54. Етична концепція г. Гегеля

Основні етичні ідеї викладені у його працях "Філософія права" та "Енциклопедія філософських наук" (у третій частині праці "Філософія духу"). Основною проблемою етичної теорії є проблема свободи волі. Моральна проблематика розглядається Геґелем у зв´язку з історичним життям людства, що у системі його філософії відповідає поняттю "об´єктивний дух". На думку Геґеля, об´єктивний дух проходить три ступені саморозвитку: абстрактне право, мораль, моральність. Основним поняттям етики Геґеля є поняття свободи волі, що характеризується діалектичним саморозвитком. У процесі саморозвитку природна воля приходить до самозаперечення, виявляючи себе сваволею. Йдеться про можливість волі вибирати між тим або іншим змістом, що є для волі зовнішньою визначеністю. Геґель називає "формальною свободою" вибір з багатьох зовнішніх обставин та власних потягів. На третьому ступені розвитку волі вона виявляє себе як розумна воля. У ній має місце розумне підпорядкування природних схильностей, звільнення їх від безпосередності форми, а також звільнення від суб´єктивності та випадковості змісту. Відповідно до трьох ступенів розвитку поняття свободи, Гегель поділяє етику на три частини: абстрактне право, мораль і моральність (нравственность). Тобто абстрактне право — це є певна формальна можливість для моральних та моральнісних відносин. Поняття "мораль", за характеристикою Геґеля, містить діалектику особливого і всезагального. За Гегелем, добро — це єдність індивідуальної моральної волі особи та всезагального — ідеї добра. З боку його дійсного буття у вчинках, добро — це "реалізована свобода, абсолютна кінцева ціль світу". Геґель виділяє три ступені розвитку ідеї добра: добро як знання добра; добро як рефлексія над добром; добро як усвідомлення його самоцінності. Процес внутрішнього визначення добра є совістю. Моральність в етиці Геґеля характеризується трьома основними рівнями історичного розвитку: а) як "природний дух" вона є сім´я; б) у своєму "роздвоєнні та явленні" вона є громадянське суспільство; в) вона є "держава як свобода". У філософії Геґеля історичний процес розкривається як яви-ще висхідного руху. Реальним його відображенням є зростаюча моральна досконалість стосунків, об´єктивованих у формах держави, права, моральних ідей та суспільних установ. Вони уособлюють розумну волю суб´єктів життєвості — людей.

55. Етика альтруїзму л. Фоєрбаха

Основні ідеї етики Л. Фойєрбаха викладені у працях "Про спірітуалізм і матеріалізм, особливо у ставленні до свободи волі", "Евдемонізм", "Сутність християн­ства". Етика Ф. спиралась на його антире­лігійні ідеї. Філософ рішуче розводить мораль і релігію. Причи­на цього — у розумінні витоків релігії: вона народжена страхом перед природними і соціальними стихіями, а також ілюзорними надіями на можливе щасливіше життя у потойбічному світі. Об´єктом критики з боку Ф. є релігійний аскетизм, у тому числі у розумінні потреб людини та можливостей їх задоволення на ґрунті релігійної віри. Вона віддає власні творчі уміння та їх наслідки вищій істоті — Богу. Людство залишає собі хіба що надію на відплату за страждання та муки в земному житті. На відміну від моралі послуху, Ф. пропонує мо­раль любові. Джерелом її є наявність предмета небайдужості в особі конкретної іншої людини. Я, співвідносячись із Ти, здобуває відчуття повноти буття. Почуття індивідуального Я стає дійсним лише опредметнюючись завдяки буттю Ти — іншого суб’єкта. Оскільки ж мораль має своєю справжньою метою щастя, тобто, згідно з Ф., стан безперешкодного задо­волення індивідуальних людських потреб, то людина стійко зорієнтована на іншу людину. Ф. виходить із того, що людина не може бути щасливою без іншої людини. У ді­яльності, що неодмінно передбачає благо інших, долається егоїзм індивідуального Я. Людина, що байдужа до власних життєвих негараздів, буде байдужою до чужих страждань, оскільки вона позбавлена здат­ності переживання загалом. Моральним є ща­стя, що не хоче знати себе поза щастям інших, не мислить себе поза ним, а тим більше не припускає власного існування кош­том інших. Етика Ф. стала завершальною ланкою у системі ні­мецької класичної філософії, етики зокрема. У цій системі осо­бистість бачиться центром морального життя як у плані закла­деної у її природі здатності розумного вибору добра, так і в пла­ні активної потреби здійснення у добрі.