1 Зербіно Дмитро. Таланти для науки. Як їх шукати? // Віче. – 2000. – №12. – с. 130.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

двоповерховий будинок. Засновником та першим директором семі-нарії став видатний український педагог і прогресивний діяч, ко-лишній член Кирило-Мефодіївського братства Іван Якович Посяда.

З-поміж більш ніж двадцяти тисяч вихованців училища ви-діляється постать українського письменника Степана Васильченка (Панасенка), який приїхав навчатися до цього «єдиного малесенько-го огника для бідних здібних селянських дітей» з Ічні на Чернігів-щині. Відлуння років навчання знайшло відтворення в його «Запис-ках учителя» та оповіданні «Оксана».

В XIX ст. поборники ідеї української самостійності ніяк не мог-ли знайти легального ґрунту для своєї роботи в Росії. Урядова по-літика зводилась до того, щоб не допускати ніякого українства – ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, проводячи тра-диційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. Власті ретельно слідкували за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Це особливо стало помітним після придушення польського повстання 1830 р. Якраз у цей час зникли залишки українських національних елементів у місцевому са-моврядуванні. Було розформовано київську міську міліцію у кількості 2000 чол. Вони за традицією носили козацьку форму.

У цій тяжкій ситуації в Україні залишалася одна сила, що рятува-ла український народ від денаціоналізації. Цією силою була націо-нальна свідомість. Цю ідею успадкувати українські діячі XIX ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру, сприяло її розвитку і в XX ст.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847). Щодо куль-турно-історичного процесу, то тут братство визнавало рівні права всіх народів на національну самобутність, державну та політичну са-мостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Брат-ству належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність та віротерпимість.

У лютому 1861 р. київські студенти заснували щоденну школу для дорослих. Заняття в ній проводилися в аудиторіях університету св. Володимира. Активну викладацьку діяльність тут проводив сту-дент історико-філологічного факультету О.С.Лашкевич. Крім того, він і гурт його однодумців утримували також недільну школу, де на повне забезпечення приймалися селянські хлопчики, яких готували до вчителювання на селі.

Т.Шевченко восени 1860 р. написав у Петербурзі для народних шкіл «Букварь южнорусский» і мав намір створити серію підруч-ників – «Лічбу», «Етнографію», «Географію», «Історію», але це він не встиг здійснити.

В Києві у 60-х роках XIX ст. почався рух хлопоманів. Таку назву з боку польських аристократів і московських публіцистів одержали студенти Київського університету, в основному польського поход-ження, яких мучило сумління усвідомленням того, що польські пани століттями гнобили селян. Сам термін «хлопомани» означає бажання зблизитися з простим людом – хлопами. Хлопомани розмовляли ви-ключно українською мовою, носили національний одяг і дотримува-лися українських звичаїв.

Свою кінцеву, стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочати здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політич-ної свідомості.

Хлопомани дійшли висновку, що «соромно жити в краї і не зна-ти ні самого краю, ні його людності». Вони вирішили пізнати народ, його психологію, світогляд, традиції шляхом особистих спостережень і з цією метою, переодягшись у селянське вбрання, вирушили під час літніх вакацій у подорож по українських селах. За три такі походи вони обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, значну частину