32. Уславлення побратимства в оповіданні ю. Федьковича « три, як рідні брати ».

Жовнірська проза Ю. Федьковича здебільшого пройнята трагічними мотивами, не маєщасливого закінчення. Бо таким вже було жовнірське життя... Тільки одна повість на цю тематику закінчується оптимістично — це твір "Три як рідні брати". Повість "Три як рідні брати" була схвально оцінена як критиками, так і пересічними читачами, бо у ній письменник реалістично змальовує і важкість жовнірського життя, і красу людських душ.  У повісті йдеться про життя українців Івана Шовканюка, Якова Нестерюка, німця Тоній Тайвера та словака Бая. Напевне, головні герої не уникли б трагічної долі, якби не врятувалися справжньою чоловічою дружбою, здатністю до самопожертви. Словак Бая зголосився прослужити зайвий рік, аби Іван пішов у відпустку, Тайвер урятував Іванові життя, а Яків сплатив його борги. Згодом вони дійсно стали як брати, гуртом змагаючись проти несправедливості світу та життєвих труднощів. Колись я читав про побратимство серед козаків, коли двоє друзів оголошували себе братами — настільки міцною була їхня дружба, — і дійсно, всі вважали їх братами. Хоча герої повісті і не є козаками, проте, як нацмене, давня традиція побратимства виринула з пам'яті роду, з най-благородніших куточків їхніх душ... Ця повість нагадала мені народні перекази про друзів, які виручають один одного з біди, хіба що Ю. Федькович майстерно розкрив психологію своїх персонажів, зробивши їх не образами-символами, не образами-схемами (як це часто буває в народній творчості), а живими, справжніми, яскравими...  Прочитавши цей твір, я дійшов висновку, що за будь-яких життєвих обставин людина, чиста душею, такою і лишатиметься, а повість "Три як рідні брати" — не тільки ілюстрація цієї тези і зображення подій певного періоду, але й дуже повчальний твір, що залишається актуальним і досі. Навіть попри те, що жовнірство давно в минулому, ми можемо повчитися взаємоповаги та підтримки, чистоти й самопожертви, які виявили головні герої... Вони є героями не тільки в значенні літературознавчого терміна, а й у життєвому значенні: вони є героями душевної краси та щирості, гідними захоплення й наслідування... 

33.Жіночі образи драми і. Карпенка-Карого «Безталанна»

Жінка... Дружина, мати, сестра, наречена, дочка, невістка... Кожна з них, несучи на собі тягар моральної відповідальності за благополуччя рідних і близьких людей, сама часто залишається наодинці зі своїми складними проблемами: незахищеністю, залежністю від різних життєвих обставин, пресом соціальної нерівності, побутових забобонів, сімейної тиранії...  Продовжуючи й творчо розвиваючи традиції Т. Шевченка у змалюванні нелегкої, часом трагічної, жіночої долі, І. К. Карпенко-Карий розповів у драматичних творах про життя й проблеми жіноцтва своєї доби — середини XIX — початку XX століття. Зображуючи Софію, Варку, драматург щиро вболівав за їхню тяжку життєву дорогу і запитував у себе й у суспільства: «Хто винен?» Це актуальне на той час соціалько-політичне питання письменник переносить у площину побутових відносин, часто зумовлених як моральними, так і суспільними чинниками.  У 1886 році з'являється психологічна соціально-побутова драма «Безталанна», в якій тема жіночої недолі звучить так само трагічно, яг і в попередньому творі. Перша редакція п'єси мала назву «Хто винен?» Перед нами проходить життя двох молодих жінок — Софії й Варки. Різні за вдачею, за темпераментом, вони однаково нещасливі в особистому житті. Стихійна сила почуттів Гната, в якого вони обидві закохані, призводить до непоправної помилки: посварившись із гордою свавільною Варкою, парубок на зло їй одружується з тихою, доброю, щирою дівчиною Софією. Вона так довго бідувала і так прагнула щастя, що беззастережно повірила і Гнатові, і Варці, і навіть свекрусі — людині озлобленій, жорстокій, яка стає врешті винуватцем смерті Софії.  Доля персонажів «Безталанної» трагічна. Жінки не можуть нічого змінити, не знаходять виходу зі складного становища. Потрапивши у вир почуттів, вони безсилі вплинути на природний їх хід.  Ідіотизм сільського життя накладає на обох свій відбиток: жінки переконані в тому, що не мають права міняли щось: розлучитися, викрити перед іншими тиранію свекрухи, відстояти свою позицію, влаштувати своє життя самостійно, незалежно від чужої волі.  І. Франко, високо оцінюючи «Безталанну», писав, що в цій «моральній атмосфері» сільського побуту «автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють в його драмі».  Проблеми, пов'язані з долею жінки, будуть актуальними завжди, бо через свою соціальну значимість вони потребують постійної уваги.