Компаративістика XX ст.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство, з одного боку, продовжує досягнення та традиції компаративістики ХГХ ст., а з іншого - ставить нові завдання та проблеми, що виникли у зв'язку з відкриттям нових фактів та розвитком лінгвістичної теорії. Порівняльно-історичне вивчення індоєвропейських мов на сучасному егапі досягло значних успіхів. Принципи, використані на індоєвропейському матеріалі, були перенесеш на вивчення тюркської, фінио-угорської, семітської та інших мовних груп. Загальний прогрес у лінгвістичній теорії та сформування комплексних методик вивчення мови знайшли відображення в порівняльно-історичному мовознавстві. Тепер не можна стверджувати, що воно використовує лише порівняння морфем у споріднених мовах. Цей метод збагатили інші методи та прийоми, які було іфийнято на озброєння компаративістами. До останніх належать:

1. Застосування методик лінгвістичної географії, що призвело до виникнення ареального мовознавства (від фракц. aire "площа, простір"). Після праці А Мейє "Индоевропейские диалектьі" (1908) ареальне мовознавство особливо успішно застосовується В. Пізані та іншими представниками італійської неолінгвістики - Б.Террачіні, Дж. Бонфанте, Дж Девото. Монографія В.Порціга "Членування індоєвропейського мовного регіону" (1964) відображає успіхи.

121

досягнуті в цій галузі індоєвропейських мов. Теорія розподілу індоєвропейських мов на дві групи (centum i satem) і визнання грецької мови й санскриту як мов-основ похитнулись. Стали актуальними проблеми найдавнішого стану індоєвропейських мов та взаємовідношень груп індоєвропейських мов, діалектного розчленування та періодизації прамови, методика ареальної лінгвістики й внутрішньої реконструкції.

2. Використання лінгвістичної реконструкції - відновлення найбільш давнього вигляду слів та форм, спільних для споріднених мов. Прамовні реконструкції можливі з різним наближенням. Система мови вимагає, щоб явища, які виникли одночасно й обумовлені тією ж причиною, розглядались у тісному зв'язку. Тому мета лінгвістичної реконструкції полягає в тому, щоб встановити відносну хронологію доісторичних станів та змін, що безпосередньо передують найдавнішим даним. Мовний матеріал, наскільки б він не був обмежений у просторі та часі, має розглядатися з історичної точки зору, бо він складається з різних хронологічних шарів. Таму для Є.Куриловbча внутрішня реконструкція - це ті діахронічні висновки, які можна зробити із синхронічного аналізу мовних даних, не застосовуючи ні порівняння, ні лінгвістичну географію, ні ареальну лінгвістику, ні глотохронологію.

Принцип відносної хронології з використанням реконструкції дає змогу встановити послідовність фонетичних та граматичних процесів у прамові, та їх взаємозв'язок, виявити ієрархію явищ, що вивчаються. При цьому слід чітко відрізняти реконструйовані найдавніші явища від таких, які хоча й представлені в споріднених мовах, але є результатом пізнішого паралельного розвитку в окремих мовах. На думку Є.Куриловича, припущенням про походження таких граматичних категорій, як рід. вид. спосіб і т. ін.. не місце в історичній та порівняльній граматиці, адже вони мають досить проблемний, характер. Так. найдавніший період у розвитку індоєвропейських мов характеризувався відсутністю флексій, наявністю гетероклітинних основ, з яких одна була в активному, а інша - у пасивному відмінку, наявністю граматичних класів істот та неістот. Формування багатовідмінкового відмінювання та дієслівної системи належать до більш пізнього періоду, який характеризується відносним виділенням індоєвропейських мов та впливом на них інших мов.

На сьогодні у вивченні прамов застосовуються досягнення сучасної фонології, яка значною мірою спирається на системні відносини, що існують у фонологічних системах. Зокрема, не

122

проблеми позиційних та негюзиційних чергувань, розмежування еволюції та фонетичної субституції, вивчення фонологічних наслідків чисто фонетичних процесів, використання матеріал}' запозичень для встановлення хронології фонетичних процесів.

Уточнюються питання індоєвропейської фонетики, морфології та синтаксису. Виходить "Индогерманская граматика" (1921 - 1937) Г.Хірта, "Індоєвропейськая граматика" (1969) за редакцією Є.Куриловича, видається "Порівняльний словник індоєвропейських мов" (1927 - 1932) Вальде - Ю.Покорного,

Виникає й отримує розвиток ларингальна гіпотеза, за якою найдавніший індоєвропейський вокалізм зводиться до одного голосного (типу), тоді як І та И розглядаються як складові рівні сонантів, що виявились після зникнення ларингальних звуків, подібно до того як R, L, N, М є формами R, L, N, М. Структура індоєвропейського кореня постає як складена з голосного між двома приголосними, голосним міг бути ларингал (позначається знаком ), що відновлюється без обмежень. Старе вчення про односкладність індоєвропейських коренів було зруйноване. На відміну від попереднього періоду, коли міра спорідненості визначалась в основному на основі фонетичних та морфологічних ознак, у сучасній індоєвропеїстиці підкреслюється також значення лексики, не стільки коренеслова самого по собі, скільки цілісних лексико-семантичних груп, які можуть вивчатися за допомогою методики глотохронології та словотворчого аналізу.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство та його останні досягнення значною мірою визначаються відкриттям мовних матеріалів. Мовознавці вже у XIX ст. розшифрували ряд забутих писемностей. Ідеться про те, що в 1822 р. французький учений Жан Франсуа Шампольйон розшифрував єгипетські ієрогліфи, у 1837 -1840 рр. німець Георг Гротефенд прочитав перський клинопис. Розшифровка останнього дала можливість читати клинописні написи й іншими мовами, зокрема еламською, халдською, аккадською. На початку XIX ст. у китайському Туркестані було відкрито пам'ятки тохарської мови, яка після розшифрування виявилася індоєвропейською. Однак дише розшифровка та використання фактів хетської мови призвели до перегляду багатьох усталених в індоєвропеїстиці поглядів. Саме тому болгарський мовознавець В.Георгієв поділяє історію порівняльно-історичного вивчення індоєвропейських мов на три періоди. У першому (1816 -1870) було встановлено спорідненість індоєвропейських мов та закладено базу їх вивчення. Другий період (1870 - 1916)

123

відзначений уточненням порівняльно-історичного методу, причому вчені обґрунтовувались переважно на свідченнях санскриту, давньогрецької та латинської мов. Третій період починається з дослідження хетської мови (1915 - 1917), що здійснив чеський історик Берджих Грозний. Він характеризується переглядом багатьох поглядів та розширенням бази для аналізу фонетико-граматичної структури індоєвропейської прамови.

Безумовно, на розвиток індоєвропейського мовознавства значно вплинула розшифровка ассирологом Б.Грозним клинописних дощечок XVIII - XIII ст. до н. е. з написами хетською мовою та складення американським лінгвістом Е. Стертевантом "Порівняльної граматики хетської мови" (1933 - 1951). Усе це, а також вивчення тохарської мови та крито-мікенської писемності призвело до виникнення хеттологій і перегляду багатьох питань індоєвропеїстики.

За кілька тисячоліть до нової ери в Малій Азії жив неіндоєвропейський народ - протохатга. Потім хвилями стали прибувати індоєвропейці, мови яких складали анатолійську групу. На початку II тисячоліття до н. е. численна народність - клинописні хети (несита) зайняли всю Малу Азію та підкорили собі протохатгів. Близько 1640 р. до н. е формується Хетська держава, яка була настільки мідною, що протистояла Єгипту, Вавилону та Ассирії. Близько 1200 р. до н. е. ця держава занепала під натиском войовничих сусідів, і хети розчинились поміж інших народів.

Саме під час археологічних експедицій німця Г.Вінклера (1900 - 1912) у турецькому селищі Богазкес за 150 км. на схід від Анкари й були розкопані розвалини хетської столиці Хаттума із залишками хетського державного архіву - 27 тисяч табличок з текстом.

За останне десятиліття англійськими вченими М.Вентрісом, та Дж. Чедвіком було розшифровано крито-мікенську писемність на позначення грецької мови XV - ХШ ст. до н. е., що приблизно на 500 років випереджало відомі до цього писемні пам'ятки.

Відкриття нових мовних матеріалів істотно позначилося на розв'язанні проблеми про час розпаду індоєвропейської мовної спільноти Раніше цей момент відносили до початку II тисячоліття до н. е. Тепер з'ясувалось, що датування цього процесу слід відсунути на більш ранній час, адже в II тисячолітті були вже самостійні та виокремлені хетська мова та один з давньогрецьких діалектів,

У хетській мові збереглося багато архаїчних рис порівняно з іншими відомими пам'ятками індоєвропейськими мовами. Зокрема,

124

у ній збережено ларингальний приголосний h (haras "орел"); відмінювання прикметників не відрізняється від відмінювання іменників; представлено більшу кількість гетероклітинних основ іменників (vataraveteras "вода"); існує один тип відмінювання -незалежно від основи імена поділяються на назви істот та назви речовин (неістот); немає чоловічого, жіночого чи середнього родів; відмінки в множині ще мало диференційовані; у хетській збереглися первинні дієслівні закінчення, ще не було майбутнього часу тощо.

Саме архаїчність хетської мови дає можливість встановити більш первинні форми, поглибити погляд на будову індоєвропейського кореня і взагалі морфологічний склад слова, розкрити етимологію ряду слів.