1. «Система шестикутників» Кристалера – Леша. Менша частина вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обґрунтував її емпіричними даними.

Економічні центри, що забезпечують продукцією свою округу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосередженими поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

В.Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шестикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і центральні місця нижчого рангу.

Теорія «штандортів» А. Вебера. Якщо розглядати розташування джерел сировини й споживачів продукції у певних місцях виробництва, то можна знайти точку в просторі, де витрати на перевезення будуть мінімальні. Таку точку А. Вебер вважав оптимальним місцем для розташування виробництва. За наявності двох пунктів сировини та одного пункту споживання він будував трикутник, усередині котрого визначав вихідну точку.

У пунктах A і C знаходяться джерела сировини, у пункті В - споживач готової продукції. Транспортні витрати не залежать від складу вантажу, а лише від його маси й відстані. У таких випадках маси вантажів можна уподібнити до сил і позначити їхні напрями (Rt, Rr Rо). Точка рівноваги Р0 відшуковується за методом побудови паралелограма.

Розташування точки Р0 є ідеальним, якщо враховувати лише сировину й споживача. Якщо ж з’являються нові фактори – наприклад, центр розміщення робочої сили, – то точка Р0 відповідно зміщуватиметься.

2. Регіона́льна полі́тика — 1) сфера діяльності держави щодо управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в просторовому (регіональному) аспекті, тобто пов'язана з взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку. В орбіту регіональної політики включаються такі напрямки:

співвідношення і взаємодія рушійних сил регіонального розвитку (державний, кооперативний, приватний сектори національної економіки; внутрішні і зовнішні фактори і засоби;

співвідношення національного (загальнодержавного) і регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою (рівень регіональної автономії, ступінь централізації планування і управління);

ставлення до завдання підйому економіки відсталих районів, освоєння нових районів і ресурсів;

ставлення до національно-етнічних питань (в умовах багатонаціональної держави);

регіональні аспекти демографічної політики, політики урбанізації, державної політики тощо.

З регіональною політикою тісно пов'язані регіональне планування і програмування. За своєю структурою регіональна політика може бути поділена на окремі складові: економічну, промислову, соціальну, житлову, демографічну, екологічну, науково-технічну та ін. Основні соціально-економічні аспекти в регіональній політиці пов'язані з територіальним поділом праці, формуванням народногосподарських комплексів, економічним районуванням і загальнодержавним плануванням (програмуванням) соціально-економічного розвитку і розміщення продуктивних сил.

2) сфера діяльності регіональної (місцевої) влади щодо управління соціально-економічним розвитком регіону (міста).

5 Факторами РПС наз. Сукупність причин або аргументів що зумовлюють вибір місця,для певних підприемств і їх груп галузей.

Розрізняють такі групи факторів:1.приррода(Навколише середовище)2.Екологічні.3.Технічні(НТР)4.Соціально демографічні.5.Економічні(гроші,політика,якість продукції)6.Історичні(розвиток території)

До принципів РПС відносяться свідома економічна політика, направлена на здійснення пізнаних закономірностей. Найважливіші принципи:

- принцип раціонального розміщення виробництва;

- принцип оптимальності розміщення виробництва;

- принцип збалансованості і пропорційності;

- принцип комплексного розміщення виробництва;

- принцип розміщення підприємств, згідно з раціональними формами

суспільної організації виробництва;

- принцип урахування міжнародного територіального поділу праці;

- принцип збереження економічної рівноваги;

6. ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА

Народногосподарський комплекс України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обліку на своїй території. Для економіки України характерною є диференційована та диверсифікована структура, для якої характерно висока вага важкої індустрії, недостатній розвиток галузей та виробництв товарів народного споживання, наявність галузей забезпечення НТП, розширення та поглиблення внутрішньогалузевих та міжгалузевих виробничих зв'язків. На галузеву структуру значно впливають економічні та природні фактори (рівень розвитку продуктивних сил, елементи зростання виробництва, рівень забезпечення сировинною та паливо - енергетичними ресурсами).

Удосконалення народногосподарського комплексу пов'язане з раціональним використанням природних, матеріальних та трудових ресурсів, інтенсивним розвитком економіки, охороною навколишнього природного середовища.

У галузевій структурі України виділяється машинобудування (38,7 % вартості продукції народогосподарства), харчова промисловість (15,3 %), легка промисловість (12 %).

Структура засобів виробництва складається з співвідношення видобувних та обробних галузей. До видобувних належать видобуток мінерального палива, виробництво електроенергії, видобуток руд чорних та кольорових металів, чірничо - хімічна та мінерально - будівельна сировина, лісозаготівлі, вилов риби та морських продуктів.

Видобувна промисловість має підвищену фондомісткість, на неї припадає 20% основних виробничих фондів, а фондовіддачу має нижчу.

Галузі є однорідними, тобто подібними між собою за призначенням продукції, яка виробляється (галузі паливної промисловості), спільності використовуваної сировини (галузі машинобудування) та за характером технології.

Науково - технічний прогрес посилює динамічність зрушення у структурі промисловості. Існують значні відмінності у територіальній концентрації промислового виробництва між південно - східними та деякими західними і центральними областями, у господарчій структурі яких висока питана вага аграрного сектора економіки.

Потрібні пропорції можна забезпечити на основі удосконалення інвестиційної політики, управління, економії сировини та енергії.

7. Машинобудування — важлива галузь промисловості розвинутих країн світу. Воно значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, а й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного, і насамперед промислового розвитку країни.

Велике значення машинобудування в народногосподарському комплексі визначається тим, що воно виробляє знаряддя праці як для галузей, що виготовляють засоби виробництва (робочі машини і апарати, верстати, технологічне і силове устаткування, контрольно-вимірювальні прилади, технічні засоби автоматики тощо), так і для галузей, які виробляють предмети споживання (ма­шини для сільського господарства, технологічне устаткування для легкої і харчової промисловості і т. п.), а також самі предмети споживання (легкові автомобілі, побутову техніку, телевізори, радіоприймачі, відеотехніку, годинники тощо). Крім того, машинобудування виробляє різноманітне устаткування для будівництва, транспорту, зв'язку, торгівлі, спецобладнання для невиробничих галузей, а також продукцію оборонного призначення.

В розвинутих країнах світу машинобудування, як правило, визначає їх експортний потенціал і забезпечує від 32 до 40% всього експорту.

Машинобудування має багатогалузеву структуру і характеризується створенням спеціалізованих заводів і галузей.

8. Можна спостерігати багато різноманітних наслідків глобалізації, але варто зосередити свою увагу на таких, які міняють глобальні основи життя людства. Такими я вважаю подолання ринковою експансією державних кордонів та формування глобального ринку. Це означає зокрема те, що територіальна експансія держав відступає перед ринковою експансією корпорацій, і те, що державна влада все менше і менше може впливати на процеси глобальної ринкової експансії, які все бульше і більше контролюються глобальними фінансово-спекулятивними структурами. Значення цих змін настільки велике, що можна стверджувати, що історія перестає бути історією держав. Тобто, історія не кінчається, а якраз починається з нового початку. Для істориків відкриваються нові горизонти та можливості побудови нових історичних концепцій глобального гатунку. Але не треба також забувати і про локальні зміни: зростання ролі спільнот, які поступово беруть в свої руки визначення форм суспільного життя та напрямків суспільних дій, зокрема дій, спрямованих на захист прав спільнот та окремих громадян проти свавілля ретроградної державної влади. Яскравим прикладом є події в Тібеті та їх глобальний відгук з приводу естафети олімпійського вогню, що є маніфестацією глобальної громадянської волі сучасних людей.

10. Економічні напрямки зумовлені роллю економічних інтересів у житті людей і, відповідно, в управлінських процесах. Можливості придбання і розширення особистої власності, свобода підприємництва, діючі в суспільстві матеріальні стимули, характер і рівень оплати праці, інші економічні явища завжди привертають увагу людей, оперуючи ними. Враховуючи це, органи державної влади можуть багато чого домогтись у реалізації цілей і функцій державного управління.

Соціально-політичні напрямки пов'язані з умовами праці, побуту, дозвілля людей, наданням їм соціальних послуг, залученням у процес владовідносин, розвитком громадської і політичної активності. Вони впливають на соціально-політичні інтереси людей, їх статус у суспільстві, можливості вільної самореалізації. Поглиблення демократизму держави об'єктивно веде до зростання ролі цієї групи методів.

Морально-етичні методи займають одне з чільних місць і ґрунтуються на зверненнях до гідності, честі та совісті людини. Вони включають заходи виховання, роз'яснення і популяризації цілей та змісту управління, засоби морального заохочення і стягнення, врахування психологічних особливостей характеру і орієнтації людини. їх зміст полягає в тому, щоб виробити і підтримати певні переконання, духовніцінності, моральні позиції, психологічні установки щодо управління і тих дій, які необхідні для його здійснення.

11.Інструменти реалізації державної регіональної політики Ефективна реалізація державної регіональної політики визначається системою заходів правового, економічного, фінансового, організаційного, інформаційного, освітнього та іншого характеру. Система заходів з реалізації державної регіональної політики базується на оцінці та якісному прогнозуванні та програмуванні розвитку регіонів, основною ціллю яких є визначення пріоритетів регіонального розвитку, забезпечення максимального використання конкурентних переваг та мінімізації негативних факторів, а також узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів. Для цього застосовується: 1)у сфері фінансово-економічного забезпечення    *бюджетне планування - коротко-, середньо- та довгострокове;    * бюджетне вирівнювання, що надає можливість гарантування державою соціальних стандартів;    * спрямування цільових трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам на вирішення пріоритетних завдань сталого розвитку регіонів;    * забезпечення стабільних джерел надходжень до бюджету розвитку всіх місцевих бюджетів на довгостроковій основі;    * прямі державні інвестиції на реалізацію проектів, спрямованих на розбудову та модернізацію інфраструктури;    *окремі бюджетні програми стимулювання розвитку регіонів;    * державна підтримка на конкурсних засадах програм та проектів регіонального та місцевого розвитку на умовах спільного фінансування; 2) у сфері підвищення конкурентоспроможності територій та сприяння інноваційному розвитку     * удосконалення регіонального стратегічного планування та робіт з планування територій, узгодження регіональних стратегій розвитку з цими роботами та цілями державної регіональної політики, здійснення бюджетного планування відповідно до стратегічних пріоритетів;    * підтримка проектів підвищення конкурентоспроможності регіонів;    * створення сприятливих умов для проривного зростання найбільш інвестиційно привабливих територій при недопущенні подальшого зростання міжрегіональних диспропорцій;    * сприяння формуванню в регіонах кластерів - об'єднань споріднених підприємств, виробництв, організацій - з метою системного підвищення їхньої сукупної ефективності;    * сприяння залученню зовнішніх та внутрішніх інвестицій;    * сприяння створенню та забезпечення державної підтримки технопарків, технополісів, центрів трансферу технологій, розвитку інноваційної інфраструктури;    * виділення відповідно до законодавства та інфраструктурне облаштування земельних ділянок за рахунок спільного фінансування місцевого та державного бюджетів для розміщення на конкурсній основі інвестиційних проектів;    * стимулювання інноваційної спрямованості розвитку підприємництва, венчурного бізнесу, запровадження ефективного механізму правової, фінансової, організаційної, кадрової та освітньої підтримки перспективних інноваційних проектів;    * підтримка інфраструктури розвитку малого і середнього підприємництва, особливо у сільській місцевості;    * кредитно-гарантійні механізми підтримки суб'єктів підприємництва;    * сприяння широкому впровадженню енергозберігаючих технологій та використання місцевих відновлювальних джерел енергії, в першу чергу біопалива, рослинної сировини, теплових насосів, інших сучасних технологій шляхом державної підтримки відповідних програм;    * розроблення та реалізація державних та регіональних програм відновлення родючості та охорони земель, насамперед через використання сучасних протиерозійних заходів, збільшення виробництва та внесення у ґрунт органічних добрив;    * соціальна, економічна та екологічна реабілітація проблемних територій, поступова реструктуризація економіки з пріоритетним розвитком малоресурсоємних, високотехнологічних, екофільних видів діяльності у цих територіях;    * збереження та ефективне використання природної і культурної самобутності території; 3)у сфері інституційного забезпечення    * запровадження електронного урядування;    * публічно-приватне партнерство;    * формування та підтримка мережі інституцій регіонального розвитку, законодавче визначення статусу та напрямів діяльності агенцій регіонального розвитку на засадах публічно-приватного партнерства;    * реалізація державної регіональної політики на основі партнерських взаємовідносин між центром та регіонами з метою концентрації зусиль та ресурсів для вирішення проблем розвитку регіонів через узгодження державних та регіональних стратегічних пріоритетів на довгострокову перспективу на основі угод щодо регіонального розвитку, програм подолання депресивності регіонів та інших інструментів, що сприяють регіональному розвитку; 4)у сфері інтеграції регіонів та партнерства    * державна підтримка міжрегіональних проектів, спрямованих на вирішення спільних проблем соціально-економічного розвитку регіонів;    * стимулювання міжнародної співпраці, забезпечення пайового державного фінансування програм та проектів розвитку транскордонного співробітництва;    * сприяння розвитку співробітництва в межах європейських регіональних структур;    * сприяння розвитку внутрішнього туризму, культурних обмінів між регіонами, обмінів студентами між навчальними закладами, розташованими у різних регіонах;    * запровадження в навчальні плани загальної середньої освіти програми відвідування школярами різних регіонів України;    * запровадження у системі підготовки та перепідготовки кадрів державних службовців їх обов'язкового стажування в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування в різних регіонах України;    * запровадження в практику міжрегіональної ротації кадрів;    * створення системи підготовки та перепідготовки кадрів для органів місцевого самоврядування на основі загальнодержавних програм;    * забезпечення в навчальних програмах, підручниках та в учбовому процесі гармонійного поєднання завдань з формування місцевого та загальнонаціонального патріотизму;    * підтримка міжрегіональних, культурологічних, етнічних фестивалів, виставок, свят, інших масових заходів, спрямованих на зближення та порозуміння регіональних спільнот;    * підтримка організацій громадянського суспільства, діяльність яких спрямована на забезпечення місцевого та регіонального розвитку та сприяє залученню громадян до процесу міжрегіонального співробітництва та міжрегіональних обмінів;    * співпраця з міжнародними та іноземними організаціями, програмами та фондами, що сприяють регіональному розвитку. 12. У металургійний комплекс входять чорна і кольорова металургія, які охоплюють усі стадії технологічних процесів: від добування та збагачення сировини до одержання готової продукції у вигляді чорних і кольорових металів та їх сплавів. Металургійний комплекс – це взаємообумовлене поєднання наступних технологічних процесів:

– добування і підготовка сировини до переробки (добування, збагачення, агломерування, одержання необхідних концентратів та ін.);

– металургійна переробка – основний технологічний процес з одержання чавуну, сталі, прокату чорних і кольорових металів, труб та ін.;

– виробництво сплавів;

– коксохімічне виробництво;

– утилізація відходів основного виробництва й одержання з них вторинних видів продукції.

Металургійний комплекс – основа індустрії. Чорні метали називають хлібом промисловості. Чорні та кольорові метали широко використо-вуються в машинобудуванні, будівництві, транспорті й усіх без винятку галузях народного господарства, витримуючи гостру конкуренцію з боку пластмас, кераміки та інших сучасних матеріалів. Та на противагу недалекому минулому, нині вже за рівнем виробництва чавуну, сталі і прокату не судять про економічну могутність країни.

Винятково велике комплексо- та районоутворююче значення металургійного комплексу в територіальній структурі господарства України. Він відіграє відчутну роль у міжнародному поділі праці. Частка неблагородних металів та виробів складає 30% експорту України. Та з погляду на міжнародний попит необхідно поліпшити якість металопродуктів, забезпечивши їх конкурентоспроможність на дуже вимогливому світовому ринку, збільшити частку електросталі та феросплавів, труб тощо.

Кольорова металургія в Україні, порівняно з чорною, менш розвинена, в першу чергу через відсутність розвіданих до промислових категорій сировинних ресурсів. У добу НТР кольорові метали посідають особливе місце серед мінеральних ресурсів. Нові й новітні галузі промисловості – радіотехніку, електротехніку, авіаційну, електроніку – неможливо уявити без цих металів. 

В останні роки металургійний комплекс переживає глибоку кризу, викликану засто-совунням застарілих технологій, низьким технічним рівнем, перебоями у постачанні підприємств коксівним вугіллям, металобрухтом, електроенергією, недостатньою фінансовою забезпеченістю впровадження необхідних інновацій. Основна лінія подальшого розвитку комплексу – модернізація та реконструкція металургійного устаткування, удосконалення та зміна виробничих відносин в умовах ринку.

13. Регіональна економіка – це система суспільних відносин, яка історично склалась в межах областей держави, являє собою сукупність взаємопов’язаних папок і зв’язків, які забезпечують її стійкість та цілісність на макро- та мікрорівні. Регіональна політика у вузькому значенні – це комплекс галузей з виробництва товарів та надання послуг. широкому значенні – це система виробничих відносин, форм та методів організації виробництва, комплексного управління регіоном.Головне її завдання полягає в обґрунтуванні шляхів удосконалення територіальної (просторової) організації суспільства: особливостей формування територіально-виробничих комплексів у конкретних умовах. Вона дає науково обґрунтоване уявлення про характер взаємодії суспільства й природи, про форми і тенденції розвитку територіальної організації суспільства у значних територіальних масивах – регіонах.Предметом дослідження є особливості та закономірності просторової організації суспільства і його складових на рівні регіонів світу. Вивчення соціально-економічних процесів у територіальному вимірі передбачає розгляд їх із позицій розміщення, взаємо розташування, взаємодії та просторових відносин, причинно-наслідкових зв’язків. Метод дослідження науки – система прийомів і способів пізнання її загальних закономірностей та вивчення конкретних об’єктів, явищ і процесів. До методів досл. належать історичний, картографічний, порівняльний, методи спостережень, системного аналізу, статистичний, економічного районування та ін. А такох охоплює методи економіко-математичні, дистанційних спостережень, геоінформаційний.

14. Пріорітети економічного розвитку регіонів

Соціально-економічні процеси та тенденції у регіонах формуються на основі загальноекономічних тенденцій у державі з урахуванням регіональних особливостей. Відповідно до динаміки соціально-економічного розвитку регіонів упродовж останніх 13 років можна виділити два основних етапи: період тривалої загальноекономічної кризи (1991-2000) та період економічного зростання (з 2001 року до нинішнього часу). Кожен з цих етапів характеризується особливими чинниками, тенденціями та переважаючими проблемами соціально-економічного розвитку регіонів.

Проведений аналіз розвитку регіонів у 2002-2003 роках свідчить про зростання практично в усіх регіонах обсягів промислового виробництва, обсягів інвестицій в основний капітал, рівня реально ї заробітної плати тощо. При цьому спостерігається позитивна тенденція вищих темпів економічного зростання у менш розвинених регіонах. Темпи приросту основних макроеконом ічних показників у 2003 р. Зокрема у 2002 році приросту промислового виробництва досягнуто в 26 регіонах (крім Автономної Республіки Крим), приросту сільськогосподарського виробництва - в 16 регіонах, приросту інвестицій в основний капітал - у 22 регіонах. Посилення інвестиційної спрямованості регіонального розвитку відбулося у 19 регіонах, в яких приріст інвестицій суттєво випереджав зростання виробництва. Найбільшого приросту обсягів капітальних вкладень досягнуто в Житомирській (54,9 %), Миколаївській (35,3 %), Чернівецькій (30,7 %), Черкаській (29,9 %), Львівській (26,8 %), Полтавській (23,7 %) областях.

Виходячи з цього, на сьогодні державна політика України щодо регулювання регіонального розвитку має бути спрямована на збереження і посилення позитивних тенденцій економічного зростання та покращання соціального становища громадян у регіонах. Підгрунтям такої політики має стати мобілізація і нарощення ресурсного потенціалу регіонів як основи зміцнення їхньої конкурентоспроможност і, підвищення ролі ендогенних чинників забезпечення економічного зростання.

15. Класифікація країн за рівнем економічного розвитку. Головним критерієм цієї класифікації є показник валового національного продукту (ВНП), абсолютний рівень якого відображає економічний розвиток країни та її питому вагу у світовому економічному просторі.

Найвищий абсолютний рівень ВНП мають (у млрд. дол. США): США (12 360 000), Китай  (8 859 000), Японія (4 018 000), Індія (3 611 000), ФРН (2 504 000), Велика Британія (1 830 000), Франція (1 816 000),Італія (1 698 000), Росія (1 589 000), Бразилія (1 156 000).

Абсолютна величина ВНП характеризує економічний потенціал країни, який залежить від кількості населення. Тому в першу десятку потрапили Китай і Бразилія.

Об’єктивнішим показником соціально-економічного стану будь-якої країни є ВНП в розрахунку на душу населення.

За останні 50 років ВНП на одного мешканця зріс більш ніж утричі. До країн світу з найвищим рівнем ВНП на душу населення належать: Люксембург (65900 дол. США), ОАЕ (45200), Норвегія (42800), США (41600), Ірландія (41100), Ісландія (35700), Данія (34800), Сан-Марино (34600), Канада (33900), Австрія (32500), Швейцарія (32200), Японія (31600), Австралія (31600), Бельгія (31100), Фінляндія (31000).

ООН проводить межу між розвинутими країнами й  країнами, що розвиваються, за рівнем ВНП на душу населення в розмірі 6000 доларів США. З урахування цього показника у 1997 р. Південна Корея, Сінгапур, Тайвань були переведені ООН до категорії розвинутих країн.

Найнижчий рівень ВНП на душу населення мають найбіднішими країнами світу: Ємен, Мадагаскар, Ліберія, Ефіопія (по 900 дол. США), Сьєра-Леоне, Гвінея-Бісау, Східний Тімор, Афганістан (800), Танзанія, Демократична Республіка Конго, Бурунді (700), Сомалі, Соломонові Острови, Малаві, Коморські Острови (600).

Сьогодні існує багато варіантів типологій країн світу за рівнем соціально-економічного розвитку. Використовують різні методики та різноманітні критерії об’єднання країн у типологічні групи.