25. Києво-Могилянська академія перший вищій навчальний заклад XVII століття

На Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві існували тільки православні школи. Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів.    Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596-1647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія. Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та назву Київська академія. Були підтверджені, хоч і формально, її давні привілеї: дозволялося включати до навчальних програм курс богослов´я та організовувати внутрішнє життя на засадах самоврядування за зразком вищих навчальних закладів Європи.    За гетьманування Івана Мазепи для Києво-Могилянської академії спорудили будинок. Це був період розквіту академії. Кількість студентів досягла 2 тис. Пізніше вона становила 500-1200 осіб. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов´янських країн, Молдавії. Академія була демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан.    За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були "школи риторики і поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна "школа богослов´я". В академії навчали граматиці, риториці, філософії й богослов´ю; мовам - слов´яно-руській (тодішній українській літературній), грецькій, латині, польській; літературі - класичній грецькій і римській, частково - середньовічній; поетичному і риторичному мистецтву; історії, географії. Лекції викладалися переважно латиною. З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії систематично викладалися лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків з Західною Європою виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови, і академія достойно виконала це завдання.    У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, Є. Полоцький, Г. Кониський, І. Гізель та ін. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них - історик І. Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, гетьман України І. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов.    Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Високим науковим рівнем вирізнялися праці лінгвіста-орієнталіста С. Тодорського, автора грецької граматики В. Лащевського. У лекціях Ф. Прокоповича вже помітні паростки нової методології, а в поглядах викладачів з´явились елементи раціоналізму і матеріалістичного сенсуалізму. Колишні студенти академії стали авторами козацьких літописів, написаних наприкінці XVII - на початку XVIII ст.    Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах гуманізму і рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у вихованців почуття гідності й взаємної поваги. Основи виховання молоді розробив Петро Могила, виклавши їх у своїх працях, передусім в "Антології", виданій 1636 р. для молодих колегіантів. На формування виховних ідеалів в академії значний вплив мало запорізьке козацтво.    Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Лейпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книго-видавничих центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили українські друки. Зокрема, тут знаходилось перше видання Києво-Печерської лаври "Часослов" (1616), багато примірників "Адельфотеса", надрукованого у Львові і привезеного Іовом Борецьким, "Граматика" (1619) М. Смотрицького, "Лексикон славеноросскій і імен толкованіє" (1627) Памво Беринди та ін. Багато книжок для академії придбав П. Могила. Сюди він передав і свою власну бібліотеку.    Бібліотека академії у XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів, що визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не збереглася. Пожежі 1780 р. і 1811 р. знищили унікальні джерела з історії та культури України.    Києво-Могилянська академія - заклад європейського рівня. їй належить визначне місце в історії культурних зв´язків України із слов´янськими народами. Історія зберегла свідчення, що тут навчалися росіяни, білоруси, молдавани, болгари, серби, хорвати, греки та ін. Вона підтримувала наукові зв´язки з освітніми центрами Кракова, Константинополя, Магдебурга тощо. Деякі студенти і викладачі академії навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині. Міжнародні зв´язки Києво-Могилянської академії мають важливе значення для оцінки її місця в історії світової культури.    У другій половині XVII ст. - першій половині XVIII ст. відчувався сильний вплив української культури на весь слов´янський ареал. Нові ідеї та погляди, сформовані в Києві та в Лівобережній Україні, орієнтовані на західні зразки, справили істотний вплив на церковно-релігійне, літературне і особливо освітнє життя Росії. Фактично силами української еліти було підготовлено базу для систематичної вищої освіти в російських землях, зокрема стало регулярним викладання поетики, риторики, філософії.    Професори й вихованці академії сприяли поширенню освіти, розвитку науки та культури серед багатьох східнослов´янських і південнослов´янських народів. З їх допомогою формувалася основа, на якій будувались міжслов´янські відносини в наступні часи. Деяких українських учених запрошували до Сербії, Болгарії, Молдавії. У середині XVII ст. до Росії змушені були переїхати ЗО вчених, художників, музикантів. З-поміж них - С. Полоцький, Є. Славинецький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін., 12 співаків, київські маляри. Вони працювали там учителями, редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, порадниками Петра І у його реформаторській діяльності, займали важливі державні посади.    У Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської слов´яно-греко-латинської академії, 95 із 125 її професорів, багато вчителів шкіл Росії. Загалом впродовж 1701-1762 pp. до Московської академії переїхало 95 вихованців Київської академії. Ректорські посади в цей період у Московській академії обіймав 21 вчений, з яких 18 - київські книжники. Крім того, з 25 осіб, які були префектами, 23 - з Києво-Могилянської академії.    Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. Разом із занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гіркі часи падіння і втрат. Із її стін витісняли все українське. 31 жовтня 1798 p., за ініціативою імператора Павла І, академія втратила свій статус. її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької і Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.    Академія заснувала колегіуми в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Гощі, Кременці, Чернігові, Переяславі і постійно допомагала їм. У1727 р. єпископ Є. Тихорський заснував Харківський колегіум, що став центром освіти Слобідської України. З 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. У 1779 р. в Полтаві відкрилась слов´янська семінарія (1786 р. переведена до Катеринослава), в 1780-1789 pp. у Полтавській семінарії навчався І. Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність Г. Сковорода. У колегіумах, крім слов´янських, вивчали французьку, німецьку та італійську мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії.    У Правобережній Україні та в західноукраїнських землях національна освіта була на значно нижчому рівні, ніж у Східній. Саме в цей час припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призводить до занепаду шкільництва. Після шкільної реформи 1776-1783 pp. у західноукраїнських землях були організовані початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчання велося німецькою мовою.

Початок XVII ст. в Україні вирізняється активним розвитком освіти. По всій території відкривалися школи різного кшталту. Особливу роль у становленні вищої освіти відіграла Києво-Моги­лянська академія, створена у 1632 р. в результаті об´єднання лавр­ської школи, заснованої напередодні митрополитом Петром Моги­лою, з братською школою, заснованою 1615 р. Іваном Борецьким на Подолі в садибі, подарованій братству Гальшкою Гулевичівною. Спочатку новоутворений навчальний заклад мав статус ко­легії, її засновник Петро Могила (1597—1647) був однією з най­помітніших постатей в історії української культури. Він здобу­вав освіту в Львівській братській школі та єзуїтському колегі­умі, потім у західноєвропейських університетах. Як просвітитель і релігійний діяч Петро Могила без перебільшення відіграв чи не вирішальну роль у розвитку освіти в Україні напередодні Ви­звольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648— 1654 pp. Дбаючи про своє улюблене дітище, київський митропо­лит завзято добивався, щоб колегія дістала право називатися ака­демією. Причин цього декілька. По-перше, академія мала вищий за колегію ранг, що прирівнювався до університету. Як зазначає француз Жан-Бенуа Шерер у книзі "Аннали Малоросії, або Істо­рія козаків-запорожців" (Париж, 1788), "під академією тут слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом". По-дру­ге, тільки в академії існували богословські класи; тільки акаде­мія мала право самоврядування й училищні колонії. По-третє, академія мала стати вогнищем культурної "схизми", освітньо-науковим, літературним центром, який боровся проти полонізації в усіх сферах життя, зокрема духовній.

У більшості наукових праць, довідників, монографій офіцій­ною датою надання Києво-Могилянській колегії статусу академії вважається 26 вересня 1701 p., коли Петро І своєю грамотою ствер­див право викладати богослов´я, здобуте самоврядування і назву: "Академии их Киево-Могилянской, что от прежнего своего осно­вания имеет равные привилегии как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих право свободности иметь подтверждено". Проте історичні факти, останні дослідження свідчать, що Києво-Могилянська колегія юридично дістала право назива­тися академією у 1670 р., а фактично стала нею у 1676 р.

Педагогічну діяльність в академії на початку її становлення провадили відомі тогочасні діячі культури та церкви. Це — відо­мий філософ, поет, професор богослов´я Стефан Яворський (1658—1722) і Феофан Прокопович (1677—1736) — видатний український письменник, культурно-громадський діяч. Деякий період він був ректором академії.

Непересічну роль у навчальному процесі й узагалі в історії Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст. відіграв колишній її студент, а потім довголітній проректор, освітній і релігійний діяч Рафаїл Заборовський (1677—1746). Помітне місце у розвитку академії займав також її вихованець, а згодом визначний письменник, професор, префект і ректор Георгій Кониський (1717—1795).

Студентами Києво-Могилянської академії були представни­ки різних верств населення України, хоча й переважали діти за­можних громадян. Навчалися в академії й іноземці. На початок XVIII ст. тут здобували вищу освіту понад 2 тис. студентів. Курс навчання тривав 12 років. Студіювали поетику, риторику, філо­софію, богослов´я, граматику, арифметику, геометрію, нотний спів, грецьку та польську, старослов´янську та українську мови. Навчання велося переважно латинською мовою. Але, що характерно, поступово вона витіснялася українською, яка була щоден­ною мовою спілкування студентів і професорів.

За структурою, організацією, стилем академія була демокра­тичним навчальним закладом. До неї приймали й зараховували студентами протягом усього навчального року. Не було й віко­вих чи станових обмежень.

Києво-Могилянська академія стала елітною вищою школою, центром науки і культури козацької України. У ній навчався і працював цвіт українського народу. Тисячі громадян пишалися тим, що вони є вихованцями академії. Серед них — видатні вчені, політичні й релігійні діячі, вчителі, композитори. Багато хто з вихованців займав високі державні посади в Москві та Петербурзі.

Освіту в Києво-Могилянській академії здобули шість геть­манів України: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. А геть­ман Петро Конашевич-Сагайдачний (1614—1622) був причетний до заснування академії. Учнями академії були знані в Україні та на теренах Російської імперії такі подвижники науки й культу­ри, як Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, Григорій Полетика, Олександр Безбородько, Іван Величковський, Петро Гулак-Артемовський, Пилип Козицький, Максим Березівський, Дмит­ро Бортнянський та ін.

З Києво-Могилянської академії вийшли діячі, які сприяли становленню вищої освіти в Росії. Показово, що саме кияни за­початкували вищу освіту в Росії. Так, у 1687 р. в Москві з ініціа­тиви вихованця Київської академії Симеона Полоцького було відкрито Елліно-грецьку академію. Вона створювалась як загаль­ноосвітня вища школа для підготовки державних і релігійних діячів. 1701 р. школу перейменовано на Слов´яно-латинську, а потім на Слов´яно-греко-латинську академію. І лише у 1755 р. постав Московський університет.

Багатьох вихованців Києво-Могилянської академії російські царі запрошували на роботу в Московську академію, а потім і в Московський університет.

Історичні факти свідчать, що в першій половині XVIII ст. Киє­во-Могилянська академія переживала період піднесення, готува­ла висококваліфіковані кадри не лише для України, а й для всієї Росії, у тому числі, для Російської академії наук, московської Слов´яно-греко-латинської академії, Московського й Петербурзь­кого університетів. Вихованці академії брали активну участь у державному та духовному управлінні Російською імперією. Сла­ва про українську еліту підносилася над освітніми просторами імперії. Можна лише шкодувати, що ці сили розпорошувалися поза межами України, примножували культуру інших народів.

У другій половині XVIII ст. становище Києво-Могилянської академії погіршується. Проте адміністрація, професори й пере­дова українська громадськість намагалися зберегти попередні надбання, відстояти національний духовний заклад, утверджу­вати статус вищого навчального закладу європейського ґатунку. З іншого боку, під тиском імперських зазіхань, ворожого впливу московських і петербурзьких вельмож, тенденцій русифікації слава вищого закладу України починає занепадати. Російські царі вбачали в академії, в її прогресивних просвітницьких ідеалах, у плеканні національної самосвідомості небезпеку.

На долі академії позначилась особиста ворожість Катерини II (1729—1796). Дедалі більше Києво-Могилянська академія зазна­вала різноманітних утисків. Закінчилося все це царським ука­зом, яким Академію у 1817 р. було ліквідовано, а на її багатющій навчально-матеріальній базі створено духовну семінарію. У 1819 р. цей заклад реорганізовано в Духовну академію, підпоряд­ковану Синоду.

Після жовтневого перевороту 1917 р., в останній рік визволь­них змагань в Україні, більшовицька влада передала приміщен­ня Духовної академії штабові Дніпровської військової флотилії, а колишній академічний корпус академії — філії Центральної наукової бібліотеки АН України. У 1967 р. на території Києво-Могилянської академії відкрито Вище військово-морське полі­тичне училище.

Лише з утвердженням незалежності України 16 жовтня 1991 р. розпочалася нова сторінка історії Києво-Могилянської академії. Указом Президента України було започатковано Незалежний міжнародний університет "Києво-Могилянська академія".

Але цією датою не завершується літопис становлення та відродження Києво-Могилянської академії. 24 серпня 1992 р. було офіційно відкрито Університет "Києво-Могилянська акаде­мія", відбулася посвята в студенти перших вступників. 23—24 травня 1993 р. проходила міжнародна нарада експертів ЮНЕСКО, присвячена аналізу діяльності УКМА. 19 травня 1994 р. видано Указ Президента України про надання УКМА нового статусу — Національний університет "Києво-Могилянська академія" (НаУКМА). 30 червня 1994 р. прийнято рішення Міжгалузевої республіканської акредитаційної комісії про ліцензування НаУКМА за IV рівнем акредитації.

Отже, розвиток освіти України в XVII—XVIII ст., поява ме­режі різних видів навчальних закладів і зокрема Києво-Могилянської академії як центру освіти та культури мали великий вплив на піднесення освіченості серед населення, формування інтелектуальної еліти в країні. Загальна письменність громадян України тих часів упадала в очі навіть іноземним мандрівникам, які мали змогу порівнювати це з іншими країнами. Сирійця ар­хідиякона Павла Алеппського, що супроводжував свого батька — антіохійського патріарха Макарія до Росії й України в 1657 p., приємно вразило те, що в країні навіть під час тривалої націо­нально-визвольної боротьби (1648—1657 pp.) проти шляхетської Польщі, султанської Туреччини, Кримського ханства, населен­ня вміло читати й писати, знало порядок церковних служб, чу­дово співало церковні вокальні відправи. "По всій землі русь­кій, — писав П. Алеппський, — ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і дочок, уміють читати і знати поря­док церковних служб... У землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти".

У цьому ж плані цікавим є такий історичний факт: у процесі укладання у 1654 р. Переяславської угоди між Україною і Росією про військову взаємодопомогу з´ясувалося, що гетьман Богдан Хмельницький володів шістьма мовами, а московський цар Олексій Михайлович був неписьменним.