ГОСЫ ПО КПУ

1. Конституціоналізм як загальна теорія конституційного права.

Суть конституціоналізму. Конституціоналізм – це теорія і практика конституційного будівництва. Він ставить собою особливу систему конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет.Таким чином, конституціоналізм поняття значно ширше ніж сама конституція. Важливою складовою конституціоналізму є теорія, у відповідності з якою провадиться конституційне будівництво, формуються найважливійші суспільні та державні інститути. Конституціоналізм уособлює передові фінансові, політичні, економічні ідеї, які виступають фактором суспільного прогресу.Конституціоналізм, є так би мовити ьбарометром прогресу і розвитку всього суспільства. Конституціоналізм є складне системне утворення з властивими йому структурними і функціональними характеристиками не можна ототожнювати з конституційним законодавством чи процесом його реалізації.Елементами конституціоналізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість. Конституція, це таке явище, яке постійно розвивається і вдосконалюється. Тому її суть(конституції) не можна розглядати як щось застигле та незмінне.

2. Система конституційного права.

Система конституційного права - е системою інститутів і норм конституційного права Це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У заг. вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьої відносно самостійних, але надзви­чайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його ін.втитутів і норм.

3. Предмет конституційного права.

Основним предметом регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України. Такі відносини опосередковуються правовими нормами, які складають зміст найважливійших джерел КП. Предмет КП опосередковує собою чотири групи суспільних відносин. 1) Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу. Суверенітет народу – це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй теритрорії. Суверенітет буває реальним і потенційним

2) Відносини які опосередковують будівництво, устрій держави як організації влади народу і для народу. Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числи за рахунок авторитарних методів, які передбачають нав»язування волі суб»єкта влади, застосування в разі потреби примусу. 3) Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави. Головним з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженності. 4) Відносини, що визначають характер зв»язків між державою і конкретною особою. Це: а) відносини громадянства б) відносини фундаментальних прав України в) відносини гарантій реалізації прав і свобод г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.

4. Джерела галузі конституційного права України. Місце закону в системі джерел галузі конституційного права.

Поняття і види джерел конституційного права.

Джерело права – це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворює право (як волю) в об’єктивовану реальність.

Джерел права. Це акти-документи, традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права (відповідно – систему джерел галузі права). Все це повною мірою стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему джерел.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя – надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відносини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного і адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади. Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. І це цілком природно, оскільки конституційне право – найбільш “політизована” галузь національної системи права.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини – відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми.

І нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела (наприклад, відносини власності), політичні (програми і платформи діяльності політичних партій, інші документи політичного характеру), соціальні (соціальна діяльність класів, соціальних груп, громадських об’єднань), соціально-психологічні (різноманітні психологічні установки, мораль).

У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють надзвичайно складну як за структурою, так і за змістом динамічну систему, елементами якої є акти, що містять конституційно-правові норми. Множинність конституційних відносин та різноманітність їх об’єктів обумовлюють різні види правових приписів, а відтак – різноманітність видів джерел конституційного права.

5. Конституційно-правові норми: поняття, види та особливості.

Конституційно-правові норми, їх особливості. Конституціцйно-правові норми – це встановлені чи санкціановані державою правила, які визначають поведінку учасніків конституційно-правових відносин. Вони становлять особливий різновид норм системи національного права. Їм властиві риси притманні всім нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються державою. Мають державно-владний характер, є формально визначеними, загальнообо”язковими правилами поведінки, закріплюються в правових актах що видаються компетентними державними органами. Мають двосторонній характер, тобто втсановлюють не тільки права, але й обов”язки учасників правовідносин, передбачають наявність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники, визначають можливість багатоваріативної поведінки, мають ситуаційний характер, є цілеспрямованими і гарантованими. Норми КП, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з”єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні характеристики, напрями вдосконалення і розвитку.Особлива юридична природа, зміст, найвища юридична сила, найбільша стабільність у порівняння з іншими галузями права, підвищенний рівень охорони з боку держави, прямий характер їх дії, особливий механізм реалізації та специфіка їх структури – найважливіші ознаки конституційно-правових норм.

Види конституційно-правових норм. Класифікація норм конституційного права – це розподіл їхна групи в залежності від того чи іншого критерію. Найбільш поширеною є класифікація конституційно=правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уявлення про який нам дає система(зміст) Конституції. Відповідно з цим усі норми можна поділити на кілька груп: 1) Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України.Ці норми проголошують Україну як суверенну і незалежну, демократичну, правову, соціальну державу єдиним джерелом влади в якій є народ і конституційний лад. 2) Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини й громадянина. 3) Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення(вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії. 4) Четверта група – норми які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, влади Президента України, самоврядування тощо. 5) П»ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-теритроіального поділу, статус Автономної Республіки Крим. В залежності від змісту норми конституційного права поділяються на процесуальні та матеріальні. Серед конституційних норм немало спеціалізованих норм: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших

6. Конституційно-правові відносини і їх особливості.

Поняття і види конституційно-правових відносин.

Конституційні відносини є результатом дії норм конституційного права, хоча це зовсім не значить, що такі відносини виникають безпосередньо з цих норм: основою їх виникнення є безпосередня практична діяльність суб’єктів конституційного права.

Конституційно-правовим відносинам властивий цілий ряд специфічних ознак, які відрізняють їх від відносин інших галузей права.

Найбільш характерними ознаками конституційно-правових відносин є такі особливості:

1. Це найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом країни.

2. Це різновид політико-правових відносин, оскільки предметом їх правового регулювання є політика, тобто та сфера життєдіяльності суспільства, яка зв’язана з державною владою, з боротьбою різних політичних партій, соціальних груп за завоювання і здійснення влади.

3. Їм властиве особливе коло суб’єктів, головною ознакою яких є реалізація державно-владних повноважень в основному шляхом нав’язування своєї волі.

4. Для них характерний особливий спосіб реалізації прав і обов’язків учасників відносин.

5. Особливістю конституційно-правових відносин є й те, що вони виникають і реалізуються у сфері власне державної діяльності як такої.

Класифікація конституційно-правових відносин має і теоретичне, і практичне значення.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових відносин за їх суб’єктами. І це не випадково, оскільки суб’єкт – головна фігура в правовідносинах. Коло суб’єктів конституційного права визначається і закріплюється нормами цієї галузі. Розрізняють суб’єкти права і суб’єкти правовідносин.

Суб’єкт конституційного права – це встановлений конституційними нормами адресат (носій), який може мати юридичні права і нести відповідні обов’язки. Він має конституційно-правову правоздатність або деєздатність.

Суб’єкт конституційно-правових відносин – це володар конституційно-правової правоздатності, який реалізує її безпосередньо в даних відносинах.

7. Конституційний закон як джерело конституційного права

Конституція України – основне джерело конституційного права України.

Система конституційного права – конструкція суб’єктивна, результат певної розумної діяльності людей. Система Конституції є менш суб’єктивним явищем, її основи об’єктивно зумовлені історією, досвідом.

Неоднаковий характер розміщення інститутів Конституції та галузі права. Так, інститути конституційно-правової відповідальності виконавчої влади, “розкидані” по всьому тексту Конституції, є ні чим іншим, як інститутами галузі права.

Конституція України на найвищому законодавчому рівні закріплює відносини, що виникають і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу України. І це закономірно, оскільки Конституція має абсолютну вищу юридичну силу, а всі інші акти повинні беззастережно їй відповідати.

Безумовно, Конституція – особливий акт в системі джерел конституційного права. Конституція – це акт установчого характеру, акт установчої влади, який започатковує підвалини, основи конституційного ладу, на ґрунті якого будуються і функціонують усі інші відгалуження влади.

З одного боку, Конституція – це надзвичайно постійний, стійкий політико-правовий документ, про що свідчить, зокрема, порядок зміни її положень. Державознавці з цього приводу кажуть про “жорсткість” Конституції.

З іншого – Конституція не може враховувати розвиток суспільних відносин. Консерватизм Конституції – явище небажане, оскільки перетворює її в гальмо соціального прогресу. Життя владно вимагає вчасного внесення змін і доповнень до Конституції. Завдання полягає в дотриманні раціонального співвідношення між стабільністю і динамізмом Конституції.

8. Закони України та нормативно-правові акти виконавчої влади як джерела конституційного права.

Поняття, види і роль закону в системі джерел конституційного права.

Закон у широкому розумінні – це втсановлені державою загальнообов»язковів правила. У юридичному значенні закон – це нормативн-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу(референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в сисетмі законодавства України. Конституційні хзакони – особливі нормативні акти в системі украаїнського законодавства, якіза своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулюванна та юридичною силою, займають після конституції особливе місце, так бі мовити розвивають її, продовжують.Конституційний закон має таки специфічні властивості та ознаки, які ставлять його над іншими «звичайними» законами-це насамперед, предмет правового регулювання, яким є основоположні суспільні відносини, що визначають найголовнійші соціально-економічні та політичні характеристики суспільства. Функція Конституційного закону-законодавче оформлення таких відносин у вигляді провідних державно-правових принципів та інститутів.Комплексність КЗ-одна з його визначальних рис.До свого складу вони інкорпорують норми багатьох галузей права.Типовим у цьому відношені є закон «Про громадянство України» який містить норми цивільного, сімейного, коснтитуційного і міжнародного права.

9. Акти Всеукраїнського референдуму та їх юридична природа.

Закони України , як вже зазначалось , можуть бути прийняті народним голосуванням (всеукраїнським референдумом ) . Референдум – це безпосереднє волевиявлення народу , спрямоване на встановлення ,зміну чи скасування правових норм . Відповідно до статті 1 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми “, референдум – це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів , інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення . Референдум – особливий вид правотворчості , коли верховним законодавцем , творцем права виступає сам народ , минаючи представницькі та інші органи влади .

Санкціонуючи найважливіші загальнообовзкові правові норми, народ підтверджує свою виняткову правомочність ,вирішуючи безпосередньо будь – яке питання життєдіяльності країни . Це – вираз державної волі народу , належності влади в державі саме народу . Народ – носій влади , державного , народного і національного суверенітету . Референдум ,нарешті ,- це свідчення зрілості суспільства , його громадян , показник демократизму інститутів суспільства й держави .

Юридична природа актів референдуму досить багата і різноманітна. Вони можуть бути нормативно-правовими, тобто містити норми права або бути актами застосування права.

Рішення , прийнятті в порядку референдуму ,мають найвищу юридичну силу , оскільки безпосереднє волевиявлення народу має виключати в майбутньому можливість зміни чи будь – якого коригування його державними органами або посадовими особами. Про це прямо говорить закон: закони, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані референдумом, а також рішенням Верховної Ради України, прийнятим більшістю не менш як дві третини від загальної кількості народних депутатів з наступним його затвердженням на референдумі.

Іншими словами, акти референдуму володіють імунітетом, статусом “недоторканності”: їх можна змінити чи скасувати лише референдумом. Закон або інше рішення, прийняті референдумом, вступають в силу з моменту їх опублікування, якщо в самому законі або рішенні не зазначений інший строк. Акти, прийняті референдумом, мають багато спільного з іншими актами і в той же час їм притаманні особливі ознаки, що відрізняють їх один від одного та від інших конституційно-правових актів.

Предметом референдуму може бути й скасування певного закону або окремих його положень . Законодавець також закріпив випадки, коли рішення можуть прийматись виключно референдумом . Предметом такого референдуму є , відповідно до статті 73 Конституції України ,питання про зміну території України .

Акти конституційного суду України .

10. Укази Президента України.

Компетенція Президента України.

За конституцією Президент є главою держ і виступає віж її імені, є гарантом держави, суверенітету, територ. цілісності Укр., додержанні Конст, прав і свободи людини і громадянина, забезпечує держ незалежність, нац безпеку і правонаступництво держ. Представляє держ в середині крауни і в міжнар відносинах. Призначає всеукраїнськ референдум що до змін в Конст ., проголошує всеукр референдум за народною ініціативою, призначає позачергові вибори до ВР. Право розпуску парламенту, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання пленарні засідання не можуть розпочатись. Право законодавчої ініціативи. Президент підписує і оприлюднює закони. Формує органи викон влади: Каб. Міністрів, міністерств, інших центр органів викон владі та місцевої держ адміністрації. Призначає за згодою ВР Прем’єр міністра, голову антимонопольного комітету, голову фонду держ майна, голову держ комітету, телебачення і радіомовлень- ня, призначаю половину складу ради НБУ, призначає третину складу Конст Суду Укр., призначає ген Прокурора. Є головнокомандувачем збройних сил Укр., призначає та звільняє з посади вищє командування збройних сил і інших військових формувань. Очолює Раду Нац Оборони і Безпеки. Видає укази і розпорядження які є обов’зковими на території Укр. Для здійснення своїх повноважень створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби, які називаються адміністрацією президента Укр. Є головою ради нац безпеки.

Правовий статус Президента України.

Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в Україні (колишній Український РСР) функції глави держави виконували переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади України, її Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її голова.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформовані державної влади, пов’язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

Президент також призначає половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади та контрольно-наглядових органів.

Досить широке коло повноважень має Президент як гарант конституційного ладу, державного суверенітету, територіальної цілісності України; додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних інститутів.

Відповідно до Конституції Президент є Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Як глава держави, Президент також приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, здійснює інші повноваження, встановлені Конституцією.

Однією з особливостей статусу Президента є те, що він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Це є важливою гарантією як статусу Президента, так і конституційного ладу в цілому.

Свої функції і повноваження Президент здійснює в певних правових і організаційних формах, які, як правило, властиві лише цьому інституту державної влади.

Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Окремі види актів Президента скріплюються, відповідно до Конституції, підписами Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента (ст. 107 Конституції).

11. Акти Конституційного Суду як джерела конституційного права.

КонституційнийСуд України, його повноваження, роль.

Згідно з Конституцією України (ст. 124), судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституція України (ст. 147) визначає Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституційного Суду є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Конституції багатьох країн розглядають конституційні суди як органи правосуддя. Конституція України, як уже відмічалось, визначає, що судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. Тому є підстави вважати, що Конституційний Суд поруч з судами загальної юрисдикції складають самостійний вид державної влади – незалежну судову владу. В юридичній літературі висловлюється й інша точка зору на правову природу Конституційного Суду. Зокрема, Конституційний Суд розглядається як орган, що стоїть окремо від трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової.

Необхідно відмітити у зв’язку з цим, що Конституційний Суд як спеціалізований орган конституційної юрисдикції має як спільні, так і відмінні риси від судів загальної юрисдикції. Діяльність конституційних судів здійснюється в певних процесуальних формах, що зближує їх з судами загальної юрисдикції. Спільними для них є більшість принципів судочинства. Закон про Конституційний Суд України (ст. 4) передбачає, що діяльність конституційного Суду ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ та обґрунтованості прийнятих ним рішень. Законодавство деяких країн вводить обмеження на застосування, наприклад, таких принципів, як гласність і змагальність.

Відрізняються конституційні суди від судів загальної юрисдикції за способом їх формування, складом і, головним чином, за характером справ, які вони вирішують. Предметом розгляду конституційних судів є конституційні питання.

Конституційне правосуддя, незалежно від організаційних форм його здійснення, вирішує завдання захисту конституції: забезпечення її верховенства, принципу розподілу влади, захист прав і свобод людини і громадянина.

12. Фактична та юридична, формальна та матеріальна конституції.

Суть фактичної і юридичної Конституції.

Конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції. Конституція фактична – це реально існуючий суспільний устрій(конституційний лад), основу якого складають ті об»єктівні відносини які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами фактичну конституцію складають економічна, політична та соціальна основи суспільства які взаємозв»язані між собою.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних, відносин. Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла вона своєюридичне закріплення чи ні.Фактична і юридична конституції – цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна. З іншого боку юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції. Напередодні прийняття нової Контситуції України (1991-1996рр) фактична конституція значно випережала юридичну конституцію, яка стала гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. Тому приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною було першочерговим завданням конституційного будівництва.

Формальна та матеріальна конституції.

 Конституція у матеріальному розумінні — писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні — це закон або група законів, які мають вищу юридичну силу стосовно інших законів.     Поряд з терміном "конституція" вживається термін "основний закон".

13. Методи, форми і засоби реалізації конституції.

Після прийняття Конституції України постало питання у її реалізації. Реалізація Конституції є складним процесом, який має свої форми, зміст механізм та принципи.

Отже, “Реалізація Конституції – це перетворення, втілення конституційних норм в  фактичній діяльністі організацій, органів, посадових осіб, громадян”.

Поняття реалізації Конституцї не можна зводити тільки до дії її як нормативно-правового акта. Вона має також безпосередній вплив на правосвідомість. У ній закледений знпчний потенціал, який не вичерпується на протязі усього терміну її дії. Під впливом Конституції складаються переконання людей про необхідність певних дій, дотримання правовоих норм, поваги до прав та законних інтересів громадян.

Реалізація Конституції Здійснюється в таких формах: дотримання, використання, виконання та застосування. Дотримання норм Конституції – означає “утримання від здійснення заборонених нею дій. Це особливий обов’язок усіх державних органів, посадових осіб та громадян. І юридичні, і фізичні особи мають утримуватись від дій, заборонених нормами права. Тут реалізується їх пасивний обов’язок, коли дій не треба вчиняти, а досить утримуватись від їх здійснення”[4]. Це матеріалізується в забороняючих нормах Конституції України.

Використання – це форма реалізації конституцйних норм уповноваженими суб’єктами, шляхом наданих їм прав у вигляді дозволу або правомочностей. В таких випадках реалізуються уповноважуючі норми, які закріплюють основні права і свободи громадян, повноваження державних органів тощо.  Прикладом використання конституційних норм може бути реалізація права на освіту, працю, відпочинок з використанням відповідних статей Конституції України.

Виконання конституції – це активна поведінка суб’єктів правовідносин, яка випливає з конституційних приписів. В Конституції України встановлені такі способи виконання норм:

-суб’єкти   права мають виконувати положення Конституції та заклнів України; - держава зобов’язана виклнувати міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України; - громадяни повинні виконувати свої обов’язки.

Така форма реалізації Конституції притаманна як суспільству, так і державі, її уповноваженим органам. Останньою формою реалізації Конституційних норм є застосування – це своєрідна форма реалізації конституційних норм, що відрізняється від інших форм змістом, суб’єктами та актами, які вони приймають. 

14. Правова охорона конституції: загальна характеристика.

Правова охорона КУ – неодмінна умова забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності нашої держави.

Належний рівень правової охорони Конституції – необхідний атрибут (ознака) правової держави, яка є найважливішим чинником побудови громадянського суспільства.

У наш час, коли буквально все піддається змінам, не завжди законним, правовим; актуальною проблемою стала потреба у здійснені правової охорони Основного Закону нашої держави.

Важливо знати, які існують форми здійснення правової охорони КУ.

Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними – в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами.

Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовуючи чи призупиняючи незаконні акти.

15. Класифікація норм конституційного права.

Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин; передбачають наяв-ність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є цілеспрямованими і гарантованими.

Разом з тим конституційно-правовим нормам властивий цілий ряд специфічних якостей і ознак, що є одним із факторів виділення конституційного права в окрему галузь.

Найважливішою специфічною якістю таких норм є їх особлива вага і значення в системі національного права. І це цілком закономірно, оскільки дані норми регламентують серцевину суспільних відносин - відносин, що складаються в процесі здійснення влади народом. Це забезпечує домінуюче становище конституційних норм, їх беззаперечний вплив на правові норми й правові відносини інших галузей права. Так, регулюючи на рівні Конституції України відносини власності, ці норми (а відтак - вся галузь) є визначальними для інших галузей права - цивільного, господарського, авторського, трудового тощо. Закріплюючи відносини, що складаються в сфері виконавчої влади, конституційні норми закладають основи адміністративного та інших галузей права.

Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з'єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні ха-рактеристики, напрями вдосконалення й розвитку.

Класифікація норм конституційного права - це розподіл їх на групи в залежності від того чи іншого критерію. Вона проводиться з метою більш глибокого і повного проникнення в їх природу і зміст; волю законодавця; дає змогу виявити функціональні зв'язки правових норм та їх субординацію; допомагає вдосконалювати механізм ре-алізації таких норм.

Класифікація конституційних норм має глибоку об'єктивну основу, яка обумовлена самим змістом конституційного права як галузі права, його структурою, юридичною природою конституційних норм, а також функціями та спеціалізацією галузі конституційного права. Саме ці основи й повинні визначати критерії класифікації конституційно-правових норм.

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом, який розкривається перш за все через предмет правового регулювання, уявлення про який дає нам система (зміст) Конституції України. У від-повідності з цим усі норми можна поділити на кілька груп.

16. Принципи конституційного права України.

Основні принципи та система Конституційного права України.

Система конституційного права - е системою інститутів і норм конституційного права Це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У заг. вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьої відносно самостійних, але надзви­чайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його ін.втитутів і норм. Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначен­ня галузі та її основного джерела – Конституції Укр. Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні. У загальних принципах втілюються осн. ідеї конституції, її призна­чення і соціальна роль. Ці принципи декларуються без­посередньо в Конституції України. Серед них державний суверенітет, розподіл влад. непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо Спе­ціальні принципи напов­нюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне засто­сування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної впади, виборності місцевого самоврядування тощо.Конституційне право України орієнтовано на інші пріоритети, тому розташу­вання його інститутів повин­но мати принципово новий

17. Суб'єкти конституційно-правових відносин: загальна характеристика й класифікація.

Суб’єкти, тобто учасники конституційно-правових відносин, досить різноманітні, що обумовлено багатством змісту таких відносин. Вони мають багато спільного з суб’єктами інших відносин: володіють певним статусом, наділені відповідною праводієздатністю, механізмом реалізації своїх повноважень тощо.

Суб’єктами конституційно-правових відносин є:

1. Український народ як сукупність громадян різних національностей, якому належить вся повнота влади на території республіки, корінні народи і національні меншини.

2. Громадяни України, особи без громадянства та іноземці.

3. Українська держава (Україна як держава).

4. Органи державної влади України.

5. Народні депутати та посадові і службові особи.

6. Політичні партії і громадські організації.

7. Територіальні громади, органи та інші суб’єкти місцевого самоврядування.

8.Адміністративно-територіальні одиниці, передбачені Конституцією і законами.

9.Державні та інші підприємства, установи і організації, навчальні й інші державні, комунальні і приватні заклади.

Цей перелік не є вичерпним, його можна розширити, диференціювати тощо. Суб’єктами конституційно-правових відносин, наприклад, можна вважати виборчі комісії (Центральну виборчу комісію та виборчі комісії різних рівнів), загальні збори громадян за місцем проживання, постійні комісії місцевих рад, асоціації депутатів тощо.

18. Об'єкти конституційно-правових відносин: поняття, класифікація, характеристика.

Об’єкти конституційно-правових відносин

Під об’єктами конституційно-правових відносин розуміють певні дії, особисті, соціальні або державні блага, які безпосередньо задовольняють інтереси і потреби суб’єктів цих відносин і з приводу яких їх учасники вступають у ці відносини і здійснюють свої суб’єктивні конституційні права і обов’язки.

Згадані блага можуть бути матеріальними і нематеріальними.

Матеріальними видами об’єктів конституційно-правових відносин є:

політичні блага – конституційний лад, суверенітет, влада, влада народу, державна влада, громадянство, депутатський мандат, посада, територіальна цілісність тощо;

дії уповноваженого суб’єкта;

дії зобов’язаних суб’єктів;

речі та інші майнові і духовні блага;

поведінка суб’єктів конституційно-правових відносин;

результати поведінки суб’єктів таких відносин;

природні об’єкти.

Видами об’єктів нематеріальних конституційно-правових відносин є:

особисті нематеріальні блага людини і громадянина (життя, здоров’я, честь, гідність);

певні соціальні властивості і риси об’єднань, спільностей;

духовні цінності.

19. Народ, нація, національні меншини як суб'єкти конституційних правовідносин.

Суб'єкти конституційного права - це учасники суспільних відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Конституційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов'язків учасників конституційно- правових відносин, а конституційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права і обов'язки.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є:

1)   Спільноти (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади тощо);

Пріоритетним суб'єктом системи конституційно-правових відносин є Український народ.

Відповідно до ч. 1 Преамбули Конституції України Український народ - громадяни України всіх національностей.

Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування і саме Українському народові належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

20. Народний і національний суверенітет.

Суверенітет - це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в ЇЇ праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб. 

Народний суверенітет еволюціонує з теорії державного владарювання. Важливою умовою існування народного суверенітету є державний суверенітет, оскільки відсутність останнього фактично унеможливлює існування першого. Народний суверенітет передбачає офіційне визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі та його виключне право на зміну конституційного ладу. Народ здійснює свою владу в державі як безпосередньо (вибори, референдуми), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні основи народного суверенітету відображено в ст. 5 Конституції України, що означає участь народу в управлінні державою. Ці права не можуть бути узурповані ні самою державою, ні її органами.

Важливим етапом розвитку концепції суверенітету є поява категорії "суверенітет нації". Змістовне трактування останньої в юриспруденції залишається чітко не визначеним, оскільки сам термін "нація" трактується неоднаково в різних галузях науки. Концептуальна ідея про національний суверенітет сформувалася ще у XVIII столітті, коли на теренах європейського простору утворювалися національні держави. Саме тому народний суверенітет часто сприймався як суверенітет нації. Варто зазначити, що суверенітет народу як політичної нації певної держави у своїй основі становить суверенітет нації.

Суверенітет нації реалізується через її основні права, а саме:

* право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення;

* право на вільний розвиток національних потреб: економічних і соціальних;

* право на духовно-культурний розвиток, повагу національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

* право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами; 1 право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

o право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і права

21. Конституція України: загальна характеристика й структура.

Конституція України проголосила, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина і держава відповідає перед людиною за свою діяльність, роботу державних органів та посадових осіб. Встановлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція окреслила коло питань, які визначаються виключно законами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ст. 21 Конституції встановила, що норми Конституції є нормами прямої дії, тобто людина має право звернутися в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на основі Конституції, не посилаючись на інші закони. Якщо використані всі національні правові засоби захисту прав і свобод, громадяни мають право звертатися до міжнародних інстанцій.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила, по суті, президентсько-парламентську форму правління в Україні. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада. Главою держави є Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток і збереження мов національних меншин. У Конституції зафіксовано право приватної власності на землю для громадян України. Серед соціальних прав проголошено право на освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров’я, житло.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, прикінцевих та перехідних положень.

22. Особливості Конституції України як Основного Закону держави.

Термін «конституція» походить від латинського constitunio – установлення, устрій. Конституція є таким законом, що встановлює форму держави, систему державних органів, визначає порядок їх формування і діяльності, основні права та свободи громадян.  Конституція встановлює і закріплює державний і суспільний лад, саме за це її називають основним законом. В юридичній науці конституції класифікують за певними ознаками.  1. Писані і неписані конституції. Писані конституції – це основні закони держави, які складаються з єдиного правового акта (США, Франція, Україна). Неписані конституції складаються з багатьох правових актів і в сукупності становлять основний закон держави (Велика Британія, Ізраїль).  2. За порядком внесення змін до конституцій вони поділяються на жорсткі й гнучкі. Жорсткими є конституції, внесення змін до яких вимагає ухвалення відповідних законів кваліфікованою більшістю депутатів парламенту, а також проведення конституційних референдумів, ратифікації змін федеральних конституцій законодавчими зборами суб'єктів федерацій (США, Греція, Україна, Іспанія тощо). До гнучких конституцій зміни вносяться у порядку звичайної законодавчої процедури (50%+1 голос). Конституційний процес для України виявився складним і тривалим. Задум прийняття принципово нової конституції України виник ще в середині 80-х років, але практичне втілення стало можливим лише після прийняття Декларації про державний суверенітет України 16.07.1990 р., яка вселила віру у можливість відродження української державності. Велике значення мало проголошення економічної самостійності України, права на самостійне вирішення питань розвитку науки, культури, освіти, права на власні Збройні Сили. Важливим кроком до незалежності стало прийняття Верховною Радою України „Акта проголошення незалежності України” 24.08.1991 р.  Конституцію України прийнято Верховною Радою України 28 червня 1996 р. 

23. Порядок внесення змін до Конституції України.

Конституція України про внесення змін до неї та порядок вирішення перехідних питань.

Розділ XIII Конст Укр містить положення про порядок внесення змін до Конституції, який передбачає досить ускладнену процедуру, при тому різної складності для для різних положень Основного Закону. Встановлена процедура внесення змін до Конституції має на меті забезпечити й державі справжнє верховенство Конституції, непохитність конституційного ладу Укр й національної державності украюнського народу, зробити Основний Закон Укр законом, що має вищу юридичну силу і характеризується як найстабільніший у державі. Такі важливі конституційні інститути, як основи конституційного ладк, основи виборчої системи Укр і процедура внесення змін до Конституції можуть бути змінені тільки тоді, коли: * проект про внесення змін до цих розділів внесуть Президент Укр або не менше як 2/3 депутатів віж конституційного складу ВРУ; * дане рішення повинно бути підтверджено на Всеукраїнському референдумі. Конституцією передбачено також процедуру прийняття змін до інших положень Основного Закону України. В той же час не може бути прийнято рішення про зміну Конституції України взагалі, якщо дані зміни ліквідовують або обмежують права і свободи громадян, якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності Укр чи порушення її територіальної цілості.

24. Сучасні ідеї про правову державу, їх закріплення в діючій Конституції України й реалізація в практиці державного будівництва.

25. Конституційні процедури «стримування та противаг» у функціонуванні органів державної влади: загальна характеристика та особливості застосування в Україні

26. Поняття й зміст конституційного ладу держави.

Поняття і принципи конституційного ладу України.

Конституційний лад україни є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї. За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнєм розвитку суспільства, держави і права. Нинішній конст. лад України за своєю суттю є перехідним, змішаним, що зумовлено насамперед відповідним характером суспільства, держави та права. За своїм змістом конституційний лад опосередковує насампред передбачені і гарантовані Конституцією державний та суспільний лад, колнституційний статус людини й громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядуввання, територіальний устрій тощо. За формою конст. лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин передбачених конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та інших суб»єктів конституційно-правових відносин.Насамперед конст. лад опосередковує передбачену конституцією форму держави за характером державного устрою і державного правління – і форми безпосереднього народовладдя(вибори, референдуми).

27. Державний лад і форма держави в Україні: поняття й співвідношення.

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність держави. Оскільки держава сама є організацією, зокрема політичноюорганізацією суспільства, то державний лад іноді визначається й може визначатись як будівництво держави (державне будівництво, або державотворення) або її устрій та діяльність.

Конституційним, офіційним, легітимним вважається той державний лад, який передбачається і закріплюється Конституцією та реально існує.

Державний лад є складовою частиною конституційного ладу. Він, як правило, найповніше визначається конституцією держави і найбільше гарантується нею. Разом з тим він є одним з найскладніших конституційних інститутів та несе найбільше суспільне навантаження.

Форма держави – це державний устрій, тобто це його територіальна організація, форма державних зв‘язків між державою в цілому і його частинах, їхнє правове положення. Територіальний устрій України побудовано на принципах єдності, неподільності, недоторканності і цілісності державних території. При рішенні питань територіального устрою враховуються державні інтереси, думки громадян, що проживають на відповідній території, потребі розвитку регіонального і місцевого самоврядування. Україна -це унітарна держава. Територія України поділяється на області, райони, міста, райони в містах, села і селища. До складу України входить Автономна Республіка Крим.

28. Поняття, юридична природа и класифікація конституційних прав, свобод людини і громадянина.

Права людини - це права, нерозривно пов'язані з самим існуванням людини: право на життя, на свободу у всіх її проявах, право на повагу людської гідності, на опір пригнобленню.

    Ці права невід'ємні, інакше кажучи, заборонено будь-яке посягання на ці права. Права людини можуть бути обмежені лише в тій мірі, в якій це необхідно для захисту прав іншої людини. Права людини невідчужувані, іншими словами, людина сама не має права від них відмовитися, бо без цих прав вона вже не є людиною. Права людининалежать кожному індивіду, незалежно від належності до громадянства тієї або іншої країни, расової або національної приналежності. Кожна людина є носієм природних, породжених самою природою людини, прав.

 Суттєвою характеристикою правового статусу особи, його ядром і елементом, який створює систему статусу, є права, свободи і обов'язки особи.

   Юридичні права і свободи є близькими й по суті тотожними поняттями. Закріплені в конституції вони визначають міру можливої поведінки, тобто межі можливих дій, можливість користуватися благами для задоволення своїх потреб та інтересів. Юридичні обов'язки є мірою належної поведінки. Вони визначають вид і міру суспільно необхідної поведінки громадян, висувають обов'язкові вимоги до поведінки, дій особи.

Як було зауважено, Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні. У юридично-навчальній літературі, існує декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттево вони не відрізняються. Таким чином, права та свободи людини і громадянина можна умовно поділити на декілька розділів (за сферами суспільного життя):

1. Особисті права громадян України – “це права, що передбачені для задоволення особистих потреб, інтересів людини”. 2. Політичні права – “передбачені для забезпечення можливості участі в здійсненні народовладдя, участі в управлінні державними суспільними справами”.

3. Економічні права – “використання їх дає можливість особистості реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення матеріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольнити побутові чи інші потреби”.

4. Соціальні та культурні права – “надають можливість брати участь в розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя і здоров'я, вільний шлях до духовних цінностей, передбачують можливість задоволення культурних потреб та їх розвитку”.

29. Гарантії здійснення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Гарантії здійснення прав і свобод громадян України.

Гарантії основних прав і свобод людини й громадянина становлять собою систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у сукупності додержання прав та свобод і законних інтересів особи.

Система гарантій прав і свобод людини включає передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, а також захисту прав і свобод. Система гарантій – це умови, засоби й методи, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи.

Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій. Це, по-перше, загальні гарантії, якими охоплюється вся сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин й перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень. По-друге, це спеціальні (юридичні) гарантії – правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права.

Загальні гарантії прав і свобод можна класифікувати на економічні, політичні й організаційні.

30. Міжнародно-правові стандарти щодо забезпечення конституційних прав і свобод людини й громадянина.

Питання прав і свобод людини та громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан прав у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь – якої держави і суспільства в цілому.

Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, — Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договірпро економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав та фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.).

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов'язаної із захистом прав людини, достатньо зазначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяли понад 60 різних міжнародних форумів, починаючи від Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданням експертів із прав людини та Робочою групою з примусових та недобровільних зникнень.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньої політичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

31. Громадянство: поняття та конституційно-правова природа.

Громадянство – це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв’язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством. У визначенні громадянства України, яке дається в преамбулі Закону “Про громадянство України”, підкреслюється правовий характер зв’язку особи й Української держави. Громадянство – правовий, а не фактичний стан. Громадян держави не можна розглядати як сукупність осіб, що проживають на її території, оскільки за цією ознакою останні утворюють населення країни – категорію демографічну. Терміном “населення” охоплюється не тільки громадяни певної держави, а й іноземці та особи без громадянства, які проживають в країні. Громадянином держави є особа не в силу того, що проживає на її території, а внаслідок існування між особою і державою певних правових зв’язків. Підставами і умовами набуття громадянства України. Ст. 11 Закону про громадянство України зазначає, що підставами набуття громадянства є:

1) народження;

2) походження;

3) прийняття до громадянства України;

4) поновлення громадянства України;

5) інші підстави, передбачені міжнародними договорами України, які ратифіковано Верховною Радою України.

Даний перелік підстав для набуття громадянства є вичерпним. Це означає, що жодні інші заокнодавчі чи підзаконні акти не можуть встановлювати додаткових підстав набуття громадянства, або ж скасувати чи обмежувати їх дію.

32. Набуття громадянства України.

Порядок набуття громадянства України

Набути громадянство України шляхом натуралізації за індивідуальними заявами можуть іноземні громадяни та особи без громадянства. Для цього їм потрібно виконати зазначені у ст. 16 Закону про громадянство України умови:

відмовитись від іноземного громадянства;

постійно проживати на території України протягом останніх п’яти років перед подачею клопотання. Це правило не поширюється на осіб, які прибули в Україну на постійне проживання і виявили бажання стати громадянами України за умов, якщо вони народились чи довели, що хоча б один із їхніх батьків, дід чи баба народилися на її території, і не перебувають у громадянстві інших держав;

володіти українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;

мати законні джерела існування;

визнавати і виконувати Конституцію України та закони України.

Вказані вимоги можуть не враховуватись тільки у виняткових випадках, а саме щодо осіб, які мають видатні заслуги перед Українською державою. Рішення щодо цих осіб приймає Президент України.

Законодавство України встановлює обмеження щодо набуття громадянства окремими особами. Зокрема, в громадянство України не приймаються особи, які:

вчинили злочини проти людства чи здійснювали геноцид, чинили насильницькі дії проти національної державності України;

засудженні до позбавлення волі до зняття судимості;

перебувають під слідством або уникають покарання чи вчинили злочин на території іншої держави;

перебувають на військовій службі, у службі безпеки, в правоохоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави”.

Отже, громадянство України припиняється:

внаслідок виходу з громадянства України;

внаслідок втрати громадянства України;

за підставами, передбаченими міжнародними договорами, які ратифіковані Верховною Радою України, - так проголошує ст. 19 Закону.

Вихід з громадянства (експатріація – від лат. ех – колишній, раtrіа – батьківщина) відбувається тільки за ініціативою самої особи (по відношенню до дітей можуть діяти їхні законні представники). Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи (ст. 19).

33. Порядок набуття громадянства за клопотанням особи.

Громадянство набувається:

-    за народженням;

-    за територіальним походженням;

-    внаслідок прийняття до громадянства;

-    внаслідок поновлення у громадянстві;

-    внаслідок усиновлення;

-    внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

-    внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

-    у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

-    внаслідок встановлення батьківства;

-    за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Законом «Про громадянство» передбачено такі випадки набуття громадянства України за народженням:

-    особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України;

-    особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України;

-    особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

-    особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

-    особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України;

-    особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України;

-    новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

34. Підстави припинення громадянства, їх характеристика.

Порядок припинення громадянства України

Громадянство України припиняється:

внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок утрати громадянства України; на підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Вихід із громадянства України здійснюється по клопотанню особи в порядку, установленому Законом.

У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, що почала клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед чи державою майнові зобов'язання, з якими зв'язані істотні інтереси громадян або державних організацій, кооперативних і суспільних об'єднань.

Вихід із громадянства України не допускається, якщо особа, що збудила клопотання про вихід, притягнуто до кримінальної відповідальності в якості обвинувачуваного чи у відношенні його мається вступивший у законну силу і підлягаючий виконанню вирок суду.

Громадянство України втрачається:

унаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, у поліцію, органи юстиції та в інші органи державної влади і управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України;

якщо громадянство України набуто внаслідок предявлення свідомо неправдивих даних чи фальшивих документів;

якщо особа, що знаходиться за межами України, не встала на консульський облік протягом п'яти років.

При зміні громадянства батьків, унаслідок якого обоє стають громадянами України чи обоє виходять із громадянства України відповідно змінюється громадянство їхніх дітей, що не досягли 14 років.

35. Поняття та структура конституційного статусу особи.

Поняття, принципи і зміст правового статусу особи.

У визначенні правового статусу людини і громадянина важливе значення має не лише загальний обсяг прав та свобод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи в системуОсн. принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є: 1 .Закріплення в . національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнарод­ного- права; 2.Принцип невідчу­жуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та .'належність й їй від народження (ст. 21 Конституції України). Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження:3.Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Конституції України). Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини і громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб 4. Принцип єдності прав та обов'язків людини і громадянина (ст. 23 Конституції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути і обов'язків без прав 5.Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права 1 свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Отже, під конституційно-правовим Статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами.; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру):громадянство: загальна правоз­датність.

36. Поняття та правовий статус іноземців.

Правовий статус іноземців в Україні та його основні принципи.

Відповідно до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст. 1 Закону дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм правовим статусом усі іноземці в Україні діляться на:

1. іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання;

2. іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважають такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він:

має в Україні законне джерело існування;

перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України;

перебуває на утриманні громадянина України;

має на своєму утриманні громадянина України;

в інших, передбачених законами України, випадках.

Відповідно до Конституції України і Закону України “Про статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Закон “Про статус іноземців” передбачає можливості натуралізації іноземців, тобто набуття громадянства України за умов і підстав, визначених Законом України “Про громадянство України”.

37. Особи без громадянства: поняття та особливості правового статусу в Україні.

Поняття категорії осіб без громадянства.

Особи без громадянства – це особи, що втратили своє громадянство та за якихось причин не отримали нового. В Україні вони прирівнюються до іноземців.

Особливістю статусу іноземців і осіб без громадянства є те, що, з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюються певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

Відповідно до Конституції України і Закону України “Про статус іноземців” іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р. Питання про надання статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

38. Поняття й особливості правового статусу біженця в Україні.

Статус біженця в Україні.

Під терміном "біженець" розуміється іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених цим Законом, прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Особа, яка набула статусу біженця, має право на:

вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців;

працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців;

охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України;

одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання;

навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців;

користування надбаннями культури;

свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів;

недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень;

судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав;

вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень).Стаття 13. Обов'язки біженця

Біженець зобов'язаний:

дотримувати Конституції та законів України, виконувати рішення і розпорядження органів державної виконавчої влади, регіонального та місцевого самоврядування;

виконувати законні вимоги державних органів і посадових осіб.

39. Завдання об'єднань громадян у забезпеченні правового захисту людини.

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

40. Організаційно-правові форми волевиявлення народу.

Під конституційними формами безпосередньої демократії слід розуміти, у першу чергу, організаційно-правові форми прямого волевиявлення всього Українського народу або його частини (територіальних громад, громадської спільноти Автономної Республіки Крим) із найважливіших питань суспільного та державного життя, а також із питань місцевого самоврядування шляхом виборів, референдумів або в інших, визначених Конституцією та законами України формах. Хоча щодо «інших форм безпосередньої демократії» та їх номенклатури серед українських правознавців точаться багаторічні дискусії.

Отже, безпосередню демократію можна визначити як пряме волевиявлення всього Українського народу або його частини (територіальних громад, громадської спільноти АР Крим) із найважливіших питань суспільного та державного життя, а також із питань місцевого самоврядування, що реалізується через вибори, референдуми або інші форми безпосередньої демократії.

41. Поняття та класифікація референдумів.

Поняття і види референдумів.

Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить референдумові, як найбільш органічній і природній формі народовладдя. Справді, за своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя - вибори, народне обговорення і опитування, е правом реальної суверенної 1 верховної волі народу, проте за своїм змістом і Формою здійснення тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у вигляді результаті голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум як нормотворчу форму народовладдя. За територіальною ознакою референдуми подіпяються на: всеукраїнський: 2) . місцевий, причому останній має два підвиди:а) референдум, що провадиться у межах Автономної Респубпіки Крим: б) референдум, що провадиться у межах інших адміністративно-територіальних одиниць Наступна класифікація видів референдумів пов'язана з предметом референдуму. Теорети­чно предмет референдуму - це питання, вирішення якого відбувається шляхом народного голосування. В даному разі залежно від предмету розрізняють наступні референдуми:!) обов'яз­кові - мають місце у випадках, копи з певних питань рішення не може бути прийняте іншим шляхом, окрім народного голосування, причому законом завжди чітко окреслено коло цих питань.

42. Виборче право і виборча система України: поняття та принципи реалізації.

Гарантії здійснення виборчого права.

Однією з гарантій реального здійснення вільного волевиявлення становлена законом юридична відповідальність за порушення виборчого законодавства, причому в кожному з базових виборчих законів містяться загальні статті, якими ' запроваджується' інститут відповідальності за порушення виборчого законодавства, а свою юридичну регламентацію цей інститут отримує відповідно в чинному адмін-вному, криміна­льному, кримінально-процесуаль­ному, цив'їльно-процесуапьному законодавстві Адмін. відповіда­льність за певні порушення законодавства про вибори Президента і народних депутатів. Цією статтею встановлюється, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікован-ня ао поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата у Президенти чи депутати, а також агітація за або проти кандидата в день виборів тягнуть накладання штрафу від трьох „ до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати. Кримінальні правопорушення, пов'язані з порушенням виборчого законодав­ства, належать до злочинів, які посягають на суспіпьні відносини, пов'язані з формами, завданнями, змістом діяльності держави І посягають на політичні права громадян: права брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати 'і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Кримінально-правовим захистом забезпечується насамперед здійс­нення виборчих прав. Ст. 127 Кримінального кодексу України передбачає, що перешко-джання шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або іншим шляхом.

43. Парламентська, президентська, змішана (парламентсько-президенська, президентсько-парламентська) форми республіки: особливості організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування.

Парламентська республіка - різновид республіканської форми правління, де парламент, будучи повновладним органом, формує політично відповідальний перед ним уряд і, як правило, обирає президента, який займає в системі державних органів досить скромне місце.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень, що зокрема передбачає з'єднання в руках президента повноважень глави держави і глави уряду. Термін "президентська республіка" говорить сам за себе: президент грає в республіці домінуючу роль. Також його називають сильним президентом.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська, парламентсько-президентська, президентсько-парламентська) — форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандувачем збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

44. Конституційна організація державної влади й місцевого самоврядування в Україні.

Державна влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Залежно від власного правового статусу, кожен із державних органів здійснює притаманні йому завдання і функції держави. Так, єдиний орган законодавчої влади в Україні — парламент (Верховна Рада України). Гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина є глава Української держави — Президент. Кабінет Міністрів реалізує виконавчу владу.

Правосуддя в Україні чинять тільки суди. Вони здійснюють державну владу в трьох формах: законодавчій, виконавчій і судовій. За їх допомогою визначаються конкретні права та обов'язки державних органів, у межах яких вони можуть реалізовувати надані повноваження, приймати відповідні акти, обов'язкові до виконання підпорядкованими органами, службовими особами і громадянами, а також здійснювати контроль за їх виконанням.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Конституційний склад Верховної Ради України — 450 народних депутатів України, яких обирають на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на п'ять років.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг віку двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Верховної Ради України.

Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України (ст. 77).

Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлено Законом України від 25 березня 2004 р. "Про вибори народних депутатів України".

Верховна Рада здійснює низку функцій держави: об'єднаних, зумовлених змістом діяльності держави (політичної, економічної, соціальної, культурної, екологічної) та інших, зокрема, "технологічних", владних функцій (законодавчої, установчої тощо). Головні функції Верховної Ради — законодавча; установча (державотворча, організаційна); функція парламентського контролю.

До важливої функції Верховної Ради належить установча (державотворча, організаційна), що передбачає:

- формування органів виконавчої влади (п. 12 ст. 86);

— формування органів судової влади (п. 26, 27 от. 85, ст. 89);

- створення парламентських структур (п. 35 ст. 85);

— участь у формуванні інших органів державної влади та державних організацій (п. 16,17,18,19, 20, 21, 25 ст. 85);

- розв'язання питань територіального устрою України і забезпечення органів місцевого самоврядування (п. 29, 30 ст. 85).

Багатогранна за змістом і формами бюджетно-фінансова діяльність Верховної Ради. Вона вважається однією з основних функцій і водночас їх складовою. Оскільки державний бюджет, бюджетна система і грошова одиниця України становлять органічні атрибути держави, то діяльність пов'язана з їх встановленням (введенням, затвердженням), об'єктивно є складовою частиною державотворення, тобто установчої функції Верховної Ради.

Чільне місце в діяльності Верховної Ради України, як і парламентів інших країн, посідає парламентський контроль.

Основні напрями контрольної діяльності Верховної Ради:

— контроль за діяльністю Кабінету Міністрів (п. 18 ст. 85);

— парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини та громадянина та їх захист (п.17 ст. 85);

— бюджетно-фінансовий контроль (п. 14 ст. 85);

— прийняття рішення Верховною Радою про направлення запиту до Президента України (п. 34 ст. 85);

— парламентський контроль за діяльністю органів прокуратури (п. 25 ст. 85);

— здійснення парламентського контролю з організаційних питань безпосередньо або через тимчасові спеціальні й тимчасові слідчі комісії (п. 33 ст. 85, ст. 89).

Водночас із законодавчою, установчою та контрольною функціями Верховна Рада України, як і парламенти багатьох країн, здійснює низку інших функцій.

Головний вид парламентських процедур — законодавча процедура (законодавчий процес), що становить передбачений Конституцією і законами України порядок здійснення законодавчої функції та реалізації законодавчих повноважень. Законодавча процедура складна і багатогранна.

Законодавча процедура складається з низки процедур (стадій): вияв законодавчої ініціативи; обговорення законопроекту; прийняття закону; його підписання й оприлюднення (опублікування). Кожна з таких основних стадій, своєю чергою, поділяється на окремі етапи, стадії. З-поміж них розрізняють, зокрема, стосовно першої стадії: розробку проектів законів; внесення і відкликання законодавчих пропозицій, законопроектів, поправок; розгляд законодавчих пропозицій, законопроектів, поправок у комітетах, тимчасових спеціальних комісіях; щодо другої та третьої стадій законодавчого процесу (розгляд законопроектів та ухвалення законів) — розгляд законопроектів у трьох читаннях тощо. Завершальна стадія законодавчого процесу містить процедуру підписання законів, опублікування і надання їм чинності тощо.

Для здійснення контролю за використанням коштів Державного бюджету України Верховна Рада України утворює

Рахункову палату. Ст. 1 Закону України "Про рахункову палату Верховної Ради України" передбачає, що Рахункова палата є постійним вищим органом державного фінансово-економічного контролю, який утворюється Верховною Радою, підпорядкований і підзвітний їй.

Конституція України запровадила самостійний інститут парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини та громадянина (ст. 55 і 101), що здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності зобов'язаний керуватися Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Особливе місце в системі органів державної влади належить Президентові України, котрий не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні переважно через координацію. Його обирають громадяни України на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням терміном на п'ять років (ч. 1, ст. 103 Конституції України). Президентом може бути громадянин України, котрий досягнув віку 35 років, має право голосу, проживав в Україні впродовж десяти останніх років перед днем виборів і володіє державною мовою (ст. 103 Конституції України).

Загальні положення, порядок і терміни призначення, організація та забезпечення проведення виборів, висунення, реєстрація кандидатів у Президенти України, передвиборча агітація, проведення голосування і визначення результатів виборів визначає та регламентує Конституція (ст. 103) і Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про вибори Президента України" від 18 березня 2004 р. Чергові вибори Президента України проводяться останньої неділі останнього місяця п'ятого року його повноважень.

45. Компетенція та завдання органів законодавчої влади.

Поняття, ознаки і система органів Української держави.

Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають:

1. Орган законодавчої влади.

2. Глава держави.

3. Органи виконавчої влади.

4. Інші органи держави.

Органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Верховна Рада є загальнонаціональним, виборним, представницьким, колегіальним, постійно діючим, однопалатним органом законодавчої влади, який складається з 450-ти народних депутатів. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки (ст. 76).

Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

Органи виконавчої влади, за Конституцією, становлять собою певну систему. До неї входять: Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади і місцеві державні адміністрації.

Судочинство в Україні здійснюється, відповідно до Конституції, Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції (ст. 124).

До органів судової влади належать також Вища рада юстиції.

Поряд з цими органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема, Центральна виборча комісія, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

Загальними засадами організації (будівництва) органів державної влади є:

• поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та взаємодія органів державної влади;

• демократичний порядок формування органів державної влади (виборність, призначення за згодою інших органів тощо);

• системність і структурованість;

• конституційність, законність в організації й діяльності;

• постійний характер діяльності і детермінованість повноважень органів державної влади;

• врахування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, досягнень національної і світової конституційної думки й практики державного будівництва;

• гарантування діяльності органів державної влади.

46. Компетенція та завдання органів виконавчої влади.

Система органів виконавчої влади

На відміну від законодавчої і судової влади, органи яких функціонують в авто­номному режимі, підкоряючись тільки законові, виконавча влада не може ефектив­но діяти поза межами єдиної системи. В нашій державі виконавча вертикаль функ­ціонує на засадах чіткої субординації та підпорядкування.

Вищим органом у системі органів вико­навчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Консти­туцією, законами України та актами Пре­зидента України. Більше того, однією а го­ловних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів України (в то­му числі й Конституції) та актів Прези­дента України, систематичний контроль за дотриманням їх іншими органами виконав­чої влади всіх рівнів та застосування необхідних заходів щодо ліквідації вияв­лених порушень. Ця функція визначає сут­ність і характер повноважень Кабінету Мі­ністрів, підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконання Конституції, законів, указів Президента України.Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. Го­ловною ланкою системи органів централь­ної виконавчої влади є міністерства. Вони створюються для організації державного управління в найважливіших сферах соці­ально-економічного й політичного життя і є здебільшого органами галузевого управ­ління. Значення міністерств підкреслюєть­ся тим, до їхні керівники (міністри) вхо­дять до складу Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції). Державні комітети - центральні ор­гани виконавчої влади, що здійснюють пе­реважно міжгалузеве управління. Відом­ства (агентства, бюро, управління, комісії) реалізують функції управління в тих сфе­рах, які не охоплюються міністерствами та комітетами. Наступною ланкою виконавчої верти­калі влади є місцеві органи виконав­чої влади - місцеві державні адміністра­ції, які здійснюють виконавчу владу в об­ластях і районах, містах Києві та Севасто­полі. Здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі буде визначене окре­мими законами України. В областях і районах склад місцевих державних адміністрацій формують голо­ви місцевих державних адміністрацій. Ос­танні призначаються на посаду і звіль­няються з посади

Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади

Друге після Кабінету Міністрів місце у виконавчій вертикалі влади посідають центральні органи виконавчої влади. Го­ловною ланкою системи органів централь­ної виконавчої влади є міністерства. Вони створюються для організації державного управління в найважливіших сферах соці­ально-економічного й політичного життя і є здебільшого органами галузевого управ­ління. Значення міністерств підкреслюєть­ся тим, до їхні керівники (міністри) вхо­дять до складу Кабінету Міністрів України (ст. 114 Конституції).

Державні комітети - центральні ор­гани виконавчої влади, що здійснюють пе­реважно міжгалузеве управління. Відом­ства (агентства, бюро, управління, комісії) реалізують функції управління в тих сфе­рах, які не охоплюються міністерствами та комітетами.

Конституцією передбачений такий поря­док утворення центральних органів вико­навчої влади. Прем'єр-міністр України входить із поданням до Президента Укра­їни про утворення, реорганізацію та лікві­дацію міїїістерств, інших центральних ор­ганів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом Украї­ни на утримання цих органів. Президент України відповідно до ст. 106 Конституції призначає керівників міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Він може припинити їхні повноваження на цих посадах.

Функції центральних органів виконав­чої влади України визначаються Указом Президента України «Про загальне поло­ження про міністерство, інший централь­ний орган державної виконавчої влади» 1996 р. Завдання та функції конкретних міністерств та інших органів державної ви­конавчої влади встановлюються положен­нями про згадані органи, які затверджу­ються Президентом. У цих положеннях пе­редбачається відповідальність керівників центральних органів державної виконавчої влади перед Президентом за результати своєї діяльності.

Компетенція міністерств, комітетів та відомств реалізується через видання ними наказів, інструкцій та інших нормативно-правових актів.

47. Компетенція та завдання органів судової влади.

Загальна характеристика судової системи України

Судову систему України складають суди загальної юрисдикціїта Конституційний Суд України. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається. Система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності і спеціалізації. Систему судів загальної юрисдикції складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) Касаційний суд України (був визнаний неконституційним за рішенням Конституційного Суду України);

4) вищі спеціалізовані суди;

5) Верховний Суд України.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди.

Єдність системи судів загальної юрисдикції забезпечується:

єдиними засадами організації та діяльності судів;

єдиним статусом суддів;

обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;

забезпеченням Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції;

обов'язковістю виконання на території України судових рішень;

єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;

фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;

Відповідно до Конституції України в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону.

Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди. Місцевими загальними судами є районні, районні у містах,

міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Місцевими господарськими судами є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу Президента України.

У системі судів загальної юрисдикції в Україні діють загальні та спеціалізовані апеляційні суди.

Апеляційними загальними судами є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово-Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.

48. Компетенція та завдання органів державного управління.

Органами загальної компетенції є Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад.

Кабінет Міністрів України. Він є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальним перед Президентом України та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України (стаття 113 Конституції України).

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим: здійснює реалізацію законодавства України та Автономної Республіки Крим встановлює порядок утворення та використання республіканського фонду у складі республіканського бюджету Автономної Республіки Крим; погоджує розміщення підприємств, установ і організацій; визначає в установленому порядку нормативи збору та розміри зборів і тд.

Місцеві державні адміністрації. Відповідно до статті 2 Закону України "Про місцеві державні адміністрації"(1999 р.) виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад. Вони, відповідно до Конституції України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законами. Виконавчі органи місцевих рад поєднують самоврядне управління із державним управлінням. 

Під функціями держ. Управління слід розуміти основні завдання , які виконують держ.органи, їхні структурні підрозділи та посадові особи в процесі здійснення керівництва державою і суспільством. До функцій держ.управління відносяться : планування, організація, комплектація кадрів, мотивація і контроль

49. Структура й принципи самоорганізації громадянського суспільства.

Громадя́нське суспі́льство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу і доповнення виконавчих структурдержави (незалежно від політичної системи).

Самоорганізація громадянського суспільства здійснюється за посередництвом утворення, функціонування й розвитку атрактивних елементів, якими виступають найрізноманітніші соціальні угруповання в складі громадянського суспільства. Термін “атрактивні елементи” (або, в інших розбудовах, “атрактивні структури”) використовується для позначення зон підвищеної соціальної впорядкованості, причому механізми такої локалізації мають переважно культурний характер – і, відповідно, в атрактивному елементі завжди наявні ознаки більш-менш стійкого субкультурного утворення. 

Для того, щоб демократія набула в суспільстві статусу реально діючої системи влади, необхідне не тільки розуміння більшістю населення її основних принципів, але й згода людей жити відповідно до цих принципів – самостійно, з усією повнотою відповідальності, без постійної опіки держави. В умовах соціальної невизначеності сучасної України не спостерігається ні достатньої обізнаності, ні погодженості. І тому самодетермінація особистості як глибинна засада демократичних перетворень залишається вкрай суперечливою, що проявляється в амбівалентності суспільної та індивідуальної свідомості.

50. Проблема співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

Держава, як відомо, постає насамперед формою органі­зації суспільства, основним суб'єктом якого є людські ін­дивіди. Від їхньої соціально-політичної, правової зрілості залежить сила і міць будь-якої держави, а правової у першу чергу, її буттєвість вимагає того, щоб громадяни були не тільки об'єктами владних розпоряджень, виконавцем існу­ючих у даній державі законів, але й свідомими суб'єктами власних прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами загальнолюдської моралі. Тобто, щоб вони мали розвинену громадянську свідомість як умо­ву і наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формується в органічному зв'язку з ідеєю правової держави.

Історично ідея громадянського суспільства сягає полі­тично-правової думки античності, зокрема творчості Цицерона, коли закладались основи уявлень про громадянство. Термін «громадянське суспільство» пов'язаний із латинсь­ким словом civis (громадянин) у розумінні члена римської громадянської общини (civitas) й основного суб'єкту тоді­шніх приватно-правових (а не публічно-влад них) відносин згідно римського громадянського права. Звідси й просте­жується близькість понять громадянин (civis) і громадянсь­кий (civitas).

Громадянське суспільство - це суспільство, в якому має місце і постійно розширюється сфера вільного волевияв­лення, яка сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу лю­дей і досягається через систему інституцій і відносин, що покликані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і їх об'єднань, причому компетенція державного втручання в їхню діяльність обмежена до мінімуму і чітко означена.

Як певна сукупність відносин між людьми й форм ор­ганізації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосере­дню участь, добровільно вносячи в них свою ініціативу й свою відповідальність, громадянське суспільство ставить особливо високі вимоги щодо своїх членів, потребуючи високого рівня їхньої духовності, відносин, збагачених лю­бов'ю та повагою і особливо міцної правосвідомості на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, але й вступати у взаємини з іншими лю­дьми. Правосвідомість же вимагає глибокого і всебічного знання законів, яке високо цінував ще великий Платон, вважаючи не випадковою співзвучність божественного і чудодійного закону (nomos) та розуму (noys). На його думку, з усіх наук, якими займається людина, найбільше сприяє її вдосконаленню наука про закони. У цьому зв'язку він постійно рекомендував вивчати праці з права.

51. Основні інститути громадянського суспільства та конституційні засоби забезпечення їх функціонування.

Сучасні конституційні процеси в Україні характеризуються не лише своєю неоднозначністю, а й динамічністю. Йдеться не тільки про їх політико-правовий вимір, а передусім про розширення кола суб’єктів конституційно-правових відносин і оптимізацію їх правового статусу, удосконалення існуючих і утвердження нових інститутів держави і інститутів громадянського суспільства, котрі трансформуються з політичної у конституційно-правову площину й, тим самим, збагачують систему конституційного права та знаходять своє логічне продовження в системі чинного законодавства України.

Враховуючи останні новації в чинному законодавстві, заслуговують на особливу увагу ті суб’єкти конституційно-правових відносин, що відносяться до інститутів громадянського суспільства. 

Конституція України закріплює вихідний принцип громадянського суспільства, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (частина перша статті 15). 

Отже, громадянське суспільство можна розглядати як самоорганізовану і саморегульовану сферу публічно-правових відносин у державі, утворювану вільними і рівними індивідами та створеними ними об’єднаннями громадян, які функціонують, формуючи соціальний капітал та здійснюючи контроль за органами державної влади, служать підґрунтям демократії та визначальним чинником у розбудові правової держави. Тобто, громадянське суспільство не може ототожнюватися з якимось одним суб’єктом публічно-правових відносин, оскільки ця категорія позначує передусім систему суспільних відносин, які виникають, змінюються та припиняються між множиною їх різнопорядкових учасників. 

Прийнято вважати, що в основі розвинутого громадянського суспільства лежить активна діяльність інститутів громадянського суспільства. При цьому, термін "інститути громадянського суспільства" є настільки поширеним, що має декілька значень. Під ним розуміють: суб’єктів, які в процесі свої діяльності формують суспільні відносини, спрямовані на утвердження громадянського суспільства; інститути, які об’єднують у своєму складі норми конституційного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у відповідній сфері і виступають складовими елементами багатовимірної системи конституційного права України; узагальнюючу назву для всіх упорядкованих і структурованих виявів громадянського суспільства тощо. Всі ці підходи заслуговують на увагу і, одночасно, жоден із них не має монополії на істину. 

52. Громадські об'єднання: поняття, види, принципи та порядок створення й діяльності.

У законі громадське об'єднання окреслюєтьсядобровольное, самокероване, некомерційне формування, створене за ініціативи громадян, які об'єдналися з урахуванням спільних інтересах для реалізації наших спільних цілей, вказаних у статуті громадського об'єднання.

Право громадян створення громадських об'єднань є реалізує ся як безпосередньо, шляхом об'єднання фізичних осіб, і через юридичних осіб – громадські об'єднання. Такі самі особиявляются засновниками й членами громадського об'єднання.

Усі громадські об'єднання мають характерні їм риси:

а) утворюються фізичними і юридичних осіб надоброволь іншої основі;

б) через свою природи що немаєгосударственно-властними повноваженнями і визнані суб'єктамиправотворчества.Источником їхніх повноважень юридичного характеру може лише нормативно-правові акти;

в) діють від імені;

р) є комерційними організаціями, переслідують метою своєї діяльності одержання прибутку.

Залежно від формального способу їх легалізаціїобщественние об'єднання поділяються на об'єднання, отрималигосу дарчу реєстрацію, та молодіжні організації, діючі без такий реєстрації. Зареєстрована громадське об'єднанняприобре тане статусу юридичної особи, яке орган – правомочності поосуществлению правий і обов'язків відповідно до статутом.

Види об’єднань громадян:

1.Залежно від цілей створення і діяльності об’єднання громадян визнається: а) політичною партією; б)громадською організацією. При цьому назва об’єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для вирішення даного питання не має значення. 

Політична партія – об’єднання прихильників певно загальнонаціональної програми суспільного розвитку (мета: участь у виробленні державної політики, формування органів влади, формування органів місцевого самоврядування, представництво у складі органів місцевого самоврядування). Громадська організація – це об’єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. 2. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише громадські організації (всеукраїнські, місцеві, міжнародні).

3. За способом обліку членів, громадські організації поділяються на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають фіксованого індивідуального членства. 4. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об’єднання громадян класифікуються на легалізовані шляхом а)реєстрації (ст.15); б) повідомлення про заснування (ст.17).

5. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об’єднання громадян, можна виділити політичні партії, громадські організації дорослого населення, молодіжні та дитячі громадські об‘єднання.

Громадські об'єднання утворюються і діють на принципах:

1) добровільності;

2) самоврядності;

3) вільного вибору території діяльності;

4) рівності перед законом;

5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);

6) прозорості, відкритості та публічності.

2. Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у громадському об'єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об'єднання або припиненні членства (участі) в ньому.

3. Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об'єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в діяльність громадського об'єднання, крім випадків, визначених законом.

4. Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об'єднань самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.

5. Рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об'єднання.

6. Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).

7. Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського об'єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про прийняті громадським об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок громадського об'єднання забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські об'єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.

Об'єднання  громадян  створюються  і    діють    на    основі  добровільності,    рівноправності    їх    членів     (учасників), самоврядування, законності та  гласності.  Вони  вільні  у  виборі напрямів своєї діяльності.Обмеження діяльності об'єднань громадян може  встановлюватись тільки Конституцією та законами України. Всі основні питання  діяльності  об'єднань  громадян  повинні вирішуватись  на  зборах  всіх  членів  або  представників  членів об'єднання. Об'єднання  громадян  повинно  регулярно  обнародувати   свої основні  документи,  склад  керівництва,    дані    про    джерела фінансування та витрати.

53. Політичні партії та їх роль у житті громадянського суспільства.

Політична партія – це організація, діюча в сфері політичного життя суспільства, що об'єднує людей за спільністю їх інтересів і переконань для політичної реалізації своєї політичної мети. Нормативна вимога існування будь-якої політичної партії - участь у політичній боротьбі при кардинальному завданні завоювати мандат на владу, щоб реалізувати свою політику.

Про роль і значенні політики у розвитку суспільства прийнято зважити на те, як виконує свою соціальне призначення. Як суспільний явище політика виконує такі функції:

· вираз і реалізація соціальних інтересів (виявлення, узгодження, представництво у владі держави);

· інтеграція суспільства ( згуртування громадян задля досягнення наших спільних цілей, попередження і дозвіл соціально-політичних конфліктів);

· управління громадськими процесами (через ухвалення і виконання політичних рішень, розподілу цінностей і благ, використання ресурсів структурі державної влади, створення застосування мотиваційних механізмів політичних дій, державного фінансового контролю, переконання, примусу);

· політична соціалізація особистості (засвоєння людиною політичних цінностей, прилучення його до управління справами держави і);

· проектування соціально-політичного розвитку;

· регулювання відносин також поведінки суб'єктів політики (вироблення норм поведінки й контроль їх дотримання, розподіл політичними функціями і ролей, забезпечення політичної комунікації).

54. Громадські організації: поняття, види.

Невід'ємним елементом будь-якого демократичного сус­пільства є різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення сус­пільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самовря­дування.

Громадські організації — це масові об'єд­нання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.

Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів, музикантів та ін.), товариств (наприклад, наукове товариство ім. Т. Шевченка), комітетів (наприклад, національний олімпійський комітет України), асоціації (наприклад, українська уфологічна асоціація) тощо.  

Найбільш поширеними різно­видами громадських організацій у сучасному світі є: проф­спілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.

Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та національної дискри­мінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліт­тя (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціональ­ного і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин гро­мадян з державою.

55. Поняття та принципи територіального устрою України.

Поняття і значення основі принципи територіального устрою держави.

Територія держ – невід'ємна ознака всякої державності і водночас просторова межа здійснення держ влади. Питання про територіальний устрій – це питання про те, як організована територія держ., з яких частин вона складається і яким є правове становище як території загалом, так і її окремих складових. Конституцією Укр визначено загальні засади територ. організації держави: принцип єдності та цілісності держ території, принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні держ влади та принцип збалансованості соц – економ розвитку території. Територ Укр є неподільна і недоторкана. Питання зміни територ віднесено до виняткового відання Всеукр Референдуму. Держ політика в галузі розвитку територій повинна будуватися за принципом поєднання як загальнонац. Інтересів та їх урахування місцевих інтересів. Повинні бути враховані історичні, географічні, економ., еколог. особлівості регіонів, етнічні та культурні традиції. Україна є унітарною державою. Це означає, що територія Укр у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканою, що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв'язку, відзначаються внутрішньою єдністью і не мають ознак державності. Відповідно до Конституції Укр адміністративно-територіальний поділ Укр становить цілісну систему адміністративно-територіальних одиниць, яка складається з Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст, районів у містах, селищ і сіл.

56. Адміністративно-територіальний устрій України та порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою.

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами публічної влади). Категорію "територіальний устрій" не слід ототожнювати з поняттям "державний устрій", під яким розуміють політико-територіальну організацію держави, яка визначається політико-правовим статусом територіальних складових і порядком, принципами їхніх відносин із державою в цілому та між собою. За державним устроєм усі держави диференціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імперські.

Україна на момент проголошення незалежності мала сформований територіальний устрій, який залишився без істотних змін і після прийняття Конституції України.

Сьогодні у складі України, як уже зазначалося, знаходиться Автономна Республіка Крим, 24 області, 2 міста загальнодержавного значення (Київ та Севастополь), 165 міст обласного і 279 районного значення, 907 селищ міського типу, 490 сільських і 121 міський район, а також 28 839 сільських населених пунктів, об’єднаних в 10 190 сільських округів (“сільрад”), як самостійних адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальний устрій України не є незмінним. Великі міста з кількістю населення понад 1 мільйон постійно ставлять питання про перетворення їх на міста загальнодержавного значення.

Відповідно до Конституції України (п. 13 ст. 92), територіальний устрій України, а отже, і порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою має визначатися виключно законом України. Самою ж Конституцією України визначаються лише основні засади та система адміністративно-територіального устрою України (ст. 132, 133), а також право Верховної Ради України утворювати і ліквідувати райони, встановлювати й змінювати межі районів та міст, а також вирішувати питання про найменування і перейменування населених пунктів та районів (п. 29 ст. 85).

57. Конституційні (юридичні) ознаки унітарної держави .

Унітарною (від лат. unitas - єдність) вважається держава, всі або переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають державоподібного статусу. Себто, територія унітарної дер­жави складається з адміністративних або політико-адміністратив-них одиниць, які, за окремими винятками2, не наділяються влас­ним правовим статусом, а статус органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, які здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного законодавства цент­ральної влади.

Унітарні держави класифікуються:

1) залежно від наявності чи відсутності в їхнім складі дер-жавоподібних територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні. Територія простої унітарної держави по­діляється лише на адміністративно-територіальні одиниці3, тоді як складна унітарна держава у своєму складі має автономні одиниці.

2) залежно від ступеня централізації управління на централі­зовані, децентралізовані та відносно децентралізовані. В централі­зованій унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади. У децентралізованій унітарній державі відсутні місцеві органи ви­конавчої влади загальної компетенції, і на всіх субнаціональних те­риторіальних рівнях функціонують органи місцевого самовряду­вання. Відносно децентралізовані унітарні держави характеризу­ються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функ­ціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

Частина 2 ст. 2 Конституції України визначає Україну як уні­тарну державу, не конкретизуючи при цьому конкретну форму унітаризму. Аналіз положень Конституції України, присвячених питанням організації виконавчої влади на місцях, статусу Автоном­ної Республіки Крим і місцевого самоврядування дозволяє харак­теризувати Україну як складну, відносно децентралізовану унітар­ну державу.

Це пояснюється тим, що, по-перше, до складу України вхо­дить автономне територіальне утворення - Автономна Республіка Крим, по-друге, децентралізацію управління в Україні здійснено лише на низовому територіальному рівні - село, селище, місто, а на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях управління збережено централізоване державне управління. Подіб­на система територіальної організації влади є архаїчною і сьогодні в європейських країнах практично не застосовується. В контексті конституційної реформи гостро стоїть і питання щодо вдосконалення українського унітаризму на основі подальшої децентраліза­ції управління, зокрема запровадження місцевого самоврядування на регіональному та субрегіональному територіальних рівнях.

58. Верховна Рада України: структура, порядок діяльності, компетенція.

Порядок утворення Верховної Ради України.

Згідно К ВРУ є єдиним органом законодавчої влади в У. Також конститут визначається загальни склад ВРУ, встановлюється строк її повноважень на 4 р. Колегіальний характер ВРУ як парламенту У полягає насамперед у її складі та порядку роботи. ВР складається з 450 депутатів і є повноважною за умови обрання не менш як даох тритин від її конст складу. Законодавством передбачається що виборчий процес в У здійснюється на засадах вільного і рівноправного висування кандидатів у депутати, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої компанії, неупередженості до кандидатів з боку держ органів, установ і організацій, органів місцевого самовряджування, свободи агітації. Депутатом може бути лише повністю дієздатна особа, яка є громадяном Укр. і володіє активним виборчим правом, проживає на укр. протягом останніх 5 років, не менше 21 р. Повноваження народних деп. починається з моменту складання присяги, а до цього центральна виборча комісія по виборах народних деп. оголошує про обрання того чи іншого громадянина Укр. народним деп., а це залежить від результатів виборів по кожному з 450 виборчих округів. Згідно з Конст чергові вибори до ВРУ призначаються на останню неділю березня останнього року повноваженьВРУ з тим щоб було достатньо часу для оптимального проведення самих виборів, підрахування голосів та визначення результатів виборів до початку роботи осінньої сесії ВРУ нового скликання. Рада має зібратися на першу сесію не пізніше ніж на 30 день після офіційного оголошення результатів виборів.

Однією із істотних особливостей нашого парламенту є його однопалатність

Компетенція Верховної Ради України.

В Конст закрипелено шірокі повноваження широкі повноваження ВРУ, які визначають її місце та роль у державі. Всі ці повноваження умовно можна поділити на групи: 1. повноваження по'язані з внесенням змін до К Укр; 2. з функцією контролю за бюджетом; 3. визначенням засад політики держ та програм суспільного розвитку; 4. визначен- ням взаємовідносин ВРУ і президента Укр;5. формуванням інших держ органів; 6. з функцією парламенсбкого контролю ВРУ; 7. огранізацією адміністративно-територіального поділу Укр; 8. здійсненням зовнішніх фуннкцій держ та деяких інших. Однак перелічені у статті конституції повноваження ВРУ не є вичерпаними, вони доповнюються і деталізуються положення- ми інших статей, тобто дострокове припинення повноваження Президента. Крім того оцінюючи межі повноважень ВРУ не слід забувати про положення статті 92 Конст, яка окреслює коло питань що вирішуються виключно законами Укр

59. Законодавчий процес.

Верховна Рада України - єдиний орган законодавчої влади Української держави.

Єдиним органом законодавчої владі Укр. є парламент-ВРУ. Конституційний склад ВРУ є 450 народних деп. які обир на основі загального, рівного прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на 4 роки. ВРУ працює сесійно. Вона є повноважною ха умовою обрання не менш як двох третін від її конст складу. ВРУ збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30 день після офіційного оголошення результатів виборів. Чергові сесії ВРУ починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії ВРУ із зазначенням порядку денного слик головою ВРУ на вимогу не менш як третини народних деп. або на вимогу Президента Укр. Засідання ВРУ проводяться відкрито або за рішенням більшості від конст складу деп. засідання проводяться закрито.

60. Тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України.

Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України (далі - слідча комісія) - колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється із числа народних депутатів України, завданням якого є здійснення парламентського контролю шляхом проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес.

Спеціальна тимчасова слідча комісія Верховної Ради України (далі - спеціальна слідча комісія) - колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється у складі народних депутатів України, спеціального прокурора і спеціальних слідчих, завданням якого є проведення розслідування обставин щодо вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину, викладених у підписаному більшістю народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України поданні про ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України (далі - спеціальна комісія) - колегіальний тимчасовий орган Верховної Ради України, що утворюється із числа народних депутатів України для підготовки і попереднього розгляду питань, а також для підготовки і доопрацювання проектів законів та інших актів Верховної Ради України на правах головного комітету, якщо предмет правового регулювання таких проектів не належить до предметів відання комітетів, утворених Верховною Радою України, крім випадку утворення спеціальної комісії для продовження роботи над законопроектом про внесення змін до Конституції України.

Організація і порядок діяльності слідчих комісій, спеціальної слідчої комісії та спеціальних комісій визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, Регламентом Верховної Ради України та прийнятими відповідно до них постановами Верховної Ради України, якими визначаються мета, кількісний і персональний склад, завдання та інші питання забезпечення діяльності відповідної комісії.

61. Конституційні повноваження Верховної Ради України.

Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Повноваження народних депут

(Кометированый кодекс) Верховна Рада України як орган державної влади є колегіальним органом, який складають чотириста п'ятдесят народних депутатів України.

Верховна Рада України за своєю природою є представницьким органом державної влади і здійснює законодавчу владу. Визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.

Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.