13. Методика проведення прокурором перевірок додержання законодавства у сфері охорони здоров’я.

об’єктами прокурорського нагляду у сфері охорони здоров’я є:

1. Кабінет Міністрів України;

2. Міністерство охорони здоров’я України;

3. Спеціалізовані центральні органи виконавчої влади: Державна санітарно-епідеміологічна служба України, Державна служба України з лікарських засобів, Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань і їх територіальні органи;

4. спеціальні структурні підрозділи у сфері охорони здоров’я місцевих державних адміністрацій;

5. органи місцевого самоврядування;

6. заклади охорони здоров’я різних форм власності (лікарні, санаторно-курортні заклади, тощо);

7. посадові особи сфери охорони здоров’я;

8.санітарно-епідеміологічні установи;

9. фізичні особи-підприємці, які здійснюють медичну практику;

10. суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють медичне страхування;

11. благодійні організації, діяльність яких пов’язана із сферою охорони здоров’я;

11. Товариство Червоного Хреста України;

12. громадські організації, діяльність яких пов’язана із сферою охорони здоров’я.

На вказаних об’єктах відповідно до завдань прокурорського нагляду можуть проводитись перевірки за наявності обґрунтованих підстав.

До проведення перевірки необхідно здійснити аналіз стану законності у сфері охорони здоров’я, продумати заходи щодо її забезпечення, опрацювати необхідні документи і вивчити доводи.

З метою підвищення ефективності перевірки до неї доцільно залучати спеціалістів різних контролюючих органів, а саме санітарно-епідеміологічної станції, державної служби з лікарських засобів, інспекції з питань захисту прав споживачів, науково-виробничого центру стандартизації, метрології і сертифікації, управління Держгірпромнагляду, управління МЧС.

Способами захисту конституційних прав і свобод громадян та інтересів держави відповідно до частини 3 ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" є:

- внесення подання,

- у встановленому законом порядку ініціювання притягнення особи до дисциплінарної, адміністративної відповідальності, складання протоколу про адміністративне правопорушення та проведення досудове розслідування;

Способом захисту конституційних прав і свобод громадян та інтересів держави є також звернення до суду з позовами: про стягнення коштів на лікування потерпілих внаслідок злочинів,про визнання недійсними договорів купівлі – продажу нежитлових приміщень медичних закладів, про стягнення заборгованості за укладеними договорами на здійснення дератизаційних та дезінсекційних робіт, тощо.

13. Законодавство про працю, як предмет прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Реалізація зазначеного конституційного права визначена Законом України „Про оплату праці”, Кодексом законів про працю України, іншими законодавчими та нормативними актами. Невід’ємну частину національного законодавства про працю становлять належним чином ратифіковані міжнародні договори у галузі прав людини України (стаття 9 Конституції України, стаття 17 Закону України „Про міжнародні договори України”).

За приписами статті 8 Закону України „Про оплату праці” держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

Кодексом законів про працю України (стаття 115) та Законом України „Про оплату праці” (стаття 24) передбачено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Відповідно до статей 21, 22 Закону України „Про оплату праці” керівник підприємства не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, які погіршують умови, встановлені законодавством і колективним договором. Норми і гарантії оплати праці, встановлені законодавством для працівників підприємств, установ і організацій усіх форм власності, є мінімальними державними гарантіями і тому при договірному регулюванні не можуть бути погіршені.

Згідно з вимогами статті 15 Закону України „Про оплату праці” та статті 97 Кодексу законів про працю України оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку, всі інші платежі здійснюються після виконання зобов’язань перед працівниками.

Ці положення повною мірою відповідають міжнародно-правовим стандартам захисту права людини на оплату праці, які закріплено в Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Європейській соціальній хартії, Конвенціях Міжнародної організації праці № 26 1928 р., № 99 1951 р., № 131, 135 1970 р. про встановлення мінімальної заробітної плати та № 95 1949 р. про охорону заробітної плати.