16. Поняття економічного приросту.

17. Теорія економічного розвитку регіонів.

Виділяють такі основні напрями і теорії регіонального розвитку економіки: географічний детермінізм;енвайронменталізм; штандортні теорії розміщення; регіональна наука; теорія ринків збуту;

Геополітика.

Географічний детермінізм – форма натуралістичних учень, де провідну роль у розвитку суспільства й нації відіграють географічне положення і природні ресурси (Монтеск’є, Е. Реклю). Енвайронменталізм – наукове вчення, яке пояснює міжнародний поділ праці відмінностями у природному середовищі (А. Сміт, Е. Хентінгтон Штандортні теорії розміщення (від нім. standort – сприятливе місцезнаходження, розташу- вання) виникли у ХІХ ст. і пов’язані з іменами Й. Г. фон Тюнена, В. Лаунхардта, А. Вебера. Серед особливостей цих теорій виділяють розгляд одного окремо взятого сільськогосподарського чи промислового підприємства; припущення, що дані за всіма факторами розміщення можна зібрати, узагальнити й отримати точну відповідь про оптимальне місце будівництва підприємства (розмі- щення виробництва). Основоположником теорії розміщення промисловості є А. Вебер (18681958), який у праці “Теорія штандорта промисловості” (1909) визначив і проаналізував основні фактори, що впливають на розміщення окремо взятого промислового підприємства, та запропонував основний критерій оптимальності розміщення – мінімізацію сумарних витрат виробництва і збуту. Теорія Вебера побудована на основі спрощених припущень, зокрема, в ній розглядається абстрактна ізольована територія, на якій передбачається наявність усіх необхідних ресурсів,

ігноруються взаємозв’язки між галузями, зовнішня торгівля, диференціація цін на ресурси тощо. Регіональна наука – це напрям зарубіжної теорії розміщення продуктивних сил, який виник у половині 50-х років ХХ ст. і є синтезом багатьох традиційних наук, точніше – теорій просторової організації економіки. Термін “регіональна наука” ввів американський економіст Уолтер Айзард, який вважав, що це поняття є ширшим за регіональну економіку. Регіональна наука повинна

вивчати простір, регіони (райони), локації (місце розміщення) та їх системи. Теорія ринків збуту. А. Льош (19061945) розробив теорію економічного ландшафту (книга “Просторовий порядок економіки”), у якій теоретичні проблеми розміщення господарства розглядалися загалом, у масштабі всієї країни. Учений розробив першу теорію просторової економічної рівноваги та математично обґрунтував ринкове функціонування системи виробників і споживачів, у якій кожна економічна змінна прив’язана до певної точки простору. Основними елементами рівнянь моделі рівноваги є

функція попиту й витрат. В. Кристаллер (18931969) є засновником теорії розселення. Учений створив й обґрунтував теорію “центральних місць”, тобто місць (економічних центрів), які забезпечують навколишній простір (зони збуту)

товарами та послугами. На думку вченого, зони обслуговування і збуту з часом мають тенденцію оформлюватися у правильні шестикутники (бджолині стільники), а вся заселена територія покри- вається суцільними шестикутниками (так звана кристаллерівська решітка). Саме тому мінімізується середня відстань для збуту продукції або поїздок у центри для покупок й обслуговування. Геополітика – це напрям, який досліджує політику держави щодо навколишнього середовища та розглядає проблеми, які виникають внаслідок просторових відносин.