві генерації. Старшу репрезентували колишні кирило-мефодіївські братчики покоління 1840-х років. Молодшу становили – «шестидесятники», нове покоління, яке формувалося в добу «великих реформ». Ідейними лідерами журналу були М.Костомаров, П.Куліш, видавцем-координатором виступав В.Білозерський, помічником головного редактора і секретарем редакції журналу був О.Кістяківський, технічно-господарську справу вів Д.Камянецький. Активну участь у діяльності «Основи» брали представники місцевих громад: Київської (В.Антонович, Т.Рильський, Ф.Панченко, А.Свидницький), Полтавської (О.Кониський, П.Кузьменко, В.Лобода), Харківської (В.Гнилосиров), Чернігівської (Л.Глібов, С.Ніс, О.Тищинський). В «Основі» брали участь діячі науки та літератури.Журналу «Основа» належала видатна роль у формуванні національної самосвідомості українців. Заслуга діячів «Основи» полягала в тому, що вперше була сформульована національно-культурна програма українського руху. На відміну від попереднього кирило-мефодіївського етапу національного руху, коли національне питання розглядалося як складова загальнослов’янської проблеми, «основ’яни» на перший план висували українські національні інтереси. Першим пунктом національної програми діячів «Основи» були проблеми просвіти народу, лише через знання, просвіту народних мас можливо було призвичаїти їх до ефективного національного життя. «Провідною ідеєю «Основи», – проголошувалося в журналі, – має бути просвіта в народному дусі. Редакція, спростовуючи будь-яку виключність і замкненість, в той же самий час вважає хибним і космополітизм»... Засадничим принципом освітньої програми «основ’ян» була вимога викладання рідною мовою в школах. Важливий внесок діячами «Основи» був зроблений у розробку наукових знань у галузі історії, літературознавства, фольклористики, етнографії, природознавства та їх популяризації серед широких українських верств. Важливу роль у формуванні національної самосвідомості українського народу відіграли праці М.Костомарова та П.Куліша. Причин занепаду «Основи» наприкінці 1862 р. називають декілька: це і брак коштів, і переслідування цензури, і внутрішні суперечки, конфлікти в редакції між П.Кулішем і В.Білозерським; П.Кулішем і М.Костомаровим. Головна причина занепаду «Основи», як центру і друкованого органу українського народницького руху, полягала, за словами В.Білозерського, в тому, що вона «не задовольняла усіх потреб читаючого суспільства.»

118. Журнал "Киевская старина".Журнал «Киевская Старина» був органом поміркованого українофільства. Редакційний гурток «Киевской Старины» протягом 1880–1890-х рр. виконував функції організаційного центру українофільства, концентрував інтелектуальні сили свідомого українства. В історії діяльності журналу «Киевская Старина» можна визначити три основних етапи: 1) 1882–1888 рр.; 2) 1888–1893 рр.; 3) 1893–1906 рр. Журнал «Киевская Старина» був заснований у 1882 р. Ф.Лебединцевим, відомим істориком церкви, культурно-громадським діячем, членом Громади початку 1860-х рр. Ідеологами створення науково-літературного журналу виступили відомі члени Старої Київської Громади В.Антонович, П.Житецький, О.Левицький. Перший етап функціонування журналу характеризувався великим авторитетом та впливом на громадське і наукове життя. Завдяки тому, що видавець і редактор Ф.Лебединцев був знаним в церковно-релігійних колах, очолюваний ним журнал користувався підтримкою Синоду. На цьому етапі діяльності журналу «Киевская Старина» программа передбачала наукове вивчення історії, етнографії, фольклору та літератури України. Співробітничали з часописом видатні і менш знані історики: М.Костомаров, В.Антонович, О.Левицький Ф.Лебединцев, О.Лазаревський, Д.Багалій, В.Горленко, І.Лучицький.Другий етап діяльності редакційного гуртка «Киевской Старины» припадає на 1888–1893 рр. Після смерті Ф.Лебединцева редактором журналу став О.Лашкевич, освічений поміщик із Стародубщини, який прагнув об’єднати навколо журналу кращі наукові та культурні сили. Оновився склад авторів журналу, куди прийшли молоді сили – історики О.Андрієвський, М.Василенко, В.Модзалевський, І.Павловський, М.Грушевський, археолог Н.Біляшевський, етнограф В.Милорадович. Разом з тим наукові горизонти «Киевский Старины» кінця 1880 – початку 1890-х рр. значно звузилися, бо порівняно з попереднім періодом, переважав, за словами М.Грушевського, «сирий та напівсирий матеріал, «цеглинки» цінні, але здебільшого доволі дрібні». У цей період часопис знаходився у фінансовій залежності від Старої Громади.

Третій етап пов’язаний з ім’ям В.Науменка, який став редактором журналу з 1893 р. Доти він був активним членом редакційного гуртка «Киевской Старины» і впливовим діячем Старої Громади. Проте, як згадує Є.Чикаленко, «по статусу обраного голови в громаді не було, а головував господар хати, в якій по черзі збиралися, але фактичним головою її, керівником був тоді Володимир Павлович Науменко». На цьому етапі журнал усе більше залежав фінансово від Громади. Майже половина членів вже малочисельної Громади 1890-х рр. входили до редакції журналу «Киевская Старина». Змінилася й ідеологічна платформа журналу. Помітно було зниження наукового рівня, особливо після смерті О.Лазаревського у 1902 р. Журнал замість наукового перетворюється на літературно-популярне видання. Разом з тим, журнал «Киевская Старина» мав велике значення в історії українського руху. У період реакції, суцільної русифікації та протиукраїнських заходів центрального уряду, «Киевская Старина» скупчувала навколо себе інтелектуальні сили українства. Редакційний гурток «Киевской Старины» продовжував справу Південно-Західного Відділу і заклав підвалини наукових українських інституцій. Пізніше на цьому грунті виникло Українське наукове товариство. Ідеологічний та організаційний занепад журналу свідчив про крах українофільства в Наддніпрянській Україні.

119. Основні тенденції, форми і прояви українського національного руху у 60-90-х рр. XIX ст.Основною причиною руху були потреби українства, головним рушієм якого стає не дворянська, а різночинська, нова інтелігенція.Специфіка українського народництва 60–80-х рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні полягала в тому, що воно існувало у вигляді громад, громадівського руху. Спеціально проблема періодизації громадівського (наддніпрянського) руху в Україні не ставилася, однак основні його етапи опрацьовані в літературі достатньо докладно.З погляду професора Київського університету А.Катренка, громади – це «своєрідні напівтаємні організації», що були «осередками організаційного єднання патріотично настроєної інтелігенції України». С.Світленко, А.Катренко вважають громади репрезентантами «українського» або «визвольного» руху. У 60-ті рр. ХІХ ст. існувало 5 українських громад. Найбільш потужною за впливом і характером діяльності була Петербурзька українська громада.Причиною виникнення народництва була криза аграрного суспільства, перехід від аграрної до національної і політичної форм свідомості суспільства. Носієм ідеології та рушієм народницького руху виступала інтелігенція, переважно світська, яка також формувалася як окрема соціальна група у другій половині ХІХ ст. Основу народницької ідеології становили селянський та національний проекти. Термін «народництво» походив від «народ», причому під народом розуміли саме селянські маси, які були носієм традиційних культурних та національних цінностей. Національна складова ідеології народництва була пов’язана з визначенням самобутніх шляхів розвитку російського та українського народів.Хлопоманство (хлопоманія) – різновид громадського руху в Правобережній Україні. Цей демократичний рух був представлений польською інтелігенцією, студентською молоддю, нащадками спольщених православних родин – українців. Хлопоманія – явище типове для Правобережної України, «Південно-Західного краю», де були міцні політичні, духовні та економічні позиції польського елементу. Історично хлопоманство було тісно пов’язане з традиціями польського визвольного руху. З іншого боку, саме хлопоманський рух став ідеологічним і соціальним підґрунтям виникнення такої форми українського народництва як українофільство. Виникнення хлопоманства було підготовлено такими специфічними для культурного життя Правобережної України явищами як балагульство та українська школа в польській літературі.

120. Земський опозиційний рух у 60-90-х рр. XIX ст.В умовах переходу до індустріального суспільства виникає ліберальна опозиція існуючому режиму, застарілому державному апарату, у вигляді земського руху, що виступав засобом політичної модернізації суспільства. До чинників, що спричинили виникнення і розвиток земського руху, можна віднести організаційний фактор – наявність розвиненої системи земств. Земська реформа 1864 р. – одна з великих реформ 60-х рр. ХІХ ст., – передбачала створення муніципальної публічної влади поряд з державною публічною владою.Політичною причиною розвитку земського руху були виступи народників, діячів радикальної течії, які додержувалися тактики політичного тероруФорми земського руху були розмаїті. До легальних форм діяльності земств належала практика подання адресів на височайше ім’я, клопотань перед урядом, звернень. Найбільш поширеною формою діяльності земців були клопотання губернських і повітових земств, що передбачалися «Положенням» 1864 р. Клопотання про «місцеві користі і потреби» через губернатора надсилались до відповідного міністерства. Ця практика клопотань перейшла до земств від дворянського самоврядування. Земства дуже активно і доволі продуктивно користувалися правом подавати клопотання.Легітимними формами діяльності земських діячів були виступи на сторінках преси. Певну роль у лібералізації громадської думки та суспільній свідомості відіграла газета «Земство» – орган земців-конституціоналістів.Важливою формою діяльності земців були статистичні дослідження. Земська статистика виникає в 70-ті рр. ХІХ ст., що було пов’язано із збиранням матеріалів щодо земельного обкладання.Українські земці виступали за розширення прав і повноважень земств, звільнення їх від контролю і тиску державних установ, за політичні свободи, висували конституційні проекти.Земці-ліберали українських губерній проводили акції на захист громадянських прав населення. У 1901 р. у Полтаві за ініціативою діячів Полтавського, Чернігівського, Харківського і Курського земств був проведений з’їзд умільців кустарних промислів, на якому була ухвалена резолюція з пропозицією заборонити тілесні покарання, дозволити жінкам вступати до всіх вищих навчальних закладів. Активну участь у цьому з’їздї взяли відомі українські культурно-громадські діячі – В.Короленко, О.Русов, І.Білоконський.Ще однією типовою рисою земського ліберального руху в Україні можна вважати свідоме протистояння земців-конституціоналістів народницькому руху, зокрема його терористичним проявам. Земці не підтримували народників, навіть засуджували їхню тактику революційного терору. Разом з тим, земці були і проти репресивної політики уряду, проти будь-яких форм політичної опозиції. Земці виступали за об’єднання всіх ліберальних сил.1878 р. ліберальні земці на чолі з чернігівськими земськими діячами провели таємну нараду в Києві, в якій взяли участь також громадівці і революційні народники. Земці закликали народників припинити політичний терор, переконуючи їх у доцільності мирних засобів розв’язання нагальних проблем суспільства, тобто «дати можливість суспільству добиватися політичних свобод не такими гострими засобами».

121. . Студентський опозиційний рух у 60-90-х рр. XIX ст.Громади в Україні являли собою напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українофільську інтелігенцію та студентську молодь. Передвісники громад у вигляді студентських гуртків існували з першої половини 1850-х аж до початку 1860-х рр. У 1849–1854 рр. діяв гурток (18-20 осіб) у Київському університеті, його очолював С.Ніс (т.зв. «Носівська партія»). В Харківському університеті наприкінці 50-х рр. існував студентський гурток О.Потебні, який складався з «переконаних українців». Харківська громада виникає наприкінці 50 – початку 60-х рр., і також була пов’язана з осередком українського народницького руху в Петербурзі – «Основою». Активну участь у журналі брав випускник Харківського університету, педагог, член громади В.Гнилосиров, який, зокрема, надрукував нарис «П’ять день життя Х-ського студента», підписавшись псевдонімом «Гавриш». Наприкінці 1850-х рр. у Києві, при університеті існувало кілька студентських українофільських гуртків, які захоплювалися ідеями демократизму, народництва, українського патріотизму, на практиці займалися освітянською справою, працювали в недільних школах. Перші недільні школи для дорослих були організовані київськими студентами за підтримки професора П.Павлова і сприяння голови Київської шкільної округи М.Пирогова. У лютому 1861 р. київські студенти відкрили щоденну школу для дорослих. Основним гаслом студентських українофільських груп стала «робота задля народу, робота в ім’я народу». Викладання в недільних школах переважно велося українською мовою. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах, наприклад, О.Михалевич став засновником громади в Єлисаветграді. Ці місцеві гуртки, переважно студентської молоді, називалися коші та курені (кіш Миргородський, кіш Чорноморський); вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу, яку отримували від Ф.Вовка (наприклад, «Про хліборобство», «Хитрая механика», «Про хвороби» тощо). Ці студентські організації здобули назву «Молода громада», а Київську громаду називали «Старою».90-ті рр. ХІХ ст. – переломні у розвитку національного руху в Україні. З цього часу починається процес політизації національного руху, виникають політичні угрупування та партії національного спрямування. Типовим явищем національного руху цього перехідного (до індустріального суспільства) періоду була таємна українська політична організація «Братерство тарасівців». За характером організації, ідеології, практичною діяльністю «Братерство тарасівців» було перехідним ланцюгом між аморфним громадівством і політичною організацією зі своєю програмою та ідеологією, праобразом політичної партії.Членами «Братерства тарасівців» стали: Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, М.Ганкевич. Заходами четвірки гуртки тарасівців були утворені в Харкові, Києві, Юр’єві (Тарту). Найбільш потужним осередком тарасівців був Харківський, членами якого стали студенти Микола Яценко, Олександр Бурлюк, Дмитро Дробиш, Олександр Кривко, учитель Іван Зозуля та ін. «Молода Громада» і тарасівці тісно співпрацювали з гуртком С. та О.Русових, до якого входили представники місцевої інтелігенції Я.Трутовський, С.Левандовський, Л.Падалка та ін., які займалися виданням місцевої літератури. За допомогою С. та О.Русових тарасівці зібрали бібліотеку легальних і нелегальних видань.Програма тарасівців була створена представниками молодої генерації національного руху. Ідейним джерелом «Символу віри» тарасівців були ідеї М.Драгоманова, С.Подолинського, праці К.Маркса та Ф.Енгельса, видання марксистської групи «Визволення праці», твори діячів міжнародного робітничого і соціально-демократичного рухів. Іншими словами, автори Програми при вирішенні нагальних проблем українського руху на новому етапі переходу до індустріального суспільства вдало поєднували здобутки вітчизняної та новітні ідеї європейської суспільно-політичної думки.

122. Заснування та діяльність “Просвіти”.Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого.Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. До комітету також увійшли такі діячі, як доктор Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професор гімназії Павлин Свєнціцький та інші. 2 вересня 1868 року Міністерство освіти дозволило заснувати Товариство «Просвіта». Цей дозвіл став підставою для скликання у Львові першого загального збору. Організація збору була доручена конституційному комітетові, який очолив професор академічної гімназії Анатолем Вахнянином.Загальний збір був скликаний 8 грудня 1868 в залі польської «Стрільниці», що знаходився на вулиці Курковій (тепер вул. Лисенка). На збір прибуло 65 представників, лише один із них, отець Йосип Заячківський, не був мешканцем Львова.Програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського:«Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього».Головою новоствореного Товариства збір обрав Анатоля Вахнянина, а до виділу (керівного органу) — Олександра Борковського, Івана Комарницького, Михайла Коссака, Максима Михаляка, Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Юліана Романчука, Корнила Сушкевича і Корнила Устияновича. Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу.Загальний збір «Просвіти» отримав привітання від українських народовських громад Бережан, Тернополя, Перемишля, Станіславова і Чернівців, від студентських товариств «Січ» і «Основа» у Відні. Вітальні телеграми надійшли з Чехії, Сербії та Словаччини. Тим часом москвофільське «Слово» назвало Товариство «польською інтригою».Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що «поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися».Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, а тому наради і засідання проводили вдома у К. Сушкевича або А. Вахнянина. Плідно працювала просвітницька секція, шо розпочала видавати для народу популярні книжечки і готувати підручники для єдиної української гімназії. Редактором популярних видань став письменник Юрій Федькович. Товариство домовилося про книгообмін з польськими та чеськими освітніми товариствами.26 травня 1870 року відбувся другий загальний збір Товариства. І знову довелося просити приміщення у польської «Стрільниці». Збір визначив нові принципи роботи «Просвіти».На Товариство відразу почалися нападки як намісництва і староств, так і русофільського «Слова». Однак просвітня робота набирала сили. За два роки було засновано три нові філії «Просвіти», організовано читальні, почали видавати друкований орган "Письмо з «Просвіти», а з 1880 року під редакцією члена виділу «Просвіти» Володимира Барвінського стала виходити народовська політична газета «Діло». Широка популярність Товариства змусила галицький сейм надати йому 1000 срібних «запомоги», яку згодом збільшено на 50 відсотків.30 листопада 1880 року з ініціативи В. Барвінського скликано перше українське народне віче у Львові. Віче було однією з форм політичної роботи Товариства. Зі зміною ситуації політична боротьба могла мати для «Просвіти» непередбачені наслідки. Зваживши на це, члени виділу (Омелян Огоновський, Юліан Романчук, Олександр Огоновський, Олександр Стефанович, Іван Белей, Кость Левицький та інші) вирішили створити перше українське політичне товариство «Народна Рада», яке б співпрацювало з «Просвітою». 1884 року було засновано ремісниче товариство «Зоря», його очолив один із керівників «Просвіти» Василь Нагірний. За ухвалою загального збору Товариства, який відбувся 25 березня 1891 року, читальні «Просвіти» вели курси неписьменних, проводили «відчити», вечорниці, ставили п'єси, а крім того, створювали рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ошадні каси. Своє 25-річчя «Просвіта» відзначила дуже урочисто. Разом з іншими українськими товариствами вона організувала перевезення з Новосілок-Міських на Личаківське кладовище останків Маркіяна Шашкевича. Іван Белей підготував коротку «Історію Просвіти».Великим досягненням «Просвіти» була, безперечно, купівля у 1895 році власного будинку. Для цього надійшли пожертвування не тільки з Галичини, а й з Наддніпрянщини. Кияни передали через професора Михайла Грушевського 1500 ринських.31 січня 1896 року загальний збір «Просвіти» обрав головою Товариства професора Юліана Романчука. Ці обов'язки він виконував цілих десять років. За цей час швидкого розвитку набув кооперативний рух, який покликав до життя в 1898 році «Краєвий Союз Кредитовий», а в 1904 році — нове товариство «Краєвий Союз Ревізійний». Члени «Просвіти» провели маніфестації з нагоди 50-річчя скасування панщини і 100-річчя «Енеїди».

123.. Наукові товариства 60-90-х рр. XIX ст.Першою українською науковою організацією академічного характеру стало Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Воно виникло в результаті трансформації літературної організації – Товариства ім. Т.Шевченка, заснованого у 1873 р. з ініціативи О.Кониського і на кошти полтавської поміщиці Є.Милорадович, що підтримувала український рух. О.Кониський також запропонував ідею такої трансформації для краківського наукового товариства, яка стала предтечею польської академії наук. Цю ідею, узгодивши її з В.Антоновичем та О.Кониським, підтримав О.Барвінський і виніс її на загальні збори товариства. В лютому 1892 р. був прийнятий новий статут, згідно з яким відбулася структуризація Товариства: виникли 3 секції – філологічна, історично-філософська та математично-природничо-медична, відповідно змінилася назва – Наукове товариство ім. Т.Шевченка. Членами історично-філософської секції стали провідні українські вчені В.Антонович, М.Грушевський, Ф.Вовк, С.Томашівський, Я.Шульгін та ін. До філологічної секції, яку згодом очолив І.Франко, входили В.Гнатюк, С.Смаль-Стоцький, К.Студинський, О.Барвінський та ін. Активними членами математично-природничо-медичної секції були І.Верхратський, І.Горбачевський, В.Левицький, П.Огоновський, І.Пулюй, О.Черняхівський. Пік діяльності НТШ припадає на період, коли його очолював М.Грушевський (1897-1913). З 1895 р. він стає редактором "Записок НТШ" (до 1913 р. вийшли 110 тт). З 1898 р. видавався "Літературно-науковий вісник" під редагуванням І.Франка, М.Грушевського, В.Гнатюка (до 1905 р. видано 88 тт.). У галузі історії НТШ під проводом М.Грушевського здійснило кілька власних інтелектуальних проектів: "Джерела до історії України-Руси" – серія пам’яток історії та культури; "Матеріали до історії Західної України"; "Українсько-Руський архів", виданих археографічною комісією. При НТШ була створена унікальна бібліотека, фонд якої постійно поповнювався за рахунок приватних зібрань, книгообміну із закордонними Академіями та науковими товариствами. НТШ виступало ініціатором багатьох громадських заходів, що відігравали важливу роль у формуванні національної свідомості – видання журналів всеукраїнського характеру "Зоря", "Літературно-науковий вісник"; організація Української видавничої спілки для випуску української художньої та науково-популярної літератури. НТШ сприяло відкриттю українських гімназій, шкіл, українізації Львівського університету, в структурах якого було 8 кафедр (з 80-ти) українознавчого профілю та 2 доцентури. Навколо НТШ виникла перша в Західній Україні наукова школа істориків на чолі з М.Грушевським, до складу якої входили С.Томашівський, М.Кордуба, І.Джиджора, О.Терлецький, І.Кревецький та ін. Важливою рисою діяльності НТШ стало залучення інтелектуалів з Наддніпрянської України, таких як М.Василенко, О.Грушевський, М.Слабченко та ін., що вело до консолідації українських наукових сил і самовизначення української науки як такої. НТШ стало справжнім праобразом української академії наук.Важливим кроком Старої Київської Громади було створення першої наукової установи в Україні, яка дозволяла легалізувати роботу Громади як таємного товариства. В лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського географічного товариства, ідеологом і координатором якого виступав П.Чубинський. Членами-засновниками Південно-Західного Відділу стали активні громадівці, відомі вчені: історики В.Антонович, М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський, етнолог та антрополог Ф.Вовк. Мета полягала у науковому дослідженні етнографії та статистики населення Південно-Західного краю, основні групи населення якого складали українська, польська, єврейська спільноти. Відкриття Південно-Західного Відділу дозволяло не лише легалізувати більшу частину роботи, яку проводили київські громадівці, але й збільшити видавничі можливості, залучити до наукових досліджень широке коло науковців і аматорів в центрі і на місцях, а також заручитися підтримкою офіційних адміністративних установ.Члени Відділу провели низку заходів, які мали вплив на формування української свідомості та активізацію українського руху, який репрезентував себе як певну силу в громадському житті Наддніпрянської України. За ініціативою членів Південно-Західного Відділу в1874 р. у Києві був проведений одноденний перепис населення. Основними формами роботи Відділу була організація етнографічно-статистичних експедицій, обробка матеріалів які збиралися завдяки експедиціям, проведення засідань товариства, де обговорювалися питання з історії, етнографії, мови, права, географії краю.Членами географічного товариства було реалізовано чимало наукових проектів, деякі з них були започатковані ще до відкриття Відділу. В першій половині 1870-х рр. було зібрано і видано стільки матеріалів з історії, етнографії та статистики краю, скільки не було зроблено за весь попередній період наукового вивчення України.

124. Українська історична наука 60-90-х років XIX ст.Національна специфіка виявлялася і в духовній сфері, гуманітарних науках. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбувався процес формування науково-фахової та технічної термінології української науки. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова. Суттєві зрушення відбуваються в галузі української історичної науки. В Київському університеті виникає перша наукова школа на чолі з професором В.Антоновичем. В.Антонович – випускник Київського університету, професор, декан історико-філологічного факультету – відомий дослідник української історії, археології, етнографії. З 1863 по 1888 р. він був головним редактором Археографічної комісії (Тимчасової комісії для розбору давніх актів), головним ідеологом і виконавцем великого наукового проекту – видання матеріалів з української історії – "Архива Юго-Западаной России". Реалізація цього проекту означала введення до наукового вжитку серій документальних матеріалів, присвячених історії церкви, шляхти, козацького стану, гайдамацького руху, міського населення, селян, історії колонізації українських земель, їх адміністративного устрою, внутрішнього побуту Правобережної України (Південно-Західного краю). В.Антонович – автор численних історичних праць, статей; серед узагальнюючих праць можна назвати "Дослідження про козацтво", "Курс історії українського козацтва". В.Антонович створив першу наукову школу істориків в Україні, представники якої обіймали кафедри історії в університетах України: у Харківському – Д.Багалій; Київському – П.Голубовський та М.Довнар-Запольський; Новоросійському – І.Лінниченко; Львівському – М.Грушевський. Серед відомих істориків цього періоду варто назвати Олександра Лазаревського, дослідника історії Гетьманщини, історика-аматора Миколу Аркаса, який видав першу популярну повну історію України українською мовою – "Історія України-Руси" (1908), Олександру Єфименко, першу в Україні та Росії жінку, якій в 1910 р. була надана ступінь доктора історії в Харківському університеті за підтримки Петербурзького університету. Видатними історичними мислителями були М.Грушевський та В.Липинський, чиї праці та ідеї-концепції відіграли вирішальну роль у формуванні національної свідомості. М.Грушевський – найталановитіший учень В.Антоновича, в 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В своїй фундаментальній праці "Історія України-Руси" запропонував нову концепцію історії України. Він обгрунтував ідею тяглості української історії від часів Київської Русі до сучасності. "Повернення київської спадщини" в українську традицію сприяло піднесенню національного почуття українського народу.

125. . Вища школа 60-90-х років XIX ст.Важливою складовою політики "Великих реформ", спрямованих на модернізацію суспільства, була університетська реформа. Відповідно до нового університетського статуту 1863 р. розширювалася внутрішня автономія університетів, права та функції професорської корпорації (університетські ради, професорські колегії). Провідні університетські посади – ректора, деканів, професорів, згідно з новим статутом були виборні. Щоправда, обрані затверджувалися Міністерством народної освіти. З іншого боку, заборонялися студентські організації та збори, проректор та інспектор здійснювали нагляд за студентами. Внаслідок революційного терору народовольців, активну участь в якому брали студенти, а студентство вважалось соціально-психологічним джерелом активних революціонерів-народників, уряд пішов у наступ на університетську автономію і "демократію" в контексті загальної стратегії контрреформ Олександра ІІІ. Новий університетський статут 1884 р. мав реакційний характер: університетська автономія скасовувалась, університети підпадали під контроль Міністерства освіти та попечителів навчальних округів. Виборні посади (ректорів, деканів, професорів) ліквідовувалися, їх призначення знаходилось винятково у компетенції міністерства. Університети, що готували спеціалістів в Україні – Харківський (1804), Київський (1834), Новоросійський (1865), за типом були класичними університетами. Класичний університет мав історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний та медичний факультети. Факультети, як правило, поділялися на окремі відділи, наприклад, історико-філологічний факультет мав відділи російської словесності, класичної філології, історичний; фізико-математичний –відділи математичних і природничих наук. У другій половині ХІХ ст. у системі університетської освіти поряд з лекціями поширюються такі форми навчання як семінарські, лабораторні заняття. Про затребуваність вищої освіти в суспільстві, яке індустріалізовувалось, свідчить зростання кількості студентів. Якщо в 1865 р. у трьох університетах Наддніпрянської України навчалось 1200 студентів, то в середині 1890-х рр. їх кількість зросла до 4 тис. Новацією в системі вищої освіти доби модернізації стало виникнення вищої жіночої освіти у вигляді вищих жіночих курсів, що почали виникати в 1870-ті рр. У Києві вищі жіночі курси відкрилися в 1878 р. Викликом епохи індустріалізму в Україні був динамічний розвиток системи професійної освіти. Система промислово-технічної освіти стала формуватися на підставі затверджених у 1888 р. "Основних положень про промислові училища". Всі промислові училища поділялися на: 1) ремісничі – для підготовки кваліфікованих робітників; 2) нижчі – для підготовки майстрів; 3) середні – техніків. В Україні нижчі училища готували майстрів здебільшого для залізниць, залізничних майстерень. Найбільш відомі серед нижчих промислових училищ – Гнідинське технічне училище та Миргородська художньо-промислова школа. Середні спеціальні навчальні заклади мали галузевий характер: комерційні училища, учительські семінарії, ветеринарні училища, кадетські корпуси, військові училища. Серед середніх технічних закладів можна згадати політехнічне і електромеханічне в Одесі, технічне – в Миколаєві, гірниче – в Горлівці тощо. Сільськогосподарські училища були в Катеринославі, Харкові, Полтаві, Херсоні, Умані, їх випускники працювали агрономами, землемірами, управителями маєтків. Середні комерційні училища готували кадри для кредитних установ. Для підготовки кадрів учителів з 1871 р. запроваджувалися державні педагогічні курси; в 1874 р. – відкрито Глухівський учительський інститут. На етапі переходу до індустріального суспільства починає формуватися система вищої спеціальної освіти. Ніжинський історико-філологічний інститут готував кадри гуманітарного профілю. Заснований в 1885 р. у Харкові Південноросійський технологічний інститут став першим технічним закладом у Наддніпрянській Україні. У 1898 р. був заснований Київський політехнічний інститут. В 1873 р. організовано Харківський ветеринарний інститут. Певна річ, у добу індустріалізму в Україні були закладені підвалини модерної системи загальної і спеціальної освіти трьох рівнів: нижчого, середнього, вищого. Саме в індустріальному суспільстві, на думку Е.Тоффлера, освіта являє собою "соціальний ліфт", що дозволяло вихідцям з нижчих соціальних верств мігрувати у вищі, завдяки здібностям, праці та професійній підготовці.

126. Український театр 60-90-х рр. XIX ст.У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкеви-ча, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — "Руський театр у Галичині", "Наш театр" та ін.Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна".Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи. Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

127. . Розвиток гуманітарних наук у др. пол. XIX ст.Досягнення в галузі суспільних наук були пов’язані з модернізацією соціальних і політичних процесів в українському суспільстві, впливом національного відродження. Особливих успіхів у цей період досягають філологічна та історична науки в Україні, які виступали потужним фактором формування національної самосвідомості. Наука в Україні, східній і західній її частинах, мала свої особливості. По-перше, відбувався процес організаційного оформлення науки, виникнення центрів – університетської науки, наукових товариств. По-друге, йшов процес формування наукових кадрів в Україні, створення наукових шкіл, напрямів. По-третє, наука в Україні, зокрема її гуманітарна складова, набуває національного забарвлення (наприклад, історична наука). По-четверте, наукові дослідження та технічні винаходи в Україні досягають європейських та світових стандартів. Українські вчені роблять свій внесок у розвиток світової науки. По-п’яте, наука в Україні має свої вади: через політичні переслідування, матеріальне становище українські вчені вимушені були емігрувати, працювати в іноземних наукових центрах, що мало своїм наслідком розпорошення сил, зниження наукового потенціалу нації. Національна специфіка виявлялася і в духовній сфері, гуманітарних науках. На зламі ХІХ–ХХ ст. відбувався процес формування науково-фахової та технічної термінології української науки. Значних успіхів досягає мовознавство, історія української літератури, що представлена працями О.Потебні, П.Житецького, М.Сумцова.

128. Галицький крайовий сейм 1861 - 1900 рр.Революційні події, а також зміни політичного, соціального характеру в Австрійській імперії впродовж наступних двох десятиліть сприяли модернізації суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях. Основним наслідком революції 1848–1849 рр. було набуття виборчих прав і скасування панщини. Найбільш модернізованою з українських провінцій Австрійської монархії була Галичина. Галицькі українці, як вважав історик І.Лисяк-Рудницький, становили найбільш «європеїзовану гілку східних слов’ян». Галичина користувалася автономією, мала право внутрішнього самоврядування. Крайовий галицький сейм обирався куріями у Львові. Рішення сейму набували чинності після затвердження їх імператором. Тільки 1861 р. на Галичині вперше зібрався крайовий сейм, одну третину складу якого становили українці. Фактично влада на Галичині знаходилася в руках намісника і польських магнатів. Після поразки революції 1848–1849 рр. почалася друга хвиля полонізації Галичини.Сейм налічував 150 депутатів (за законом 1900 її число збільшили до 161). Депутатів обирали за куріальною системою терміном на 6 років. Щорічні сесії відбувалися у Львові, здебільшого упродовж місяця.У перервах між сесіями постійно діяв Крайовий виділ (комітет). Для підготовки законопроектів створювалися галузеві комісії.Більшість у сеймі мали польські консерватори. Українці, згідно з виборчим законом, могли здобути до третини місць (щонайбільше 50). Але на практиці, через порушення законності на виборах, обирали (від 1870-х) тільки близько 15 депутатів.Керували роботою сейму призначувані цісарем маршалок (із польських аристократів) і віце-маршалок — як правило, українець. Часто ним був галицький греко-католицький митрополит.Законодавча компетенція сейму відкривала можливості для розвитку національних культур, упорядкування соціально-економічних відносин і системи місцевого самоврядування, узгодження інтересів різних суспільних груп.Політичне значення сейму перевищувало його компетенцію: він обговорював усі актуальні питання державного та крайового життя, був головною ареною формування українсько-польських взаємин, сприяв утвердженню парламентаризму.