21. Торгівельний комплекс

Торгівля товарами народного споживання, продуктами харчування пов’язана із повсякденним життям людей і задоволенням їхніх потреб у товарах, торгових послугах. По тому, як працює торгівля, найчастіше судять про роботу уряду, про успіх соціальних і економічних реформ. Це пояснюється тим, що турбота про конкретну людину, її потреби – це початок і кінцевий шлях соціальної політики держави. У торгівлі виявляються інтереси суспільства, інтереси кожної сім’ї, кожної конкретної людини. Ця галузь впливає і на організацію побуту населення, і на рівень зайнятості жінки в сім’ї, і на наявність позаробочого часу, і, в кінцевому підсумку, багато в чому на збереження здоров’я людей. Торгівля — вид економічної діяльності у сфері товарного обігу, пов’язаний з доведенням товарів від виробників до споживачів, купівлею-продажем товарів, наданням у процесі цього послуг. Внутрішня торгівля – торгівля на внутрішньому ринку країни товарами вітчизняного виробництва або імпортованими.

Зовнішня торгівля – це торгівля однієї країни з іншими, яка складається з вивозу(експорту) і ввозу(імпорту).

Світова торгівля – це сукупність зовнішньої торгівлі країн світу.

Особливості розвитку міжнародного торгівельного комплексу на сучасному етапі: 1.Підвищенні темпи зростання міжнародної торгівлі порівняно з темпами росту виробництва.2.Зміни в товарній структурі міжнародної торгівлі на користь готової продукції(особливо наукоємної) та послуг.3.Зростання ролі країн, що розвиваються в міжнародній торгівлі.4.Посилення ролі зовнішньоекономічної політики країн.5.Транснацірналізація міжнародної торгівлі.6.Посилення ролі науково-технічного прогресу у розвитку міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля товарами – це форма МЕВ, що відображає товарно-грошові відносини куплі-продажу між суб”єктами МЕВ стосовно товарів матеріального виробництва і базується на МПП.

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Якщо на національному ринку рух товарів обумовлюється більше економічними факторами і державною політикою, то на світовому ринку суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав чи їх груп.

22. Економічні звязки україни з снд

Україна бере участь у роботі СНД на правах асоційованого члена, підписуючи лише ті документи та сприймаючи лише ті програми, які відповідають її національним економічним та політичним інтересам і не обмежують ЇЇ суверенні права. За роки існування СНД в її функціонуванні виявилися дві тенденції: одна до розвитку інтеграційних форм та процесів, друга - центробіжма, З одного боку, в середині самої Співдружності виникли нові форми інтеграції між окремим державами, такі як Економічний союз, Митний союз (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія), з жовтня 2000 р. – Євроазійський союз, до якого згодом приєднався Таджикистан, союз Білорусії та Росії. Навесні 1996 р. названі країни підписали «Угоду про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах». У перші роки XXI ст. сформувалася ідея створення нового регіонального об'єднання на теренах колишнього Радянського Союзу - Єдиного економічного простору (ЄЕП), до якого, за логікою інтеграторів, мали б увійти насамперед Росія, Україна, Білорусь і Казахстан. Україна також виступила ініціатором створення нового економічного союзу окремих країн - членів СНД - ГУУЛМ (Грузія, Україна, Молдова, Азербайджан, Узбекистан, який у 2005 р. практично вийшов із організації, скоротивши її абревіатуру до ГУАМ). Регіональне об'єднання ГУАМ створює новий перспективний для України економічний простір, оскільки об'єднує нашу країну із Молдовою (Південно-Східна Європа, Балкани) та Грузією, Азербайджаном (Кавказ, Закавказзя, Іран). ГУАМ окреслив основну Стратегічну ціль свого функціонування: - економічна - створення міжрегіональних транспортних коридорів, пов'язаних із транспортуванням до Європи азербайджанської та узбекської нафти, а згодом нафтопродуктів з України, водночас товарів і послуг з Європи та України на Кавказ і до Середньої Азії. Треба зазначити, що будь-яка форма економічного союзу, економічного співробітництва передбачає отримання певних вигід, прибутків, окупності проектів. На сьогодні, це можливо лише використовуючи сучасні технології світового рівня, досвід організації економіки розвинутих країн та навчившись перемагати у конкурентній боротьбі. На базі цього можна

сформувати сучасну економічну систему, забезпечити нову якість економічного зростання, динамічне підвищення добробуту громадян, гідне місце у світовій співдружності країн.

23. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Державна регіональна економічна політика України формується і реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем. Сучасна державна регіональна економічна політика України, як це визначено нормативними документами, грунтується на таких основних принципах:

визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону;

правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональних зв’язків.

Підвищення дієвості регіональної економічної політики, зростання загальної керованості економічними процесами можливе лише на основі визначення і розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. В процесі здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики, спрямованих на підвищення ролі регіонів у проведенні економічної реформи в країні, передбачається: сформувати нову територіальну структуру державного сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його важливі соціально-економічні функції щодо життєзабезпечення територіальних утворень; здійснити поетапний перехід на обгрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України.

24 Роль ПЕК в економіці країни

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспортування, розподілу й використання. До його складу входять паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торфова) та електроенергетика, тісно пов’язані з усіма галузями народного господарства.

На сучасному етапі економічного розвитку найважливіша – паливно-енергетична проблема. Успішне її розв’язання визначає можливості, темпи й напрями економічного та соціального розвитку. Значення палива для економіки будь-якої держави величезне: без нього неможливий виробничий процес, робота промисловості, сільського господарства й транспорту.

Паливно-енергетичний баланс – баланс виробництва, перетворення та використання всіх видів енергії: мінеральної, сонячної, вітрової, хвильової, геотермальної тощо.

Структура паливно-енергетичного балансу світу: нафта – 40%, природний газ – 23%, вугілля – 31%, інші види палива – 1%, атомна енергія – 2%, гідроенергія – 3%.

На економічно розвинуті країни й країни, що розвиваються, припадає приблизно 540 млрд т.у.п., що 2/3 з них становить вугілля й менше 1/3 – нафтогазове паливо. Переважна частина запасів твердого органічного палива та урану розташована на території промислове розвинутих країн, а ресурси нафти й гідроенергії – передусім у країнах, що розвиваються.

Найбільші запаси органічного палива зосереджені у Північній Америці та Азії. У розміщенні всіх основних галузей енергетики світу – нафтової, вугільної, газової промисловості, електроенергетики – спостерігаються великі відмінності зумовлені як природними, так і соціально-економічними факторами.

За видобутком вугілля, природного газу, уранових руд перед ведуть економічно розвинуті країни, а за видобутком нафти – країни, що розвиваються. Проте переважна частина усіх цих енергоресурсів, кінець кінцем, споживається в економічно розвинутих країнах.

Вугільна промисловість. Серед загальних ресурсів викопного органічного палива на вугілля припадає (залежно від оцінки) 65%–90%. Історично воно відіграло величезну роль у світовому промисловому розвитку. Вугілля забезпечувало енергетичну основу першої промислової революції, що розпочалася в останній третині XVII ст. у Великій Британії й згодом охопила інші країни. Ще 1913 р. світові потреби в енергії задовольнялися за рахунок вугілля майже на 75%, а якщо не рахувати дрова, на які тоді припадало 17–18% світового енергоспоживання, – то майже 90%.

У промислово розвинутих країнах вугілля є надзвичайно важливим паливом, що забезпечує зростання економіки та замінює нафту в багатьох сферах її теперішнього використання. Найбільшими споживачами вугілля сьогодні є теплоенергетика, чорна металургія, залізничний транспорт, машинобудування, а також житлово-побутовий сектор. Роль вугілля можна поцінувати за його місцем у структури паливно-енергетичного балансу.

Відкриття та освоєння великих покладів нафти на Близькому Сході викликало приплив дешевого палива на ринки таких країн, як США, Японія, держави Західної Європи, і призвело до скорочення вуглевидобутку в цих країнах. Вугільна промисловість у США та Західній Європі почала згортатися.

Група основних країн – експортерів нафти: Ірак, ОАЕ, Кувейт, Іран, Сауд.Арав., Венесуела.

Вугілля – єдиний енергетичний ресурс, якого за теперішніх технологій видобутку його в США, Канаді, Австралії, Росії та деяких інших країнах вистачить на віддалену перспективу.

26. Транскордонне співробітництво регіонів України Стан та перспективи транскордонного співробітництва в Україні стає одним з важливих напрямів європейської інтеграції, що здійснюється на регіональному рівні, і починає посідати провідне місце у процесі формування її регіональної політики. Поглиблення транскордонного співробітництва (ТКС) відкриває нові можливості для активізації господарської діяльності на периферійних територіях й підвищення їх конкурентоспроможності шляхом мобілізації природно-ресурсного потенціалу сусідніх територій. Так, об`єднання зусиль для вирішення спільних та ідентичних проблем найбільш ефективно здійснюється через реалізацію транскордонних проектів у різних сферах суспільного життя. Тому регіональна політика держави у сфері розвитку транскордонного співробітництва повинна бути спрямована на організацію ефективної системи підготовки та забезпечення реалізації транскордонних проектів. Ця система має бути адаптована до європейської, забезпечувати узгодження загальноєвропейських, національних та регіональних інтересів та передбачати здійснення таких кроків:

1. Формування законодавчого середовища для співробітництва.

2. Заохочення співробітництва між територіальними органами влади і суб`єктами господарювання прикордонних територій з обох сторін кордону та створення спільних структур.

3. Виявлення спільних та ідентичних проблем прикордоння і вибір пріоритетів розвитку співробітництва.

4. Організація процесів розробки транскордонних проектів.

5. Організація системи державної підтримки ТКС.

Законодавство України щодо транскордонного співробітництва включає основні закони, європейські конвенції, хартії, ратифіковані Україною, та багатосторонні міжнародні угоди, підписані Україною з іншими державами, зокрема сусідніми.

Безпосередньо транскордонне співробітництво регулюється Законом України «Про транскордонне співробітництво» та низкою нормативних актів, що стосуються зокрема підготовки заявок – проектів у сфері транскордонного співробітництва на отримання фінансової підтримки з державного бюджету. Просторове облаштування транскордонного регіону здійснюється відповідно до основних положень Законів України «Про регіональну схему планування території України» та «Про планування і забудову територій».

Документами, що також регулюють зазначену діяльність, є Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або властями 1980 року; ратифіковані додатковий протокол та Протокол № 2 до цієї Конвенції; «Про ратифікацію Конвенції про оцінку впливу на навколишнє садовищ у транскордонному контексті»; «Про приєднання України до Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер»; «Про приєднання до Європейської хартії місцевого самоврядування» тощо.

27 Види регіонів (слаборозвинені і депресивні; макро-, мезо-, мікро регіони)

Екон район – географічно цілісна терит. країни, яка має свою визначену спец., комплексно-пропорційний розвиток гос-ва, тісні внутрішньорайонні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими регіонами країни сусп-ТПП.

Фор¬м-ння ек районів має об’єктивний хар-р: виникн-я ек р-нів розпоч-ся з виникн тов. вир-ва і розвит¬ком терит. поділу праці (ТПП), який сприяв концент¬рації вир-ва високоефективної продукції у межах відповідних регіонів. Така концентрація спричинила спец. цих районів на вир-ві відповідної продукції, яка вивозиться за межі даного регіону і визначає його місце в сусп. ТПП, в межах світ. госп. і в госп країни

Мікроекономічниі райони, які займають невелику територію, мають 1-2 галузі спеціалізації і в адмін. відношенні відповідають адм. районам.

Мезоеконмічні райони складаються мікронекономічних, мають більшу територію і більший набір галузей спеціалізаціїі в адміністративному відношенні відповідає…………….

Макроекномічні райони мають велику територію , значний набір галузей спеціалізції, удосконалену галузеву структуру і т/о ПС.

Мікро- та мезорайони використовуються для управління галузями і для удосконалення галузевої структури і т/о ПС. Мезо- і макрорайони є об’єктами ДРЕП.

28. Предмет і об’єкт вивчення регіональної економіки

Дисципліна "Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка" є складовою навчального плану загальнонаукової та професійної підготовки фахівців економічного профілю вищих навчальних закладів України. Наука про розміщення продуктивних сил, як і інші науки, виникли і розвиваються у тісному зв’язку з практичними потребами і запитами людського суспільства.

Розміщення продуктивних сил – галузь економічної науки, що вивчає спеціальні просторові аспекти прояви дії економічних законів.

Отже, раціональне розміщення продуктивних сил є одним з найважливіших чинників зростання економічної могутності України. Вивчення дисципліни "Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка" є надзвичайно актуальним у наш час.

Об’єктом РЕ є регіон,як частина території країни. Предметом РЕ являється виявлення законів, закономірностей та визначення принципів та факторів цілеспрямованої просторової організації продуктивних сил. Складність питання про місце регіональної економіки в системі економічних наук полягає в тому, що регіональна економіка має не тільки власний предмет і власний об'єкт вивчення, вона займається ще і регіональними аспектами економічного життя.

Актуальність вивчення дисципліни полягає в тому, що:

- вона дає можливість студентам розбиратися в особливостях поєднання таких елементів, як місця прикладання праці, людські ресурси і природно-ресурсний потенціал у конкретному місці простору і у певний час, тобто в конкретних просторово - часових координатах, а також розглядати це поєднання як фактор і передумову діяльності, так і наслідки діяльності;

- знання, які в ній можна почерпнути, дають змогу виробити належні погляди на регіональну політику в державі.

Мета дисципліни – пошук такої територіальної організації і таких форм продуктивних сил для конкретних умов геопросторово-часових координат, які б функціонували в цих умовах з найвищою ефективністю;

- сформувати у студентів теоретико-методичні знання і практичні навики з питань організації виробництва.

У сучасній літературі регіональну економіку прийнято вважати, перш за все, ужитковою наукою.

- Одна з функцій регіональної економіки — створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію міжгалузевого призначення. - Регіональні органи управління можуть виконувати засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових типів сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно.

- У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптації досягнень науково-технічного прогресу до місцевих умов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв'язання завдань регіонального характеру.

- У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

29. Принципи регіонального управління

Аналіз принципів регіонального управління в суспільстві важливий перш за все для наукової теорії, бо дає можливість достатньо точно визначити найбільш суттєві характеристики змісту та природи регіонального управління, розкрити його закономірності. Рівень пізнання теорії принципів відображає глибину проникнення наукової думки в реальну управлінську практику, в закони її розвитку і тим самим визначає наші можливості по володінню механізмом їх діяльності, а також використання в нинішніх умовах. Принципи регіонального управління, як правило, пов’язані з протиріччями, бо стосуються діяльності двох різних за юридичною природою органів влади (місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування). Принципи регіонального управління - це основні засади, вихідні ідеї і положення, що визначають будову регіонального управління, а також формують основу організації механізму взаємодії органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади на місцях. В багатьох країнах світу принципи регіонального управління існують не тільки на рівні науково-теоретичних постулатів, але й закріплюються у правових актах, що регулюють питання організації і функціонування регіонального управління Та зарубіжний досвід знає приклади коли принципи регіонального управління не відображаються в законодавстві, тим більше законодавство не містить їх тлумачення. Є думки, відповідно до яких це хоча й важлива, але суто наукова сфера, що не потребує законодавчого закріплення. Але на сучасному етапі становлення регіонального управління в Україні, коли ще немає розвиненої сталої його концепції, коли в наукових сферах, політичних і законодавчих колах продовжуються дискусії щодо його змісту, природи та сутності, принципи як основні засади організації і функціонування регіонального управління мають бути нормативно закріплені з метою гарантовано вірного розуміння конституційно-проголошених його засад. А зважаючи на неоднорідність юридичної природи органів, що входять до системи органів регіонального управління (місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування), доречно буде виділити з принципів регіонального управління:

- принципи, які стосуються діяльності всіх органів регіонального

управління (основні);

- та специфічні принципи, які фіксують організацію і діяльність кожного

з них окремо, і не можуть застосовуватись щодо діяльності іншого

(спеціальні).

Отже, в залежності від сфери дії на суспільні відносини принципи

регіонального управління можна поділити на основні і спеціальні.

32. РПС — сусп-економ. наука. В центрі уваги науки рпс сусп. вир-во та особл-сті його розміщ.

Як галузь ек науки, РПС грунтується на загальних економічних законах. Завданням її є постановка і вироблення теорет засад, необхідних для практичного виріш. завдань раціоналізації просторового розосередження насел і вир-ва.

Предмет науки – виявлення законів, закономірностей та визначення принципів і факторів просторової організації ПС, їх сучасне і перспект розміщення

- просторова організ. п/с, вивчення якої здійснюється на різних рівнях: населений пункт, низовий адмін район; область; екон. район; країна. Такі елементи просторової організації п/с, як прир-ресурсний, людський і трудо-ресурсний потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, соціальна інфр-ра, територіальні системи господарювання, є об'єктами вивч. цієї науки.

Метою є всебічне обгрунтування перспектив¬ного розміщення п/с, а також удосконалення (опти¬мізація) його сучасного характеру, підвищення соц-екон. ефективності сусп. затрат праці.

Завдання курсу РПС полягяє у наданні студентам знань щодо новітніх тенденцій розвитку цієї науки, щодо вирішкння практичних питань стосовно РПС з урахуванням соц, еколог, демограф факторів

Рпс взаємодіє з іншиими науками – природни-чими, географічними та технічними. Економ теорія вивчає ек закони та категорії, якими користується РПС. РПС також використовує результати досліджень галузевих економік, ек-ки природокористування, ек статистики, ек і соц георафії, кібернетики, картографії... А РПС збагачує їх власними категоріями та ек характеристиками тер розвитку.

33. Систематизація основних термінів і визначень

Розглядаючи форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил, треба впорядкувати термінологію, що використовується для докладнішого вивчення цих понять. Оскільки йдеться про виробництво, території, продуктивні сили, територіальну структуру тощо, слід розділити ці поняття. Спочатку розглянемо поняття, що визначають зв’язок об’єкта з територією, а потім ті, що стосуються розміщення на тому ж терені виробництва.

Територіальна організація ПС – це просторовий взаємозв’язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.

Розміщення продуктивних сил – це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін «розміщення» виражає конкретне поняття, а саме – приуроченість господарських об’єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке «розміщення» розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС.

Територіальна організація ПС передбачає зв’язки виробництва з природним середовищем та економічні зв’язки. Економічні зв’язки – це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв’язки дедалі ускладнюються.

Класифікація економічних зв’язків характеризується багатоплановістю. Для територіально-виробничого комплексу можна виокремити два типи економічних зв’язків: виробничі та невиробничі. У межах промислового комплексу є такі групи зв’язків:

– зв’язки, зумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);

– матеріально-технічні (постачально-збутові) зв’язки стосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;

– зв’язки за кооперуванням, цебто за спільним виготовленням продукції;

– зв’язки за комбінуванням, цебто за послідовною обробкою сировини.

З реґіонального погляду зв’язки бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.

Залежно від рівня загосподарювання території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва.

Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм суспільної організації виробництва, який спирається на галузевий та територіальний поділ праці.

Більш спрощеним є поняття «розміщення виробництва», цебто географічне поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на Земній кулі. З цим поняттям пов’язане використання природних ресурсів, а також налагодження зв’язків між країнами й реґіонами. Оскільки під розміщенням ПС розуміють «налагодження господарських зв’язків», треба визначити територіальну структуру господарства.

Поняття «територіальна структура господарства» ширше й ближче до поняття «територіальна організація продуктивних сил», а «територіальна організація господарства», що розглядає тільки «територіальну приуроченість її елементів до певної території», включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв’язок.

З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.

Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.

Територіальна структура – це сукупність стійких зв’язків між елементами об’єкта, причому обов’язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, що кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об’єкта). Цими об’єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.

Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію виробництва або промисловості, але оскільки в їхній основі лежить «територія», – вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як за форми територіальної організації виробництва, так і за форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил.

Такі поняття, як-от ТВК, ППК, енерговиробничі цикли, технополіси, більше тяжіють до «виробництва», проте вони завжди функціонально пов’язані з довколишньою територією й розвиваються переважно завдяки їй.

Залежно від рівня концентрації ПС на території та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.

Форми розміщення продуктивних сил – це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов’язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.

Первісними елементами територіальної організації ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території. У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.

Центр – це точка, зв’язки якої з довколишньою територією функціональні.

Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою.

Вузол – це територіальне сполучення об’єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.

Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

Виробничий комплекс – це поєднання підприємств, об’єднаних виконанням єдиної господарської функції та взаємопов’язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв’язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.

Територіально-виробничий комплекс – це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.

Район – це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв’язком та цілісністю, котра є об’єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.

Технополіс – це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.

Портово-промисловий комплекс – це об’єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності.

34.Показники ефективності виробництва

Ефективність суспільного виробництва - це якісна характеристика, яка відображає рівень розвитку продуктивних сил і ступінь забезпечення потреб суспільства. Її визначають і оцінюють шляхом зіставлення результатів виробництва та витрат. Підвищення ефективності виробництва знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення. Під економічним ефектом розуміється результат людської праці, яка спрямована на виробництво матеріальних благ. У практиці економічних розрахунків розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну економічну ефективність.

Загальна (абсолютна) ефективність ресурсів характеризує загальну величину економічного ефекту в порівнянні з окремими видами витрат ресурсів. Базується на обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів. Ці показники можна об'єднати в шість основних груп:

1. узагальнюючі (сукупні)

2. праці

3. основних фондів, оборотних коштів і капітальних вкладень,

4. матеріальних, в тому числі земельних ресурсів,

5. науково-технічного прогресу,

6. зовнішньоекономічної діяльності.

До системи узагальнюючих показників економічної ефективності традиційно відносять

• рентабельність продукції та виробничих фондів,

• виробництво продукції на 1 грн. затрат,

• відносну економію основних і оборотних фондів, а також матеріальних та трудових витрат і фонду оплати праці.

Показниками загальної економічної ефективності використовуваних ресурсів є:

• показники використання трудових ресурсів (зростання продуктивності праці, частка приросту продукції за рахунок продуктивності праці, економія живої праці);

• показники використання основних фондів, обігових коштів і капітальних вкладень (фондовіддача, обертання обігових коштів, питомі капітальні вкладення);

• показники використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість, матеріаловіддача й питома матеріалоємність).

Призначення порівняльної економічної ефективності полягає у визначенні найбільш вигідного варіанта господарського рішення. Вона розраховується

• під час розробки та впровадження нової техніки,

• вирішення питань виробництва й застосування взаємозамінних матеріалів і продукції,

• під час проектування будівництва та реконструкції підприємств.

Тут слід порівняти величину додаткових капітальних вкладень з економією поточних витрат завдяки більш низькій собівартості продукції. Таке зіставлення проводиться на основі визначення терміну окупності додаткових капітальних вкладень. Термін окупності визначає час, протягом якого додаткові капітальні вкладення окупляться за рахунок економії від зниження собівартості продукції. Показник, обернений до терміну окупності, називається коефіцієнтом ефективності додаткових капітальних вкладень.

При порівнянні варіантів рекомендується користуватися приведеними витратами, які є сумою капітальних вкладень і поточних витрат. Мінімальні приведені витрати визначать найбільш ефективний варіант.

Для аналізу та прогнозування показників ефективності національного виробництва використовують метод порівнянь.

Індекс виробленого національного доходу на душу населення характеризує темпи зростання ресурсів суспільства, які можуть бути використані для підвищення рівня життя народу та подальшого розвитку суспільного виробництва.

Його розраховують за даними обсягу створеного національного доходу або чистої продукції та середньорічної чисельності населення.

Показник виробництва національного доходу або чистої продукції на 1 грн. витрат відображає сукупну ефективність витрат ресурсів. Його визначають як відношення національного доходу (чистої продукції) до обсягів витрат у галузях матеріального виробництва.

Ефективність використання живої праці визначається за допомогою показників темпів зростання продуктивності праці як вирішальної умови подальшого розвитку виробництва та підвищення добробуту народу. Показником рівня продуктивності суспільної праці в цілому по країні є виробництво національного доходу на одного середньооблікового працівника сфери матеріального виробництва, а по галузях економіки — виробництво чистої, товарної (валової) продукції (робіт) на одного середньооблікового працівника.

Для комплексної оцінки ефективності використання праці на макрорівні застосовують такі показники:

• темпи зростання продуктивності суспільної праці;

• частка приросту національного доходу за рахунок підвищення продуктивності суспільної праці;

• економія живої праці — відносне вивільнення середньорічної чисельності працівників виробничої сфери;

• співвідношення темпів приросту продуктивності суспільної праці та приросту середньої оплати праці одного працівника сфери матеріального виробництва.

Узагальнюючим показником рівня використання основних виробничих фондів є фондовіддача. Її визначають як відношення обсягу виробленої (товарної, валової, чистої) продукції (або в натуральному виразі) чи створеного національного доходу за певний період (рік) до середньорічної балансової вартості основних виробничих фондів.

Ефективність використання оборотних фондів і нормованих обігових коштів характеризується кількістю обертів у днях, їх витратами на 1 грн. валового національного продукту.

Ефективність використання капітальних вкладень обчислюють як відношення приросту національного доходу при заданій його матеріальній структурі в порівнянних цінах до обсягу капітальних вкладень, що зумовили цей приріст.

Термін окупності капітальних вкладень в економіці розраховують як відношення капітальних вкладень до обсягу приросту валового національного продукту.

Ефективність використання матеріальних ресурсів на макрорівні характеризують такі показники:

• матеріальні витрати (без амортизації) на 1 грн. валового національного продукту;

• витрати найважливіших видів матеріальних ресурсів у натуральному виразі на 1 млн. грн. валового національного продукту та національного доходу;

• відношення темпів приросту матеріальних витрат (без амортизації) до темпів приросту валового національного продукту та національного доходу.

Під час обгрунтування планів підвищення ефективності виробництва поряд з розглянутою системою взаємопов'язаних показників мають широко застосовуватися специфічні техніко-економічні показники, які відображають удосконалення технології виробництва, широкий розвиток комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, упровадження нового устаткування, заміну коштовної дефіцитної сировини й матеріалів.

Ефективність зовнішньоекономічних зв'язків визначає обсяг виробництва продукції на експорт та ефективність зовнішньої торгівлі

36 ,В АПК зайнято близько 1/3 всієї чисельності працівників народного господарства. На частку його галузей припадає понад 30% основних виробничих фондів. Галузі АПК формують близько 1/3 національного доходу і майже 2/5 валового суспільного продукту. До АПК належать сільське господарство, харчова промисловість, м'ясо-молочна, борошномельно-круп'яна, комбікормова, мікробіологічна промисловість. В межах України виділяються зональні АПК, що сформувались на базі трьох основних сільськогосподарських зон з відповідною спеціалізацією сільського господарства та підприємств переробної промисловості і виробничої інфраструктури — Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий АПК, а також АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму та приміські АПК.

37.Відомо, що природа — єдина і неподільна, а сучасне господарство — результат взаємодії природи і суспільства. Отже, суспільство, господарство і природа — взаємопов'язані, зв'язок цей має глобальний характер, стан і доля кожного із компонентів — взаємозалежніНа жаль, упродовж тисячоліть людина посилено втручалася в природу, не дбаючи про підтримку в ній рівноваги. Особливо ускладнилися відносини суспільства і природи в XX ст., коли в процесі науково-технічної революції різко зріс антропогенний вплив на навколишнє середовище. Через різке збільшення кількості населення, інтенсивну індустріалізацію та урбанізацію на планеті господарські навантаження стали перевищувати здатність екологічних систем до самоочищення і відновлення. У відносинах людини і природи настала криза, яка викликала екологічні проблеми глобального характеру. Розв'язання цієї проблеми вимагає комплексного використання сировини, впровадження ресурсозберігаючих технологій, регенерації вторинних ресурсів. Оскільки розвиток виробництва нерозривно зв'язаний з експлуатацією природних ресурсів, то в економічних і технічних рішеннях мають враховуватися і екологічні аспекти. Особливо гострою на цьому тлі є проблема раціонального розвитку енергетики. У сучасній структурі енергобалансу світової енергетики переважають вуглеводневі енергоносії — нафта та газ. Розміщуються основні види палива на планеті вкрай нерівномірно. Тож цілком очевидно, що основні проблеми цієї системи господарства полягають у необхідності перебудови світової енергетики, впровадження енергозберігаючих технологій, використання альтернативних джерел енергії. До того ж розвиток енергетики, зокрема атомної, має загальмуватись, оскільки вже тепер помітне теплове забруднення атмосфери. Проблема раціонального використання мінеральних ресурсів у промисловості. В ній найбільш яскраво проявляється основне протиріччя економіки — між необмеженістю попиту людини і обмеженістю наявних ресурсів у природі. Є небезпека вичерпання або виснаження відомих і доступних для використання ресурсів Землі: залізної руди, руд міді, нікелю, марганцю, хрому, алюмінію, не кажучи вже про нафту і газ. Це змушує освоювати бідніші родовища, які часто розташовані у важкодоступних районах.

38. Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від його розвитку, як і від розвит­ку машинобудування, значною мірою залежить науко­во-технічний прогрес. Комплекс хімічних виробництв виготовляє продукцію для всіх основних галузей про­мисловості, транспорту, сільського господарства, обо­рони, побутового обслуговування та інших сфер діяль­ності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку економіки в цілому.Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють дуже широкий асортимент продукції і об'єднуються між со­бою загальною технологією. Як правило, виділяють основну (неорганічну) хімію, хімію органічного синте­зу, гірничохімічну промисловість, фармацевтичну промис­ловість, мікробіологічну промисловість, побутову хімію. Провідне місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої продукції, займають основна хі­мія і хімія органічного синтезу. Використання хімічної продукції в промисловості дає змогу виготовляти значну кількість високоякісних виробів, необхідних таким прогресивним галузям ви­робництва, як атомна енергетика, радіоелектроніка то­що. Продукція хімічної промисловості часто заміщує природну сировину, яка дорого коштує, сприяє зниженню вартості кінцевої продукції, підвищенню якості виробів. Рівень розвитку хімічної промисловості тієї чи іншої країни є важливим показником її індустріального розвитку і економічної незалежності. Що стосується України, то хімічна промисловість є однією із провідних галузей її народногосподарського комплексу, галуззю її спеціалізації у міжнародному поділі праці.

39,46. Подальший розвиток соціального комплексу України повинен забезпечити підвищення життєвого рівня населення, всебічний розвиток людини та зростання продуктивності праці. Разом з тим тут нагромаджено багато проблем, які потребують:

1)визнання галузей соціального комплексу такими, що беруть активну участь у виробництві матеріальних і духовних благ, послуг;2)подолання залишкового принципу фінансування галузей соціального призначення;3)подолання міжрегіональних відмінностей у рівні обслуговування населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у відповідності з нині існуючими нормативами;4)встановлення обгрунтованого рівня оплати праці фахівців галузей соціального комплексу, зокрема працівників освіти, охорони здоров’я, культури, науки;5)формування ефективної системи управління галузями соціального призначення в умовах різних форм власності;6)розробки нових типів проектів навчальних закладів, установ культури, охорони здоров’я з урахуванням формування ринкових відносин, широким використанням сучасного обладнання, оргтехніки;7)розробки науково обгрунтованих критеріїв розвитку матеріальної бази галузей соціального комплексу. У перспективі в Україні передбачається створення потужного освітнього та наукового потенціалу на основі впровадження ступеневої освіти та створення потужних регіональних навчальних закладів. Буде поступово реалізовуватись стратегія структурного реформування освіти, спрямованого на кадрове та наукове забезпечення загальнодержавних програм в пріоритетних галузях економіки.

40.(ета та табличка или у меня есть шпори от руки,кому надо будет етот вопрос я дам))

41. Економічне ройонування обективна основа територіальної організації виробництва.Економ. район це територіально цілісна частина нар.госп. країни яка характеризуеться такими ознаками:1)Спеціалізація як основна народ.госп функція,тобото спеціалізація району на певних виробництвах ,що відповідае його географічному розташуванні,природним,економічни і соц. Умовам та спераеться на соц. Поділ праці з іншими районами.2)Комплексність- як взаемоповьязаність найважливіших складників економ. і територіальної структур району.3)Керованість – наявність певних галузуй і територіальних стуктур які е матеріальною основою взаемоповьязаності складних частин ,що долзволяе характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народ.госп. Економічний район,означае територію,що вирізняеться своїми специфічними особистостями, природними, історичними ,соц. економічними. Економ. район –це не просто теоретична конструкція,в сучасних умовах економ. районування - засіб управління господарством у територіальному розрізі,основа розрорбки і реалізації державної регіанальної політика.

У 90-х роках Кабінет міністрів України запропонував таку мережу економ. районів:Донецький(Донецька і Луганська обл.) Придніпровський(Дніпропетровська, Запорізька,Кіровоградська обл.)

Східний(Харківська,Полтавська,Сумська обл.)

Центральний(Київська,Черкаська обл. і місто Київ)

Поліський(Рівненьська,Волинська,Житиморська,Чернігівська обл.)

Подільський(Вінницька,Тернопільська,Хмельницька обл.

Причорноморська(Автономна Республіка Крим,Миколаївська ,Одесбка Херсолнсбка обл. і м.Севастополь)

Карпатський(Львівська,Закарпатська,Івано-Франківська,Чернівецька олб.

42.Прогноз розвитку ЛПК України за матеріалами Ради по вив­ченню продуктивних сил України НАН України грунтується на таких основних передумовах: — виконання завдань Державної програми розвитку лісогосподарського і лісопромислового комплексів України на період до 2015 року з урахуванням певного її корегування; — використання існуючого промислового потенціалу — виробничих потужностей, наявної сировини, трудових ресурсів; — реструктуризація виробництва, нарощування випуску продукції, яка користується попитом і повніше забезпечує потреби народного господарства і населення; — завоювання ринку шляхом виробництва конкурентоздатної продукції високої якості, а також імпортозамінної; — нарощування експортного потенціалу галузі. Пріоритетним напрямом розвитку ЛПК є зростання виробни­цтва деревних плит, целюлозно-паперової та іншої продукції, що користується попитом, задовольняє потреби і вимоги внутрішнього і зовнішнього ринку. В ці галузі спрямовуватимуться в першу чергу і капітальні вкладенняОсновою технічної політики в перспективі буде здійснення реконструкції, модернізації, розширення перспективних та будівництво нових підприємств відповідно з вимогами структурної перебудови ЛПК; застосування на їх базі нових технологій, насамперед з метою ефективного використання сировини, економії енергоресурсів, скорочення трудових витрат та підвищення якості і конкурентоздатності виробів. Забезпечення ЛПК сировиною здійснюватиметься переважно за рахунок більш повного і раціонального використання власних лісосировинних ресурсів. До основних напрямів вирішення сировинної проблеми в перспективі можна віднести: — поліпшення структури споживання деревини і лісоматеріалів; — залучення до промислової переробки всієї маси економічно доступних ресурсів низькоякісної, дрібнотоварної лісосировини і деревних відходів; — удосконалення діючих, впровадження нових ресурсозберігаючих і маловідходних технологій та процесів, здатних забезпечити зниження витрат деревини; — розширення сфери застосування ефективних замінників лісоматеріалів; — збільшення лісозаготівель за рахунок інтенсифікації лісокористування, створення високопродуктивних плантаційних лісо­насаджень. В целюлозно-паперовій промисловості забезпечення сировинних потреб здійснюватиметься також за рахунок збільшення заготівлі

макулатури і використання недеревних ресурсів сировини, зокрема соломи та відходів переробки сільськогосподарських культур.

43. Міграційна політика — це система правових, фінансових, адміністративних і організаційних заходів держави та недержавних установ щодо регулювання міграційних процесів з позицій міграційних пріоритетів, кількісного та якісного складу міграційних потоків, їх соціальної, демографічної та економічної структури . Міграційна політика суттєво впливає на стан трудового потен­ціалу і є складовою загальної демографічної політики та виділяється як самостійний елемент лише з метою конкретизації заходів регулювання руху населення. Без глибокого аналізу та з’ясування причинно-наслідкових зв’язків і механізму міграційних процесів удосконалити управління ними практично неможливо. Цей механізм впливає переважно на сфери соціально-економічних відносин, що спонукає до вивчення причин і моментів переміщення людей. Практика регулювання міграційного руху населення в межах України та за її межами вимагає нового бачення становища людини у сфері зайнятості, що пов’язано з конкуренцією, свободою і добровільністю вибору сфери суспільно корисної діяльності та зміною місця проживання і праці, зокрема й з виїздом за кордон. Широкомасштабна еміграція населення найактивнішого репродуктивного віку негативно впливає на шлюбність і народжуваність, що, в свою чергу, відбивається на відтворенні населення країни в цілому, а також її трудового потенціалу. Ось чому тепер украй необхідними є вироблення і реалізація активної міграційної політики.

44.В ринковій економіці торгівля є найбільш розповсюдженою сферою підприємницької діяльності та сферою застосування праці.

Призначення торгівлі полягає в тому, що вона забезпечує доведення споживчих товарів і послуг від виробника до споживача посередництвом купівлі продажу. Торгівля – форма економічного зв’язку між виробництвом і споживанням, що здійснюється безпосередньо ринком.Сфера товарного виробництва → Сфера товарного обігу → Сфера споживання. Торгівля виникла на відповідному етапі розвитку суспільства, а саме тоді, коли окремі виробники почали виготовляти продукції більше, ніж їм було потрібно для своїх власних потреб. Попередником торгівлі був натуральний обмін продуктами праці, який виник ще в надрах первісно-общинного ладу. Торгівля як галузь господарської діяльності має розгорнуту мережу оптових і роздрібних підприємств, забезпечує зберігання, транспортування і реалізацію товарної продукції, предметів споживання. Рівень розвитку торгівлі характеризує обсяг і структуру споживання в країні. Торгівля інформує і впроваджує нові товари, виробництво яких тільки починається, які для споживачів є ще невідомими. Таким чином, розвиток торгівлі, будучи обумовлений рівнем і темпами розвитку виробництва товарів, в свою чергу, здійснює вплив на промисловість, сільське господарство з одного боку , і на споживання людей – з іншого. Важливе значення торгівлі в тому, що вона сприяє особистій матеріальній зацікавленості людей у підвищенні продуктивності праці, в збільшенні виробництва, в більш повному задоволені потреб. Торгівля виконує наступні функції:: 1) доведення товарів до споживачів; 2) продовження процесу виробництва у сфері товарного обігу (сортування, комплектування, пакування); 3) зміна форм вартості з товарної на грошову; 4) надання торгових послуг населенню в процесі реалізації товарів..

45.. Зовнішньоекономічна діяльність, тобто міжнародний обмін това­рами й послугами, належить до числа найбільш давніх форм між­народних відносин. До неї також належать рух капіталу, міжнарод­на міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. Необхід­ність і ефективність системи міжнародного обміну очевидна: для кожної країни характерний свій набір природних ресурсів, розміри капіталів і праці, які можуть бути використані для виробництва ВНП. Спеціалізація країни на виробництві товарів, для яких у неї є найкращі умови, дає змогу їй розширити їх випуск, використавши частину з них для продажу, а за виручені гроші закупити товари, яких не вистачає.. Виходячи з економічної доцільності, держава планує свою зов­нішньоекономічну діяльність, яка відіграє важливу роль у розвитку економіки будь-якої країни (й України зокрема). Вона створює умови для економії витрат в економіці або в окремих її галузях. Плани зовнішньоекономічної діяльності націлюють на встановлення й розвиток взаємовигідних зв'язків з країнами світу. Вони мають всебічно враховувати переваги, які випливають з міжнародного розподілу праці в інтересах розвитку економіки, технічного прогре­су та підвищення рівня життя народу.

47. Спеціа́льна економі́чна зо́на (СЕЗ) — територія, в межах якої відповідним законом України встановлюється і діє спеціальний правовий режим господарської діяльності та спеціальний порядок застосування і дії законодавства України.Головне завдання та мета їх формування – активізація господарської та підприемницької діяльності на певній території.За допомогою СЕЗ можливе формування передумови для залучення інвестицій ,створення нових роб. Місць структурного оновлення виробництва,підвищення конкурентноспроможності продукції..У прктичній діяльності розрізняють такі види СЕЗ:1)функціональні зани,до складу яких входьять технопарки і технополісаи.Їх створення сприяе міжнародній співпраці у галузірозробки нових технологій.2)комплексні зони воробничого спрямування,які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій.3)зовнішньоторговельні зони, які забеспечують додаткові валютні надходження..Нині створено 12 СЕЗ та 5 ТПР, з яких,за існуючими оцінками ,успішними з погляду залучення додаткових інвестицій є лише 3(Донецька ,Закарпатська та Львівська обл.)

48.Економіку України,як складну систему виробництва матеріальних благ можна уявити як единий народногосподарський комплек (ЄНГК), який являе собою сукупність технологічно і економічно взаемоповьязаних виробництв і підприемств, що розвиваються пропорційно і функціонують у системі регіональної,державної і світової економіки.Вчені-економісти дають таке його визначення:народногосподарський комплекс(НГК) – це сукупність декількох галузей ,які виробляють взаемоповьязану продукцію(паливно-енергетичний)або послідовно переробляють певну вихідну сировину ,включаючи її добування чи виготовлення (лісовиробничий,агропромисловий)або розвьязують важливу загальнодержавну економічну,соціальну чи іншу проблему (військово-промисловий,продовольчий комплекси)

Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку .міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів.До основних інтеграційних процесів необхідно зарахувати територіальне коооперування,технологічне та інфраструктурне забеспечення .В основі ЄНГК лежить єдиний економічний простір кра