9. Жанрова й тематична різноманітність української драматургії 70 -90-х рр. XIX ст. Корифеї українського театрального мистецтва.

Гулака-Артемовського давно вабила тема, волелюбності українського народу, його хоробрості, любові до батьківщини, яку він мріяв втілити у першій українській опері. Сюжет опери Гулаку-Артемовському був підказаний М. Костомаровим. Як відомо, після ліквідації Запорізької Січі частина запорожців переселилась за Дунай, у турецькі володіння, утворивши там Задунайську Січ. З першої ж вистави опера «Запорожець за Дунаєм» набули великої популярності. Хоч сюжет опери був невигадливим, простим, але своїми картинами, в яких йшлося про скоре повернення на рідну землю, викликав симпатію у глядачів. Образи Івана Карася, Одарки, Оксани, Андрія наділені індивідуальністю, життєвою природністю. Характеристиці героїв сприяла колоритна музика, пройнята інтонаціями народних творів. 1862 р. Л. Глібов написав п'єсу-жарт на одну дію «До мирового». В ремарках автор зазначав, що в п'єсі «сюжет за­позичений». Дійсно; тема сварки двох заможних сусідів, покла­дена в основу твору Глібова, вже неодноразово розроблялась у літературі, зокрема в творах М. Гоголя. У Галичині до революції 1848 р. українського театру не було, а п'єси ставились німецькою або польською мовами. Пер­ша вистава українською мовою в Галичині відбулась поставлена «Наталка Полтавка» І. Котляревського під назвою «Дівка на відданню. У п'єсі Духновиа «Добродетель превышает богатство», автор порушує і проблему виховання молодого покоління. Многомав і його дружина вважають, що освіта не потрібна, бо її замінить багатство. На думку ж Чесножива і Богумили, освіта допоможе їхнім дітям стати добрими, чесни­ми, працьовитими. Для виховання своїх дітей вони наймають учителя і дяка Мудроглава.

9. Становлення і розвиток української драматургії і театру 70 -90-х рр. XIX ст. ( м. Кропивницький, і. Карпенко-Карий, м.Старицький)

У 50—60-х роках XIX ст., після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, царизм посилив репресії щодо української культури, збільшились цензурні заборони й обмеження. В го­резвісному валуєвському циркулярі 1863 р. заявлялось, що «ні­якої особливої малоруської мови не було, немає і бути не мо­же». В липні цього ж року до Київського цензурного комітету було надіслано таємничий циркуляр, за яким заборонялось видання будь-яких книг українською мовою. Поширилась заборона і на вистави українською мовою. Фактично розпались Російсько-українські трупи, які інсценува­ли п'єси І. Котляревського, Т. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевчен­ка. Згасали прогресивні традиції, вироблені в театральних ко­лективах Полтави, Харкова, де раніше плідно працювали І. Котляревський, М. Щепкін, Г. Квітка-Основ'яненко. Театральне життя жевріло хіба що в деяких великих поміщицьких маєтках, де існував кріпацький театр. Так, у маєтку Д. Трощинського, людини ліберальних поглядів, в с. Кибинцях Миргородського повіту на Полтавщині часто влаштовувались вистави. Акторами виступали подружжя Гоголів, В. Капніст із синами і дочкою та ін. Як відомо, саме для цього театру В. Го­голь написав кілька п'єс, з яких лише одна — «Простак або Хитрощі жінки, перехитрені москалем» — дійшла до нас. До вистави часто залучались дворові люди. Аматорський театр Трощинського відіграв певну позитивну роль у розвиткові де­мократичних тенденцій українського театру. Існували ще кріпацькі театри Г.Тарнавського в с. Качанівці на Чернігівщині, Завадовського в с. Ляличах на Чернігівщині, Гавриленка в с. Озерках на Полтавщині та ін. Помітне пожвавлення театрального руху в кінці 50-х — на початку* 60-х років серед прогресивної інтелігенції було зумовлене загальною активізацією політичного й громадсько-куль­турного життя під час революційної ситуації 1859—1861 рр. У цей час набуває розвитку й інший різновид театру — ама­торські гуртки, число яких особливо зростає з кінця 50-х років. Особливо поширені були вони серед учнів гімназій та студентів Києва, Харкова, Ніжина, Одеси. В гуртках стави лись п'єси російських і українських авторів, а також Шекспі-ра, Мольера, Гюго. Доброї слави набув аматорський гурток уимБобринці на Херсонщині, активними організаторами і учасниками якого бу­ли майбутні славетні актори і драматурги М. Кропивницький та І. Тобілевич (Карпенко-Карий), Згодом вони переїхали до Єлисаветграда, де в гуртку Тарнавського виступали також М. Садовський та П. Саксаганський, які згодом присвятили життя театрові. Відомо, що існували аматорські гуртки в Чер­нігові, Житомирі, Немирові та інших містах Наддніпрянської України.Усі ці театр» переважно ставили п'єси І. Котляревського («Наталка Полтавка»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці» та «Щира любов»), Т. Шевченка («Назар Сто-доля»), Я. Кухаренка («Чорноморський побит на Кубані»), Д. Глібова («До мирового»), оперу «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та ін. Аматорське театральне мистецтво зіграло помітну роль у засвоєнні і розвиткові попереднього досвіду та реалістичних традицій народного сценічного мистецтва. Воно послужило фун­даментом для українського професіонального театру.Заборона, царизмом ставити п'єси українською мовою викли­кала рішучий протест з боку прогресивної громадськості Украї­ни. На сторінках газет і журналів, зокрема в «Черниговском листке», «Основі», «Слові», з'явились статті, в яких висловлю­валась підтримка театрального руху на Україні. У Галичині до революції 1848 р. українського театру не було, а п'єси ставились німецькою або польською мовами. Пер­ша вистава українською мовою в Галичині відбулась у грудні 1848 р. в Коломиї — аматорами була поставлена «Наталка Полтавка» І. Котляревського під назвою «Дівка на відданню, або На милування нема силування» (того ж року під такою назвою п'єса була надрукована в Чернівцях). Автором перероб­ки й ініціатором вистави був І. Озаркевич.