28. Суть та значення маржинальної соб-ті. Порядок формування соб-ті за методом «директ-кост»

За повнотою включення у соб-ть продукції методи обліку витрат та калькулювання продукції под. на сис-му обліку повних витрат та сис-му обліку неповних (змінних) витрат – директ-костинг.

Сис-ма упр-го обліку директ-кост (ДК) надає інф-ю у вигляді даних про калькулювання соб-ті продукції на основі змінних витрат; була вперше застосована в США та ін. капіталістичних країнах на промислових під-х для отримання інф-ї про витрати на виготовлення продукції та її реалізацію.

ДК – це сис-ма обчислення соб-ті лише на основі прямих змінних вир-чих витрат; базується на розподілі всіх витрат по віднош до обсягу вир-ва на постійні і змінні.

Виробнича соб-ть виготовленої і реалізованої продукції формується лише із змінних виробничих витрат, які знаходяться у прямій залежності від процесу організації вир-ва. За способом віднесення їх на соб-ть продукції вони є прямими, тому їх легко можна нормувати на 1-цю продукції. За змінними витратами оцінюється також залишки ГП на складі на початок і кінець зв періоду, а також НВ.

Постійні витрати не пов’язані безпосередньо з виробничим процесом і тому не включаються до соб-ті, а збираються на окремому рах-ку і по закінченні зв періоду повністю (без розподілу за видами продукції) списуються на зменшення прибутку від реалізації продукції у зв періоді.

Схема: Витрати: 1) Виробничі: а) матеріальні: змінні і постійні; б) трудові: змінні і постійні; в) накладні: змінні і постійні –– змінні витрати формують виробничу соб-ть продукції, а постійні зменшують величину прибутку. 2) Невиробничі: а) адміністративні; б) на збут; в) ін. операційні.

Однак, складність методу точного розподілу витрат полягає в тому, що витрати, які є змінними в одному випадку, в ін. можуть бути постійними. Відмова від розподілу прямих витрат дозволяє уникнути використання умов-них баз та коеф-в розподілу,які призводять до викривлення співвідношення доходів і витрат, що може привести до помилок в прийнятті упр-х рішень.

Кожен підприємець здійсн класифікацію виробничих витрат на свій розсуд, що дає можливість маневрувати звітними даними за рахунок свідомого віднесення частини змінних витрат до постійних, оскільки в сис-мі ДК постійні витрати зменшують суму одержаних доходів.

Осн ознаки ДК: 1) собівартість калькулюється тільки на основі прямих змінних виробничих витрат; решта витрат – постійних виробничих і невиробничих покривається за рахунок загального доходу фірми; 2) управлінський і фінансовий облік інтегровані – полягає у об’єднанні записів на рах-х УО і ФО, тому всі внутр. операції УО відображу в Гол книзі; 3) в процесі калькулювання визначається марж дохід – різниця між дохо-дом від реаліз продукції та змінними витратами або сума постійних витрат і прибутку.

Етапи формування соб-ті за методом ДК: 1) класифікація витрат на постійні і змінні; 2) калькулювання соб-ті продукції, 3) обчисл внеску на покриття; 4) від-несення постійних витрат до витрат періоду; 5) формув. звіту про прибутки і збитки.

Порядок складання звіту: 1) визначення виробничого марж доходу: дохід від реалізації – змінні виробничі витрати; 2) визначення марж доходу вцілому по під-ву: виробничий марж дохід – невиробничі змінні витрати; 3) визначення чистого прибутку під-ва: заг сума марж доходу – сума постійних витрат.

Осн варіанти ДК: простий і розвинутий.

Принципи простого ДК: – групування витрат на змінні і постійні; – визначення соб-ті на основі змінних витрат; – постійне співставлення змінної соб-ті з ціною реалізації та визначення марж доходу; – відшкодування (покриття) постійних витрат за рахунок марж доходу. !!! При плануванні програми вир-ва необхідно, в першу чергу, включити ті види продукції, які мають більшу суму покриття, що забезпечує максимальну величину прибутку.

Розвинутому ДК хар-не визначення напівмаржі (маржа постійна), яка хар-є внесок кожного продукту на покриття аг постійних витрат та формування ФР.

Переваги ДК: 1) дані про соб-ть, обсяг, прибутки, необхідні для цілей планування прибутку, завжди можна отримати з регулярної звітності. Отже, кер-ву не потрібно вес-ти паралельно два розрахунки для пов'язання їх один з одним; 2) прибуток за певний період не змін під впливом постійних накладних витрат при зміні залишків запасів; 3) звіти про витрати вир-ва і доходи, складені за сис-ю директ-костинг, в більшій мірі відповідають інтересам кер-ва фірми, ніж ті які складені за системою розподілу витрат між виробами; 4) підкреслюється вплив постійних витрат на прибуток, оскільки загальна сума цих витрат за даний період відображається у звіті про доходи; 5) по-казники марж доходу дозволяють оперативно оцінити вироби, виходячи з базових кри-теріїв – території, яку вони займають, категорій замовників тощо; 6) директ-костинг об'єднує такі ефективні засоби контролю, як стандарт-кост і гнучкі бюджети; 7) система директ-костинг оцінює запаси відповідно до поточних витрат, необхідних для виготовлення виробів.

Недоліки ДК: 1) основні труднощі полягають у виділенні постійних витрат; 2) при переході від системи повного розподілу витрат до системи директ-костинг виникають серйозні проблеми у визначенні суми прибуткового податку.

Калькулювання соб-ті за неповними витратами. При використанні ДК не всі витрати включаються до соб-ті продукції зв періоду. Постійні витрати не утворюють елементів соб-ті. Вони як витрати даного періоду списуються на рах-к отриманого прибутку протягом того періоду, в якому були понесені.

Маржинальна (обмежена, неповна) соб-ть – це виробнича соб-ть, яка хар-є рівень прямих змінних витрат, які припадають на 1-цю продукції. Маржинальна соб-ть у практиці роботи під-в використовується, як правило, з метою визначення мінімально допустимої ціни на продукцію, роботи і послуги, що реалізуються.

3. Хар-ка основних об’єктів упр-го обліку. Користувачі інф-ї обліку.

Об’єкти упр-го обліку за своїм призначенням та змістом умовно можна поділити на 2 групи: 1) оборотні та необоротні активи під-ва, які забезпечують його дія-ть, довгострокові та поточні зобов’язання під-ва, ВК, доходи, витрати та фін результати; 2) господарські процеси та їх результати: заготівельно-постачальницька дія-ть, виробнича дія-ть, фінансово-збутова дія-ть, організаційна дія-ть.

Користувачі облікової інф-ї: 1) зовнішні: інвестори, акціонери, постачальники, кредитори, державні органи, податкова служба (забезпечуються інф-єю, яка хар-є результати, яких досягло під-во за минулі роки); 2) внутрішні: керівники різних рівнів упр-ня (забезпечуються інф-єю на всіх рівнях для прийняття поточних рішень та рішень, які пов’язані з майбутньою дія-тю).

7. Хар-ка затрат періоду та затрат на продукцію. Хар-ка прямих і непрямих витрат.

В УО в основу класифікації витрат покладено основний принцип: «різні витрати для різних цілей».

За визначенням відношення до собівартості продукції витрати класифікують на витрати на продукцію та витрати періоду. За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяють на прямі і непрямі.

Витрати періоду - це витрати, які не включаються у виробничу собівартість і розглядаються як витрати того періоду, в якому вони були здійснені. Це адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

Витратами звітного періоду визнається зменшення А-в або збіль­шення З, що приводить до зменшення ВК за умо­ви, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені.

Витрати визнаються витратами періоду одночасно з визнанням до­ходу, для отримання якого вони були зроблені. Витрати, які неможливо прямо пов'язати з доходом певного періоду, відображу. в складі ви­трат того періоду, в якому вони були зроблені.

До витрат на збут належать: • витрати на персонал, що забезпечує збут; • витрати на рекламу та дослідження ринку; • витрати на відрядження, пов'язані зі збутом; • витрати на утримання приміщень та обладнання відділу збуту, скла­дів тощо; • витрати пакувальних матеріалів та на ремонт тари; • витрати на транспортування продукції; • надання знижок покупцям; • післяпродажне обслуговування клієнтів.

До адміністративних витрат відносять: - загальні корпоративні витрати; – витрати на персонал офісу; – витрати на утримання приміщень та обладнання офісу; – гоно-рари за професійні послуги; – витрати на зв язок; – амортизація нематеріальних активів; – інші загальногосподарські витрати.

Ін операц витрати: • витрати на дослідження та розробки; • соб-ть реалізованих вир-чих запасів; • витрати на сумнівні (безнадійні) борги; • витрати на операційну оренду активів; • витрати від операційних курсових різниць; • нестачі і втрати від псування цінностей; • визнані штрафи, пені, неустойки; • ін витрати операц дія-ті.

Витрати на продукцію – це витрати, пов’язані з виробництвом або придбанням товарів для реалізації. У виробничій сфері до таких  витрат належать всі витрати, пов'язані з функцією виробництва продукції, що формують її історичну собівартість. (сировина і матеріали, заробітна плата виробничих робітників і відрахування з неї, амортизація верстатів тощо). У торгівельному підприємстві витратами на продукцію є чиста вартість придбання товарів для реалізації.

Витрати на продукцію, на відміну від витрат на обліковий період, розподіляються на витрати, необхідні для розрахунків прибутку і витрат, що становлять вартість запасів (готова продукція на складі, відвантажені товари тощо). Такий розподіл пояснюється тим, що продукція може бути реалізована через деякий час після її виробництва. Тому витрати на продукцію ще називають "запасомісткими витратами".

Витрати періоду відразу ж враховують при обчисленні прибутку в період їх здійснення. Їх називають "незапасомісткими".

Поділ витрат на прямі та непрямі ґрунтується на можливості безпосереднього зарахування витрат на об'єкт витрат - продукцію, підрозділ, проект.

Прямими витратами називають економічно однорідні витрати, які пов'язані з одним об'єктом витрат і економічно доцільним шляхом на основі даних первинних документів можуть бути віднесені безпосередньо на цей об'єкт. До них належать витрати: на сировину та основні матеріали (прямі матеріали); заробітну плату робітників основного виробництва (пряма оплата праці); амортизацію устаткування; ліцензії на виробництво певної продукції.

Непрямі витрати – це витрати, які пов'язані з декількома об'єктами витрат і можуть бути розподілені між ними лише за допомогою спеціальних методик (з використанням бази розподілу). До них належать витрати на утримання і експлуатацію машин та обладнання, на підготовку та освоєння вир-ва, втрати від браку, загальновиробничі, адміністративні та ін. витрати.

Віднесення витрат до прямих і непрямих залежить від того, що є об'єктом витрат. Одні й ті ж самі витрати можуть бути одночасно прямими або непрямими щодо різних об'єктів.

11. Хар-ка і склад виробничої соб-ті. Основні елементи калькулювання соб-ті продукції.

Виробнича собівартість продукції - це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на виробництво продукції, виконані роботи та надані послуги.

До виробнич соб-ті входять: – прямі мат. витрати; – прямі витрати на оплату праці; – ін прямі витрати; – змінні загальновиробничі та постійні загальновиробничі витрати.

На практиці на під-х для цілей ФО використовується класифікація витрат наведена в П(с)БО 16 «Витрати», а для внутрішньогосподарського планування обліку і калькулюван-ня соб-ті продукції –класифікація витрат відповідно до Методичних рекомендацій за формуванням соб-ті продукції на під-х, які розроблені для різних галузей.

За економічним змістом витрати класифікуються за елементами та статтями.

Стаття витрат – це сукупність витрат, для якої хар-на однорідність їх цільового використання. Групування витрат за статтями дає змогу: – визначити роль окремих статей витрат у формуванні соб-ті; – здійснити планування як обсягу випуску кон-кретного виду продукції, так і окремих статей витрат на його вир-во; – одержувати інф-ю для розробки заходів, спрямованих на зниження соб-ті продукції; – визначити соб-ть 1-ці продукції. До статей калькуляції виробничої соб-ті відносять: – сировина і матеріали; – купівельні напівфабрикати і комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого хар-ру сторонніх під-в; – паливо й енергія на технологічні цілі; – зворотні відходи (вираховуються); – основна з/п; – додаткова з/п; – відрахування на соціальні заходи; – витрати на утримання та експлуатацію устаткування; – загальновиробничі витрати; – втрати від браку; – ін виробничі витрати; – попутна продукція (вираховується). До наведеної типової калькуляції під-во може вносити зміни з урахуванням особливостей своєї діяльності.

Елемент витрат – це сукупність економічно однорідних витрат; є однаковою для всіх галузей ек-ки, групування здійснюється незалежно від цільового спрямування витрат та місця їх виникнення. Це групування важливе для ФО і вказує, що саме витрачено на вир-во продукції, яке співвідношення окремих елементів у загальній сумі витрат. Це грепування використовується під час складання розділу ІІ Звіту про ФР.

В Укр згідно П(с)БО 16 встановлено єдиний для всіх під-в перелік економічно однорідних елементів витрат:

До складу елемента «Матеріальні витрати» включаються вартість витрачених у виробництві: сировини і основних матеріалів; покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів; палива і енергії; будівельних матеріалів; запасних частин, тари і тарних матеріалів; допоміжних та інших матеріалів.

До складу елемента «Витрати на оплату праці» включаються заробітна плата за окладами і тарифами, премії і заохочення, компенсаційні виплати, оплата відпусток та іншого невідпрацьованого часу, інші витрати на оплату праці.

До складу елемента «Відрахування на соціальні заходи» включаються: відрахування ЄСВ та відрахування на інші соціальні заходи.

До складу елемента «Амортизація» включається сума нарахованої амортизації основних засобів, нематеріальних активів та інших необоротних матеріальних активів.

До складу елемента «Інші операційні витрати» включаються витрати операційної діяльності, які не ввійшли до складу вищенаведених елементів, зокрема витрати на відрядження працівників цехів, на послуги зв’язку, на виплату матеріальної допомоги та ін.