56. Заснування і діяльність університетів в під російській україні

Харківський університет був заснований у 1804 році згідно з указом імператора Олександра І. Але ініціатива його створення належить видатному просвітителю В. Н. Каразіну, який винайшов кошти серед харківських поміщиків і домігся згоди царя. Урочисте відкриття університету відбулося 17 січня (29 січня за новим стилем) 1805 року в складі чотирьох факультетів: словесного, етико-політичного, фізико-математичного та медичного. Хоча українська політична еліта давно ставила питання про створення в Києві класичного університету європейського зразка, сприятливі умови виникли лише в 30-х роках ХІХ ст. Київський Імператорський університет св. Володимира був заснований указом Миколи I від 8 листопада 1833 року на базі закритих після Польського повстання 1830-1831 років Віленського університету та Кременецького ліцею. 15 липня 1834 року відбулося його урочисте відкриття. На першому році свого існування університет мав лише один факультет – філософський з історико-філологічним і фізико-математичним відділеннями. Але вже через рік у 1835 році було відкрито юридичний, а згодом, у 1841 році – медичний факультети класичним університетом в Україні став Новоросійський університет в Одесі. Його історія починається з 1804 року , коли в Одесі було відкрито комерційну гімназію, яка в 1817 році стала йменуватися "Рішельєвським ліцеєм". До 1837 року ліцей набрав характеру вищої школи, і саме на його базі наказом Олександра ІІ від 10 червня 1862 року було створено Новоросійський університет. Його офіційне відкриття відбулося 1 травня 1865 року. Спочатку в університеті існувало три факультети: історико-філологічний, фізико-математичний та правничий, а пізніше, у 1900 році, було відкрито медичний.

57. український рух та українські студії в західноукраїнських університетах. У 1784 році наказом австрійського імператора Йосифа ІІ було відкрито Львівський університет, який створювався в складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Із цього часу університет не припиняв свого існування й дотепер вважається першим класичним університетом, який виник на українській території. Діючий тут філософський факультет був загальноосвітнім або підготовчим, і після його закінчення студенти або продовжували навчатись на ньому з метою поглиблення своїх знань у галузі окремих наук, або переходили на один із вищих факультетів – юридичний, медичний чи теологічний, навчання на яких тривало чотири роки. Навчальний процес в університеті відбувався латинською, польською та німецькою мовами. Східна Галичина приєдналася до загальноєвропейського руху Просвітництва. Філософські та суспільно-політичні ідеї цього руху пропагували у 80-х роках декан філософського факультету, серб за походженням, І. Мартинович, викладачі університету — діяч словенського Просвітництва М. Куральт, угорський просвітитель І. Фесс. Ранні просвітителі — єпископ І. Снігурський, професор Львівського університету І. Лаврівський, фольклорист і лінгвіст Й. Лозинський, історик-краєзнавець В. Компаневич, історик і мовознавець, професор і ректор Львівського університету М. Гриневецький — у своїй громадській діяльності займали помірковану позицію, обмежуючись справами просвіти, мовними питаннями, збиранням, систематизацією і популяризацією різноманітного історичного матеріалу. власне українських осередків освіти на Західній Україні було вкрай мало. У більшості міських шкіл викладання велося німецькою мовою. Руський інститут (Studium Ruthenum) — тимчасовий допоміжний навчальний заклад при Львівському університеті для студентів-українців філософського, юридичного й теологічного факультетів, у якому викладання велося українською книжною мовою. Для слухачів інституту Петро Лодій, професор філософії Львівського університету в 1787—1802 pp., переклав з латинської на українську книжну мову. Він же у своїх лекціях пропагував ідеї європейського Просвітництва . Слов'яно-руською мовою викладав студентам інституту математику й фізику природознавець-просвітитель І. Земанчик, професор, а в 1803—1804 pp. ректор Львівського університету.

58.Наукові товариства і установи в підросійській україні в першій пол.. 19 ст. Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.). Попри обмежені через відсутність будь-якої урядової підтримки можливості, товариство зробило досить багато. Його члени популяризували передові методи ведення сільського господарства, нову техніку, сприяли створенню підприємств із переробки сільськогосподарських продуктів. Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравало Товариство наук при Харківському університеті (1812–1829 рр.). Популяризації поглядів його членів сприяло видання спеціальних періодичних збірників. Проте утиски місцевої адміністрації змусили товариство припинити свою діяльність. Року 1835 в Києві засновано Тимчасовий Комітет для дослідження старовинностей, членами якого були професори університету. Необхідність появи такої установи спричинили важливі археологічні відкриття, зроблені археологами-аматорами у Києві. Під час розкопок тут було знайдено підмурки Десятинної церкви і відкрито руїни Золотих воріт. Тимчасовий комітет узяв під свою охорону ці та інші пам’ятки, встановив контроль над веденням розкопок у місті, ініціював створення Музею старожитностей при Київському університеті. Після ліквідації комітету його повноваження було передано офіційній установі – Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії) при генерал-губернаторі (1843 р.). У складі комісії були М.Максимович, М.Костомаров. На посаді художника з 1845 р. працював у комісії Т.Шевченко, який замальовував знайдені археологічні пам’ятки. Результатом діяльності комісії стало видання унікального багатотомного зібрання «Архів Пів¬ден¬но-Західної Росії». Найстаршим науковим історичним товариством Південної України було Одеське Товариство історії і старожитностей, засноване1839 року. Члени його досліджували пам'ятники грецької колонізації Чорномор'я, скіфів,. Його члени організовували археологічні розкопки античних міст, давніх фортець і курганів. Розвиткові астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) і Києві (1845). Цікаві спостереження небесних явищ було здійснено професором Харківського університету Т.Осиповським (1765–1832). З ініціативи Каразіна протягом 1812–1830 рр. перші метеорологічні станції було відкрито в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві. За даними їхніх спостережень він уважав за можливе передбачати похолодання, бурі, посухи тощо.Значну роль у розвиткові ботаніки, садівництва та агрономії відігравала науково-дослідна робота в ботанічних садах. Засновувалися ботанічні сади при вищих навчальних закладах. У 1804 р. було закладено найстаріший ботанічний сад Харківського університету. Окрім університетських садів, велику роботу проводив заснований 1812 р. у с.Нікіта поблизу Ялти Нікітський ботанічний сад

59. Проведення реформ 60-х-70х рр в Україні. Їхні наслідки. Під тиском громадської думки російський уряд розгорнув підготовку до низки реформ, передусім кріпосницької. Ще в 1856 р. цар заявив, що краще скасувати кріпацтво зверху, ніж дочекатися, поки селянство ліквідує його знизу. З цією метою у 1857-1858 pp. були створені головний і губернські комітети, які здійснювали підготовку реформи. При головному Комітеті організувалася Спеціальна комісія, яка займалася обробкою і зведенням проектів губернських комітетів. До цієї комісії були введені також два українські громадські діячі, поміщики Чернігівської губернії Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан, У процесі підготовки і проведення реформ чітко виділялися дві течії: одна обстоювала інтереси поміщиків і намагалася провести реформу так, щоб селяни дістали найменше землі і заплатили якнайбільший викуп за неї; друга певною мірою захищала інтереси селян. У кінцевому результаті перемогли представники першої. Реформа була проголошена у формі царського маніфесту 19 лютого 1861 р

Звільнення селян відбувалося протягом двох років, і в цей час вони ще працювали на поміщиків. Селяни діставали у власність значно менше землі, ніж обробляли, і то за викуп, який мали виплачувати протягом 20 років. Розмір селянського наділу залежав від якості ґрунтів. З цього погляду губернії були поділені на кілька груп. Лівобережні і правобережні були виділені в особливі групи. В цілому розміри наділів зменшувалися майже на 40%, на Чернігівщині — на 25%, на Харківщині — на 31%. Земля була оцінена дорожче від дійсної її вартості, і селяни переплатили майже на 45%. «Дворові», які обслуговували поміщицькі маєтки, зовсім не одержали землі і приписувалися до міщанського стану. Селяни хоч й стали особисто вільними, проте не отримали всіх прав російських громадян: вони були поставлені під особливу опіку адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої кожен з них приписувався; їх могли карати різками, Не маючи можливості «управляти по-старому», царський уряд, щоб пристосувати старий самодержавно-поліцейський лад Росії до вимог капіталістичного розвитку, протягом 60—70-х років провів ряд буржуазних реформ, які охопили всі головні сторони життя країни: земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну, цензурну. За Міським положенням від 16 червня 1870 р. проводилася реформа міського самоврядування. У містах строком на 4 роки обиралися безстанові органи міського управління — міські думи. У виборах членів міських дум — власних — формально мали право брати участь всі платники податків, які досягли 25-річного віку. Вони відповідно до сплачуваної суми податків поділялися на три курії: кожна з них сплачувала третину податків і на своїх зборах обирала третину гласних. Це забезпечувало у міській думі перевагу представникам великої буржуазії. Міська дума обирала на своїх зборах міського голову і міську управу, які й були постійно діючими органами міського управління. Як і земства, міські думи відали господарськими питаннями, турбувалися про благоустрій міста, про міську торгівлю й промисловість, про комунальне господарство, школи, лікарні, транспорт і т. п. У своїй діяльності вони повністю підлягали губернатору й міністру внутрішніх справ. Найбільш послідовно буржуазною була судова реформа, проведена в 1864 р. Замість станового вводився безстановий суд, в якому судові справи всіх громадян розглядали ті самі судові установи, замість закритого — відкритий, «гласний» суд, де судовий процес відбувався публічно, відкрито, в судовому процесі брали участь обидві сторони — обвинувачений і обвинувачувач. Винність або невинність підсудного визначали присяжні засідателі — представники від населення, що призначалися за жеребом з числа заможних громадян, бо вимагався майновий ценз. Суд був оголошений незалежним від адміністрації. Але й судова реформа зберегла деякі кріпосницькі пережитки: для селян існував становий волосний суд, залишалися окремі суди для духівництва (консисторії), для військовослужбовців, для розгляду «державних злочинів», які передавалися із суду присяжних до військових судів. У 1862—1874 pp. була проведена військова реформа. Насамперед реорганізовано військове міністерство — йому було підпорядковано всі галузі військового управління, створено місцеві територіальні органи — 15 військових округів, проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку офіцерів і бойову виучку військ.Статут про військову повинність від 1 січня 1874 р. ліквідував рекрутські набори і вводив загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався: у сухопутних військах — 6 років дійсної служби і 9 років у запасі, на флоті — 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі. Особи, що мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років. Провадилася також фінансова реформа. Законом 1862 р. все управління грошовим господарством було зосереджено в міністерстві фінансів, через нього здійснювалися всі витрати коштів. Крім того, була встановлена гласність бюджету, державний розпис прибутків і видатків (бюджет) став публікуватися в пресі. Реформи 60—70-х років, незважаючи на те що вони не були до кінця послідовними, оскільки їх проводили кріпосники, мали буржуазний характер. Вони свідчили, що Росія стала на капіталістичний шлях розвитку.

60. Земська реформа Відповідно до Положення про губернські і повітові земські установи від 1 січня 1864 р. проводилася земська реформа. Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські й повітові земські збори та губернські й повітові земські управи. Повітові земські збори складалися з членів, які називалися гласними, що обиралися на 3 роки по трьох куріях від усіх станів: 1) землевласників повіту; 2) міських громад; 3) сільських громад. Гласних губернських зборів обирали на повітових земських зборах. Виборча система, за якою проводилися вибори, забезпечувала перевагу дворянам. Головою земських зборів був предводитель дворянства: у повіті — повітовий, у губернії — губернський. Земські збори обирали земські управи, які й були постійно діючими виконавчими органами земств. Земства не мали справжньої влади. їх функції обмежувалися завідуванням справами, що стосувалися «місцевих господарських вигод і потреб». Вони піклувалися про місцеву торгівлю й промисловість, про школи, лікарні, тюрми, арештні будинки, страхування, статистику, ремонт шляхів місцевого значення, притулки і т. п. У цьому відношенні вони провели певну корисну роботу.

Уся діяльність земств була поставлена під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітової — губернатор. Вони ж мали право на свій розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.У перші роки після видання Положення земські установи були введені в 33 губерніях Росії, в тому числі й в Україні, крім Правобережжя. У правобережних губерніях, так само як і в Польщі, Білорусі, Литві, де було багато польських поміщиків, що брали участь у польському національному русі, земська реформа не проводилася. На Правобережжі земства були введені лише в 1911 р.

61. інвентарна реформа Инициатива проведения реформы с целью ограничения произвола помещиков первоначально исходила от витебского губернатора Львова, направившего докладную записку с предложением ввести обязательные инвентари министру государствеенных имуществ Павлу Дмитриевичу Киселёву.На Правобережжі, де поміщиками були польські пани, яким царський уряд не довіряв після повстання 1830 р., була проведена інвентарна реформа/ 13 августа 1840 года был издан первый акт об инвентарях — распоряжение о производстве люстрации и введении инвентарей в имениях, взятых в опеку за злоупотребление помещичьей властью в Белоруссии, Литве и Правобережной Украине. По мнению Улащика, нежелание властей портить отношения со «своими» помещиками не распространялось на западные губернии, где было мало русских помещиков Її мета - залучення українського селянства на бік царської влади у випадку нового польського повстання. В 1847-1848 рр. за наказом генерал-губернатора Бібікова на Правобережжі були запроваджені так звані "інвентарні правила", які обмежували розмір панщини та інших повинностей. Для тяглових господарств (які мали коней або волів) встановлювалась чотириденна панщина для напівтяглових - триденна. Всі роботи, які селяни виконували понад встановленої норми, мали оплачуватись поміщиком за визначеними урядом розцінками. Заборонялося виганяти селян на панщину в свята, переносити панщинні дні з зимових на літні. Обмежувалась поміщицька сваволя щодо селянських шлюбів, засилання селян в Сибір і віддачу в рекрути. 26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував "Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве". В основу цих "Правил" були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету. Суть інвентарних правил сходила до такого: вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів; за землі, відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно від розміру одержаного наділу. Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди – тяглових, напівтяглових і нетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові – два дні чоловічих і один жіночий день. Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика; заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика. Інвентарі встановлювали досить тяжку норму, яку повинен був виконати селянин за день панщини. Крім панщини селяни повинні були відробити по 12 літніх "згінних днів" і 8 "будівельних" з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором. Селяни були зобов'язані також нести від кожного робітника раз на місяць нічну варту. Як тільки місце Бібікова заступив у 1852 р. князь Васильчиков, здійснення реформи фактично припинилося. Щоб відстояти свої права, селяни піднімалися на боротьбу. На Правобережжі в період відбулось більше 50 селянських виступів, що придушувались військами і поліцією.

62.Селянські рухи на прав.. Україні у звязку з проведенням інвентраної реформи У зв'язку з революцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив нову редакцію "інвентарних правил", яка ще більше розширяла права поміщиків і погіршила становище селян.2 Зокрема поміщики одержали право визначати, "виходячи з місцевих умов", розмір селянських наділів і проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практику поміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високої якості, даючи в замін непридатну. Запровадження інвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливо широкого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповними офіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-х років у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до 345. Якщо ж взяти губернії України, то тут у 30-х роках було 19 селянських рухів, а в 40- х роках – 78. Отже, кількість селянських рухів на Україні в 40-х роках порівняно з 30-ми роками зросла більше як в 4 рази. селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт) Звертає на себе увагу і той факт, що в другій половині 40-х років кількість селянських рухів на Україні зросла в цілому вдвоє, а на Правобережній Україні в 3,5 рази. лише в Київській губернії в 1848 р. рух селян був не менше, як в 100 селах. У Волинській губернії в 1848-1849 рр. селянськими рухами було охоплено 96 сіл і п'ять маєтків. Із 198 селянських рухів, які відбувалися в 1848 р. в Подільській і Волинській губерніях, 189 були придушені поліцейською і військовою силою. Під час повстання селяни поступово переходили від окремих вимог, зв'язаних з тими чи іншими темними сторонами кріпосного режиму, до загальних, які включали в себе негайне і повне знищення кріпосного права.Фізичними катуваннями, масовими екзекуціями, жорстокими вироками військових суддів, засланням в Сибір і віддаванням в солдати, каторжними роботами – всім, що було найжахливішого в арсеналі царського уряду – кріпосники намагалися назавжди вбити у селян прагнення до волі

63. Селянська реформа 1861 р. та особливості її проведення в Україні Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської та Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію "Місцевого положення про поземель-ний устрій селян, поселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських". Губернії, на які поширювалося це положення, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; смуги, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу Для губерній Південної України передбачався єдиний, так званий, указний наділ (в різних місцевостях його розмір коливався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу). Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик міг відрізати надлишок на свою користь. Такий же конфіскаційний характер мало й "Місцеве положення про поземельне упорядкування селян губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської". Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися чи з садиби та польового наділу, чи тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий складав половину вищого. У Лівобережній Україні поміщики одержали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.

64. Особливості на Правобережжі Відмітною рисою поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України (воно визначалося спеціальним місцевим положенням для Київської, Подільської та Волинської губерній) було те, що в його основу було покладено інвентарні правила 1847-1848 pp. Селянам тут надавалося право на одержання повного інвентарного наділу. В тому випадку, якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення в їх користування вилученої поміщиками мирської землі. Однак цю можливість селянам було реалізувати далеко не просто: по-перше, клопотання приймалися тільки від імені всього сільського товариства. У 1863 p. з питань провадження селянської реформи в Правобережній Україні було видано додатково ще близько десятка законодавчих актів. Специфіка реалізації реформи в Правобережній Україні поля¬гала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. При визначенні розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними ко¬місіями (цю суму селяни повинні були вносити у скарбницю "в постійному і незмінному розмірі" до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Південної України були переведені на обов'язко¬вий викуп лише законом 1886 p.

65.Україна в роки кримської війни Росія прагнула встановити контроль над Балканами і Чорноморськими протоками. Приводом для розгортання воєнних дій проти Османської імперії став конфлікт навколо святих місць у Палестині, У червні 1853 р. російські війська раптово перейшли кордон із Туреччиною і зайняли дунайські князівства. Австрія і Пруссія зажадали від царя вивести війська з Придунайських князівств. Опинившись у міжнародній ізоляції, Микола І був змушений підкоритися. Втім, в березні 1854 р. Великобританія, Франція і Сардинія оголосили війну Росії. Маючи перевагу на морі, англо-французькі війська спершу вдалися до атак з моря на Одесу, Миколаїв, Севастополь та інші міста. У квітні 1854 р. ескадра союзників наблизилась до Одеси й почала обстрілювати місто. Під час другої атаки один із англійських фрегатів сів на мілину і його команда мусила здатися в полон. Третя атака в липні також була невдалою. Активну участь в обороні узбережжя від р. Дунаю до Одеси взяли козаки Дунайського (Усть-Дунайського) війська. На початку вересня 1854 р. англо-французькі війська висадились на Кримському п-ві в районі Євпаторії. Після поразки у битві на р. Альта царська армія під проводом князя О.Меншикова відступила на північ, залишивши напризволяще головну військово-морську базу Росії на Чорному морі – Севастополь. Розпочалася облога Севастополя. Її здійснювала 60-тисячна армія союзників. Гарнізон бази налічував 18 тис. осіб, крім того, до оборони було залучено 20 тис. моряків. Обороною міста керували адмірали П.Нахімов, В.Корнілов, В.Істомін. На 349-й день боїв російські війська змушені були залишити свої позиції у південній частині міста, однак продовжували утримувати північний сектор оборони. В обороні міста активну участь брали пластуни (розвідники) Чорноморського козацького війська, які здійснювали вилазки на позиції ворога/ Розгортання бойових дій на Балканах, а згодом у Криму перетворило Україну у найближчий тил військ. Територія України стала джерелом поповнення продовольства і нових рекрутів. Під впливом війни в Україні розгорнувся масовий антикріпосницький рух, у 1855 р. – “Київська козаччина”, а в 1856 р. – “в Таврію за волею”. Приводом до цього став царський маніфест від 25 січня 1855 р. про створення рухомого ополчення. Селяни сприйняли зміст маніфесту як звільнення від кріпосної залежності. Вони масово записувались у “козаки”, відмовляючись виконувати повинності. У лютому 1855 р. в Київській губернії виступи селян поширились на 9 повітів. Уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, Відбулися криваві сутички між повсталими і військами, 39 селян було вбито, 63 – поранено. Цей рух отримав назву “Київська козаччина”. На квітень 1856 р. припадає другий виступ селян – так званий похід “у Таврію за волею”. Після закінчення Кримської війни серед селян розійшлися чутки, що можна переселитися на Кримський півострів, уряд надасть значну допомогу і звільнить від кріпацтва. Влітку 1856 р. біля Перекопу зібралися десятки тисяч селян. Тільки урядовим військам вдалося припинити цей рух.

66.Cтановище дворянства у другый половині 19 ст. У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, у Західній Україні — 44 відсотками. Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, айв містах. У 30—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Переважно їхня діяльність зосереджувалася в цукроварінні та ґуральництві. Поміщики були також організаторами великих винокурних підприємств, що ґрунтувалися на комерційній основі. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства України все більше обуржуазнювалася, Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства. За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становите дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках піл заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.

Закон 1889 року про земських начальників, які призначалися тільки з потомствених дворян, передавав їм всю судову і адміністративну владу на місцях. Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів. дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснування Державної думи і реорганізації Державної ради дворянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами.Під час буржуазно-демократичної революції 1905—1907 років дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи)

67. Розвиток основних галузей сільського господарства у підросійській україні дпугої половини 19 ст. Селянська реформа 1861 р. вивільнила селян від особистої залежності, але мало покращила їхнє економічне становище. Більшість селян отримала недостатні за розміром для нормального розвитку господарства наділи. Водночас архітектори реформи не врахували природного зростання кількості населення, внаслідок чого наділи, якими володіли селяни, стали зменшуватися до катастрофічних розмірів. Більшість селян не мала можливостей придбати ані додаткову землю, ані сільськогосподарську техніку. Не маючи змоги вести самостійне господарство, селяни були вимушені йти працювати на панській землі. Так зберіглися залишки кріпацтва у вигляді відробіткової системи, що полягала в обробітку поміщицької землі селянами їхнім реманентом. Наймалися селяни переважно за гроші чи хліб у борг. Існування відробіткової системи спричиняло використання застарілих сільськогосподарських знарядь і низькі врожаї. Розуміючи її невигідність, деякі землевласники відмовлялися від неї та заміняли відробітки вільнонайманою працею. Попри бідування більшості селянства Наддніпрянщини, вона зберігала роль європейської житниці. Найпомітнішим зростання виробництва товарного зерна було на Півдні, де здавна переважала вільнонаймана праця. Врожайність зростала, хоч і дещо повільніше, і в інших регіонах. Внаслідок цього наприкінці ХІХ ст. Наддніпрянщина постачала хліб у центральні губернії імперії та забезпечувала 90% експорту зерна. Рівночасно зі зростанням виробництва товарного зерна збільшувалося виробництво цукру, ячменю й тютюну. Товарного характеру набувало тваринництво. У Наддніпрянській Україні, зокрема у 80-х рр. існувало більше тисячі кінних заводів, де вирощували високопорідних коней на продаж в імперії та за кордон. Чільне місце посідали українські губернії у виробництві м’яса, тонкорунної вовни, шкур, кінського волосу та інших продуктів тваринництва.

Розвиток товарного виробництва сприяв наприкінці ХІХ ст. деяким змінам у спеціалізації районів сільськогосподарського виробництва. Південна Україна, крім Кримського півострова, стала регіоном поширення торговельного зернового господарства. Крим та Бессарабія спеціалізувались у розвитку виноградарства. Полтавська губернія вважалася одним із головних виробників тютюну в імперії. Інші губернії Лівобережжя та Правобережжя стали регіоном переважання цукробурякового виробництва Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки у південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів. За період від I860 до 1887 року посівні площі зросли у 1,5 рази. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого — показник такого прогресивного явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни в структурі посівів: різко збільшилася питома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Такі зміни та зрушення дали можливість пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції.

68.Розвиток основних галузей промисловості на західноукраїнських землях у др. пол. 19 ст.Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким розвитком промисловості регіону ще до селянської реформи 1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після селянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі) здебільшого в сільське господарство. західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних провінціях.

Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках почали вкладати в них капітали. У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало видобуванню озокериту. У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів. протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м. Внаслідок застосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках — 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис. т Галицька нафта перероблялася на австрійських та угорських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині. З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м2. Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна більшість якої вивозилася за межі краю. Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон поставлялися з Чехії та Америки. Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший третій лісохімічний завод. У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою. Спочатку панівне становище в ній належало австрійським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом американський і англійський капітали

69. Українські землі і міжнародні угоди першої третини 19 ст У березні 1809 р. російський імператор відверто заявив французькому послу в Росії Коленкуру, що будь-яке збільшення герцогства за рахунок Галичини суперечить його інтересам, і тому остання повинна бути цілком або частково приєднана до Росії. Але вже наприкінці квітня війська Варшавського герцогства під командуванням князя Ю.Понятовського вступили в Галичину і окупували її більшу частину. Тут вперше від часу поділів Речі Посполитої було повалено владу Габсбургів, Лише вступ військ Понятовського в Східну Галичину та загроза поширення тут польського повстання змусили Олександра І віддати наказ про похід російських військ у польські провінції Австрії. Наполеон за Шенбрунським договором, що завершив австро-французьку війну, передав Великому герцогству Варшавському відібрані у Австрії території Західної Галичини,а передав Росії лише два округи Галичини – Тернопільський та Заліщицький (как компенсация за её участие в войне на стороне Франции).. Таким чином, відбувся черговий поділ українських територій. Угода Франції з Австрією (14 березня 1812 р.) передбачала територіальне збільшення останньої за її участь у війні проти Росії. Зокрема, у разі відновлення польського королівства і приєднання Галичини до Польщі, Австрія одержала б компенсацію за рахунок Правобережної України. На початку XIX ст. Російська імперія взяла активну участь у військовій коаліції європейських держав проти Франції. Цим скористалася Туреччина. Тоді вона ще сподівалася повернути собі контроль над українським Причорномор'ям. Згідно зі стратегічними планами турецького командування та французького генерального штабу частина турецьких військ мала наступати на Київ. Водночас у Криму та Одесі планували висадити турецький десант. У 1811 р. російська армія під командуванням М. Кутузова розгромила основні сили турків під Рущуком на Дунаї, що змусило Туреччину підписати Бухарестський мирний договір 1812 р. За його умовами Росія отримала частину Молдови в межиріччі Дністра і Пруту (Бессарабію). До імперії відійшли й землі, заселені українцями: Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти. Віденський конгресс 1815. Герцогство Варшавське відходжувало до Росії, за виключенням Торуни і Познані, що відійшли до Пруссії; Краків ставав вільним містом; Східна Галіція переходила до Австрії.

70. Купецтво в підросійській україні 19 ст. На українських землях, які остаточно були інкорпоровані Росією в останній третині ХVIII ст., юридичне оформлення вищого торгового прошарку в ґільдійське купецтво як окремий стан почалося після запровадження міських реформ 1770–1780-х рр. В його основу був покладений не спадковий, а майновий принцип. Згідно з імператорським маніфестом від 17 березня 1775 р. та сенатським указом від 25 травня того ж року, були чітко визначені розміри купецьких капіталів (починаючи з 500 руб.), необхідних для зарахування до кожної з трьох ґільдій, та податку (1 % з оголошеного капіталу). Належність до тієї чи іншої ґільдії визначала й масштаб підприємницької діяльності купців. Решта торговців у містах із капіталом меншим, ніж 500 руб., набували статусу міщан.«Жалувана грамота містам» від 21 квітня 1785 р.яка закріпила правовий статус усіх міських соціальних груп, декларувала єдиний міщанський стан та запроваджувала обмежене самоврядування. Усе населення поділялося на шість категорій, серед яких ґільдійське купецтво було віднесене до другої (майновий ценз для 1-ї ґільдії визначався в межах 10–50 тис. руб., 2-ї – 5-10 тис. і 3-ї–1-5 тис. руб.). Представникам 1-ї ґільдії надавалося право вести оптову й роздрібну зовнішню та внутрішню торгівлю, 2-ї – тільки внутрішню оптову та роздрібну торгівлю (разом їм дозволялося володіти мануфактурами, фабриками, заводами та морськими суднами). Купці 3-ї ґільдії мали

здійснювати оптову і роздрібну торгівлю в певному місті чи повіті,

засновувати промислові заклади ремісничого типу, тримати невеликі річкові судна, трактири, постоялі двори, звільнення від рекрутчини через внесення спеціального грошового податку. Посилення ролі купецтва у становій структурі Російської імперії було відбите в маніфесті від 1 січня 1807 р, який значно розширив як привілеї купецтва, так і збільшив суми капіталів, що мали ними оголошуватися, та ґільдійський податок. Зокрема, передбачалася низка переваг для купців,підданих російського імператора Олександра І, перед іноземними у зовнішній і внутрішній торгівлі. Відчутно піднімалася планка розміру гільдійських капіталів для 2-ї та 3-ї ґільдій, що вказувало на прагнення влади відокремити заможних городян-підприємців від решти міського населення «Додаткова постанова про влаштування ґільдій і про торгівлю інших станів» від 14 листопада 1824 р. зменшувала повинності, що покладалися на купецтво. Представникам 3-ї ґільдії дозволялося засновувати підприємства з кількістю робітників до 32 осіб. Підтверджувалося, що купці 1-ї ґільдії, які

вели тільки оптову чи закордонну торгівлю, називалися «першостатейними» або «неґоціантами» Законодавство 1860-х рр. ліквідувало станові обмеження в торгово-промисловому підприємництві,Позаекономічні перешкоди для Вступу до купецького стану. згідно з законами від 1 січня 1863 р. та 9 лютого 1865 р , купецькі права 1-ї та 2-ї ґільдії (3-тя –скасовувалася) надавалися громадянам, які сплачували патентні і білетні торгово-промислові збори. Розбагатілий міщанин чи селянин майже автоматично ставав купцем. Відкривати й утримувати торгові та промислові заклади можна було тільки після отримання ґільдійського свідоцтва. Свідоцтво 1-ї ґільдії давало право

здійснювати оптову торгівлю російськими й іноземними товарами по всій імперії, утримувати фабрично-заводські заклади. Купець 2-ї ґільдії мав менші можливості: міг здійснювати роздрібну торгівлю тільки за місцем запису, утримувати промислові заклади й отримувати підряди на суму до 15 тис. руб. Плата за свідоцтва 1-го й 2-го розрядів, які давали право на вступ до ґільдій, знижувалася в понад два рази.Іноземці у праві заняття торгівлею зрівнювалися з російськими підданими. У становому купецькому свідоцтві вказувалися всі

члени родини купця. При цьому ті з родичів, які були записані до свідоцтва, уважалися зарахованими до купецького стану. При досягненні повноліття купецькі діти могли відділитися, але при цьому повинні були брати ґільдійське свідоцтво на своє ім’я або перейти в міщанство. В іншому разі вони продовжували називатися «купецькими синами» незалежно від віку. Суттєві зміни у правовому становищі купецтва відбулися після ухвалення «Положення про державний промисловий податок» від 8 червня 1898 р. Закон дозволяв займатися підприємницькою діяльністю й без вибірки ґільдійських свідоцтв – право на неї надавали промислові свідоцтва. Об’єктом обкладання тепер ставав не підприємець, а підприємство. Державний промисловий податок, який поділявся на основний і додатковий, сплачували всі види підприємств – промислові, торгівельні, транспортні, кредитні й страхові. Ґільдійські свідоцтва зберігалися й могли викуповуватися при одночасному придбанні відповідних промислових

71. Промислово-торгівельна буржуазія в підросійській україні др.пол 19 ст. Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянством та поміщиками, виникають нові класи — пролетаріат і буржуазія. Суттєво відрізнялася від західної й національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням, що визначило консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модернізації, якій притаманне різке посилення ролі держави, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках. Саме тому вітчизняні капіталісти-підприємці були зорієнтовані не на вільну конкуренцію, а на монополію держави. Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої (Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші) за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії. відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика

свідчить, що у 1877—1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило понад третину загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877— 1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин.

72.Київська козаччина найширші розрухи виникли весною 1855 року в середній Київщині, обхопивши 8 повітів, себто половину ґубернії. Вони виникли саме в тій місцевості, де ще збереглися живі спомини про козаччину й про колишню свободу. У січні 1855 р. російський уряд із приводу війнивидав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно ставати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й неясні вирази маніфесту, виданого очевидно малозрозумілою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе вписуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах сами священики поясняли селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись предки їх, козаки. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх у козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський маніфест. Центром масового виступу селян стала Київська губернія. Розпочавшись у Васильківському повіті в лютому, рух охопив у березні 8 із 12 повітів і поширився на сусідні губернії. У ньому взяли участь 180 тис. чоловік. На придушення повстанців уряд кинув значні сили кавалерії, піхоти і саперів. Села Березна, Викова Гребля та містечка Корсунь і Таганча перетворилися на місця кривавих сутичок. У ході каральних дій було вбито 39 і поранено 63 повстанці. До кінця квітня повстання було придушене.

73. ревізія шляхетських титулів на правобережній україні Після поділів Речі Посполитої наприкінці 18 ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Російської імперії. Місцеву шляхту зрівняно в правах з російським дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядженнями царського уряду. Після польського повстання 1830—31р.р. російська політика у відношенні до шляхти змінилася. Учасників повстання, бл. 10 тис. засуджено, а їх маєтки конфісковано. Найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, засіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхетство як чужий організм у російській системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала 20 років (1832—52), при визначній участі генерал-губернатора Д. Бібікова, впала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна шляхта. Спочатку перевірку робили місцеві шляхетські збори, згодом її передано до російської Ревізійної комісії у Києві. В наслідок верифікації позбавлено шляхетства 340 000 осіб, Декласовану шляхту переведено в категорію однодвірців, державних селян, які були зобов'язані платити податки й відбувати військову службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 р. вони були зрівняні з селянами. Бюрократичними й поліцейськими методами російському урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соціальної групи. Більшість декласованої шляхти, живучи поруч з українським селянством, українізувалася. Після верифікації легалізували своє шляхетське походження 70 000 поляків (бл. 17 500 родин) — великі і середні землевласники (szlachta ziemiaсska), які володіли бл. З млн українських кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1000 кріпаків Один граф В. Браніцький мав 130 000 кріпаків-чоловіків або подвійне число з жінками. Значна частина леґалізованої шляхти йшла на компроміс з російським урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до революційних рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеграції у російське суспільство.

74.Урбанізаційні процеси в підросійській Україні XIX ст. Найважливішою ознакою модерної доби була промислова революція та пов’язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна, з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою. Головною причиною був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалося прикріпленим до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках – фактично і після розкріпачення. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.Тому на відміну від Західної Європи, в українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку урбанізації. Чи не єдиним винятком був Луганськ, заснований 1795 р. Він став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці, яка виробляла гармати і ядра для Чорноморського флоту. Зате розвиток торгівлі спричинився до виникнення міст на Півдні України. Вздовж нижньої течії Дніпра виникли порти Катеринослав і Херсон, на місці впадання Бугу у Чорне море – Миколаїв. Найбільше ж значення для морської торгівлі мало заснування у 1794 р. Одеси. Завдяки своєму зручному розташуванню Одеса швидко розвивалася, і вже у 1840-х рр. за кількістю жителів перевершила найбільше місто України, Київ. З середини XIX ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу, міцно закріпивши за собою статус третього найбільшого міста в імперії.

75.Народницькі гуртки чорнопередільського спрямування в Україні. Розбіжності в поглядах серед народників збільшувалися, і після Воронезького (червень 1879 р.) та Петербурзького (серпень 1879 p.) з'їздів «Земля і воля» розкололася на дві організації — «Народну волю» й «Чорний переділ». До «Народної волі» належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін. До «Чорного переділу» входили Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. За-сулич, Є. Ковальська, М. Щедрін, М. Попов та ін. Народники України відіграли велику роль в організації й діяльності як «Народної волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич та ін.), так і «Чорного переділу» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич та ін.). Народовольці перейшли до політичної боротьби проти царизму шляхом індивідуального терору, чорнопередільці залишалися на старих бакуністсько-бунтарських позиціях. В Україні діяли як гуртки «Народної волі», так і «Чорно-го переділу», і часто вони працювали в контакті, а інколи ї чорнопередільці й народовольці об'єднувалися в одному гуртку. Так, з осені 1879 до початку 1880 р. в Києві діяв об'єднаний гурток, очолюваний чорнопередільцем М. Поповим і народовольцем Д. Буцинським. В середині 1879 р. в Києві виник гурток терористів, керований В. Бич-ковим та І. Левинським. Народовольські гуртки в 1879—1881 pp. існували також в Одесі, Ніжині, Полтаві, Ромнах, Єлисаветграді, Миколаєві. У Харкові у 1878—1879 pp. спо-чатку існував гурток пропагандистського характеру на чолі з Є. Ковальською, а потім утворився народовольський (організатор П. Теллалов). Як народовольці, так і чорнопередільці розповсюджу-вали революційні прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед інтелігенції, студен-тів, робітників, солдатів.Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін весною 1880 р. створили в Києві Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих гуртків і груп робітників, переважно арсенальців і залізничників. У цілому пропага-ндистська і агітаційна діяльність цього «Союзу» охопила близько 1 тис. чол. У програмі, виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося добиватися встановлення та кого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю, перебували б у користуванні робітничих та селянських виробничих асоціацій і всім громадянам забезпечувались би політичні свободи. Рекомендуючи як методи діяльності пропаганду та агітацію серед робітників, сільського населення, інтелігенції і в армії* основою тактики Щедрін і Ковальська вважали: для селян — сільський народний терор, спрямований проти найближчих ворогів і гнобителів народу — справників, станових, урядників, поміщиків, багатіїв та ін.; для робітників — фабричний терор, спрямований проти найбільш жорстоких і ненависних робітникам хазяїв; для солдатів — терор проти найбільш ненависних солдатам командирів.За своїм складом «Союз» був інтернаціональним. Чле-ни «Союзу» збиралися на сходки здебільшого за містом, де виробляли вимоги до підприємців, вели бесіди на по-літичні теми, читали прокламації і т. п. У друкарні, яку мав «Союз», було надруковано 13 прокламацій, в яких вису-валися вимоги поліпшити становище робітників. Але 22 жовтня 1880 р. Щедрін і Ковальська були заарештовані. «Союз» на чолі з С. Богомольцем, І. Кашинцевим та ін. працював до початку 1881 p., коли був розгромлений. Його керівники були віддані до суду, Щедрін і Ковальська заслані на довічну каторгу.

76.Мовні дискусії XIX ст. та національне відродження. З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш, І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876). Ще 1834 p. російський академік 1. Срезневський у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесносте» зазначав, шо українська мова «є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича». Доводив, що укр. Мова – не наріччя.

Не можна не згадати й слів відомого російського історика XIX ст. В. Ключевського: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави... Офіційною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов’яноукраїнська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською». Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Основа — науково-літературний щомісячний часопис. Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії. В 1861 в книгах I—XII журналу «Основа» за редакцією Василя Білозерського вийшла збірка віршів Тараса Шевченка, друкована під заголовком «Кобзар». Вірші, які також називають четвертим виданням «Кобзаря» були опубліковані частково безпосередньо перед, а частково після смерті Шевченка в 1861 році. Журнал виходив щомісячно від січня 1861 року до вересня 1862 року у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. «Основа» обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії, подорожні нотатки, тощо.Тут вперше опубліковано багато творів Тараса Шевченка (понад 70 поезій, у тому числі «Іван Гус», «Неофіти», п'єса «Назар Стодоля»), Леоніда Глібова, Степана Руданського, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, Якова Кухаренка, історичні праці Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олександра Лазаревського, Тадея Рильського, Павла Житецького та інших.

77.Панславізм в ідеології українського національного відродження.В Україні ідеї панславізму поширилися в першій чверті XIX ст. їхній вплив був помітний у діяльності ложі "З'єднаних слов'ян" у Києві (1818— 1819), товариства "Об'єднаних слов'ян" (1823—1825), у програмі Кирило-Мефодіївського братства (1845—1847), у працях деяких учених (М.Максимович, О.Бодянський та ін.), а також серед ліберальної частини українського дворянства (Г. Ґалаґан, М. Рігельман та ін.), представники якого брали активну участь у діяльності слов'янських комітетів у Києві та Одесі у 1850-70-х рр.На українські землі в склад Австрії ідеї «панславізму» проникали як з Заходу, так і з Росії. За прикладом інших слов'янських народів у Львові в 1848 було створено Галицько-Руську Матицю. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії українці Галичини почали налагоджувати контакти з слов'янськими діячами Австрійської імперії, зокрема взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі (червень 1848). Під впливом ідей з Росії частина української інтелігенції стала на шлях москвофільства, яке пітримувалось російськими панславістичними колами. Деякі з провідних українських діячів науки і культури другої половини 19- початком 20 століття, зокрема М. Грушевський, відкрито виступили проти «панславізму» вбачаючи в ньому загрозу для національних інтересів українського народу. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). У другій половині XIX ст. доктрина панславізму стає найбільш популярною в Росії, що надає їй російськоцентристського характеру. На скликаному російськими слов'янофілами Всеслов'янському конгресі у Москві (1857) пропагувалася ідея релігійної (православної) і мовної єдності слов'ян, за якою має прийти політична єдність. У конгресі не взяли участі поляки та українці.

78.Українська преса у XIX ст. Історію українською преси починають тепер із 70-х років XVIII ст. Умови історичного розвитку спричинилися до того, що перші пресові видання на Україні появилися не в українській мові. Перша газета на Україні, що про неї маємо відомості, видавалася у Львові. Це була «Gazette de Leopol» (львывська газета), що почала виходити з січня 1776 р. «Gazette de Leopol» головно інформувала своїх читачів про політичні новини в країнах Європи. Після появи львівської газети преса на Україні існує постійно, хоч і з деякими перервами. Причому аж до 1812 р. пресові публікації маємо виключно на Західній Україні, а саме у Львові. На Наддніпрянщині вся преса спочатку виходить російською мовою. Починається вона в Харкові, де ще в 1807 р. мали виходити «Харьковскіе Патріотическіе Листы». На це видання був уже дозвіл і від цензури, але воно все ж не здійснилося. Харків на початку XIX ст. був культурним українським середовищем. З Харківським університетом фактично був зв’язаний і перший на Наддніпрянщині часопис-тижневик «Харьковскій Еженедельник». Появився він у 1812 р. «Харьковскій Еженедельник» занепав після першого року. Сталося це ніби з тої причини, що було «в здєшнем крає весьма мало людей, интересующихся такими сочиненіями». Але вже в 1816 р. в Харкові появляються два нових часописи: «Украинскій Вестник» ». Перші українські журнали на Наддніпрянщині видавалися силами й коштами тодішніх найвидатнішик українських діячів і письменників. У виданні «Украинского Вестника» брали участь такі сили, як , поет і перекладач проф. Ф. Гонорський, Григорій Квітка. Головний зміст цього часопису складали матеріали з історії, географії й етнографії України. В цьому ж органі появлялися й віршовані твори П. Гулака-Артемовського, Григорій Квітка-Основ’яненко. П. Гулак-Артемовський, тоді ще студент Харківського університету, друкував дещо також і в «Харьковском Демокрите» — сатиричному місячнику, що його видавав В. Маслович. «Украинскій Вестник» існував від 1816 до 1819 р.; життя «Харьковского Демокрита» було значно коротшим — він виходив лише в 1816 р. На третьому місці в історії наддніпрянської преси хронологічно стоїть Київ. Тут ще в 1834 р. був проект видавати «Киевскую Газету», але на неї не дав дозволу уряд. Усе ж Київ не залишився без свого видання, бо вже в 1835 р. в ньому почали виходити т. зв. «Кіевскія Объявленія». Це видання було зв’язане з київськими контрактами, виходило в 1835 — 38 і 1850 — 57 рр. В 1837 р. в Києві ж почало виходити «Воскресное Чтеніе», що проіснувало аж до XX ст. УКРАЇНОМОВНІ. Перший часопис українською мовою в Галичині почав виходити аж 15 травня 1848 р. Була це «Зоря Галицька» — орган «Головної Руської Ради», що правила тоді за провідну організацію для всіх українських земель Австрії. «Зоря Галицька» виходила протягом 10 років (останнє число появилося 9.IV.1857 р.). Перші роки (1848 — 52) вона мала переважно політичний характер, пізніше була присвячена «літературі, забаві й господарству». Спочатку «Зоря Галицька» виходила українською народною мовою і в народницькому дусі, з середини 1851 р. (за редагування І. Гушалевича) стає виразно москвофільською. Потім ще кілька разів міняє напрям (з народницького на москвофільський і навпаки); це дуже зле відбивалося як на розвитку видання, так і на відношенні до нього громадянства.На Наддніпрянщині в 40-х роках починається оживлення українського видавничого руху. Між іншими публікаціями виходять і альманахи та різні збірники. Появляються нові видатні сили (П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Оживлення й розвиток видавництва продовжується до викриття Кирило-Мефодіївського братства, після чого на ціле десятиліття заходить доба утисків і гніту. В 1847 p. M. Максимович хотів видавати в Києві науково-літературний місячник «Кіевскій СобесЂдник», але не дістав на це дозволу. В 1858 р. брати Лебединцеви так само безрезультатно заходжувалися в Києві біля видання духовного українського часопису. Нове оживлення настає знову наприкінці 50-х років, а за кілька літ (1863) було проголошено, що ніякої української мови не було, немає й бути не може, — отже, не може бути й ніякої української преси. На початку 1861 р. в Петербурзі починає виходити «Основа» (в 1861 р. — 12, у 1862 р. — 10 книжок). Це видання, редактором якого був В. Білозерський, дуже прислужилося для розвитку української історіографії (праці Куліша, Костомарова, О. Лазаревського, П. Єфименка та ін.). Валуєвський циркуляр 1863 р. був доповнений новим таємним указом від 18 травня 1876 р., яким заборонялося:довозити в Росію «малоруські» книжки й брошури з-за кордону; друкувати й видавати в Російській імперії «малоруські» твори й переклади, крім — я) історичних документів і пам’яток, але правописом оригіналу, й б) творів красного письменства, конче з додержанням загальноприйнятого російського правопису; впоряджати «малоруські» вистави й виклади, а також давати слова при українських нотах.Такий стан у Російській Україні фактично тривав аж до революції 1905 р. За цих кілька десятиліть появилося лише кілька альманахів та збірників («Громада» 1878 р.; київська «Луна» 1881 р.). Та їхні заміри в цьому напрямку нищила цензура, яка на Україні була значно суворішою, ніж у російських столицях. Поза названими виданнями поважним періодичним видавництвом українським — але російською мовою — був часопис «Кіевская Старина», заснований у 1882 р. Цей науковий місячник виходив аж до 1907 р., коли був перетворений на чисто український часопис «Україна».

79.Імперська цензура та українське відродження у XIX ст. до начала XIX века был организован Цензурный совет (с князем А. Б. Куракиним во главе). Цензурная реформа Павла I логически увенчалась указом от 18 апреля 1800 года, строжайше запретившим ввоз в страну любой литературы на любом языке.. пришёлся либеральный «первый цензурный устав» от 9 июня 1804 года; в нём значилось: «цензура обязана рассматривать все книги и сочинения, предназначенные к распространению в обществе», то есть, фактически, без разрешения контролирующего органа что-либо издать было невозможно.Микола І завів 1826 спеціальну цензуру проти уніатських видань. Від 1828 місцеві цензурні комітети, серед інших у Києві й Одесі, підлягали Головному Управлінню Цензури в Петербурзі. Секуляризація життя в імперії уможливила появу української літератури друком (спершу в Росії, а від початку 19 століття і на підросійській Україні). Щойно політизація українського відродження у 1840-их роках принесла перші цензурні удари по новій українській літературі (заборона в 1847 Шевченкових творів, зокрема «Кобзаря» виданого 1840 р., дальші видання виходили з цензурними купюрами). Новий наступ російської цензури проти українських видань почався 1863 циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва, який заборонив українські книжки духовного змісту, шкільні підручники і взагалі твори народного вжитку. Тоді ж церковна влада не допустила до друку український переклад Євангелії П. Морачевського. У 1865 заведено цензуру публікацій, що йшли з-за кордону. У 1875 створено спеціальну Комісію, очолену міністром внутрішніх справ для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю. У висліді праць Комісії Олександр II 8 травня 1876 видав Емський указ, який забороняв друк книжок українською мовою, також українські переклади, театральні вистави, декламації і тексти до нот та ввезення українських книжок з-за кордону. При забороні української мови на сцені було наказано іноді перекладати українські пісні на російську мову. Заборона українських текстів під нотами була такою абсурдною, що 1881 Миколі Лисенкові вдалося за допомогою київського і харківського генерал-губернаторів домогтися її зняття. Олександр II дозволив тоді також друк українських словників та умовно українські сценічні вистави. Хоч можна було тепер друкувати українські словники, але це не стосувалося граматик. У 1895 заборонено українські книжки для дітей. Цензура забороняла слово «Україна» і похідні від нього, заміняючи його словом «Малоросія», не радо бачила слова «Січ», «козак» й інші; викидала неологізми, породжені розвитком мови, усунула навіть українізми з російських творів. За 1895—1904 роки 70% рукописів, висланих до цензури, не побачила світу. За окремі роки (1866, 1877) не вийшла в Російській Імперії жодна українська книжка. Заборона українського слова від 1863 спонукала авторів з підросійської України друкуватися в Галичині. У Росії легше було щось видати українською мовою в Москві, ніж у Києві, де цензура особливо лютувала (1894 вийшло 14 книжок у Москві і 8 у Києві). В Австрії українські публікації зазнавали також цензурних обмежень при чому не тільки від австрійської влади (ці цензурні умови були значно легші, ніж в Російській Імперії), але й з боку власних консервативних кіл, зокрема до революції 1848. 1834 цензор для так званих руських книжок, о. В. Левицький, на вимогу греко-кататолицького митрополита М. Левицького, заборонив збірку «Зоря» Руської Трійці (хоч дозволив її віденський цензор Є. Копітар). Вона вийшла в Будапешті під назвою «Русалка Дністровая», але більшу частину її сконфісковано потім у Галичині. Причиною заборони був надто «простонародний» характер її мови. 1838 з подібних причин заборонено руську граматику Й. Лозинського, яка вийшла у 1848 році. Після заведення конституційного ладу в Австрії у 1867 році попередню цензуру замінило (особливо в Галичині) право прокуратури на арешт небажаних видань. Щоб уникнути матеріальних втрат, бідніші видавці висилали рукописи прокуратурі на попередній розгляд (так звана превенційна цензура). Українська преса не раз зазнавала цензурного шантажу з боку цензорів-поляків (конфіскації «Діла», «Гром. Голосу» й інших). На початку 20 століття австрійська цензура щодо українськиих видань стала значно ліберальнішою.

80.Основні етапи українського національного відродження XIX ст.Шляхетська доба (до 1840-х рр.) Від появи Енеїди Котляревського 1798 до виступу Т.Шевченка та КМ братства – своєрідний епілог козацької доби.На землях колишньої Гетьманщини та Слобожанщини було дворянство, що походило з колишньої дворянської старшини, якій характерне незадоволеність станом речей, неприхильність до москалів. Проте ці настрої не знаходили відгомону практичній політиці, якщо не рахувати дипломатичної місії Василя Капніста до Прусії в 1791 р., розбудження деяких надій у зв’язку із походом Наполеона, участь українців у виступах декабристів. Українська свідомість проявлялася як аполітична культурна прив’язаність до рідного краю. Локальний патріотизм ніяк не перечив вірності династії та імперії. За часів Миколи 1 літературний рух не переслідувався, бо вважався не шкідливим. Однак – скасування українського традиційного цивільного права, ліквідація Уніатської церква на Правобережжі тощо. У центрі зацікавленості істориків – військово-політичні історія Гетьманщини 17-18 ст. Головна вага шляхетської доби в формуванні модерної української свідомості в тому, що вона творить ланку між козацькою та новітньою Україною. Започаткування нової української літератури, побудованої на народній мові. В українських творах ми зустрічаємо наскрізь цареславні ідеї. Історія Русів Псевдо-Конського написана російською мовою. Тут уперше тра-диційна оборона козацьких прав та вольностей перехре-щується з європейським лібералізмом доби Просвітницт-ва. Ідеї демократичного та федералістичного панславізму. Подібні процеси і на Правобережжі. Українська школа в польській літературі. Політична ідеологія – ідеалізація РП. Союз поляків, литовців та українців. Після повстання польської шляхти 1830-1831 рр. та у 1863 заради відновлення РП – опір українського селянства. Народницька доба (1840-1880 рр.) Провід національного руху переходить під провід нової соціальної верстви – інтелігенції, яка формувалася з вихідців із народних низів. Вогнищами скупчення були університети – Харківський, Київський. У 1845 – виникає політична організація – КМ братство. Прапороносець – Т.Шевченко - кріпацький син. « етапи розвитку народни-цької доби – романтичний (покоління КМ) та позитивіст-ський (покоління Старої Громади). Літературна прояви доби – Шевченко, «Книга буття українського народу» Костомарова. Позитивістське покоління прийшло в 1860-ті, але розквіту досягло в 1870-ті. Основна риса народницької доби – наголошування поняття народу, причому ототожнення терміну із селянством. Історики від Лазаревського до Антоновича дивились на укр. минуле як на серію стихійних народних рухів у боротьбі за громадську свободу. Раніше свідомість була повернена на колишню козацьку державу. Тепер же вона була обернена на життєвий та багатонадійний народ. Народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх земель українського поселення. На Правобережжі визволення селянства було не тільки тактичним засобом підпорядкованим польським політичним цілям, але самоціллю – послідовно народницька позиція. Так звані хлопомани. Провідним діячем хлопоманів був В.Антонович – «Ми з народом, а тому що народ проти вас, не можемо маршувати з вами» - слова Антоновича польському другові. У 1870-ті – діяльність цілої мережі громад. 1879 – нарада в Києві з ініціативи Громади, на якій запропоновано посередництво між ліберальними земцями та революційним виконкомом. Речником політизації українства був М.Драгоманов. За Олександра ІІІ – реакційний режим. Модерністична доба (1890-ті – 1914 рр.)

Інтелігентська верства залишається двигуном українського руху. Приходить нове покоління, чисель-ніше, більш сміливе та ініціативне. Перша спроба політичного з’єднання – недовговічне «Братство тарасів-ців» 1892р. 1899 – у Харкові засновано РУП, що згодом перейшла на марксистські позиції та перейменувалася на УСДРП. Після 1905 зав’язки й інших партій – ліберальної, аграрного соціалізму, націоналістичної (УНП). Головне досягнення доби – пролом штучної стіни, якою російський царизм утримував національний рух української інтелігенції. Постаті М.Порша – ідейного лідера УСДРП, В.Винниченка.

81 .Москофільство. Москвофильство (русофильство) - культурно-литературная и общественно-политическое течение среди украинского населения Галичины, Буковины и Закарпатья Первые проявления Н. в Закарпатье достигают кон. 18-нач. 19 века, когда оттуда в Россию переселились известные ученые и общественные деятели И. Орлай, М. Балудянский, В. Кукольник, П. Лодий, занявшие высокие посты в российских правительственных и научных институтах и пользовались большим влиянием при царском дворе. Поддерживая постоянные отношения со своей родиной, они способствовали росту там заинтересованности Россией, особенно ее культурной жизнью, языком и литературой. Першим пропагандистом общерусских ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який в 1835 і 1839–40 побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істо-риком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формува-тися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 в Австрійській імперії. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя — російське самодержавство.В умовах реставрації абсолютизму 1849–1859 москво-філи не могли вести відкриту політичну діяльність і зосе-редили свої зусилля в сфері освіти й культури. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Я. та І. Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи — Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса — Зоря Галицька, львівський та віденський Вістники, Лада, Сімейна бібліотека, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання "руської словесності" в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися й на Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі націо-нального відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою Вістник державних законів (1850–58) та часописи Церковная газета (1856–58) і Церковний вістник (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський.Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861–87), Страхопуд (1863–65), Золотая грамота (1865–66), Боян (1867) і Славянская 3оря(1868), Русская Рада (1871–1912), Наука (з 1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893–1913), Руское Слово (1890–1914), Прикарпатская Русь (1909–15), Голос Народа (1909–14).

Фактичне запровадження польської автономії в Гали-чині після поразки Австрії у війні з Прусією 1866 р. підшто-вхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. Це спричинило остаточний роз-рив між москвофільською і народовською течією у суспі-льно-політичному житті Галичини. У 1870 москвофілт за-снували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами "Общество им. Качковського" 1876 р., яке з часом створи-ло паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У Суд на над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про "патріотизм і вірнопідданство" лідерів "старої Русі" і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (ново-курсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови.

82.Полтавська, Чернігівська і Харківська громади 60-х рр. XIX ст. Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного рух Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Полтавська Зокрема, з кінця. 50-х—60-х рр. діяла полтавська Громада. Чисельний склад її в різні роки змінювався. Так, навесні 1862 р. вона налічувала понад 60 чоловік. Її керівником був начальник Полтавської телеграфної станції Віктор Васильович Лобода (бл. 1823 - рік смерті невідомий; автор фарсу на 3 дії "Пройдисвіт шкубент", статті "О равнодушии нашем к собственной народности"). З інших членів полтавської Громади виділялися Д. П. Пильчиков (1821-1893, викладач історії в Полтавському кадетському корпусі, організатор недільних шкіл, у минулому член Кирило-Мефодіївського братства), письменник і педагог О. Я. Кониський (1836-1900), який працював чиновником губернського правління, В. Л. Трунов, Г. В. Федяй, викладачі навчальних закладів Полтави І. Д. Цисс, О. І. Стронін (1826-1889), В. С. Шевич, А. Л. Шиманов, М. П. Ковалевський, В. Ф. Горовий, поміщиця Є. І. Милорадович, студент Київського університету М. І. Боровиковський, учні старших класів полтавської гімназії Палкін, М. П. Драгоманов, А. Тищенко, О. Цисс, М. П. Старицький (1840-1904; письменник, театральний і культурно-громадський діяч), І. Дерев'янко, Панас Мирний (1849-1920, письменник). Приблизно з літа 1861 р. стали регулярно відбуватися щотижневі збори Громади, здебільшого у В. В. Лободи, інколи - у Є.І. Милорадович. На поч. 1861 р. було зроблено спробу оформити Громаду організаційно. 3 цією метою 21 січня 1861 р. В.В. Лобода та прапорщик Щелкан подали полтавському губернаторові список осіб, які бажали створити товариство грамотності, до якого було додано проект статуту. Товариство передбачало організацію шкіл та сприяння вже існуючим, розповсюдження серед народу популярних книг, читання публічних лекцій тощо. Ще раніше (у 1860 р.) була відкрита чоловіча недільна школа, якою керував О. І. Стронін, а потім В. В. Лобода. У квітні 1861 р. відкрито суботню школу на чолі якої стояв О. Я. Кониський. У вересні 1861 р. та січні 1862 з явилися недільні школи під опікою Є. І. Міілорадович. Організацією та навчально-методичною роботою в них керували загальна рада. Для налагодження стосунків 'з населенням краю О. Я. Кониський подорожував по навколишніх селах. У червні 1862 р. емісари "Землі і волі" зробили спробу залучити громадівців до своєї організації.Чернігівська Виникнення Чернігівської громади пов'язують з переїздом до Чернігова у 1858 р. С.Носа, а наступного року Л.Глібова. Група громадян: О. Тищинський, Л. Глібов, О. Ніс, О. Маркевич, Л. Лавріненко, П. Борсук та ін. заснували Чернігівську Громаду (1861 — 63), яка видавала «Черниговскій Листокъ», єдине українське періодичне видання на всю Наддніпрянщину (редактор Леонід Глібов). Відомо, що у 1861-63 роках у Чернігові діяв гурток молоді «Курінь», засновником його був відомий вже на той час лікар Д.С. Ніс. У гуртку вивчали українську літературу, фольклор, звичаї козаків. Тобто, всю увагу приділяли вивченню власної історії. Відомо, що з червня 1861 року у Чернігові виходить «Черниговский листок», тижневик за редакцією вчителя гімназії Л. І. Глібова. Цікаво, що і С. Д. Ніс та Л. І. Глібов підтримували зв'язок з редакцією журналу «Основа». Крім цього, вони співробітничали з громадами інших міст України, зокрема з Полтавською. Харківська Харківська громада виникає наприкінці 1850 - початку 1860-х рр. До її складу входили етнограф П.Єфименко, літератор М.Лободовеький, поет і драматург В.Мова, філолог О.Потебня, правник А.Шиманов.

83.Київська громада 60-х років XIX ст. Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою – смертю Т.Шевченка. У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були Павло Чубинський, брати Синьогуби, Іван Касьяненко, Михайло Драгоманов) утворили нове товариство – Українську громаду. На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною і культурницькою. Київська громада і всі наступні, що виникли, об’єднували людей з різноманітними політичними поглядами і переконаннями, але всіх їх об’єднувало прагнення зробити щось корисне для власного народу. В конце 1861 г. В. Б. Антонович и его сторонники выпустили в Киеве два номера рукописной газеты «Громадниця». Однако большинство членов киевской громады и даже громадовцы других городов, ознакомившись с программой и содержанием этой газеты, высказались против продолжения ее выпуска. Исходя из великодержавной политики, опасаясь развития сепаратистских тенденций в громадах, а больше всего — связей их членов с революционной демократией, царское правительство откровенно враждебно относилось к этим кружкам. Киевские громадовцы, в основном представители умеренного крыла, чтобы отвести от себя обвинения в революционных намерениях, выступили в ноябре 1862 г. в прессе с заявлением под названием «Отзыв из Киева». Подписавшие этот отзыв (21 человек) решительно опровергали свою какую бы то ни было связь с революционным движением, У жовтні 1859 р. попечитель Київського освітнього округу Микола Пирогов дозволив відкрити першу в Російській імперії недільну школу для дорослих. Це дало змогу громадівцям організовувати народну освіту рідною мовою. Члени громади відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання українських підручників і популярних книг для народу на релігійну, історичну та іншу тематику. Так зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яку опрацював священник Степан Опанович, «Арифметика» О.Кониського та ін. Також вони поширювали серед народу твори Т.Шевченка, М.Вовчка та інших письменників, брали участь у суспільно-політичному житті. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був Антонович (1834–1908). Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська громада згорнула свою роботу восени 1864 р. Завершився перший етап громадівського руху. Но на рубеже 60-х и 70-х гг. они снова начали возрождаться.

84.Київська (Стара) громада 70-80-х рр. XIX ст. У 1870-ті рр. центр українського руху перемістився з Петербурга до Києва. Це стало можливим завдяки певній лібералізації усіх сторін суспільного життя в Російській імперії та Україні внаслідок проведення політики «великих реформ» 60–70-х рр. ХІХ ст. У 1870-ті рр. український рух набрав, на думку І.Лисяка-Рудницького, «виразно політичного забарвлення.» Ідеологічним підґрунтям українського руху в цей час було народництво – у специфічній українській формі українофільства. Ідейно-організаційним центром українського руху виступала Київська громада. Розквіт її діяльності припадає на першу пол. 70-х рр. Громадівці відновлюють практику щотижневих сходин по суботах для обговорення спільних справ та діяльності в помешканні кого-небудь із членів громади, найчастіше у М.Лисенка або П.Житецького. Київська громада зразка 70-х рр. на відміну від студентської відкритої організації 60-х рр., перетворилася на таємну організацію, вступ до якої був досить жорстко регламентований. До цієї організації приймали тих, хто вже здобув вищу освіту, хто мав рекомендації та підтримку усіх членів Громади: кандидатура обиралася відкритим голосуванням, і якщо хтось один був проти, кандидат не приймався. Членами Громади були: М.Драгоманов, К.Михальчук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський; визнаним лідером київських громадівців і взагалі громадівського руху вважався В.Антонович. До складу Громади входили не лише українці, а також росіяни, поляки, євреї, та представники інших національностей, але усіх їх, за словами О.Русова, «об’єднувало намагання – оприлюднити ті ідейні цінності, які накопичило місцеве українське населення». Впродовж 1872–1873 рр. відбувався значний приплив молодих членів до Громади, кількість їх зросла до 70 постійних членів. А з урахуванням тих, хто співпрацював і співчував цій організації, кількість її членів та симпатиків сягала 200 чоловік. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка, поступово студенти почали організовувати свої гуртки в Києві та інших містах.. Ці місцеві гуртки, переважно студентської молоді, називалися коші та курені (кіш Миргородський, кіш Чорноморський); вони проводили активну пропагандистську, освітню роботу, поширювали популярну літературу, яку отримували від Ф.Вовка (наприклад, «Про хліборобство», «Хитрая механика», «Про хвороби» тощо). Ці студентські організації здобули назву «Молода громада», а Київську громаду називали «Старою». У першій половині 1870-х рр. громадівці серію популярних книжок, присвячених історії, природі, господарству, культурі України. Але найграндіознішим науковим проектом громадівців було видання «Трудов этнографическо-статической экспедиции» П.Чубинського в 7 томах (1872–1878). Громадівці влаштовували театральні вистави, концерти, літературні вечори. На квартирі сестер Марії та Софії Ліндфорс (остання – дружина О.Русова) у 1872 р. відбулася аматорська вистава за п’єсою Я.Кухаренка «Чорноморський побит», що була перероблена М.Старицьким, і музику до якої написав М.Лисенко. У 1873 р. силами громадівців була поставлена опера М.Лисенка «Різдвяна ніч». Активними учасниками театральних вистав, музикальних вечорів були М.Старицький, О.Русов, О.Левицький, П.Чубинський. На пік діяльності Старої Київської Громади припадає реалізація важливого літературного проекту – празьке видання «Кобзаря». Празьке видання «Кобзаря» з’явилося навесні 1876 р., але ввезти до України можливо було лише перший том, другий том не витримав би ніякої цензури.

85-Одеська громада 70-х рр. XIX ст. Вже з кінця 60-х років існував в Одесі гурток української інтелігенції. В 1871 році один з його представників — Антон Антонович Гладкий — завітав до Львова з метою зібрати якомога більше матеріалу про життя західних українців і видати в Одесі енциклопедію про Галичину. Більш певні відомості про Одеську громаду доходять до нас, починаючи з 1874 року,

коли гурток остаточно сформувався і устоявся. Взагалі 70-ті роки XIX ст. були вельми сприятливими для широкої громадської ініціативи в Одесі. У 1874 році було скасовано Новоросійське генерал-губернаторство, відроджене під назвою «тимчасового» лише у 1879 році для боротьби з революційною діяльністю народників. якраз період 1874 — 1879 рр., период Певного лібералізму урядовців у місті, став зоряним часомукраїнського національного відродження в

Одесі.Одеська громада, утворена в 1876 р. зусиллями педагогів Л.А.Смоленського, М.І.Климовича, М.Боровського і студента університету А.В.Крижанівського, була однією з найстарших в Україні [17, с.4]. В 1879 р. влада завдала громаді важких втрат, заславши до Східного Сибіру деяких найбільш активних членів (Є.I.Борисова, М.В.Ковалевського, В.Г.Мальованого, Я.М.Шульгіна). Але громада зімкнула свої лави, об'єднавшись навколо двох безперечних лідерів: гімназійного викладача історії Л.А.Смоленського й нотаріуса, відомого бібліографа, критика, фольклориста, лексикографа, перекладача М.Ф.Комарова (Комаря). 3 перших років iснування Одеської громади визначилися її особливі риси, які зберегли-ся і в наступний пeріoд. Це – й більш демократичний, у порівнянні з елітарною "старокиїв-ською", склад: за винятком деяких імен (М.М.Коцюбинський в "одеський" період свого життя, М.Ф.Комаров, Я.M.Шульгін, Є.Х.Чикаленко), в громаді не було людей, що залиши-ли тривкий слід в українській культурі; її складали головним чином викладачі середніх навчальних закладів, лікарі, юристи, службовці міської управи. Це – і значна толерантність в національному питанні. Цікаво, що самі керівники громади не були українцями за похо-дженням; так, М.Ф.Комаров був росіянином, а Л.А.Смоленський мав змішане, російсько-українсько-франко-німецьке етнічне коріння. Це – й стійка прихильність драгоманівським ідеям, що зумовило контакти як з представниками революційного народництва, так і одно-часно – з російськими лібералами. Не випадково Л.А.Смоленський, намагаючись підкрес-лити радикалізм та своєрідний "інтернаціоналізм" Одеської громади, йменував її "3апорізькою Січчю", на відміну від консервативної та виразно української "Гетьманщини" – с К г.