3. Здобутки української прози 70 -90-х рр. XIX ст.

Епохальною подією в українській літературі було створен­ня соціально-психологічного роману. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія» Панаса Мирного засвідчили високий ідейно-естетичний рівень української прози, тяжіння до створення багато проблемних, панорамних полотен. Широта і синтетичність зображення, коли в межах одного твору осмислювалися со­ціальні проблеми суспільства і доля трудової людини в ньому, розкривали нові можливості художнього освоєння дійсності — викриття самих класових основ і експлуататорської суті само­державної системи в цілому. Ця ідея майстерно реалізується і в особливостях структури (показ давнього коріння соціаль­ної несправедливості шляхом ґрунтовних екскурсів у минуле в першому романі, використання з цією ж метою вставного оповідання і спогадів окремих персонажів — у другому), і в си­стемі образів, і в психологічному аспекті розкриття характерів. У соціально-психологічному романі найповніше розкривалася людина як неповторний, глибоко індивідуалізований характер і одночасно як соціальний тип. Оскільки в силу багатьох причин український роман розви­вався на цьому етапі недостатньо інтенсивно, провідним жанром стає повість, що досягає значного універсалізму у відтворені дійсності того часу. Повість увібрала в себе життя всіх класів, верств і прошарків українського суспільства -на" різних етапах його сторичного розвитку (за часів кріпаччини, у пореформену добу, її період наростання революційного руху). Най» більш широко представлена в українській прозі соціально-по­бутова повість («Дві московки», «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я», «Бурлачка» І. Нечуя-Левицького; «Голодна воля», «Ли­хо давнє й сьогочасне» Панаса Мирного; «Серед темної ночі», «Під тихими вербами» Б. Грінченка; «Спокуслива нива» О, Пониського та ін.). На 70-ті роки припадає створенню пер­шої української соціально-психологічної повісті «Лихі люди» Панаса Мирного. Плідно працює в цьому жанрі І. Франко, ав­тор повістей «Боа констріктор», «Борислав сміється», «Основи суспільності» та ін. У порівнянні з творами цього жанру попереднього періоду повість 70—90-х років характеризує епічна широта, ґрунтов­ність і докладність зображення, показ характеру в становленні та розвитку, що нерідко зумовлювало не одну, а кілька сюжет­них ліній. Більшість творів («Хмари», «Старосвітські батюшки та матушки» Нечуя-Левицького; «Борислав сміється», «Лель і Полель», «Перехресні стежки» Франка) не вкладалися в рам­ки пересічної повісті, виявляючи вже ознаки роману. Оповідання, залишаючись в аналізований період найоперативнішим жанром прози, набувало нових рис, збагачувалося, урізноманітнювалося у своїх різновидах. Значної модифікації порівняно з творами Марка .Вовчка і Ю. Федьковича зазнало монологічне оповідання. Оповідь набувала найрізноманітніших форм і ставала то сповіддю («Лихий попутав» Панаса Мир­ного), то засобом самовикриття чи взаємовикриття («Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти» Нечуя-Левицького), то збудником суспільної свідомості оповідача, а також засобом його психологічної характеристики («Ліси і пасовиська», «Свинська консти­туція», «Моя стріча з Олексою» Франка) та ін. Але переважала об'єктивио-повістева манера викладу з докладними описами, ґрунтовним зображенням обставин («Ріпник», «На дні», «Місія» Франка, оповідання Нечуя-Левицького, «Сама, зовсім сама», «Батько та дачка» Грінченка та ін.), хоча спостерігається та­кож тенденція до новелістичного лаконізму, започаткована ще у творах Федьковича («Лови» Панаса Мирного). Остання стане панівною з приходом у 90-х роках нової генерації художників слова. Утвердження і збагачення форм сатиричного стилю засвід­чує творчість революційного демократа Панаса Мирного. Опо­відання «Дурниця», «Лови», образи потворних кріпосників типу князя Ратієва («Як ведеться, так і живеться»), генеральші Ди-рюгіної, судового секретаря Чижика («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), «чумазих» і фальшивого народолюбця Процен-ка («Повія»)—це зразки соціальної сатири, спрямованої не проти окремих фактів і явищ, а проти «мерзенності суспіль­ного ладу». У цьому, насамперед, її спорідненість з російською сатирою, зокрема Салтикова-Щедріна.