Література:

Коваленко В.М. (2001) Сучасний стан ревматологічної служби в Україні. Укр. ревматол. журн., 3-4(5-6): 3-7.

Ревматичні хвороби в Україні: сучасний стан проблеми і надання медичної допомоги та шляхи покращання (2002) ВІПОЛ, Київ, 42 с.

Історія ревматології (31.05.11.; 9.05.12.) У I столітті н. е.. вперше в літературі з'явилося поняття rheuma (ревма). Слово "rheuma" грецького походження, буквальне значення: "субстанція, яка тече", тобто, рідина, що викликає різні хвороби.

Найстарішим антиревматичних засобом є колхіцин, який застосовується в лікуванні подагри до теперішнього часу. Колхіцин - це алкалоїд, що отримується з цибулин безсмертника (Colchicum autumnale). Колхіцин використовувався для лікування гострої подагри протягом майже двох століть і для усунення суглобових болів з VI століття. Перша відома письмова згадка про колхіцин сходить ще до праць середньовічного лікаря Олександра Тральського (VI століття до нашої ери).

Наступним лікарством, яке ще більше двохсот років тому застосовувалося поряд з колхіцином, був саліцил. Саліцилати, ймовірно, використовувалися протягом багатьох століть. Ще Гіппократ, Цельс, Гален і багато інших середньовічні знавці трав залишили свідчення використання кори верби (верба - salix) та інших рослин, які містять саліцилову кислоту, для лікування лихоманки і зменшення болю.

У 1642 році термін "ревматизм" був введений у літературу французьким лікарем доктором Балло (G. Baillou), який підкреслював, що артрит може бути проявом системного захворювання.

На саліцил звернув увагу наукової громадськості у середині XVIII століття священик Стоун у своєму трактаті, надісланому Лондонському Королівському науковому товариству.

У 1874 році два німецьких хіміка запропонували метод промислового виробництва саліцилової кислоти, після чого почалася ера синтетичних препаратів антиревматичної дії. За відкриття технології виробництва саліцилової кислоти в 1898 році вхопилася німецька фірма Байєр, яка згодом стала найбільшим виробником ацетилсаліцилової кислоти (аспірину). Цей аспірин до сих пір є неперевершеним за своєю якістю, а технологія його виробництва є секретом фірми.

Перша серйозна спроба класифікувати захворювання суглобів було зроблено Ф. Мюллером (1911), який запропонував розділити їх на дві групи - запальні (артрити) і дегенеративні (артрози), що загалом зберегло своє значення і до теперішнього часу.

Перші вітчизняні класифікації РБ були створені ще в 1928-1930 рр.. Всесоюзним антиревматичних комітетом, відповідно до яких виділяли три групи хвороб - ревматична лихоманка, хвороби суглобів і «м'язовий ревматизм».

У 1940 році Bernard Comroe запропонував термін "ревматолог".

1949р. Hollander використовував термін "ревматологія" у своєму підручнику з артритів і хворобливих станів (Arthritis and Allied Conditions).

У другій половині XX ст., коли остаточно оформилася ревматологія як науково-практична дисципліна, увагу до класифікацій надзвичайно зросла. Ця обставина пояснюється тим, що були описані нові хвороби, наприклад, еозинофільний фасциїт, реактивні артрити; виділені з відомих захворювань самостійні нозологічні форми, як, наприклад, хвороба Бєхтєрєва (анкілозуючий спондилоартрит) з ревматоїдного артриту (РА), змішане захворювання сполучної тканини в рамках ДХСТ та інші; відбулося перегрупування хвороб у зв'язку із з'ясуванням сутності ювенільного артриту, встановленням схожості, заснованого на наявності HLA B27, між хворобою Бєхтєрєва і реактивними спондилоартритами та ін.

У 1971 р. була прийнята «Робоча класифікація захворювань суглобів і позасуглобових м'яких тканин опорно-рухового апарату». Основне завдання полягало в тому, щоб звернути увагу ревматологів на хвороби суглобів, якими вони практично не займалися до тих пір, поки не була вирішена проблема ревматизму.

На III Всесоюзному з'їзді ревматологів (1985 р.) був прийнятий проект нової класифікації, в основу якої покладено принцип клінічного групування захворювань, а етіологічна спрямованість знайшла відображення лише при об'єднанні інфекційних (бактеріальних, вірусних) і реактивних (постінфекційних) артритів. При підготовці цієї класифікації булі враховані вже існуючі національні класифікації (АРА-1983 р., ФРН-1979 р.), що дозволило до певної міри уніфікувати погляди.

У 1927 році Флемінг, а у 1939 році Єрмолова відкривають пеніцилін.

400 р. до н. е. Гіппократ описав "людей, у яких шкіра натягнута, суха і щільна; хвороба закінчується без виділення поту."

V ст. до н. е. хоча подагра називалася в середньовічній медичній літературі терміном "gutta", латинським еквівалентом слова "крапля" отрути (Поха), Гіппократ вперше описав клінічні симптоми подагричного артриту внаслідок переїдання і неправильної дієти у сексуально активних чоловіків і жінок в постменопаузі.

Guillaume Baillou (Гільйом Білоу) стверджував, що "артрит в суглобі - це ревматизм у всьому організмі", даючи зрозуміти, що артрит всього лише прояв системного процесу.

Перше клінічний опис ревматоїдного артриту відносять до 1800 р.

Августин-Якоб Ландро-Бове (Augustin-Jacob Landre-Beauvais) описав клинку РА, але назвав хвороба варіантом подагри - "проста астенічна подагра" (goutte asthenique primitif).

Бенджамін Броді (Benjamin Brodie) описав повільне прогресування синовіту шляхом залучення суглобової сумки та піхви сухожилля.

Кінець 1600-х рр. Томас Сіденхем (Thomas Sydenham) описав клінічні симптоми, а Антон ван Левенгук (Anton van Leeuwenhoek) - мікроскопічну картину сечової кислоти, взятої з тофусів.

А. Б. Гарро (А. В. Garrod) запропонував термін "ревматоїдний артрит" в 1858 р. і диференціював його від подагри в 1892 р.

1895 Вільям Ослер (William Osier) описав системні симптоми, назвавши їх "ексудативною еритемою".

1814г. Джон Вонт (John Want) повідомив про ефективність колхіцину в лікуванні 40 пацієнтів з подагрою.

1842 Англійський лікар В. Д. Чаун (W.D.Chowne) описав дитину з клінічними симптомами системного червоного вовчаку (СЧВ).

1845 Фердинанд фон Хебра (Ferdinand von Hebra) описав висип по типу "метелика" на носі і щоках.

1846 Англійський лікар Джеймс Стартін (James Startin) описав дорослого з клінічною симптоматикою системного червоного вовчаку (СЧВ).

1857 А. Б. Гарро (А. В. Garrod) розробив метод аналізу для виявлення сечової кислоти при гиперурикемічних станах, продемонстрував наявність сечової кислоти в хрящах пацієнтів з подагрою і сформулював гіпотезу про розвиток подагричного артриту.

1860 Французький клініцист Елі Жінтрак (Elie Gintrac) використовувала термін "склеродермія".

1862 Моріс Рейно (Maurice Raynaud) описав вазоспастичний феномен хворобливого, індукованого простудою акроціанозу.

В кінці 1890-х рр. російський лікар Володимир Бєхтєрєв та французькі лікарі Адольф Штрюмпелль (Adolf Strumpell) та П'єр Марі (Pierre Marie) описали анкілозуючий спонділоартрит.

Встановлення зв'язку захворювання з генами I класу HLA-B27 належить американцям Лі Шлостейну (Lee Schlosstein), Родні Блюстоуну (Rodney Bluestone) і Полю Терасакі (Paul Terasaki), а також англійцям Деріку Бревертону (Derrick Brewerton), Кафрі (Caffrey) і Ніколс ( Nicholls).

На початку 1900-х рр. німецький лікар Ганс Рейтер (Hans Reiter) і французькі лікарі Фьєсінжер (Fiessinger) і Лерой (Leroy) описали клінічні характеристики реактивного артриту, або синдрому Рейтера.

1948 Вільям Харгрейвс (William Hargraves) описав LE-клітини в аспіраті кісткового мозку.

1956 Пітер Мішер (Peter Miescher) описав абсорбцію LE-фактором клітинних ядер.

1958 Жорж Фріу (George Friou) описав метод ідентифікації антиядерних антитіл шляхом їх мітки флуоресцентним антигамаглобуліном.

1961 Джозеф Холандер (Joseph Hollander) і Деніел Мак-Карті (Daniel McCarty) показали наявність мононатріевого урата в клітинах синовіальної рідини хворих на подагру.

1964 Річард Вінтербауер (Richard Winterbauer), будучи студентом-медиком, описав так званий синдром CRST у вигляді кальцинозу (calcinosis), синдрому Рейно (Raynaud's) склеродактилія (sclerodactyly) і телеангіектазії (teleangiectasia). У подальшому до цього симптомокомплексу була додана стравохідна дискінезія (esophageal dysmotility) - синдром CREST.

1964 Майкл Леш (Michael Lesch), будучи студентом-медиком, зробив клінічний опис пацієнта з нейроповедінковими змінами для свого наставника, Вільяма Найхена (William Nyhan), який описав повну відсутність гіпоксантин-гуанінфосфорибозілтрансферази - ферменту, що каталізує реакції утилізації пуринів (синдром Леша -Найхена, Lesch-Nyhan).