1. Реформи австрійського абсолютизму другої половини 18 ст.- поч. 19 та їх значення для українського суспільства. Йосиф ІІ Проводив політику протекціонізму економіки країн і намагався створити єдиний внутрішній ринок. В 80-х роках провів ряд реформ державного управління, спрямованих на зміцнення монархії. З метою подальшої політичної централізації Йосиф II поділив країну на 15 округів, управління якими знаходилось в руках урядових комісарів.

В 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Йосиф II у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у Львові університет(у 1806—1823 pp. він взагалі був закритий), який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків. у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою; трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися. На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц І, продовжували відступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у становищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі реформи у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі.

3. Церковна реформа Габсбургів і Романових. Відродження української національної церкви почалось на Закарпатті. Кінець XVIII ст. вважається «золотою добою» церковної історії краю. Мукачівський єпископ А.Бачинський був радником австрійського уряду у справах Закарпаття. Завдяки цій обставині імператриця Марія-Тереза звертала на Закарпаття особливу увагу. Як результат впливу А.Бачинського можна розглядати заходи віденського уряду щодо укріплення позицій уніатської церкви в західноукраїнських землях. Духовенство звільнялося від військової служби. Мукачівський єпископ став членом сейму. На Закарпатті ініціаторами національного руху стали члени гуртка греко-католицької інтелігенції, що утворився навколо єпископа А.Бачинського. Саме він переніс єпископську резиденцію та богословську семінарію до Ужгорода. Там була відкрита і дяківська школа. А.Бачинський відстоював ідеї об’єднання Закарпаття і Галичини в єдину митрополію. Після Віденського конгресу 1815 р. австрійський уряд, побоюючись непокори слов’янських народів, пішов на «згортання» політики українізації. Почалася друга хвиля мадяризації Закарпаття. У роки реакції кращі представники греко-католицької інтелігенції, котрі вийшли з оточення А.Бачинського, залишили Закарпаття, емігрували в Галичину (П.Лодій) та Росію (М.Балудянський, Ю.Гуца-Венелін, І.Орлай, В.Кукольник).Важливе значення для подальшого розвитку Галичини мала церковна реформа, запроваджена австрійським урядом. Лідером українського національного відродження на Галичині став митрополит Галицький М.Левицький. Перше, що зробив австрійський уряд, це зрівняв у правах і статусі уніатську та католицьку церкви, від чого тривалий час відмовлявся польський уряд. У 1774 р. Марія-Тереза запровадила нову офіційну назву уніатської церкви – греко-католицька, чим стверджувалася ідея рівності грецького і католицького віросповідання. Ця ідея рівності, якої свідомо додержувалися Марія-Тереза, Йосиф ІІ та Леопольд ІІ, була здійснена на практиці завдяки заходам економічного і культурницького характеру. Імператорський патент 1777 р. забороняв відробляти панщину попам і дякам. Значно покращилося матеріальне становище і соціальний статус уніатського духовенства. Для підвищення рівня духовної освіти Марія-Тереза у 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні заснувала Барберіум – семінарію для уніатів, яка у 1784 р. була перенесена до Львова, і стала головною з підготовки греко-католицького духовенства в Австрійської монархії. Заходами Йосифа ІІ проводилася секуляризація церковних земель. На колишніх монастирських землях утворилися домінії, підпорядковані віденському уряду, на основі яких було започатковано Релігійний фонд Галичини. За рахунок цього фонду утримувалися монастирі, підвищувалося соціальне й матеріальне становище духовенства, фінансувалися духовні навчальні заклади. Пік церковної реформи припадає на правління імператора Франца ІІ (1792-1835), коли в 1808 р. Львівському єпископату був наданий статус митрополії, що сприяло підвищенню авторитету греко-католицької церкви на Галичині. Ця ідея належала Львівському єпископу Л.Шептицькому, який ще у 1773 р. вважав, що існування Галицької митрополії сприятиме піднесенню значення Австрійської держави серед уніатів, і тим самим протистоятиме впливу зрусифікованого православ'я, так званого "московського cхизматизму". Романові. В 1787 году Екатерина II постановила, что печатать духовные книги в Российской империи могут только типографии, подчиненные Синоду, и деятельность грекокатолических типографий прекратилась. 1793—1795 року, після другого і третього поділів Речі Посполитої, уся Правобережна Україна за винятком Галичини, опинилася в Російській імперії. Імператриця Катерина ІІ розпочала боротьбу з унійною Київською митрополією, спрямовану на її повне знищення та «поверненню» усіх вірян Російській православній церкві. 1795 року затримано під домашнім арештом митрополита Теодосія Ростоцького, звідки він, відокремлений від своєї митрополії, міг контактувати з вірними тільки дипломатичним шляхом. Наступні митрополити призначалися російськими чиновниками і не були визнані Папою Римським. 1839 на Синоді в Полоцьку Церкву примушено до об'єднання з Московським патріархатом. Найдовше на теренах імперії греко-католицька церква проіснувала на Холмщині. Так, Холмське єпископство протрималось до 1871 року, а 1874 року Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі. Не кращою була доля в Росії й для православних українців. За висловом історика Дмитра Дорошенка «До нового ХІХ ст. український народ перейшов позбавлений не тільки свого автономного устрою, своєї школи, але й своєї національної Церкви. Над його духовним життям залягла темна ніч».

2. Селянські реформи Габсбургів кінця 18 - початку 19 ст! і Україна. Насамперед потребували впорядкування земельні відносини – селянська реформа. Наказ ("патент") 1772 р. Марії-Терези започаткував укладання інвентарів. У 1775 р. був введений "рустикальний" податок, тобто посімейний податок на кожне селянське господарство. Патентом 1775 р. Марія-Тереза забороняла панам вимагати у селян більше того, що зазначалось в інвентарях. Наступник Марії-Терези, її син Йосиф ІІ (1780-1790), був справжнім новатором, прибічником ідей просвіченого абсолютизму. Селянська реформа Йосифа ІІ ставила за мету обмеження свавілля земельної аристократії і врегулювання поземельних відносин. Першим кроком Йосифа ІІ було скасування кріпацтва і заміна його "підданством". Патентом від 5 квітня 1782 р.(виданим спеціально для Галичини) ліквідовувалося "підданське невільництво" і селянам надавалися такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, віддавати своїх дітей до школи або ремесла, право вільно пересуватися, шукати вільних заробітків, для чого пан повинен був надати безкоштовно відпустку. Саме цим патентом Йосиф ІІ заслужив добру пам'ять серед галицьких селян. Земля залишалася у володінні панів, а за її користування селяни відробляли панщину, сплачували оброк. Панщина була зменшена до 3 днів на тиждень, суворо заборонялося виконання повинностей поза панщиною. Патентом 1785 р. усі землі, що знаходились у користуванні селян, проголошувалися рустикальними, тобто селянськими, а решта – домініальними. Поміщики не мали права переділяти чи скорочувати селянські земельні наділи. Рустикальні землі переходили у спадкове користування. В селах організовувалися громади зі своїми виборними представниками. Австрійським урядом була також проведена реформа поміщицького суду, згідно з якою пани складали спеціальний іспит, щоб бути суддями, а хто не робив цього, мав утримувати своїм коштом спеціально запрошеного суддю – юстиціарія або мандатора. Зреформована була і податкова система. До реформи поміщику належало 80% прибутків від селянського господарства, а селянину залишалося відповідно 20%. За новим патентом Йосифа ІІ 70% прибутків мало залишатися селянину, 18% належало пану (як еквівалент панщини та інших податків), 12% сплачувалося державі при тому, що право на стягнення податку передавалося не поміщику, а війту. Зрозуміло, що цей патент імператора викликав велике незадоволення польської шляхти, яка була основним землевласником у Галичині.

4. Українське дворянство. Першої третини 19 ст. Структура і свідомість. Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на загальноросійський стан — на «шляхетне російське дворянство». У цьому дуже сприяла сама старшина, яка протягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворянства. Року 1781 було встановлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між «рядовим» козацтвом і його верхівкою. Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове розшукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або виставити 12 свідків «благородного образу жизни». В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату. У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від «шляхет-них» предків, отже залишалося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особ-ливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи предків, білоруських шляхтичів із Могилів-ського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків. Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було признане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало значкових товаришів здобули право дворянства персональною службою, все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли «різночинці» — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва. Формування української еліти – дворянства, мало свої регіональні та соціоетнічні особливості. По-перше, провідна верства українського суспільства – козацька старшина, існувала лише в Слобідській та Лівобережній Україні. По-друге, процес соціальної трансформації козацької старшини у дворянство відбувався під впливом обставин, створених російським урядом. Більша його частина, зберігаючи любов і повагу до рід-ного краю, демон-стрували вірнопідданські настрої. Крайнім виявом імпер-ської свідомості української еліти є позиція віце-канцлера В.Кочубея, українця за походженням, який стверджував: «хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам» «Новоросійська знать» була дуже строкатою за своїм етнічним складом. До но-воросійського дворянства входили росіяни, українці, німці, французи та інші. Серед південної еліти слід відмітити урядовців іноземного походження, які багато зробили для господарського і культурного освоєння Півдня. На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм завданням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо багато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін. Спочатку українська верхівка не бажала шукати дво-рянства, а віддавала перевагу статусу литовсько-польського шляхтича. Справа в тому, що за Литовським статутом шляхта мала більше прав ніж російське дворянс-тво, а саме: звільнення від державної служби, квартиру-вання війська, отримання власності, заснування міст і сіл, вільної торгівлі, заборона конфіскації; крім того шляхтич не підлягав фізичним тортурам і не засуджувався до стра-ти. Права шляхти і російського дворянства були фактично зрівняні Катериною ІІ. У день свого народження, 21 квітня 1785 р., вона видала «Жалувану грамоту дворянству», яка забороняла тілесні покарання, звільняла від обов’язкової державної служби, податків і військового розквартиру-вання, та надавала право володіння маєтком, кріпаками, майном у місті; також дворянин мав право судитися су-дом рівних (становим), утворювати свої організації – дво-рянські збори, подорожувати за кордон і поступати на військову службу. У 1797 р. цар видав указ про створення нового родові-дника, і всі дворянські прізвища повинні були підтвердити свої права. Була утворена Герольдія – герольдмейстер-ська контора, яка стала остаточним арбітром, до якої по-винні були звертатися місцеві комісії дворянства. Героль-дія визнала усі польські ранги і герби, що було вигідно українському дворянству. Однак герольдмейстерська контора не вважала службу в українських інституціях підс-тавою для зарахування до реєстру знаті. Легко отримува-ли підтвердження дворянського статусу ті вихідці з украї-нської шляхти, котрі служили вже в імперських установах. Загалом, до 90-х рр. XVIII ст. кількість українського дво-рянства становила 23-25 тис. осіб. Разом з тим, боротьба нащадків української старшини за нобілітацію тривала аж до 30-х рр. ХІХ ст. Трансформація укр. еліти у дворянство мало велике значення. Українське суспільство мало свою соціальну еліту, яка відіграла важливу роль і в житті імперії, і на ранніх стадіях українського національного відродження. Пе-ретворення козацької старшини на дворянство означало процес модернізації соціальної структури українського суспільства. Сутність процесу модернізації полягала в уніфікації соціального статусу імперської і регіональної української еліт, а також уніфікації владних структур у Лівобережній Україні. Уніфікація апарату управління здійснювалася місцевою елітою. Так, представники українського дворянства становили ядро адміністративно-політичної бюрократії краю: А.Гудович з 1798 р. обіймав посаду губернатора Малоросійської губернії, А.Милорадович з 1781 р. був правителем Чернігівського намісництва, М.Миклашевський з 1797 р. став цивільним губернатором Малоросійської губернії тощо.

5.Наполеонівські війни та підросійська україна. Починаючи з січня 1810 року Наполеон почав готуватися до походу на Росію. До боротьби з Росією він мав намір залучити Австрію, герцогство Варшавське, Туреччину, Швецію, Пруссію. Імператор Франції розглядав Україну як важливу сировинну та стратегічну територію. Згідно з планами імператора Франції, після поразки Російської імперії передбачалося відокремити українські землі від Росії та поділити їх на декілька частин: Австрійській імперії за допомогу у війні передати Волинь, решту земель Правобережної України — герцогству Варшавському, Чорноморське узбережжя та Крим — Туреччині. На території Лівобережної і Південної України передбачалося створити три держави, так звані «наполеоніди», — військово-адміністративні утворення під протекторатом Франції. Одночасно французькі агенти здійснювали диверсійні акти підпалення складів, міст і сіл, що мали стратегічне значення. Так, у червні 1811 року в Києві спалахнула пожежа, яка перетворила на попіл велику частину міста. Згоріли Немирів, велика частина Тульчина, Бердичева. Серед затриманих підпалювачів були й французькі агенти та польські шляхтичі, які перебували на французькій службі. Для війни з Росією Наполеон Бонапарт підготував 640-тисячну армію, яка мала вести наступ на трьох напрямках. На південному (київському) напрямку планувалося задіяти з'єднання чисельністю 163 тис. чоловік: австрійський корпус Шварценберга (ЗО тис), 25-тисячний французький корпус Мармона, польську дивізію. планувалося висадити військово-морський десант в Одесі та Криму, 12 (24) червня 1812 року «Велика армія» Наполеона форсувала річку Неман, вдерлася на територію Росії. Хоча активних військових дій на території України не відбувалося, проте українські збройні формування брали участь у бойових діях з першого дня війни. 1812 року війська Наполеона підійшли до кордонів України (було захоплено західні повіти Волинської губернії).Українська еліта поділилася на два табори: «автономістів» та «консерваторів». Представники першого табору висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французьких військ буде введено прогресивне законодавство («Кодекс Наполеона») й Україна стане автономною, а може і незалежною, Не обмежуючи свою позицію лише словами, радикальні українські кола вдалися до практичних дій. Так, волинський дідич Чайковський організував козацький загін на допомогу Наполеону. Дворянин Могучовський з Полтавщини висловлював радість із приводу успіхів Наполеона і бажав, щоб «Бонапарт зруйнував Росію»; у Переяславському повіті дворянин Лукашевич на бенкеті підняв келих «за здоров'я Наполеона»; у Пирятинському повіті прилюдно виголошувалися тости «за республіку» Однак більша частина тодішнього українського дворянства була охоплена почуттями імперського патріотизму. До того ж він пов'язувався з їхніми поміщицькими інтересами. Саме на них і наголошував тогочасний міністр внутрішніх справ імперії та великий землевласник В. Кочубей. Він наполегливо поширював серед своїх полтавських земляків думку, що Наполеон має наміри ліквідувати дворянство, знищити його поміщицькі права на догоду черні і, опираючись на її підтримку, утвердити на завойованій території свою необмежену владу. У липні цар Олександр І видав маніфест про створення земського ополчення, до якого кріпаки набиралися за згодою поміщиків, а вихідці з інших станів — добровільно. Першими вступили в бій з ворогом бузькі козаки, які дислокувалися в Білорусії. Охтирський гусарський, Київський та Чернігівський драгунські полки брали участь у прикритті відступу 2-ої армії. На зайнятій території французи встановлювали власні порядки. У містах та містечках призначалися коменданти, комісари та бургомістри. У селах хазяйнували фуражні загони, основним завданням яких було забезпечення військ продуктами харчування. Почалося відверте грабування селян, Солдати «Великої армії» на окупованій території здійснювали акти релігійного вандалізму: у православних храмах влаштовували стайні, розкрадали і знищували церковне майно. Всього населенню окупованої території Волинської губернії було завдано збитків на суму 2,55 млн. рублів. Жорстокий окупаційний режим викликав спротив з боку місцевого населення, У всіх населених пунктах на окупованій території жителі створювали дружини самозахисту. Восемь украинских казацких полков участвовали в так называемой "битве народов" осенью 1813 под Лейпцигом. Уряд обіцяв по закінченні війни залишити козаків вільними. Перспектива поновлення козацтва викликала в народі ентузіазм. Зібрано 15 полків: 6 у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. Полки зазнали великих втрат: 1815 року повернулося з 18.000 чоловіка — 12.484. Але чекало ще гірше: 1816 року всі привілеї від козаків відіб-рано, а їх самих привернено до попереднього стану, тобто селянського. На території України стояла 3-тя резервна армія генерала О.Тормасова, вона розташовувалась на Волині, маючи головним пунктом м.Луцьк.

6.Західна україна та наполеон. Війни. 1807 року Наполеон ініціював процес створення Великого герцогства Варшавського – вагомого козиря в дипломатичній грі з Росією, Прусією та Австрією. Подальше збільшення його території не можливе було без боротьби з Росією і відторгнення України від Росії. Одночасно Варшавське герцогство могло розширюватися за рахунок володінь Габсбургів – колишніх територій Польщі. Серед цих володінь була й українська Галичина, яка справді стала розмінною монетою французької дипломатії. Поступове загострення відносин Франції з імперією Габсбургів привело до початку в квітні 1809 р. війни – єдиної в історії наполеонівських війн кампанії, що велася на етнічних українських землях. Готуючись до війни з Австрією, імператор розраховував на підтримку Варшавського герцогства та організацію антиавстрійського повстання в Галичині. Водночас Наполеон був змушений досить обережно ставитися до польських сподівань на реставрацію Речі Посполитої шляхом приєднання галицьких володінь Австрії до Варшавського герцогства, адже відновлення Польщі суперечило інтересам тодішнього союзника Олександра І. Ще в березні 1809 р. російський імператор відверто заявив французькому послу в Росії Коленкуру, що будь-яке збільшення герцогства за рахунок Галичини суперечить його інтересам, і тому остання повинна бути цілком або частково приєднана до Росії. Але вже наприкінці квітня війська Варшавського герцогства під командуванням князя Ю.Понятовського вступили в Галичину і окупували її більшу частину. Тут вперше від часу поділів Речі Посполитої було повалено владу Габсбургів, Лише вступ військ Понятовського в Східну Галичину та загроза поширення тут польського повстання змусили Олександра І віддати наказ про похід російських військ у польські провінції Австрії. Наполеон за Шенбрунським договором, що завершив австро-французьку війну, передав Великому герцогству Варшавському відібрані у Австрії території Західної Галичини,а передав Росії лише два округи Галичини – Тернопільський та Заліщицький. Таким чином, відбувся черговий поділ українських територій. Угода Франції з Австрією (14 березня 1812 р.) передбачала територіальне збільшення останньої за її участь у війні проти Росії. Зокрема, у разі відновлення польського королівства і приєднання Галичини до Польщі, Австрія одержала б компенсацію за рахунок Правобережної України. Пізніше Наполеон визнав, що навіть він не міг відкрито проголосити повне відновлення польського королівства в межах 1772 р. до вирішальної перемоги над Росією, оскільки цей крок одразу штовхнув би до табору його ворогів Австрію та Прусію.

7. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії. Адміністративно-територіальна структура, створена австрійською владою на теренах Галичини — Королівство Галичини і Лодомерії, — поділялась на дванадцять округів (дистриктів). Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина.надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці.У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам). Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

8. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії. На підвладні Росії українські території було поширено загальнодержавний адміністративний устрій, започаткований указом імператора Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва». На Лівобережній Україні у 1796 р. була створена Малоросійська губернія, а на Слобожанщині – Слобідсько-Українська губернія (у 1835 р. перейменована у Харківську губернію). У тому ж році (1796 р) Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Подільську і Волинську.

На початку ХІХ ст. Малоросійська губернія була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після визволення російськими військами Бесарабії з-під гніту султанської Туреччини і включення її за Бухарестським мирним договором 1812 р. до складу Росії, в 1828 р. було утворено Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Таврійська, Катеринославська і Херсонська губернії, а також Бессарабська область (у 1873 р. перетворена на губернію). На Правобережній Україні у лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830-1831 рр., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. У 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську. У губерніях необмежену владу над усім населенням мали губернатори. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очолювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків.

9. Становище поляків у Правобережній Україні та реформи російського уряду першої половини 19 ст. На відміну від Лівобережної України, Правобережжя не підлягало довший час реформам, які б ставили собі за мету тіснішу інтеграцію цього краю у склад Російської імперії. Петербург мовчазно визнавав “польський” характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти. Значна частина правобережних шляхтичів були потомками українських родів, сполячених після прийняття католицької віри у XVII-XVIII cт.Але їхній патріотизм не мав локального характеру, як серед дворянства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої з-перед 1772 р. Тому у першій третині XIX cт. Правобережна Україна була тереном активного польського руху.Польська панівна верства перш за все скористалася зі своєї гегемонії у галузі освіти. Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, але й у всій Російській імперії. У 1809 р. у гімназіях і школах Віленського освітнього округу вчилося більше школярів, аніж у 4 разом взятих російських шкільких реґіонах. Правобережні землі входили у склад Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла розвивати свої власні елітарні навчальні заклади. Завдяки старанням куратора віленської округи князя Адама Чарторийського та його помічника, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького, весь край покрився сіткою середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі. Вінцем їхніх заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Волині.Російська адміністрація нічого не робила для того, щоб з допомогою українських селян поборювати польські національні аспірації. Натомість польські змовники були свідомі, що без підтримки народних мас їхня боротьба з самодержавством приречена на поразку. Їх не зупиняла та перешкода, що місцеве населення розмовляє не польською, а українською мовою. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалектах, які не мали самостійного політичного значення. Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася сповна під час польського повстання 1830-1831 рр. Командуючий російської армії на Правобережній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати у новосформовані козацькі загони, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губенатор Микола Репнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кожному. Російський уряд заохочував селян з Правобережної України арештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, назаміну за це селянству було обіцяно звільнення від поміщиків. Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади, видаючи їй польських повстанців. Але російський уряд не виконав всіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь Репнін, що настоював на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнений зі свого посту. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський університет. У 1839 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно перевели у православ’я. Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї чисельної верстви у Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики – декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 рр. бл. 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено в селян, або вислано у місто. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847-1848 рр. київський генерал-губернатор Бібіков провів т.зв. інвентарну реформу. Нові інвентарі правила обмежували панщину до трьох днів; поміщики не мали права самовільно здавати селян у рекрути або засилати на Сибір, втручатися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося у припинити дію цих нововведень. Ніколи утиски над селянами Правобережжя не були такими сильними, як у ті часи. У результаті, між 1845 і 1848 рр. на Правобережній Україні було зафіксовано 55 селянських повстань. Правобережна Україна протягом 1830-1840-х рр. була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Але сам факт, що Правобережжя стало тереном взаємного поборювання польських і російських впливів, не дозволив перетворити українське питання у внутрішню проблему Російської імперії.

10. Чисельність і соціальна структура українського населення Російської імперії у 19 ст. до 1863р.-13,4 млн. 1863-1890 - 24. Формування української еліти – дворянства, мало свої регіональні та соціоетнічні особливості. По-перше, провідна верства українського суспільства – козацька старшина, існувала лише в Слобідській та Лівобережній Україні. По-друге, процес соціальної трансформації козацької старшини у дворянство відбувався під впливом обставин, створених російським урядом. Більша його частина, зберігаючи любов і повагу до рідного краю (відчуття українського патріотизму), демонстрували вірнопідданські настрої. Крайнім виявом імперської свідомості української еліти є позиція віце-канцлера В.Кочубея, українця за походженням, який стверджував: «хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам» Дворянство Півдня. «Новоросійська знать» була дуже строкатою за своїм етнічним складом. До новоросійського дворянства входили росіяни, українці, німці, французи та інші. Серед південної еліти слід відмітити урядовців іноземного походження, які багато зробили для господарського і культурного освоєння Півдня. Купецтво і торгово-промисловий люд – міщанство становили повноцінну складову соціальної структури українського суспільства кінця XVIII – першої пол. ХІХ ст. Ці дві соціальні групи на українському грунті мали свою специфіку. Найбільш заможною і впливовою соціальною верствою було купецтво. В залежності від капіталу воно традиційно поділялося на 3 гільдії: І гільдія – 50 тис. крб., ІІ гільдія – понад 20 тис. крб., ІІІ гільдія – понад 8 тис. крб. У зв’язку з розвитком господарського життя (сільського господарства і мануфактурного виробництва, ремесла) зростала торгівля, збільшувалася кількість купецького стану. Протягом 1816-1859 рр. спостерігалась позитивна динаміка чисельності купецтва в українських землях з 31,8 тис. до 104 тис. осіб. Більшість українського за походженням купецтва через брак коштів належала до ІІІ гільдії. Основними формами торгівлі у цей період були ярмарки, базари; постійна торгівля – лавки, крамниці, магазини, корчми.

Міщанство. Важливою характеристикою купецтва й міщанства в Україні був їх поліетнічний склад. Міщанство, як найчисленніша група міського населення, складалася з українців. У Чернігівській губернії наприкінці XVIII ст. з 19 тис. зареєстрованих міщан лише 650 були росіянами. На початку 30-х рр. ХІХ ст. національний склад міщанства почав змінюватися. В 1834 р. Миколою І були скасовані рештки магдебурзького права у Києві, які на той час застаріли і гальмували розвиток міського виробництва. З метою русифікації краю та уніфікації особливого становища київського міщанства Микола І надав 3-річні пільги (звільнення від податків) міщанському люду, який оселявся в Києві. Місто поглинула хвиля новоприбульців, переважно росіян. Були переселені й російські купці, які заснували київські купецькі династії Масалітинових, Єлисеєвих, Дегтярьових, Богатирьових та ін. До складу міщанства в українських землях входили також євреї. Якщо в 1786 р. у Києві мешкав один єврей, і то поза межами міста, то в 1796 р. єврейська громада вже зробила спробу отримати монополію на виробництво і торгівлю спиртними напоями.Селяни. Селянство становило найчисельніший, найбідніший і безправний стан українського суспільства. Соціальна структура українського селянства була досить різноманітною, що зумовлювалося регіональною специфікою господарчого життя, відсталими формами землекористування, розміром наділів, характером повинностей. Українське селянство поділялось на такі соціальні групи: 1.державні або скарбові (входили до державної скарбниці) селяни, які були особисто вільні; 2.поміщицькі селяни (за даними 10-ї ревізії 1858 р. в Україні 50,1% становили державні селяни, а 49,9% – поміщицькі); 3.монастирські селяни; 4.удільні селяни, які належали імператорській родині й проживали компактними групами на Лівобережжі та Катеринославщині; 5.заводські селяни, які працювали на казенних заводах і мануфактурах; 6.військові поселенці, котрі поєднували сільськогосподарську працю з військовою службою; 7.безземельні селяни – дворові; 8.безземельні селяни, які були переведені на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою, – так звані місячники, що перебували «на самій грані між кріпосним станом і рабством», а також наймити – напівжеляри, халупники 9.оброчні селяни – ті, що йшли на оброк; вони сплачували панові суму грішми і мешкали, де хотіли, працювали в містах ремісниками, візниками, служниками. Особливості соціальної стратифікації селянства півдня України полягали в тому, що більшість сільського населення становили державні селяни.

11. Виборче законодавство Австрійської імперії та українське суспільство 19 ст. Виборче законодавство встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення. Нижня палата – палата послів складалася з депутатів, яких обирали за куріальною (становою) виборчою системою. Селянство було найбільш чисельною частиною польського і українського населення Галичини і зазнавало постійних утисків з боку польської шляхти. Українське населення у своєму соціальному складі не мало представників великої земельної аристократії, на яку міг би опертися Відень. Селяни ж були позбавлені можливості впливати на політичне життя в країні. Куріальна система, високий виборчий ценз обмежували їх участь у виборах. Представництво послів у австрійському парламенті від різних народів теж було непропорційним. Для обговорення завдань загальнодержавного значення були створені так звані Делегації, до яких входили представники австрійського та угорського парламентів. Від окремих коронних країв в Делегації направлялася точно визначена кількість представників: від Чехії – 10; Галичини – 7; Буковини – 1; з інших країв від 1 до 4 представників. Від Галичини до Делегації обиралося 6 поляків і лише один українець. Однак принцип національної рівноправності в австрійській конституції зберігався, що давало українському народові можливість боротися за свій національний розвиток.

При виборах у Галицький сейм представники великої земельної власності та платники високих податків (0,4% загального числа населення) мали забезпечено 29,3% мандатів. Перші три курії давали лише польських послів, українці могли пройти лише в четвертій в 48 повітах Східної Галичини. Внаслідок двоступеневих виборів у селянській курії та виборчих зловживань галицької адміністрації, українських послів в сеймі ніколи не було більше як 10-15 осіб, у тому числі урядових кандидатів. В усіх інших українських повітах обиралися польські посли. За національною ознакою сейм носив польський характер, а за соціальною був польсько-шляхетським. У результаті поляки ідентифікували інтереси краю зі своїми, хоча перепис 1910 р. засвідчив 7,32 млн. жителів краю, з них польською мовою розмовляли – близько 4 млн., українською – понад 3 млн. осіб. Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень. Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль. Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. таких родин. Західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

12. Політичне становище українських земель у складі Російської і Австрійської імперії (перш. пол. XIX ст.) У складі Російської імперії. Лівобережна Україна. Кінець XVIII-початок ХІХ ст. – це період "тихої революції", що відбувався в усіх сферах соціально-економічного і політичного життя українського суспільства. Сутність цієї "тихої революції" полягає у цілеспрямованій політиці центрального уряду щодо нехтування специфікою громадського устрою колишньої Гетьманщини і поглинення його молохом російської імперської машини. Але політика уряду в цьому напрямі була досить обережною і поступливою. Процес політичної асиміляції України-Малоросії тривав протягом трьох поколінь і зрештою досяг свого остаточного результату. Слід зазначити, що Лівобережна Україна – Малоросія наприкінці XVIII-початку ХІХ ст. виступає як найбільш розвинена в соціально-економічному і політико-адміністративному вимірах з усіх українських територій. "Тиха революція", пов'язана зі зміною засад існування традиційного українського суспільства, мала свої особливості. Реформи, спрямовані на уніфікацію суспільного, економічного, судового устрою в загальноімперському форматі, були ініційовані центральним урядом, але здійснювалися вони здебільшого руками української соціальної еліти – шляхти, згодом – дворянства. Етапи "тихої соціальної революції" збігалися з правлінням російських самодержців від Катерини ІІ до Миколи І і відображали їхні особисті переконання. Правобережна Україна. За царювання Олександра І відбувається процес "реполонізації" краю, насамперед, у культурній сфері. Усі заходи здійснювалися руками натхненника "української політики" Олександра І, князя А.Чарторийського. Сутність "української політики" А.Чарторийського полягала в укоріненні польського духу, польської культури, шляхом утворення розвиненої системи шкільництва та освіти в правобережних губерніях. У 1803 р. був утворений Віленський учбовий округ, попечителем якого став А.Чарторийський. Після польського повстання репресивна машина Російської імперії насамперед була спрямована на злам опору дрібної шляхти. 4 червня 1831 р. указом Сенату проголошувався акт "всемилостивого прощення обивателів", які добровільно засвідчать своє покаяння підпискою про "непоколебимую впредь верность". Водночас були розроблені положення секвестру та конфіскації маєтків учасників повстання. У 1834 р. були утворені губернські спеціальні комісії для перевірки дворянського походження середньої та дрібної шляхти на підставі розгляду актових і метричних книг. Учасники повстання підлягали переселенню на Кавказ. За часів генерал-губернаторства Д.Бібікова (1837-1852) була розроблена стратегія русифікації "Південно-Західного краю". Після повстання посилився процес наступу з боку російського уряду на залишки автономії в галузі економіки, судочинства, церковного життя. У краї вводилося російське землеволодіння.У складі Австрійської імперії. Реформи австрійського уряду кінця XVIII-поч. ХІХ ст. сприяли налагодженню соціально-економічного життя Галичини, і саме тоді були посіяні перші зернини розуміння того, що русини – це самодостатній народ, відмінний від поляків. Львівський єпископ Л.Шептицький намагався довести це до австрійського уряду через греко-католицького священика І.Гудзя, який вчителював у Відні, і в 1775 р. зустрічався з Марією-Терезою, яка обіцяла підтримку русинам. Разом з тим запроваджені австрійською бюрократією реформи в Галичині були непослідовні, мали обмежений характер. Задекларовані імператорськими патентами на практиці вони гальмувалися і не всюди впроваджувалися у життя. Леопольд ІІ, наступник Йосифа ІІ, скасував патент, який заміняв панщину грошовим еквівалентом. За часів Франца ІІ почався відхід від усіх суспільних надбань попередніх правлінь. Просвітницький характер реформ означав курс на бюрократично-адміністративну централізацію, впровадження в адміністративних установах і діловодних документах німецької мови. Об'єктивно просвітницька ідеологія і практика зі своїми космополітичними, централізаторськими настановами була спрямована проти національних звичаїв, культурних традицій і мов.

13.Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях до 1848 р. Культурно-національне відродження в західноукраїнських землях, і зокрема на Галичині мало свої специфічні риси, що суттєво відрізняло його від аналогічного процесу в Східній Україні.На відміну від національного руху наддніпрянської України, ініційованого «знизу» опозиційно налаштованими представниками соціальної еліти – дворянством та інтелігенцією, культурно-національне відродження в західноукраїнських землях, зокрема і на Галичині, почалось «зверху», як результат соціальних і культурно-адміністративних заходів австрійського уряду. Ось чому процес формування національної свідомості у галицьких українців відбувся одночасно з витвором притаманної для них династичної ідеології. Невипадково галицьких українців називали «вірними «тірольцями» Сходу».Перший період «йосифлянських реформ» – 70–80 рр. XVIII ст., коли відродження було ініційоване «зверху» реформами австрійського уряду. Ідеологом і виконавцем реформ у галузі духовного життя, культурної праці й шкільництва виступив уряд у Відні. Внаслідок того, що реформи не були доведені до кінця, на зламі XVIII-XIX ст. знову відбувається занепад культурного життя на Галичині. З іншого боку, в цей період посилюється польська культурна гегемонія в повсякденному житті та шкільництві краю. Другий період охоплює 10–20-ті рр. XIX ст. і характеризується початками відродження «знизу» після часів культурного занепаду, внаслідок занедбання «йосифлянських реформ». На чолі цієї нової фази галицького відродження знаходилася русинська еліта – вище духовенство, яке на той час було найкультурнішою і найосвіченішою верствою українського суспільства. У центрі уваги діячів цього етапу галицького культурно-національного руху перебували проблеми мови та організації шкільної справи й освіти духовенства. Вищих ієрархів галицької уніатської церкви споріднювали з неосвіченою і пасивною селянською масою австрофільські настрої, династична лояльність. Третій період галицького відродження припадає на 30-ті рр. XIX ст. і набуває демократичної, радикальної спрямованості. Речниками національного руху стають вихідці з нижчого духовенства, «уніатських різночинців». Їхня ідеологія перебувала під сильним впливом процесу відродження в наддніпрянській Україні, польського, слов’янського, зокрема чеського, визвольного рухів. На цьому етапі розпочинається рух за народну українську мову, українську проповідь у церквах, українську національну літературу. Саме в час культурно-національного відродження в Галичині оформлюється ідея духовної єдності українців Наддніпрянщини і Галичини.

14. Інтеграція Криму до Російської імперії.Україна і крим у 19 ст.

У середині липня 1771 року, в ході російсько-турецької війни, російська армія вторглася на територію Кримського ханства, яке перебувало під протекторатом Туреччини. Війна закінчилася через 3 роки підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору, за яким Кримське ханство стало незалежним від Стамбула. Натомість Російська імперія отримала фортеці Єнікале, Керч, Кінбурн та Азов, що забезпечувало їй військовий контроль над Кримом навіть після виведення звідти російської армії. Невдовзі після укладення миру калга (тобто, спадкоємець ханського престолу) Шагін-Ґірей заявив про свої претензії на трон і звернувся до російського уряду за грошовою та військовою підтримкою. Натомість його брат Девлет-Ґірей, підтриманий турецьким військом, проголосив себе ханом. Проте восени наступного року російська армія захопила Перекоп, і її командувач Олександр Суворов проголосив ханом Шагін-Ґірея, а навесні його визнав і кримський диван. Російська імператриця Катерина Друга надала Шагін-Ґіреєві чин капітана Преображенського гвардійського полку. Навесні 1782 року Шагін-Ґірей розпорядився повісити муфтія, який закликав його до вірності традиціям і законам ісламу. У ханстві спалахнуло повстання, очолене братами хана – Батир-Ґіреєм та Арслан-Ґіреєм. Незабаром повстанці проголосили Батир-Ґірея ханом, а Шаґін-Ґірей втік до російського кордону. У вересні російська армія, попри протести Туреччини, знову зайняла Кримський півострів, розбила загони повстанців і захопила в полон обох братів. 8 квітня 1783 року Катерина видала маніфест, який оголосив про ліквідацію Кримського ханства і про приєднання Криму, Тамані та Кубані до Російської імперії. Наступного дня Шагін-Ґірей зрікся престолу і намагався через Тамань втекти до Туреччини, проте з наказу князя Потьомкіна був затриманий і вивезений до Воронежа, а звідти до Калуги. Через 4 роки Шагін-Ґірей з дозволу російської влади виїхав до Туреччини і невдовзі був убитий на острові Родос. З усіх європейських держав проти анексії Криму Росією виступили тільки Франція та Пруссія. На землях ханства було створено Таврійську губернію. Російські війська знищили частину кримських феодалів, чимало татар переселилися до Туреччини, а їхні землі почали освоювати селяни з України та Росії. Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії.Україна і крим: ліквідація козацтва із-за зникнення загрози з півдня.; колонізація;похід у таврію і т.д.

15. Український чинник в колонізації північного причорноморя

Заселення та розвиток Південної України стали можливими тільки після звільнення її від ту¬рецько-татарського володіння. Заселення відбувалось за декількома напрямками. На Півдні України царський уряд утво¬рив Миколаївську (згодом перейменовану в Херсонсь¬ку), Катеринославську і Таврійську губернії. Ці гу¬бернії, разом з утвореним після приєднання до Росії Бесарабським округом, становили Ноиоросійсько-Бе-сарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. Північне Причорно¬мор'я заселялось, перш за все, завдяки самовільному переселенському рухові з Лівобережної і Правобереж¬ної України. Вирішальну роль у заселенні регіону відіграли українці. Цьому сприяло надане їм право переходу на нові землі, географічна близкість і звичні умови життя на новому місці. До середини 30-х років XIX ст. переселенський рух мав землеробський ха¬рактер, проте швидкий ріст міст і вичерпання вільних резервів казенних земель збільшили роль неземле-робського міграційного руху в міста.Одним із способів заселення причорноморських губерній стали державні пожалування земель вищим придворним чинам, дворянам військової служби, козацькій старшині. На пожалувані землі поміщики спроваджували кріпосних селян зі своїх північних маєтків, у тому числі й з Росії. На землях, що управлялися казною, оселялися державні селяни.було засновано в 1794 р місто Одеса. Щоб швидше заселити місто, було оголошено, що той, хто оселиться в Одесі, буде звільнений на 10 років від податків і воїнського постою, а також отримає позичку від скарбниці на перший випадок.

16.Греко-католицька церква в підросійській україні Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія була розділена на дві частини між Австрією і Росією. Імператриця Катерина ІІ розпочала боротьбу з унійною Київською митрополією, спрямовану на її повне знищення та «поверненню» усіх вірян Російській православній церкві Вже у 1787 році була видана постанова про заборону діяльності греко-католицьких друкарень, а в містах і селах зачитувались заклики до греко-католиків переходити у православ'я обіцяючи грошову допомогу. В разі появи таких бажаючих до них висилали православного священика та відділ солдат, які мали відібрати храм в греко-католиків та передати їм. 1795 року затримано під домашнім арештом митрополита Теодосія Ростоцького,, унія була ліквідована указом Катерини II у 1795, але після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. Митрополити І.Лісовський (1806-09), Г.Коханович (1809-14), Й.Булган (1817-38) були членами Духовної колегії, мали осідок у Петербурзі, призначалися царями і не мали апостольських освячень з Риму. за царювання Павла I, репресивні заходи до греко-католиків послабли. В 1800 році він повернув з Сибіру багатьох греко-католицьких священиків та частину відібраних храмів. Однак, ситуація докорінно змінилась після Польського повстання 1830-31. Урядом стали проводитись жорсткі акції, що допускали силове примушення до переходу у православ'я. 12.2.1839 цар Микола 1 підписав акт про ліквідацію унії в імперії і возз'єднання її з православною церквою. Єдиною територією Російської імперії де ще зберігалась греко-католицька церква залишилась Холмщина та Підляшшя. Після польського повстання 1863-64 рр.,заходи проти греко-католиків стали ще жорсткішими. Набуло поширення переселення греко-католицьких священиків в австрійську Галичину .Найдовше на теренах імперії греко-католицька церква проіснувала на Холмщині. Так, Холмське єпископство протрималось до 1871 року, а 1874 року Пратулинські мученики стали символом стійкості холмських українців у батьківській вірі.( 13 греко-католицьких мирян села Пратулин розстріляних 24 січня 1874 року сотнею царських солдат за відмову передати сільську церкву православному священику.)