8. Джерела цивільного права та основні правові інститути у цивільному законодавстві сша у Новітній час.

Розвиток державно-правових інститутів США в ХХ ст. відбувався разом з основними тенденціями політичної еволюції провідних держав світу. Загальні принципи конституції, що стосуються Конгресу і діяльності обох палат – сенату і палати представників – зберегли свою силу. У той же час із початку століття зберігається загальна тенденція до концентрації державної влади, посилення федеральних органів за рахунок прав штатів, посилення виконавчої влади, бюрократизації і мілітаризації державного апарату.Характеристика основних джерел права.Американське право увібрало в себе багато принципів англійського права, особливо прецедентного. Однак під час війни колоній за незалежність американським суддям заборонялось посилатись на ордонанси короля і статути парламенту Великобританії.Американська система права пройшла три основних етапи розвитку: 1) від завоювання незалежності до громадянської війни;2) до першої світової війни; 3) до кінця 70-х років XX ст.Рецепція англійського загального права в США була неповною. Відповідно до місцевих умов судді, виносячи рішення, виявляли менше консерватизму, формалізму.Американська правова теорія грунтується на доктрині «судової непогрішності», або «юридичному абсолютизмі». Основні принципи права США зафіксовані в Декларації незалежності 1776 р. й Конституції.Інститут приватної власності зафіксований у 5-й поправці до Конституції США: «Ніхто не може бути позбавлений... власності без легального судового розгляду, приватну власність не можна відбирати на громадське споживання без справедливої винагороди». Конституція штату Нью-Йорк (1822 р.) відтворює це положення: «Експропріація для суспільної користі може бути здійснена не інакше як через сплату справедливої, винагороди».

Законодавство США закріплює принцип рівності людей перед законом, право обвинувачуваного на публічний суд з участю присяжних і захисника, право громадян судитись за законами своєї країни.Незважаючи на те, що Декларація незалежності проголосила рівність усіх людей, а другий цикл поправок до Конституції США дав відносно цього додаткові роз'яснення, в країні зберігалось багато правових обмежень для кольорових та емігрантів. Існувала расова сегрегація. У багатьох штатах заборонявся шлюб білих з неграми, особами китайського і монгольського походження. Для кольорових і мулатів існували різні обмеження у здобутті освіти, відвідуванні громадських місць тощо. Відверта перевага надавалась особам англосаксонського походження.Основним джерелом права є Конституція, за нею йдуть федеральні закони, а потім — конституції і закони штатів. Для судів усіх інстанцій обов'язковими є рішення Верховного суду США. Кожний штат видає свої закони з цивільного, трудового, кримінального й процесуального права. Майже в кожному штаті застосовують свою систему права. До середини XX ст. в США налічувалось понад півтора мільйони законів.

13. Демократизація виборчого права Великобританії у XX ст., Акти про народне представництво від 1918, 1928, 1948, 1969.

У XX столітті було проведено серію реформ виборчого права. Перша з них відбулася відразу після Першої світової війни. Акт про народне представництво 1918 року надавав виборчі права чоловікам, які досягай повноліття, тобто двадцяти одного року, і відповідали вимогам цензу осілості (шість місяців) або мали "приміщення для ділових занять" (ст. 1). Жінки мали право голосу, якщо вони були не молодші за тридцять років і мали нерухомість з річним прибутком не менш п'яти фунтів стерлінгів або перебували у шлюбі з особою, яка задовольняла останній умові (ст. 4). Отже, новий виборчий закон вводив загальне виборче право для чоловіків і часткове виборче право для жінок.Акт про народне представництво 1928 року надав жінкам рівні з чоловіками виборчі права. Наступний етап у демократизації виборчого права відбувся вже після Другої світової війни. Акт про народне представництво 1948 року вніс зміни в розподіл виборчих округів і скасував подвійний вотум. Віднині кожен громадянин мав лише один голос на виборах.І, нарешті, Актом про народне представництво 1969 року віковий ценз було знижено з двадцяти одного до" вісімнадцяти років

9. Веймарська конституція (1919) Конституція 1919 p., яка увійшла в історію під назвою Веймарської (за місцем її прийняття), стала однією з найдемократичніших конституцій, відомих на цей час буржуазним країнам. Німеччина визнавалася федерацією 18-ти земель. Кожна земля “повинна мати республіканську конституцію”. Законодавчий орган – ландтаг – обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був “користуватися довір’ям народного представництва” (ст. 17).Однак права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання – зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо - належали вийнятково до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало “перевагу над правом земель” (ст.13). Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) – нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право “опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому “рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74)[8, c.569-570].Центральне місце в Конституції посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався “всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін.Президент імперії представляв “імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало “верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право “розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25). Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то “президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. Призначення і звільнення рейхсканцлера і імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов’язків потребував довір’я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції “встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом” (ст. 56).Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що “власність зобов’язує”. Користування нею “повинно бути в той же час служінням загальному благові” (ст. 153)

10.Державний лад Японії за Конституцією 1947року. Конституція Японії 1947 року замінила попередню Конституцію Великої Японської Імперії, що втратила чинність після поразки Японії у Другій світовій війні 1945 року. За Конституцією влада в Японії поділяється на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову. Першу представлено Парламентом, другу — Кабінетом міністрів і місцевими органами виконавчої влади, третю — Верховним і регіональними судами. Місцеві громади різних рівнів мають широкі права самоврядування. Основний закон передбачає відмову Японії від війни як засобу вирішення міжнародних проблем та відсутність інституту збройних силФормальним головою держави є Імператор Японії, символ державності і національної єдності. Він позбавлений права керувати країною й виконує лише церемоніальні функції.Чинним Імператором країни є Його Величність Імператор Акіхіто. Фактичним головою держави виступає прем'єр-міністр, голова Кабінету міністрів. З 30 серпня 2011 року цю посаду обіймає Нода Йосіхіко.Будинок Парламенту Японії.Найвищим органом державної влади є двопалатний Парламент, найстаріший в Азії. Він складається з нижньої Палати представників і верхньої Палати радників. Перша формується з 480 депутатів, які обираються на 4 роки; друга — з 242 депутатів, які обираються на 6 років. Парламент зобов'язаний приймати закони та бюджет країни. Він обирає прем'єр-міністра, надає уряду вотум довіри і позбавляє його довіри, звільняє некомпетентних суддів[16]. Правлячою партією в Парламенті є Демократична партія Японії. Основна опозиційна парламентська сила — Ліберал-демократична партія. Обидві партії є послідовниками поміркованого лібералізму.Кабінет міністрів покликаний керувати державою. Він виконує закони і бюджет, ухвалені Парламентом. Кабінет складається з профільних міністерств і адміністрацій. Усі міністри є цивільними особами, половина з яких має бути членами Парламенту. 11.Державний лад ФРН з Основного Закону 1949 р.

Законодавча влада належить двопалатного парламенту: верхня палата –Бундесрат, нижня – Бундестаг. Власне парламентом, тобто органом представницької і законодавчої влади, є бундестаг. Бундестаг складається з 662 членів і обирається у народі Німеччини чотири роки. Бундестаг вибирає главу уряду, федерального канцлера, несе проти нього відповідальність, і тим самим приймають рішення формування уряду. У взаємодії з бундесратом приймає закони та державний бюджет.У бундестазі депутати об'єднують у різні фракції. По істотним питанням фракція виступає із єдиним думкою. Регламентом бундестагу передбачено загальний дорадчий орган керувати роботою бундестагу – Рада старійшин. У його завдання входить визначення плану роботи бундестагу наступного року парламентський рік.Бундесрат - це спеціальний конституційний орган, що представляє інтереси 16 земель.

Бундесрат захищає інтереси своїх земель перед федерацією, а ще через нього і перед Європейським Союзом; бере участь у законотворчості, володіючи правом законодавчої ініціативи.Неприпустимо подвійне членство у бундестазі і бундесраті.Главою держави є федеральний президент. його повноваження досить обмежені.

Федеральний президент обирається не безпосередньо народом, а спеціальним конституційним органам – Федеральним зборами. Воно скликаються тільки до цієї і складається з усіх депутатів бундестагу з таким самим кількості делегатів, обраних ландтагами земель (загалом понад 1300 делегатів).Президент пропонує затвердження бундестагу кандидата посаду глава уряду, яким завжди стає лідер партії, перемігшої під час виборів. Він представляє країну в міжнародній арені, здійснює право помилування, і навіть призначає звільняє чиновників і суддів федерації, офіцерів і унтер-офіцерів. Основний Закон позбавляє глави держави командування збройних сил, покладаючи ці обов'язки у час на міністра оборони, в часи війни – на канцлера.Виконавча влада Німеччини на федеральному рівні складається з федерального уряду та федеральних органів управління. Федеральне уряд – «кабінет» складається з федерального канцлера і федеральних міністрів (ст. 62). Чисельність федерального уряду Основний Закон не встановлює. У федеральному уряді канцлер займає за відношення до федеральним міністрам самостійного вищестояще становище. Канцлер взагалі займає ключове становище у системі політичних координат країни. Німецька система правління в Новітнє час недарма іменується «канцлерської демократією».

Термін повноважень федерального канцлера (4 року) збігається з терміном повноважень Бундестагу, проте можливо кількаразове переобрання.Канцлер без схвалення бундестагу формує кабінет міністрів та робить уявлення про звільнення міністрів, обов'язкові для переконання президента. Але головне – він спрямовує всю зовнішню і внутрішньої політики країни й несе неї відповідав лише перед бундестагом (ст. 65).Конституція встановила складний порядок винесення недовіри уряду, має місце так званий конструктивний вотум недовіри, що означає, що й Бундестаг висловив канцлеру вотум недовіри, то Бундестаг зобов'язаний більшістю голосів обрати наступника канцлера (ст. 67). Бо за партійному плюралізмі у бундестазі таке обрання малоймовірно, то президент за поданням канцлера вправі розпустити Бундестаг й призначити нові вибори. Уряд як користується законодавчу ініціативу, а може бути творцем делегованого законодавства, а разі "стану законодавчої необхідності" воно, з дозволу бундесрату,законодательствует та здійснює контролю над виконанням землями федеральних законів (ст. 81).