7. Образ України як провідний мотив у ліриці 70 -90-х рр. XIX ст.

“В нашій хаті своя воля і слава, а всім зайвим зась”. І.Франко “Січовий марш”, “Не пора не пора”, “Монолог”. “Кожен може стате Богданом, як настане слушний час.” – монолог козака - “довго нас неволя жерла” – це перегукується з гімном. “Сідоглавому” – викриття псевдо патріотизму у колегіальній формі (москвофіла) – образ собаки, як найближчого друга людини. Україна була центральною темою у творі П.Граборського, який та той час був у засланні на півночі, але твори друкував у Львові – тут закликає народ до об’єднання: “До галичан”, “До русі-України”, “Народові України” та інші. Часто малює Україну різними фарбами: “оповита темнотою”, “нещасна”, але вона “як сонечко красне”, “рідна мати”, “краса рідного краю”. Тексти творів рясніють закликами: “вставайте українці, вставайте без лену”, “гуртом українці до лану освіти, щоб вихір швидше знайти”, “зневолені діти”, заклиркає до гуртування. Б.Грінченко, О.Пчілка, Ман джура, Мусій Кононенко та інші автори писала свої найкращі твори про Україну і для України. О.Пчілка у творах “Козачка Олена” – любов до України передається через пейзажі України, ‘Волинь незабутня”. І.Манджура у циклі “Сулі”, “Думи”: “Я дух люблю твого народу ” – це найважливіший мотів твору. Василь Мова-Лиманський “На прощання з України” автор хоче пробудити сплячу Україну, “На прошання ж нещасливий…”, “нехай вас мучать і катують, а слова правди не уб’ють“. Такі твори розраховані на широкі маси, тому що є апеляція на логічний спосіб зображення, стиль оповіді – художній образний спосіб, пафосність, емоційність, концепція ліричного героя. Ліричний герой активний, цілісний і по-своєму ідеальний.

9. Надбання української драматургії 70 -90-х рр. XIX ст.

Незважаючи на заборону української мови, українські п'єси пишуть С. Гулак-Артемовський, Л. Глібов, розпочинає діяль­ність як драматург М. Кропивницький. Автори п'єс наслідували традиційні для української драматургії тих часів жанри. Поряд з цим драматурги звертаються й до інших жанрів. Так, у 1862 р, О. Стороженко пише історичну драму «Гаркуша», М. Косто­маров—трагедію «Кремуцій Корд» (1863), поклавши в її осно­ву історичні події часів імператора Тіберія, що перегукувалися з сучасністю. З'явились і оригінальні драматичні твори місцевих драма­тургів Правда, більшість із них не були поставлені, оскільки виявились малохудожніми і малосценічними. Прихильно були зустрінуті глядачами п'єса «Підгіряни» та оперета «Сільські пленіпотсіпп» І. Гушалевича, музику до яких написав М. Вер-бицький. Відомими були драми: Р. Моха «Справа в с. Клекотині», «Розпука орендарська», «Терпен-спасен», П. Свенціцького під псевдонімом Д. Лозовський - «Катерина» (за поемою Т Шевченка), «Міщанка», «Цигани» та ін. На історичні теми для театру писали: К. Устиянович - «Ярополк», «Олег Свято-, славович Овруцький», Г. Якимович - «Роксоляна», «Одіссеи на острові Аета” «Буонаротті», Ф. Заревич - «Бондарівна», «Настася» та ін. Писали п'єси Ю. Федькович та С. Воробкевич, але на сцені вони не ставились. Західноукраїнський театр і драматургія загалом розвивались під значним впливом театру і драматургії Східної України. Галицьким драматургам не пощастило створити визначних п’єс. Драматична література на Закарпатті започаткована тво­рами відомого письменника першої половини XIX ст. О. Духновича. Це п'єса «Добродетель превышает богатство» (1850) і сатирична комедія на одну дію «Головний тарабанщик» (1852). До появи творів Духновича в першій половині XIX ст. на За­карпатті побутували давні інтермедії, народний театр «вертеп». У семінаріях міст Ужгорода і Пряшсва деякий період діяли аматорські студентські гуртки. П'єса «Добродетель превышает богатство», надрукована в Перемишлі в 1850 р., а через рік поставлена учнями однієї із шкіл, довго входила до репертуару аматорських труп. Друга драма Духновича—одноактна сатирична комедія «Го­ловний тарабанщик» — була гострою сатирою на дворян-ренегатів, які заради кар'єри і наживи займаються найбруднішими махінаціями. На жаль, цей цікавий твір написаний «язичієм». Слід зазначити, що в п'єсі «Головний тарабанщик» Духно­вич зробив крок у напрямі до критичного реалізму і удоскона­лення художньої майстерності.