44. Тематичне багатство байок л. Глібова

Головна тема його байок - несправедливість суспільного устрою: безправ'я покріпаченого селянства, поміщицька сваволя, продажність суддів, хабарництво чиновників, облудність земства. 

За часом написання байки Леоніда Глібова поділяють на два періода. До першого відносять ті твори, які були написані в 40—60-ті роки (пізніше всі вони були представлені у збірці 1872 року), до другого — що вийшли з-під авторського пера у 80—90-ті роки.  Байки першого періоду творчості відзначаються злободенністю своєї тематики, мають антикріпосницьку спрямованість. Серед них — всім добре відомі «Вовк та Ягня», «Вовк і Кіт», «Щука», «Мірошник», «Ведмідь-пасічник» тощо.  У написаній 1854 року байці «Вовк та Ягня», сюжет якої був відомий ще в античній літературі, в образі Вовка втілено риси представника влади з його цинічним утвердженням права сильного. Вовк спочатку намагається підвести «юридичну» основу для розправи із беззахисним Ягням. Однак, коли виявляється цілковита безглуздість його аргументів, Вовк цинічно заявляє: «Що ти за птиця?!». І далі, впевнений в цілковитій безкарності, абсолютно не приховує причини своїх знущань над бідолашною твариною. Актуально прозвучала написана у 50-ті роки байка «Мірошник», в якій показано повне банкрутство тогочасної системи господарювання. Абсолютно безпорадний у незвичайних обставинах мірошник Хома не здатний реально оцінити ситуацію, виявляючи натомість своє самодурство і обмеженість: коли греблю прорвало і млин зупинився, він убиває курей, які прийшли напитися води.  Соціальний мотив байки підсилюється авторським зауваженням, яке звучить у висновках байки: «На світі є такі пани». Байка відзначається також своєрідними влучними висловами, які мають фольклорну основу: «Хомі за вухом не свербить», «Води нема й курей чортма».  Байки другого періоду творчості письменника відзначаються більш глибоким ліризмом, новелістичним або баладним стилем. Урізноманітнюються живі інтонаційні відтінки мови, з'являються нові теми і образи. Замість звірів-хижаків частіше з'являються Коник-стрибунець, Цуцик, Жаби, Цяцькований Осел, Мальований Стовп, в образах яких засуджується паразитизм, прислужництво, тупоумство, міщанська самозакоханість.  У цілому, до другого періоду належить понад 50 байок, більша частина яких створена за оригінальними сюжетами, інші — поглиблюють і розвивають уже відомі. Так, у байці «Цуцик», сюжет якої розвинуто на основі байки Крилова «Две собаки», Глібов виступає проти лакейського підлабузництва, паразитизму вискочок Цуциків. Але якщо Крилов лише передає розмову дворового Барбоса з кімнатною Жужу, то Глібов вводить і роздуми Бровка в розмові з нікчемним і запанілим Цуциком.

45.Проблема стосунків народу та інтелігенції у драмі м.Старицького «Не судилось».

Актуальна, вагома проблематика, психологічна достовірність характерів, що водночас є й виразними соціальними типами доби, природність конфлікту, викінчена форма кожної сцени, п'єси в цілому — все це ставить на перше місце у спадщині митця драму «Не судилось» (1881), засновану на дійсних фактах. «Факт, що послугував темою у моїй драмі, — зазначав М. Старицький, — факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком... У драмі навіть самі фамілії з малими одмінами, — так замість Ілляшенків — Ляшенки, а решта ті ж самі».

Під первісною назвою «Панське болото» п'єсу не дозволили виставляти. Висновок Петербурзького цензурного комітету був такий: «Через усю п'єсу проходить та думка, що пани безкарно можуть глумитися над чесними селянськими дівчатами, а потім безжалісно залишати їх. Зважаючи на ще незміцнілі моральні відносини між селянами і колишніми їхніми власниками, здається, на думку комі¬тету, несвоєчасним і незручним вводити на сцену ті сумні моменти з минулого селянського побуту, які можуть породити або підтримати упередженість між вищими і нижчими станами».

Драма побудована на контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко), ширше — конфлікт охоплює стосунки українського панства і трудового села. В п'єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні засади — велике землеволодіння, «великопанська» ідеологія і мораль. Водночас це була доба активного розвитку капіталізму. Вона позначена змішуванням станів і класів, ширшим їхнім взаємопроникненням, взаємодією. Кас¬тово-дворянські межі було порушено, а нові ще не чітко окреслено. Побачити нові життєві тенденції, осмислити їх — таке було завдання демократичного мистецтва. Це завдання часу виконували І. Карпенко-Карий, І. Франко, Леся Українка, інші талановиті митці. З успіхом виконував його і М. Старицький — передусім у тому літературному роді, в якому був найсильніший і який мав найширшу аудиторію, тобто у своїй драматургії. Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвиваєть¬ся цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету — поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло. Панич Михайло, «чистюк і джигун», під впливом ліберально-культурницьких ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він відвідує сільські вечорниці. Вже на початку п'єси, в першій ремарці і фразах, ми бачимо неприховану авторську іронію щодо Михайлових «великодушних поривань» і праці на користь народу. Герой, «розкішно по-українськи одягнений», лежить без жупана в садку і курить сигару, розмірковуючи: «чорт його зна, якісь мене лінощі обсіли: сьогодні вже й до школи не пішов (Потягається). Та з цією дрібнотою нудно й воловодитись... Тільки Павло й зможе!».«Програма»,, яку він розгортає у розмові з дядьком, запеклим ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки розпливчаста і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх «ідейних» тирад Михайла, його заклику: «Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені мило, — на користь народові!» — Бєлохвостов насмішкувато зауважує: «Очень укорительно, но не вразумительно!». І, розуміючи, що запальні промови Михайла не більше ніж поза, данина моді, він іронічно-зневажливо додає: «Мьі еще на зти темьі почешем язьїки. Вот костюм зтот в деревне — одобряю». В кінці п'єси відбувається повне примирення молодого «демократа» з Бєлохвостовим. Це належно прокоментував Павло Чубань: «Одним ви миром мазані. Обтешетесь зверху культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь; а дмухни тільки на вас, подряпай трішки, — то такі ж жироїди у ґрунті!». Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло) завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних міркувань приховувалося, затушовувалося. Особливо огидно розкриває своє єство панство у ставленні до селян (сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом). Представником нової демократичної інтелігенції є Павло Чубань — натура послідовна, дійова, рішуча. Цей образ споріднений з низкою постатей «нових людей» у прозі 70—90-х років XIX ст., зокрема Тимофія Жука («Лихі люди» Панаса Мирного), Семена Жука («Семен Жук і його родичі» О. Кониського), Юрія Горовенка («Юрій Горовенко. Хроніка з смутних часів» О. Кониського), Павла Радюка («Хмари» І. Нечуя-Левицького) та ін. Але драматургія таких героїв на той час ще не показувала (образ Мирона Серпокрила з'явився у драмі І. Карпенка-Карого «Понад Дніпром» у 1897 р.). М. Старицький виступив тут новатором. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне змалювання «підпанків», людців з лакейською психологією— огидного породження розтлінної моралі власть імущих. Добровільні шпигуни, донощики, пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, — мабуть, найстрашніший результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі, прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою. З такою викривальною силою, як зобразив О. Островськии російське купецтво через докладний показ середовища, в якому воно діє й живе, його повсякденний побут і по¬ведінку, М. Старицький показав українських поміщиків і їхнє найближче оточення. У цій темі він також є духовним спадкоємцем Т. Шевченка. Реалістично відтворив драматург і наростання селянського протесту проти панської сваволі, — адже реформа 1861р. по суті нічого не змінила у становищі народу. Як і раніше, селянство у рабській залежності від великих землевласників. Чого вартий вигук пані Ляшенкової на адресу Катрі, яка «посягнула» на її сина: «Раскатать ее!»? Лише у далекому майбутньому сподівається інтелігент-народник Павло Чубань соціальної справедливості: «... Не ми, а діти чи внуки землю по правді поділять...». Драма «Не судилось» є вершиною реалізму М. Старицького. Автор «Очерков истории украинской литературьі XIX в.» М. Петров вважав, що п'єса є етапною у творчості письменника, як і в українській літературі загалом. «Прегарною» вважав п'єсу й І. Франко.