1. Вивчення та попередження злочинності жінок.

Жіноча злочинність являє собою сукупність злочинів, які вчиняються жінками, хоча у КК України передбачений тільки один склад злочину (ст. 117), спеціальним суб’єктом якого є тільки жінка (вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини). Жіноча злочинність — складова частина всієї злочинності і підкоряється її загальним закономірностям та змінам. Традиційне ж у кримінології відокремлення і вивчення жіночої злочинності обумовлено тим, що вона має певні особливості. Останні пов’язані як із біологічними, так і значною мірою із соціальними факторами, які, визначаючи місце жінки в суспільстві, відбиваються на формуванні її свідомості, обмежують коло її зовнішніх зв’язків і життєву активність, тип реагування на криміногенні прояви зовнішнього середовища.

Взагалі жіночій злочинності — порівняно з чоловічою — притаманні такі риси, як більша стабільність її кількісно-якісних показників, певна структурна одноманітність, менші агресивність, жорстокість, вандалізм тощо. Звичайно, історично змінюються соціальні умови, гострота реагування держави на недопустимі форми поведінки, у зв’язку з чим змінюється і кримінологічна характеристика жіночої злочинності.

Жіночій злочинності властиві певні особливості, зокрема, переважну частину в її структурі займають такі корисливі злочини, як крадіжка чужого майна, обман покупців та замовників, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. Переважна більшість цих злочинів безпосередньо стосується тієї роботи, яку виконують жінки (промисловість, торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання і збут, освіта, охорона здоров’я, культура, соціальне забезпечення, сільське господарство, підприємницька діяльність тощо).

В умовах соціально-економічних негараздів, які значною мірою впливають на соціально-психологічний стан сімейно-побутових відносин і виникнення сімейного неблагополуччя, зростають тяжкі насильницькі злочини в сім’ї. Мотивами вбивств і тяжких тілесних ушкоджень стають прагнення вирішити проблемні ситуації, конфлікти; помста, ревнощі, корисливість, страх тощо.

Жертвами сімейно-побутових злочинів стають подружжя, діти, сусіди, співмешканці, родичі, друзі та знайомі. За деякими спостереженнями, в організації вбивств родичів на замовлення, як це не дивно, «пріоритет» належить жінкам.

Вивчення особи жінки-злочинниці має важливе значення для пізнання причинно-наслідкових зв’язків, які лежать в основі жіночої злочинності і забезпечують застосування відповідних попереджувальних заходів. Даній категорії осіб властиві як деякі загальні для всіх злочинців риси, так і специфічні, що виділяє їх з основної маси правопорушників. На думку дослідників, біологічні особливості жінок, обумовлюючи або в деяких випадках обмежуючи кількісні показники окремих видів злочинів, не виступають головними у поясненні детермінації злочинів.

І все ж не можна не враховувати те, що жінки виявляються, наприклад, менш захищеними психологічно від різних ускладнень в їхньому житті. Основну масу злочинниць, які перебувають у місцях позбавлення волі, становлять жінки віком від 20 до 40 років, що пов’язано зі зміною соціального статусу жінок, їх соціальною незахищеністю, безробіттям, посадовим становищем та становищем у сім’ї. Понад третина жінок одружені, інші — незаміжні або вдови. Для жінок-злочинниць характерна середня і середня спеціальна освіта. Зростає кількість злочинниць, які мають вищу освіту. Освітній рівень жінок завжди був вищий за такий у чоловіків, що взагалі характерно для населення нашої країни.

Запобігання жіночій злочинності — невід’ємна частина системи запобігання злочинності взагалі. Вона також здійснюється на двох рівнях: загальносоціальному і спеціально-кримінологічному. Загальносоціальне запобігання жіночій злочинності — це завдання соціально-економічної та політичної систем країни вжити обґрунтованих, ефективних, комплексних, конкретних, реальних за часом заходів щодо вдосконалення тих відносин, які стосуються проблеми становища жінки у нашому суспільстві.

Спеціально-кримінологічне запобігання жіночій злочинності складається із заходів кримінологічної профілактики, відвернення злочинів та їх припинення.

Кримінологічна профілактика злочинів. Важлива роль у радикальному зниженні жіночої злочинності належить передбаченню і своєчасному випередженню виникнення і поширення криміногенних явищ, які можуть детермінувати або детермінують злочинність жінок. Профілактика випередження включає широкий комплекс заходів: соціально-економічних (забезпечення жінки роботою і заробітною платою, підвищення її освіти і кваліфікації, допомога сім’ї тощо); ідеологічних (захист моральності, гідності і честі жінки, поліпшення адаптаційних можливостей тих, хто відбуває покарання у місцях позбавлення волі, боротьба з кримінальною субкультурою тощо); соціально-виховних, які перешкоджають виникненню, поширенню і рецидиву криміногенних явищ зовнішнього середовища, де відбувається фізична і моральна деформація жінки (рання сексуальна деморалізація, розпад сім’ї, позашлюбна народжуваність, відмова від виховання дітей, розумова відсталість та ін.); лікувально-профілактичних (наприклад, рання діагностика та виправлення різних психічних аномалій, психопатій, вдосконалення системи соціально-трудової адаптації жінок з такими відхиленнями психіки, патронаж тощо). Слід зазначити, що проведення кримінологічної профілактики випередження жіночої злочинності потребує значних матеріальних та інших ресурсних витрат.

Ще багато негативних суспільних явищ у сучасному житті не можуть бути усунуті тими заходами, які є зараз у розпорядженні суспільства. Це реальний факт і на нього необхідно зважати. Єдино можливий засіб профілактичного впливу на такі явища — обмеження їх криміногенного впливу. Обмеження криміногенного сімейного неблагополуччя, віктимності, кримінальної субкультури, пияцтва, наркоманії, бездоглядності дітей, бродяжництва, жебрацтва — шлях до скорочення злочинності жінок.

За сучасних умов важливого значення набувають питання усунення детермінант злочинної поведінки жінок. До речі, суспільство не може похвалитися успішним знищенням найбільш поширених негативних явищ, що супроводжують людство. Навпаки, все більше жінок уражаються цими антисуспільними явищами.

Криміногенні явища, що детермінують жіночу злочинність, як відомо, розрізняються залежно від соціального рівня суспільних відносин: від недоліків, пов’язаних з порушеннями у сімейно-побутовій сфері конкретних осіб чи груп населення, до криміногенних явищ і процесів, що охоплюють значний прошарок населення.

Отже, компетентні органи повинні максимально конкретизувати заходи щодо профілактики криміногенних явищ у певні строки. Невдачі у проведенні профілактики злочинів, які вчиняють жінки, можуть свідчити як про неадекватність використання засобів, так і про неналежний для цього час.

Профілактика захисту ставить за мету створення достатнього захисту і безпеки матеріальних цінностей і особи, а також зовнішні перешкоди для такого посягання (наприклад, введення особливого порядку придбання і реалізації цінностей, усунення віктимного стану певних осіб, негайне реагування на насильство в сім’ї тощо).

Відвернення злочинів. Головне завдання відвернення злочинів полягає в тому, щоб не допустити їх вчинення з боку певних осіб чи груп, у яких виник чи є вже сталим намір на вчинення злочину, або їх поведінка свідчить про можливість такого розвитку подій. Це стосується перш за все тих жінок, у яких склалася несприятлива конкретна життєва ситуація в сім’ї чи на виробництві, або які ведуть аморальний спосіб життя, зловживають спиртними напоями, наркотиками тощо. Крім того, ефект запобігання злочинам може дати тяжка, але необхідна робота з жінками-рецидивістками, бродягами, проститутками та ін. Індивідуальна робота щодо запобігання злочинам з боку жінок по суті не відрізняється від такої ж діяльності серед чоловіків — потенційних злочинців, але й тут є своя специфіка. Робота щодо відвернення жіночої злочинності повинна охоплювати ті сфери життєдіяльності жінок, які формують їх негативні риси і найчастіше викликають намір вчинити злочин. Це сім’я, побут, виробництво.

Припинення злочинів. Для запобігання незакінченим злочинам можуть використовуватися заходи спонукання, обережності або активного втручання. Заходи спонукання здійснюються з метою досягнення добровільної відмови від продовження злочинної діяльності (своєчасне виявлення розпочатої злочинної діяльності, спонукання винних до добровільної відмови, проведення органами внутрішніх справ різних оперативних заходів щодо виявлення антигромадських елементів, пропаганда законодавства про добровільну відмову, усунення умов, які безпосередньо сприяють вчиненню злочину, та ін.). Заходи обережності застосовуються для того, щоб створити умови, які виключають саму можливість чи перешкоджають продовженню розпочатої злочинної діяльності (наприклад, посилення патрулювання громадських місць, зміна режиму роботи особи, виклик до міліції з поясненням причин антигромадської поведінки, вирішення міжособистістних стосунків мирним шляхом тощо). Заходи активного втручання — це оперативна робота відповідних державних органів і громадських організацій щодо припинення розпочатого злочину, який не встигли попередити (затримання під час вчинення незаконних дій, притягнення жінок до кримінальної відповідальності за інші закінчені посягання, арешт та ін.).

Зрозуміло, що ефективність заходів припинення злочинів, які вчиняють жінки, потребує наявності добротної оперативної інформації, технічної оснащеності і професіоналізму співробітників правоохоронних органів і громадських формувань.

Завдання і функції кримінології

   Найголовніше практичне завдання кримінології — виявляти шляхи стабілізації злочинності, зменшувати її розміри й небезпеку. Окремі найнебезпечніші й особливо поширені злочини потребують найпильнішої уваги. На сучасному етапі розвитку нашої держави з'являються нові види злочинів — організована злочинність, що охоплює такі транснаціональні види злочинної діяльності, як незаконне вивезення сировини, наркобізнес, торгівля зброєю й людьми, злочинна корупція, екологічні злочини.    На подальший розвиток очікують такі нові напрями кримінології, як родинна (яку активно розроблюють на Заході в аспекті злочинів серед членів родини), екологічна, а також традиційні напрями кримінологічної характеристики злочинності молоді й неповнолітніх, насильницької злочинності. Останніми роками кримінологи багато уваги приділяють проблемі серійних сексуально-насильницьких злочинів.    До основних завдань кримінології належать такі:    - отримання достовірних даних про елементи, що є предметом кримінології;    - систематичне виявлення й аналіз явищ, процесів, факторів, ситуацій, обставин, що детермінують злочинність;    - виявлення і вивчення суперечностей і конфліктів, що призводять до виникнення та реалізації злочинних намірів, а також формування особи злочинця;    - розробка наукових рекомендацій щодо усунення або нейтралізації явищ, що спричинюють антисуспільну злочинну поведінку;    - наукова розробка заходів, пов’язаних з виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів впливу на них.    З перелічених завдань кримінології випливають основні функції кримінології.     1. Описова. Кримінологія виявляє й фіксує факти соціальної дійсності, що пов’язані із злочинністю, відображує їх властивості й відносини, здійснює їх науковий опис.    2. Пояснювальна. Розкриваючи на основі отриманих емпіричних даних і теоретичних положень сутність досліджуваних об’єктів, зокрема виявляючи закономірності злочинності, дії її причин, формування особи злочинця, кримінологія пояснює їх з наукових позицій.    3. Прогностична. Вивчаючи тенденції, перспективи зміни кримінологічно значущих процесів та явищ і аналізуючи їх, кримінологія прогнозує їх майбутній стан і розвиток.    4. Регулятивна. Кримінологічний опис, пояснення і прогнозування підпорядковуються інтересам науково обґрунтованого керування соціальними процесами, пов’язаними з попередженням злочинності.    Отже, доходимо висновку: кримінологія вивчає злочинність і злочин, намагається пояснити причини їх виникнення, розроблює методику прогнозування злочинності та індивідуальної поведінки. Регулятивна функція кримінології полягає в розробленні наукових засад попереджувальної діяльності суб’єктів профілактики.

Структура особистості злочинця

Психологічні особливості осіб із антисуспільною спрямованістю поведінки вивчались як вітчизняними, так І зарубіжними дослідниками. Так, зокрема, можна послатися на фундаментальне дослідження авторського колективу під керівництвом Ю.М. Антоняна. результатами якого стало виділення трьох основних рівнів особистості злочинця. Перший рівень - вроджені особливості, що визначають темп психічної активності, силу і рухливість психічних процесів, стійкі емоційні властивості та інші параметри, котрі стосуються темпераменту. Другий рівень характеризується сукупністю стійких якостей, що сформувалися в процесі Індивідуального розвитку в соціальному середовищі і проявляються у вигляді типових реакцій і поведінки. Третій рівень стосується соціальної спрямованості особистості, ієрархії ЇЇ цінностей і моральних установок.

За результатами проведеного дослідження встановлено, що найбільш типовими за психологічними особливостями є злочинці, які вчинили тяжкі насильницькі злочини (зґвалтування, грабежі, розбої тощо), менш типовими - особи із корисливою спрямованістю (крадії, шахраї тощо). Мінімальна типовість І, відповідно, найбільша психологічна різноманітність притаманна законослухняним громадянам.

Тaк, поведінка вбивць значною мірою визначається афективно зарядженими ідеями, що реалізуються в різноманітних соціальних ситуаціях. Вони мають достатньо стійкі та важко кориговані уявлення, надзвичайно чутливі до будь-яких елементів міжособистісної взаємодії, сприймаючи зовнішнє середовище загалом як вороже. У своїх невдачах такі особи схильні звинувачувати інших, але не себе.

Достатньо однорідною групою з вираженими характерними ознаками є корисливо-насильницькі злочинці. їм також притаманна підвищена ворожість щодо оточення, тому постійною лінією поведінки стають мало контрольовані асоціальні та антисоціальні вчинки. Якщо поведінка вбивць спрямовується в основному афективно зарядженими ідеями, то поведінка корисливо-насильницьких злочинців тяжіє до безпосереднього задоволення виникаючих бажань і потреб.

У осіб, що вчинили зґвалтування, характерними рисами є імпульсивність, зниження чутливості та емпатії щодо інших людей, схильність до домінування заради самоствердження в чоловічій ролі (власне сексуальні мотиви досить часто є другорядними).

Особистісний профіль (перелік та ступінь вираженості властивостей особистості) злодіїв відрізняється від попередніх вищим рівнем соціальної адаптованості, меншою імпульсивністю, агресивністю та тривожністю. Для них характерне те, що при внутрішньому несприйнятті та свідомому порушенні соціальних норм, вони добре в них орієнтуються.

Особливе місце серед злочинців за своїми психологічними особливостями обіймають розкрадачі державного і приватного майна. Вони характеризуються високим рівнем пристосованості до різноманітних соціальних ситуацій та їх змін, краще орієнтуються в соціальних нормах і вимогах, добре контролюють свою поведінку. Розкрадачам не властива агресивність та імпульсивність поведінки, вони комунікабельні, здатні ефективно встановлювати соціальні контакти, у багатьох із них зустрічаються такі риси як прагнення до лідерства, потреба у суспільному визнанні, їх особистісний профіль суттєво не відрізняється від законослухняних громадян.

Особи, які вчинили злочини через необережність, за своїми психологічними особливостями мають принципові відмінності від умисних злочинців. їм не притаманний певний тип особистості, але існує фундаментальна психологічна властивість, що зустрічається майже у всіх, а саме - схильність до утворення реакції тривоги на різноманітні ситуації. Характерною є не мотивація досягнення мети, як в умисних злочинців, а мотивація уникнення невдачі, коли небезпека розглядається як особиста катастрофа, а вина завчасно покладається на себе. Такі особи схильні до емоційної, а не раціональної реакції на ситуацію, у ситуаціях з непередбачуваним закінченням вони затрудняються у прийнятті правильного рішення і схильні до стереотипної поведінки.

Дослідники роблять висновок, що особистість злочинця відрізняється від законослухняного громадянина негативним змістом ціннісно-нормативної системи і стійкими психологічними особливостями, поєднання яких має специфічне криміногенне значення. їх можна розглядати як схильність до вчинення злочину, тобто як властивість індивіда, що знижує "криміногенний поріг", але не визначає обов'язкової реалізації певної сукупності дій.

Як вже зазначалося вище, структура будь-якої особистості, в тому числі - правопорушника, є комплексним явищем. При цьому важливим є інтегральна сукупність підструктур, особистість як ціле, система, у якій взаємодіють специфічні, індивідуальні прояви того чи Іншого елементу. Передбачити різновиди цих елементів досить нескладно, на відміну від кінцевого результату - якісно своєрідної їх єдності.

Необхідно також вказати, що специфікою особистості та її структури є те, що кожен її наступний елемент "будується", "виростає" на основі попереднього. При цьому "найвищим" елементом є спрямованість. Як зазначає А.Ф Зелінський, "спрямованість особистості-провідна її динамічна підструктура. Вона формується у процесі життя індивіда, його навчання та виховання. Завдяки тому, що вона є верхнім шаром структури особистості, спрямованість визначає стиль життя, вибір видів діяльності і окремих вчинків. Це стрижень, те активне начало в людині, що поєднує вчинки в певну систему і визначає П здатність протистояти випадковим змінам ситуацій".

Якщо виходити з того, що будь-яке правопорушення-це вольовий акт людської поведінки, ознаками якого є суспільна небезпечність і протиправність, а також із наданого визначення спрямованості особистості, можна дійти висновку, що особистість злочинця повинна характеризуватися особливою спрямованістю - інтересами, ідеалами, цілями і цінностями, установками -для того, щоб поводитися всупереч чинним соціальним нормам.

У юридичній психології існують різні погляди на те, яка саме спрямованість притаманна правопорушникові. Так, наприклад, С.А. Тарарухін вказує¹, що психологія правопорушника характеризується антисуспільною спрямованістю, і виділяє такі її типи:

- асоціальна - коли поведінка не збігається з інтересами суспільства, але не має чітко вираженого негативного ставлення до нього і не завдає суттєвої шкоди;

- антисоціальна-поведінка суперечить інтересам суспільства і шкідлива для нього, але не є небезпечною для засад суспільного буття;

- суспільно небезпечна-свідомо спрямована проти основних засад суспільства, коли поведінка становить значну, серйозну небезпеку.

Суспільно небезпечна спрямованість, у свою чергу, поділяється на три підтипи:

- некримінальний - при антисуспільній, але не злочинній поведінці і відсутності ймовірності криміналізації в майбутньому;

- передкримінальний-при такій же поведінці і високій ймовірності того, що в майбутньому особа криміналізується і стане злочинцем;

- кримінальний - після вчинення злочину і ймовірності його повторення в майбутньому.

Така типологія не є достатньо досконалою. Оскільки за основу виділення тих чи Інших типів (підтипів) спрямованості поведінки особистості автором взято ступінь суспільної небезпеки діяння, по-перше, не враховується те, що одиничним вчинком не завжди можна пояснити психологію людини, її ставлення до оточуючих, цінності, ідеали тощо; по-друге, незрозумілим є віднесення некримінальної спрямованості до суспільно небезпечної та її відмінність від антисоціальної спрямованості поведінки правопорушника.

Єнікеєв М Л. бере за критерій для виділення різних видів спрямованості правопорушника ступінь його соціальної шкідливості І визначає три типи, причому основою для виділення двох перших є особливості ціннісно-орієнтаційної деформації особистості, для третього - дефекти психічної саморегуляції:

1) асоціальний - коли особа до кінця не сприйняла соціальні цінності І через це будує свою поведінку, нехтуючи ними. Автор називає таких злочинців "ситуативними", "менш злісними";

2) антисоціальний - коли особа "постійно готова вчинити злочин", це "злісні, професійні злочинці".

Ці два типи злочинців автор розподіляє на три можливих підтипи (залежно від змісту ціннісно-орієнтаційної спрямованості):

- корисливий - злочинці (правопорушники), які зазіхають на розподіл матеріальних благу суспільстві;

- насильницький - злочинці (правопорушники) з агресивною, антигуманною спрямованістю, з украй зневажливим ставленням до життя, здоров'я та особистої гідності інших людей;

- корисливо-насильницький - злочинці (правопорушники), які поєднують в собі риси двох попередніх;

3) "випадковий" тип-такий, що характеризується дефектами психічної саморегуляції. Сюди належать особи, які вчинили злочин вперше внаслідок збігу обставин, не змогли протистояти криміногенній ситуації тощо.

Така типологія злочинців також не є до кінця досконалою. Будь-яка ситуація сама по собі не провокує злочин, вона може бути тільки такою, що сприяє реалізації відповідних позицій І установок лише антисоціальної особистості. Вона актуалізує характерний для особи спосіб поведінки. Отже, виділення третього типу злочинців є проблематичним. "Дефекти саморегуляції" є скоріше виразом недостатнього ступеню соціалізації, сприйняття соціальних цінностей і норм, аніж просто "ситуативна обумовленість поведінки".

Як вже зазначалось вище, особливість особистості правопорушників полягає саме в специфічному характері їх спрямованості, в її співвідношенні з соціальними цінностями та нормами. Залежно від того, як співвідносяться ціннісні орієнтації, спрямованість особистості і соціальні цінності, можна виділяти три типи спрямованості особистості:

1) соціальну, що характеризується повним прийняттям особою цінностей і норм суспільства, готовністю їх наслідувати та дотримуватися у своїй життєдіяльності;

2) асоціальну, що характеризується недостатнім ступенем соціалізації особи й "незалученням" її до системи соціальних цінностей та норм; особи із такою спрямованістю вчиняють правопорушення не тому, що свідомо спрямовують свої дії проти суспільних цінностей і бажають їх порушити, а тому, що не сприймають або не усвідомлюють цінність відповідних процесів, явищ, відносин, Ідей тощо;

3) антисоціальну- коли особа свідомо спрямовує свою поведінку проти соціальних цінностей; вона усвідомлює той факт, що порушує відповідні норми, знищує певні цінності, але умисно діє саме так.

Зрозуміло, що зазначені типи є доволі ідеальними. Вони досить рідко зустрічаються в житті в "чистому" вигляді. Це пов'язано з тим, що спрямованість визначається не тільки змістом (ознакою якого в даному випадку є її співвідношення Із соціальними цінностями та нормами), а й широтою (тотальність чи випадковість злочинної поведінки), інтенсивністю (активне створення криміногенних ситуацій чи використання наявних) та стійкістю (особа завжди діє однаково, відповідно до однієї системи цінностей чи може поводитися по-різному у подібних ситуаціях).

Процес формування особистості прийнято розглядати як соціалізацію, тобто процес наділення особистості суспільними властивостями, вибору життєвих шляхів, встановлення соціальних зв'язків, формування самосвідомості й системи соціальної орієнтації, входження в соціальне середовище, пристосування до неї, освоєння певних соціальних ролей про функцій. У цей період з'являються і закріплюються типові реакції на виникаючі життєві ситуації, найбільш характерні для даної людини переваги.

Соціалізація особистості як активний процес триватиме не все життя, а лише період, необхідний для сприйняття комплексу норм, ролей, установок і т. д., тобто протягом часу, необхідного для становлення індивіда як особистості. Можна виділити первинну соціалізацію, або соціалізацію дитини, і проміжну, яка знаменує собою перехід від юнацтва до зрілості, тобто період від 17-18 до 23-25 ​​років.

Особливо важливу роль у формуванні особистості відіграє первинна соціалізація, коли дитина ще несвідомо засвоює зразки і манеру поведінки, типову реакцію дорослих на ті чи інші проблеми, як показують психологічні дослідження особистості злочинців, вже дорослим людина часто відтворює у своїй поведінці те, що відобразилося в його психіки в період дитинства. Злочинне поведінка в певному сенсі є продовження, наслідок первинної соціалізації, але. Звичайно, в інших формах.

Дефекти первинної, ранньої соціалізації в батьківській сім'ї можуть мати криміногенне значення в першу чергу тому, що дитина ще не засвоїв інші позитивні впливи, він повністю залежний від старших і скоєно беззахисний від них. Тому питання формування особистості цілком заслуговують виключного увагу кримінологів. Сім'я - головна ланка тією причиною ланцюжка, яка виводить на злочинну поведінку.

До числа несприятливих сімей ставляться тільки ті, в яких батьки роблять протиправні або аморальні дії. Вирішальну роль грає не тільки склад сім'ї, не тільки відносини між батьками, навіть не тільки їх об'єктивне непристойна, нехай і протиправна поведінка, а головним чином їх емоційне ставлення до дитини, його прийняття або, навпаки, відкидання.

Можна виявити достатню кількість сімей, в яких батьки вчиняють правопорушення, але їх емоційне ставлення до дітей відрізняється теплотою і щирістю. Є підстави вважати, що саме відсутність подібних відносин у дитинстві у вирішальній мірі визначає неналежним поведінку в майбутньому.

Проте умови життя дитини не прямо і не безпосередньо визначають його психічний та моральний розвиток. В одних і тих же умовах можуть формуватися різні особливості особи перш за все із-за того, в яких взаємовідносинах із середовищем знаходиться людина, якими біологічними рисами він володіє. Середовищні впливу визначаються залежно від того, через які раніше виниклі психологічні властивості дитини вони переломлюються.

Є безліч переконливих доказів того, що в сім'ях з міцними, теплими емоційними контактами, шанобливим ставленням до дітей у них активніше формуються такі якості, як колективізм, доброзичливість, уважність, здатність до співпереживання, самостійність, ініціативність, вміння вирішувати конфліктні ситуації та ін Всі це робить їх комунікабельними, забезпечуючи високий престиж у групі однолітків.Навпаки, чим менше тепла, ласки, турботи отримує дитина, тим повільніше він формується як особистість. Навіть недостатня увага, низька частота спілкування батьків та дітей з різних причин, в тому числі об'єктивним, нерідко викликають в останніх емоційний голод, недорозвиненість вищих почуттів, інфантильність особистості. Наслідком цього може бути відставання в розвитку інтелекту, порушення психічного здоров'я, погана успішність у школі, вчинення аморальних і протиправних вчинків.

Психологічне відчуження дитини батьками - не єдина причина формування особистості злочинця. Нерідко це відбувається іншим шляхом: у дитини і підлітка є необхідні емоційні зв'язки з батьками, але саме останні демонструють йому зневажливе ставлення до моральних і правових заборонам, зразки протиправної поведінки. Оскільки тісні контакти з ними є, підліток порівняно легко засвоює ці зразки, відповідні їм погляди і уявлення, які вписуються в його психологію і починають стимулювати його вчинки. Цей шлях криміногенного зараження особистості досить добре відомий практичним працівникам правоохоронних органів.

Криміногенні наслідки може мати і такий недолік сімейного виховання, коли при відсутності теплих емоційних відносин і цілеспрямованого морального виховання оточуючі піклуються лише про задоволення матеріальних потреб дитини, не привчаючи його з перших років життя до виконання найпростіших обов'язків перед оточуючими, дотримання моральних норм. По суті, тут проявляється байдужість до нього.

Отверганіе батьками дитини, відсутність батьківського піклування та піклування можуть мати місце в явній, відкритій формі.Найчастіше це випадки, коли його б'ють, знущаються над ним, іноді дуже жорстоко, виганяють з дому, не годують, ніколи не проявляють турботу і т.д., завдаючи йому незагойні психічні травми. Неприйняття своєї дитини може бути і прихованим, відносини між батьками і дітьми в цих випадках як би нейтральні, емоційно ніяк не пофарбовані, кожен живе по-своєму і мало цікавиться життям іншого. Такі відносини виявити завжди важко, їх зазвичай приховують і батьки, і діти, причому роблять це скоріше мимоволі, ненавмисно. Адже навіть для дорослої людини травматично визнати, та ще відкрито, що батьки його не люблять, що він був їм в тягар і т.д.

Відсутність сімейних контактів особливо згубно для дівчаток. По-перше, майже всі відкинуті родиною дівчинки занадто рано починають статеве життя, стають легкою сексуальною здобиччю більш дорослих хлопців, швидко деморалізуються, їх інтимні зв'язки набувають безладний характер. По-друге, відірвавшись від сім'ї, школи, вийшовши за межі нормального людського спілкування, таким дівчатам дуже важко, а іноді й неможливо повернутися до нормального життя, завоювати повагу оточуючих. Соціальне таврування жінок зазвичай виявляється більш стійким і згубним, ніж чоловіків. Особливо трагічно складається доля бродяг, повій, наркоманок, алкоголічок, а також, хто пов'язав себе з професійними злочинцями. Їх не тільки важко перевиховати, але вони самі часом не можуть знайти місце в нормального людського життя.

У результаті емоційного отвергания батьками дитини, його неприйняття або позбавлення батьківської ласки і піклування у його психіці на несвідомому рівні формуються тривожність, занепокоєння, страх втрати себе, свого «Я», свого положення в житті, відчуттяворожості, навіть агресивності навколишнього світу. Ці якості через відсутність належних виховних впливів або, навпаки, негативних впливів потім закріплюються в ході спілкування в школі, у навчальних і трудових колективах, серед товаришів і, що дуже важливо, дуже багатьма і суб'єктивно значимими умовами життя індивіда.

Всі названі якості можна назвати тривожністю, розуміючи її як несвідомий страх небуття, неіснування. Цей страх може мати два рівні - страх смерті (вищий рівень) і постійне хвилювання та невпевненість (нижчий рівень). Якщо тривожність досягає рівня страху смерті, то людина починає захищати свій біологічний статус, своє біологічне існування - звідси вчинення насильницьких злочинів як спосіб захисту від світу, суб'єктивно сприймається як небезпечний або ворожий. Поруч спеціальних психологічних досліджень встановлено, що найбільшхарактерною рисою вбивць є підвищена сприйнятливість, вразливість, очікування загрози з боку середовища. Якщо тривожність зберігається на рівні постійного неспокою і невпевненості, то людина може захищати свій соціальний статус, соціальне існування, свою соціальну визначеність шляхом вчинення корисливих та корисливо-насильницьких злочинів.

Формування та подальший розвиток майбутніх злочинців складаються так, що в порівнянні з іншими вони скоєно інакше бачать навколишній світ і відповідно реагують на його впливу. Їх провідною рисою є постійне прагнення до самоствердження, до самоприятия, захисту себе і свого «Я», відстоювання свого місця в житті. Тенденція до утвердження і до самоствердження може здійснюватися за рахунок зниження статусу іншої людини, його приниження й навіть знищення. Саме такі люди мають найбільший степінь внутрішньої несвободи і дуже схильні до протиправної поведінки.

Наявність спонтанної, неясною тривожності, несвідоме відчуття примарності і крихкості свого буття, побоювання небуття є фундаментальними особливостями особистості і якісно відрізняють злочинця від не злочинця. Ці особливості виникають в результаті несприятливого формування особистості, починаючи з дитячих років. При їх наявності людина може чинити злочини тому, щоб не руйнувалися його уявлення про самого себе, своє місце у світі, його самовідчуття, самоцінність, не зникло прийнятне для нього біологічне і соціальне буття.

Висока тривожність може бути природженою, але знята належним вихованням. Несприятливий ж виховання особистості здатне ще більше посилити тривожність, породити її високий рівень у тих, хто не був схильний до цього. У тривожних особистостей загроза буттю, біологічному та соціальному, здатна подолати будь-які моральні перепони або правові заборони, ігнорувати їх, ніяк не приймати до уваги.Тому не враховується і загроза суворого покарання. Моральні норми в силу зазначених особливостей і відсутність цілеспрямованого виховання не сприймаються ними. Однак у принципі можлива компенсація зазначених рис за допомогою цілеспрямованого, індивідуалізованого впливу з одночасним, якщо це потрібно, зміною умов життя. Але цього в більшості випадків не робиться.

Названі якості закріплюються, розвиваються в особистості, «обростають» іншими позитивними і негативними особливостями, часто протилежними, причому ці нашарування нерідко переважають в її реакції на середовищні впливи. Тому подібні якості цього психічного та психологічного явища як би зникають, затушовуються більш пізніми утвореннями, в першу чергу культурними, а також тими, які викликані фізіологічними змінами.

У нашій країні вже давно існують об'єктивні чинники, що формують високий рівень тривожності особистості: значне розшарування суспільства в зв'язку з різним рівнем матеріального забезпечення, обсягом і якістю соціальних послуг; соціальна напруженість між людьми; втрата людьми, особливо молодими, звичних життєвих орієнтирів та ідеологічних цінностей, деяке ослаблення родинних, сімейних, виробничих та інших зв'язків, соціального контролю; поступове зростання числа тих, хто в сучасному виробництві не може знайти собі місця. Треба думати, що люди похилого віку, неповнолітні та жінки більш уразливі для несприятливих зовнішніх соціальних впливів.

Проте ніяка схильність фатально не призводить до скоєння злочинів.

Страх смерті, як і постійне занепокоєння, можуть бути подолані цілком допустимими і моральними способами. Подолання страху небуття і в тому числі страху смерті є потужним стимулом людської поведінки, творчої діяльності, хоча і дуже рідко усвідомлюється в такій якості. Не можна вважати що страз небуття виконує лише негативні функції. Моральна і правова його оцінка повністю залежить від того, якими способами він долається.

Сім'я, як відомо, психологічно характеризується взаємозв'язком між її членами, а саме наявністю взаємних ідентифікацій, взаємними симпатіями, що породжує спільні інтереси і цінності, узгоджена поведінка. Внутрісімейні відносини являють собою соціально-психологічні механізми взаєморозуміння між членами сім'ї. Здатність кожного з них брати на себе роль іншого. Людина може співчувати і співпереживати іншій людині, якщо він здатний представити себе на його місці, зрозуміти, що той, інший, теж може потребувати допомоги та підтримки. Ідентифікація нерозривно пов'язана з комунікацією, бо тільки уявивши себе на місці іншого, людина може здогадатися про його внутрішній стан. На ідентифікації грунтується одна з головних функцій сім'ї - формування у її членів здатності враховувати в своїй поведінці інтереси інших людей, суспільства.

Значно зросла за останні роки жорстокість людей і агресивність, що виражаються у зростанні насильницьких злочинів, прямо пов'язані з порушенням емоційних комунікацій у родині. Ці комунікації зараз ослабли, родина менше, ніж раніше, здатна ефективно контролювати поведінку своїх членів, які в свою чергу далеко не завжди знаходять у ній можливість психологічної розрядки і відпочинку.Родина перестала належною мірою навчати жінку співчуття, співчуття, м'якості, причому треба відзначити, що якщо батьки її не любили і не піклувалися про неї, то вона навряд чи може навчити цього своїх дітей. Все це негативно позначається на вихованні підростаючого покоління, активно сприяючи зростанню правопорушень серед підлітків.

Сім'я, включаючи в свою емоційну структуру, забезпечує тим самим його первинну, але надзвичайно важливу соціалізацію, тобто«Через себе» вводить його в структуру суспільства. Якщо цього не відбувається, дитина відчужується від неї, закладається основа для вельми вірогідного віддалення в майбутньому від суспільства, його інститутів і цінностей, від малих соціальних груп. Це віддалення може прийняти форму стійкого дезадаптивного, відчуженого існування, в тому числі бродяжництва, якщо не будуть здійснені спеціальні виховні заходи. Остання обставина потрібно підкреслити особливо, тому що просто наступ сприятливих, на думку оточуючих, умов життя може не привести до бажаних результатів, оскільки ці умови суб'єктивно будуть сприйматися як чужі для даного індивіда, що не відповідають його провідним мотиваційним тенденціям.

Несприятливий формування особистості триває у антигромадських малих неформальних групах однолітків. Останнє. Як правило, являють собою об'єднання в минулому відкинутих сім'єю дітей - і юнаків, і дівчат. Їх зближення в рамках такої групи відбувається зазвичай дуже швидко, тому що вони представляють один для одного соціальну та психологічну цінність. Справа в тому, що групова згуртованість і постійне спілкування дозволяють їм встояти перед суспільством, що сприймається ними як щось чуже і вороже. Природно, деякі його важливі норми перестають регулювати їхню поведінку.

Відторгнуті батьківською сім'єю індивід майже завжди потрапляє під сильний вплив антигромадської групи однолітків, учасники якої, як правило, скоюють злочин. Під впливом групи формуються установки і ціннісні орієнтації, що включають способи вирішення виникаючих життєвих ситуацій і проблем. Це дуже важливий момент, оскільки не завжди є протиправним самі мотиви і цілі поведінки, такими часто є способи реалізації мотивів і досягнення цілей.

Вплив групи значно остільки, оскільки дана людина цінує свою участь в її життєдіяльності. Її члени знаходяться в повсякденному спілкуванні, між ними виникають безліч взаємин, заснованих на почуттях, а їх ставлення один до одного і їх оцінки різних соціальних фактів, подій, інших людей неминуче виражаються в емоційній формі. Група засуджує або схвалює, радіє або обурюється, і тому загальний настрій або думки виступають її основними соціально-психологічними та духовними чинниками. Настрої і думки, що панують у групі, неминуче передаються її членам.

Особистість злочинця формується не тільки під впливом мікросередовища, але і широких, макросоціальних явищ і процесів. Вони діють двояко: безпосередньо, особливо за допомогою засобів масової інформації, і опосередковано, через мікрооточення.

Сутність і етапи (процедура) кримінологічного дослідження

   Основне завдання кримінологічного дослідження полягає в отриманні репрезентативного (представницького) за обсягом, глибокого за інформаційним змістом матеріалу, який ґрунтується не лише на фіксації кримінологічно значущих ознак, а й на виявленні глибоких системних зв’язків між ними.    Наукове дослідження у кримінології є процесом отримання нових знань про злочинність, її причини, умови, що сприяють їй, особу злочинця з метою розробки й реалізації заходів, спрямованих на підвищення ефективності діяльності, пов’язаної з попередженням злочинних проявів.    Як і в будь-якому науковому дослідженні, у процесі вивчення злочинності важливе значення має визначення мети й завдання дослідження.    Після визначення мети, яка формує загальну спрямованість дослідження, визначають його завдання, в яких ця загальна спрямованість дістає предметного уточнення.    Вирізняють три основних завдання кримінологічного дослідження. Перше полягає у вивченні кількісних та якісних показників злочинності (стан, рівень, структура, динаміка, характер, географія злочинності). Розв’язання першого завдання уможливлює розв’язання другого — вивчення причин злочинності. Трете завдання полягає в дослідженні системи здійснюваних у боротьбі зі злочинністю заходів з метою встановлення ефективності діяльності правоохоронних органів у сфері попередження злочинів, виправлення та ресоціалізації злочинців.    Наукове дослідження у кримінології виконує чотири основні функції:    - описову;    - пояснювальну;    - прогностичну;    - регулятивну.    Описова функція передбачає повну і об'єктивну фіксацію характеристик об'єктів дослідження й існуючих між ними зв’язків та відносин.    Пояснювальна функція полягає в теоретичному аналізі причинно-наслідкових зв’язків, виявленні закономірностей виникнення, розвитку та функціонування досліджуваних явищ злочинності.    Прогностична функція — це наукове прогнозування розвитку явищ злочинності в майбутньому, визначення тенденцій і закономірностей цього розвитку.    Регулятивна функція полягає в розробці та реалізації рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення практики боротьби зі злочинністю на підставі конкретного емпіричного матеріалу, отриманого при здійсненні кримінологічного дослідження.    У вивченні злочинності беруть участь об’єкти й суб’єкти кримінологічного дослідження.    Об’єктами кримінологічного дослідження вважають такі, які вивчають у процесі кримінологічного дослідження. До найзагальніших об’єктів кримінологічних досліджень належать злочинність, особа злочинця, причини й умови вчинення злочинів, заходи, які вживають державні та громадські органи щодо запобігання злочинам.    До суб'єктів кримінологічного дослідження належать науковці й практичні працівники правоохоронних та інших органів, установ і організацій, що здійснюють кримінологічні дослідження.    Процедура кримінологічного дослідження означає послідовність дій дослідження або колективу дослідників, певні етапи (стадії) процесу кримінологічного вивчення проблем злочинності, яких необхідно дотримуватися для того, щоб якнайефективніше виконати завдання дослідження і досягти його мети.    Загалом процедура кримінологічного дослідження зводиться до таких етапів (стадій):    - підготовчий — визначення і вивчення проблеми, ознайомлення з літературними джерелами тематики, визначення наукової гіпотези і напряму дослідження;    - розробка програми (проекту) дослідження, що складається з методологічного та процедурного розділів. У першому визначають мету й завдання дослідження, об’єкт і предмети дослідження, уточнюють основні поняття, якими оперуватимуть, а також джерела інформації з проблеми, що вивчається. Другий розділ охоплює загальний план дослідження, опис конкретних методів (методики), які використовуватимуться для збирання інформації та її аналізу, можливих висновків, рекомендацій, поетапний план і терміни дослідження, склад учасників, матеріально-технічне забезпечення;    - визначення емпіричних об'єктів дослідження;    - розробка методики конкретного дослідження;    - апробація методик (пілотаж) і їх доопрацювання;    - збирання первинної інформації;    - кількісна та логічна обробка отриманих даних;    - інтерпретація результатів, обґрунтування висновків, рекомендацій і пропозицій.

Форми участі громадськості у розкритті та розслідуванні злочинів

Форми участі громадськості в розкритті та розслідуванні злочинів поділяються на дві групи:

- не пов'язані з провадженням слідчих дій;

- пов'язані з підготовкою та провадженням слідчих дій. Форми, не пов'язані з провадженням слідчих дій:

- з власної ініціативи громадянин може припиняти злочинні дії, повідомляти в правоохоронні органи про вчинені злочини;

- створення громадських формувань - добровільних народних дружин, громадських помічників слідчого, державної автоінспекції, оперативних загонів при карному розшуку, підрозділах державної служби боротьби з економічними злочинами.

Представники громадських організацій або окремі громадяни можуть за власною ініціативою повідомити органам розслідування про злочини, виявити і припинити злочини, виявити і затримати осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, розшукати викрадене майно, знаряддя вчинення злочину та інші речові докази, виявити потерпілих і свідків, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину, і вжити заходи щодо їх усунення. Зазначені дії здійснюються представниками громадськості чи окремими громадянами без яких-небудь процесуальних дій, оскільки їх проведення віднесено законом до виняткової компетенції органів дізнання або досудового слідства.

Усі ці дії громадян або представників громадськості повинні бути у подальшому процесуально оформлені у передбаченому законом порядку відповідними посадовими особами органів дізнання і слідства. Ці дії мають велике значення для успішного розслідування злочинів, тому що без активної і свідомої участі громадян і представників громадськості щодо виявлення, припинення і розкриття злочинів у органів дізнання і наслідку фактично не буде реальної можливості для розкриття усіх злочинів і викриття винних.

Форми використання громадськості, пов'язані з підготовкою та провадженням слідчих дій, оперативних заходів:

- використання громадськості під час відтворення або реконструкції обстановки для ефективного провадження окремих слідчих дій;

- використання осіб та громадських формувань з метою виявлення джерел інформації стосовно дій, що розслідуються;

- використання громадськості для охорони слідчих дій, які проводяться (наприклад, огляду);

- використання громадськості для виконання окремих технічних прийомів, необхідних для проведення слідчої дії, пошукових дій для виявлення та вилучення речових джерел;

- використання громадськості для виконання окремих організаційних заходів, профілактики.

Тактика залучення громадськості до розкриття злочинів у більшості випадків визначається конкретними цілями, для досягнення яких необхідна допомога громадськості, характером запланованих з її участю заходів та їх обсягу, а також тим, кого саме слідчий залучає для надання допомоги у розслідуванні - осіб, які постійно надають допомогу правоохоронним органам (громадських помічників, позаштатних співробітників) або інших громадян.

Ефективність та якість взаємодії з громадськістю досягається дотриманням низки умов. До них відносяться: точне і неухильне виконання вимог Кримінально-процесуального кодексу, використання допомоги громадськості на суто добровільних засадах і моральній основі; крім того, доручення не повинні бути пов'язані з небезпекою для їх життя і здоров'я.

 Запобігання корисливим злочинам

   До загальносоціальних заходів запобігання корисливим злочинам належать:    - правова пропаганда діяльності правоохоронних органів, засобів і способів самозахисту населення;    - розробка заходів для підвищення рівня матеріальної бази сирітських і соціально-реабілітаційних установ;    - забезпечення житлових і побутових умов багатодітних та малозабезпечених родин;    - створення спеціальних служб для дітей, що залишилися без засобів існування;    - розробка й реалізація заходів для забезпечення соціальної зайнятості підлітків і молоді, безробітних та безпритульних, біженців і переселенців, раніше засуджених та інших осіб, позбавлених постійних доходів і джерел до існування;    - створення центрів реабілітації осіб, які займаються бродяжництвом та жебракують;    - здійснення заходів щодо розвитку мережі установ соціальної допомоги особам, які опинилися без певного місця проживання та занять тощо.    Заходи спеціальної спрямованості:    -  створення економічних і правових умов, які виключають криміналізацію суспільства й усіх сфер господарської та фінансової діяльності, можливості проникнення кримінальних структур до виробничих і фінансових установ, різних інститутів влади;    - експертиза прийнятих рішень з фінансових і господарських питань із позицій економічної безпеки;    - проведення комплексних оперативно-розшукових заходів щодо запобігання всім видам розкрадань художніх, історичних та інших культурних цінностей і перевірка дотримання правил обліку, збереження, використання, вивозу за кордон та повернення культурних цінностей;    - протидія організованій злочинності через проведення операцій з виявлення та припинення злодійських сходок, діяльності злодіїв у законі, лідерів й активних учасників злочинних формувань;    - створення інформаційного банку даних фізичних і юридичних осіб, які проходять за оперативними матеріалами та кримінальними справами про факти розкрадання коштів з використанням підроблених платіжних документів;    - розробка заходів, які перешкоджають кримінальній діяльності організованих злочинних груп і корумпованих посадових осіб на підприємствах з видобутку й переробки нафти, газу, кольорових та рідкоземельних металів;    - розробка системи заходів щодо організації боротьби з незаконним використанням об'єктів інтелектуальної власності;    - розробка заходів виявлення фальшивих грошей, фінансових документів і цінних паперів, недопущення їх виготовлення й обігу;    - створення організаційної системи із захисту банків та інших фінансових і кредитних установ від проникнення злочинних капіталів або іншого впливу організованої злочинності;    - розширення кримінального професійного середовища (вдосконалення правової бази боротьби з професійною злочинністю, забезпечення невідворотності покарання, запобігання поширенню кримінальної ідеології та культури).

 

З А К О Н   У К Р А Ї Н И  

Про попередження насильства в сім'ї  

( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 10, ст.70 )  

{ Із змінами, внесеними згідно із Законами N 609-V ( 609-16 ) від 07.02.2007, ВВР, 2007, N 15, ст.194 N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008, ВВР, 2009, N 13, ст.153 N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 N 5477-VI ( 5477-17 ) від 06.11.2012 }  

{ У тексті Закону України слова "у справах неповнолітніх" замінено словами "у справах дітей" згідно із Законом N 609-V ( 609-16 ) від 07.02.2007 }  

{ У тексті Закону слова "служба дільничних інспекторів міліції та кримінальна міліція у справах дітей", "служба дільничних інспекторів міліції чи кримінальна міліція у справах дітей", "служба дільничних інспекторів міліції або кримінальна міліція у справах дітей" в усіх відмінках замінено словами "уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ" у відповідному відмінку згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     Цей Закон визначає правові і організаційні основи попередження насильства в сім'ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї.  

Розділ I  

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ  

     Стаття 1. Визначення термінів  

     Для цілей цього Закону наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:  

     насильство в сім'ї - будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю;  

     фізичне насильство в сім'ї - умисне нанесення одним членом сім'ї іншому члену сім'ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі і гідності;  

     сексуальне насильство в сім'ї - протиправне посягання одного члена сім'ї на статеву недоторканість іншого члена сім'ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до дитини, яка є членом цієї сім'ї; { Абзац четвертий статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     психологічне насильство в сім'ї - насильство, пов'язане з дією одного члена сім'ї на психіку іншого члена сім'ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю;  

     економічне насильство в сім'ї - умисне позбавлення одним членом сім'ї іншого члена сім'ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров'я;  

     члени сім'ї - особи, які перебувають у шлюбі; проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою; їхні діти; особи, які перебувають під опікою чи піклуванням; є родичами прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання; { Статтю 1 доповнено абзацом згідно із Законом N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     жертва насильства в сім'ї - член сім'ї, який постраждав від фізичного, сексуального, психологічного чи економічного насильства з боку іншого члена сім'ї;  

     попередження насильства в сім'ї - система соціальних і спеціальних заходів, спрямованих на усунення причин і умов, які сприяють вчиненню насильства в сім'ї, припинення насильства в сім'ї, яке готується або вже почалося, притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства в сім'ї, а також медико-соціальна реабілітація жертв насильства в сім'ї;  

     реальна загроза вчинення насильства в сім'ї - погроза вчинення одним членом сім'ї стосовно іншого члена сім'ї умисних дій, передбачених абзацом другим цієї статті, якщо є реальні підстави очікувати її виконання;  

     захисний припис - спеціальна форма реагування уповноважених підрозділів органів внутрішніх справ щодо захисту жертви насильства в сім'ї, яким особі, яка вчинила насильство в сім'ї, забороняється вчиняти певні дії стосовно жертви насильства в сім'ї;  

{ Абзац дванадцятий статті 1 виключено на підставі Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     корекційна програма - програма, спрямована на формування гуманістичних цінностей та ненасильницької моделі поведінки в сім'ї особи, яка вчинила насильство в сім'ї. { Статтю 1 доповнено абзацом тринадцятим згідно із Законом N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     Стаття 2. Законодавство про попередження насильства в сім'ї  

     Законодавство про попередження насильства в сім'ї складається з Конституції України ( 254к/96-ВР ), цього Закону, інших нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо попередження насильства в сім'ї.  

     Стаття 3. Органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї  

     1. Здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї в межах наданих їм повноважень покладається на:  

     1) центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім'ї;

{ Підпункт 1 частини першої статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     1-1) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань попередження насильства в сім’ї;

{ Частину першу статті 3 доповнено підпунктом 1-1 згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     2) відповідні підрозділи органів внутрішніх справ; { Пункт 2 частини першої статті 3 в редакції Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     3) органи опіки і піклування;  

     4) спеціалізовані установи для осіб, які вчинили насильство в сім'ї, та жертв такого насильства:  

     кризові центри для членів сімей, в яких вчинено насильство в сім'ї або існує реальна загроза його вчинення (далі - кризові центри);  

     центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї.

{ Пункт 4 частини першої статті 3 в редакції Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     2. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації незалежно від форми власності, об'єднання громадян, а також окремі громадяни можуть сприяти у здійсненні заходів з попередження насильства в сім'ї.  

     Стаття 4. Підстави для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї  

     1. Підставами для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї є:  

     заява про допомогу жертви насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї;  

     висловлене жертвою насильства в сім'ї або членом сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї, бажання на вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї у разі, якщо повідомлення або заява надійшли не від нього особисто;  

     отримання повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення стосовно дитини, яка є членом цієї сім’ї, чи недієздатного члена сім'ї. { Абзац четвертий частини першої статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     2. Заява та повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення приймаються за місцем проживання постраждалого органами, зазначеними в пунктах 1 та 2 частини першої статті 3 цього Закону.  

     3. Орган, до якого надійшла заява або надійшло повідомлення про вчинення насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення, розглядає заяву чи повідомлення та вживає в межах своїх повноважень передбачені законом заходи з попередження насильства в сім'ї.  

     4. Порядок розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення затверджується Кабінетом Міністрів України ( 616-2003-п).  

Розділ II  

ОРГАНИ ТА УСТАНОВИ, НА ЯКІ ПОКЛАДАЄТЬСЯ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАХОДІВ З ПОПЕРЕДЖЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ'Ї  

Стаття 5. Повноваження центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім'ї, та центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань попередження насильства в сім'ї

{ Назва статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім’ї:  

     розробляє і затверджує методичні рекомендації щодо проходження корекційної програми та організовує забезпечення кризових центрів такими методичними рекомендаціями;  

     надає органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам і організаціям незалежно від форми власності, об’єднанням громадян, окремим громадянам методичну і практичну допомогу, консультації з питань попередження насильства в сім’ї;  

     організовує і проводить просвітницьку та роз’яснювальну роботу серед членів сім’ї, де виникає реальна загроза вчинення насильства в сім’ї або де було вчинено насильство в сім’ї, про права, заходи і послуги, якими вони можуть скористатися;  

     організовує і проводить просвітницьку та роз’яснювальну роботу серед громадськості про проблему насильства в сім’ї та заходи, які існують з попередження насильства в сім’ї.

{ Статтю 5 доповнено новою частиною першою згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань попередження насильства в сім’ї: { Абзац перший частини другої статті 5 в редакції Закону N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     бере участь в розробленні та реалізує державну політику щодо попередження насильства в сім'ї;  

     координує діяльність уповноважених підрозділів органів внутрішніх справ, органів опіки і піклування у питаннях попередження насильства в сім'ї; { Абзац статті 5 в редакції Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008; із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     визначає потребу регіонів у створенні спеціалізованих установ для жертв насильства в сім'ї та організовує роботу з їх створення; { Абзац статті 5 в редакції Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     здійснює контроль за організацією і діяльністю спеціалізованих установ для жертв насильства в сім'ї;  

{ Абзац шостий частини другої статті 5 виключено на підставі Закону N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     здійснює збір та узагальнення даних про насильство в сім'ї відповідно до законодавства;  

     організовує і проводить соціологічні, психолого-педагогічні та кримінологічні дослідження насильства в сім'ї;  

{ Абзац дев'ятий частини другої статті 5 виключено на підставі Закону N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

{ Абзац десятий частини другої статті 5 виключено на підставі Закону N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

{ Абзац одинадцятий частини другої статті 5 виключено на підставі Закону N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     організовує проходження корекційної програми особами, які вчинили насильство в сім'ї; { Статтю 5 доповнено абзацом згідно із Законом N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     звертається до центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування за наданням відповідної допомоги жертвам насильства в сім'ї;  

     приймає і розглядає заяви та повідомлення про вчинення насильства в сім'ї і реальну загрозу його вчинення;  

     направляє жертв насильства в сім'ї та членів сім'ї, стосовно яких існує реальна загроза його вчинення, до спеціалізованих установ для жертв насильства в сім'ї.  

     Стаття 6. Повноваження уповноважених підрозділів органів внутрішніх справ щодо попередження насильства в сім'ї

{ Назва статті 6 в редакції Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008; із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     1. В органах внутрішніх справ заходи щодо попередження насильства в сім'ї здійснюють уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ, які:  

     виявляють причини і умови, що сприяють проявам насильства в сім'ї, вживають у межах своїх повноважень заходів щодо їх усунення;  

     беруть на профілактичний облік осіб, схильних до вчинення насильства в сім'ї, та проводять виховно-попереджувальну роботу з ними;  

     відвідують сім'ї, члени яких перебувають на профілактичному обліку, за місцем їх проживання і проводять з ними профілактичну роботу;  

     виносять офіційні попередження членам сім'ї про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї;  

     приймають та розглядають у межах своїх повноважень, визначених законом, заяви і повідомлення про насильство в сім'ї або про реальну загрозу його вчинення;  

     вживають відповідних заходів щодо припинення насильства в сім'ї, а також дій членів сім'ї, що направлені на виконання реальної загрози вчинення насильства в сім'ї;  

     повідомляють членів сім'ї, де виникає реальна загроза вчинення насильства в сім'ї або де було вчинено насильство в сім'ї, про права, заходи і послуги, якими вони можуть скористатися;  

     направляють жертв насильства в сім'ї до спеціалізованих установ для осіб, які вчинили насильство в сім'ї, та жертв такого насильства;  

     виносять захисні приписи у випадках, передбачених цим Законом;  

     контролюють виконання вимог захисних приписів;  

     направляють осіб, які вчинили насильство в сім'ї, до кризових центрів для проходження корекційної програми;  

     взаємодіють із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань попередження насильства в сім'ї, з органами опіки і піклування та спеціалізованими установами для осіб, які вчинили насильство в сім'ї, та жертв такого насильства у питаннях попередження насильства в сім'ї; { Абзац тринадцятий частини першої статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     надають інформацію з питань попередження насильства в сім'ї на запит уповноважених органів;  

     здійснюють інші повноваження щодо попередження насильства в сім'ї, передбачені законом.

{ Частина перша статті 6 в редакції Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     2. Повноваження уповноважених підрозділів органів внутрішніх справ поширюються на випадки, коли жертва насильства в сім'ї або особа, стосовно якої існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї, а також особа, що вчинила насильство в сім'ї, не досягли 18-річного віку.

{ Частина друга статті 6 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

Стаття 7. Повноваження органів опіки і піклування щодо попередження насильства в сім'ї  

     Органи опіки і піклування:  

     надають допомогу у відновленні порушених прав та захисті законних інтересів неповнолітнім, які мають батьків і проживають у сім'ях, дітям-сиротам, які залишилися без піклування батьків і виховуються в сім'ях опікунів (піклувальників), прийомних сім'ях, дитячих будинках сімейного типу, а також членам сім'ї, визнаним в судовому порядку недієздатними, у випадках, коли стосовно них вчинено або існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї;  

     представляють у суді інтереси дітей та недієздатних членів сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї або стали жертвами насильства в сім'ї; { Абзац третій статті 7 із змінами, внесеними згідно із Законами N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008, N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     здійснюють інші повноваження щодо попередження насильства в сім'ї, передбачені законом.  

     Стаття 8. Кризові центри  

     1. Кризові центри створюються місцевими державними адміністраціями за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім'ї, відповідно до соціальних потреб регіону.

{ Частина перша статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     2. Кризові центри можуть також створюватися органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, благодійними фондами, об'єднаннями громадян і окремими громадянами за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань попередження насильства в сім'ї, і реєструються в порядку, визначеному законом.

{ Частина друга статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     3. Працівники кризових центрів:  

     здійснюють прийом членів сім'ї, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім'ї;  

     здійснюють прийом осіб, які вчинили насильство в сім'ї, для проходження корекційної програми;  

     організують надання необхідної психологічної, педагогічної, медичної, юридичної допомоги членам сім'ї, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім'ї;  

     розробляють корекційні програми та організовують їх проходження особами, які вчинили насильство в сім'ї;  

     відповідно до можливостей надають притулок для тимчасового перебування членам сім'ї, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім'ї;  

     повідомляють членів сім'ї, де виникає реальна загроза вчинення насильства в сім'ї або де було вчинено насильство в сім'ї, про права, заходи і послуги, якими вони можуть скористатися;  

     повідомляють уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ про виявлені факти реальної загрози застосування насильства в сім'ї або про факти вчинення такого насильства;  

     вивчають і узагальнюють причини та умови конкретних проявів насильства в сім'ї;  

     надають інформацію з питань попередження насильства в сім'ї на запит уповноважених органів;  

     забезпечують збереження конфіденційної інформації щодо осіб, які звернулися до кризового центру про допомогу;  

     взаємодіють із засобами масової інформації, громадськими організаціями у проведенні просвітницької та виховної роботи з питань попередження насильства в сім'ї;  

     у випадках, установлених законом, вживають вичерпних заходів щодо забезпечення доступу до безоплатної правової допомоги. { Частину третю статті 8 доповнено абзацом тринадцятим згідно із Законом N 5477-VI ( 5477-17 ) від 06.11.2012 - зміна набирає чинності поетапно після початку діяльності центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги - див. розділ II Закону N 5477-VI ( 5477-17 ) від 06.11.2012 }

{ Частина третя статті 8 в редакції Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

     4. Кризові центри є неприбутковими організаціями, користуються правами юридичної особи, мають власні бланки, печатку з зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.  

     Стаття 9. Центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї  

     1. Центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї створюються відповідно до законодавства, що регламентує створення закладів охорони здоров'я (v0038282-04 ). Центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї можуть створюватися в системі діючих закладів охорони здоров'я.  

     2. В центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї поміщаються жертви насильства в сім'ї (з їхньої згоди або на їхнє прохання) на підставі рішення медичної комісії центру. Щодо дитини необхідна згода одного з батьків, усиновителів, опікуна чи піклувальника, у разі, якщо вони не зазнали насильства від одного з них, або органу опіки і піклування.

{ Частина друга статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законами N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008, N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     3. Жертви насильства в сім'ї перебувають у центрах медико-соціальної реабілітації протягом терміну, необхідного для їхнього лікування та психо-соціальної реабілітації. За їхнім бажанням вони можуть пройти курс лікування та психо-соціальної реабілітації амбулаторно.  

     4. Працівники центрів медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім'ї:  

     надають жертвам насильства в сім'ї первинну медико-санітарну і психологічну допомогу, окремі види психіатричної допомоги на підставах та в порядку, передбачених Законом України "Про психіатричну допомогу" ( 1489-14 ), іншими законами;  

     за необхідності направляють жертв насильства в сім'ї для відповідного подальшого лікування;  

     організовують надання юридичних консультацій жертвам насильства в сім'ї та у випадках, установлених законом, вживають вичерпних заходів щодо забезпечення доступу до безоплатної правової допомоги; { Абзац четвертий частини четвертої статті 9 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5477-VI ( 5477-17 ) від 06.11.2012 - зміна набирає чинності поетапно після початку діяльності центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги - див. розділ II Закону N 5477-VI ( 5477-17 ) від 06.11.2012 }  

     повідомляють про вчинене насильство в сім'ї уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ;  

     надають інформацію з питань попередження насильства в сім'ї на запит уповноважених органів.  

Розділ III  

СПЕЦІАЛЬНІ ЗАХОДИ З ПОПЕРЕДЖЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ'Ї  

     Стаття 10. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї  

     1. Члену сім'ї, який вчинив насильство в сім'ї, виноситься офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, за умови відсутності в його діях ознак злочину, уповноваженими підрозділами органів внутрішніх справ, про що йому повідомляється під розписку.  

     2. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї може бути винесено осудній особі, яка на момент його винесення досягла 16-річного віку.  

     3. У разі вчинення особою насильства в сім'ї, після отримання нею офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, ця особа направляється до кризового центру для проходження корекційної програми, а також щодо неї у випадках і в порядку, передбачених цим Законом, може бути винесено захисний припис.  

     Проходження корекційної програми для такої особи є обов'язковим.

{ Частина третя статті 10 в редакції Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

{ Статтю 11 виключено на підставі Закону N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

Стаття 12. Взяття на профілактичний облік та зняття з профілактичного обліку членів сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї  

     1. Членів сім'ї, яким було винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, уповноважені підрозділи органів внутрішніх справ беруть на профілактичний облік.  

     2. Зняття з профілактичного обліку членів сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї, проводиться органами, які брали особу на такий облік, якщо протягом року після останнього факту вчинення насильства в сім'ї особа жодного разу не вчинила насильства в сім'ї.  

     3. Порядок взяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку членів сім'ї, яким було винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, затверджуються Міністерством внутрішніх справ України ( z0380-02 ).  

     Стаття 13. Захисний припис  

     1. Особі, яка вчинила насильство в сім'ї після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, працівниками уповноважених підрозділів органів внутрішніх справ за погодженням з начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором може бути винесений захисний припис.

{ Частина перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від 16.10.2012 }  

     2. Захисний припис не підлягає погодженню у разі наявності в діях особи, яка вчинила насильство в сім'ї, ознак злочину.  

     3. Захисний припис може бути винесений до осудної особи, яка на момент винесення захисного припису досягла 16-річного віку.  

     4. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію (дії) по відношенню до жертви насильства в сім'ї, а саме:  

     чинити конкретні акти насильства в сім'ї;  

     отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства в сім'ї;  

     розшукувати жертву насильства в сім'ї, якщо жертва насильства в сім'ї за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство в сім'ї;  

     відвідувати жертву насильства в сім'ї, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім'ї;  

     вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім'ї.  

     5. Зазначені у частині четвертій цієї статті обмеження встановлюються на термін до 90 діб з дня погодження захисного припису з прокурором.

{ Частина п'ята статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом N 599-VI ( 599-17 ) від 25.09.2008 }  

Стаття 14. Стягнення коштів на утримання жертв насильства в сім'ї у спеціалізованих установах для жертв насильства в сім'ї  

     Рішення про стягнення з осіб, які вчинили насильство в сім'ї, коштів на відшкодування витрат на утримання жертв насильства в сім'ї у спеціалізованих установах для жертв насильства в сім'ї приймається судом в установленому законом порядку за позовом адміністрації спеціалізованих установ для жертв насильства в сім'ї.  

Розділ IV  

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЧИНЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ'Ї  

Стаття 15. Відповідальність за вчинення насильства в сім'ї  

     Члени сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї, несуть кримінальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність відповідно до закону.  

Розділ V  

ФІНАНСУВАННЯ ОРГАНІВ ТА УСТАНОВ, НА ЯКІ ПОКЛАДАЄТЬСЯ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАХОДІВ З ПОПЕРЕДЖЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ'Ї  

Стаття 16. Джерела фінансування органів, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї, і спеціалізованих установ для жертв насильства в сім'ї  

     1. Фінансування органів та установ з попередження насильства в сім'ї, які належать до системи органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, здійснюється за рахунок коштів бюджету відповідного рівня.  

     2. Фінансування спеціалізованих установ для жертв насильства в сім'ї, створених підприємствами, установами, організаціями, благодійними фондами, об'єднаннями громадян чи окремими громадянами, здійснюється за рахунок їхніх власних коштів.  

     3. Спеціалізовані установи для жертв насильства в сім'ї мають право на регресний позов про відшкодування коштів на утримання жертв насильства в сім'ї до осіб, які вчинили насильство в сім'ї.  

Розділ VI  

ОХОРОНА ПРАВ ЧЛЕНІВ СІМ'Ї ПРИ ЗДІЙСНЕННІ ЗАХОДІВ З ПОПЕРЕДЖЕННЯ НАСИЛЬСТВА В СІМ'Ї  

     Стаття 17. Охорона прав членів сім'ї при здійсненні заходів з попередження насильства в сім'ї  

     1. Членам сім'ї, стосовно яких здійснюються заходи з попередження насильства в сім'ї, держава гарантує охорону прав і законних інтересів.  

     2. Посадові особи та працівники, які здійснюють заходи з попередження насильства в сім'ї, не можуть розголошувати відомості про особисте та сімейне життя, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням їх службових обов'язків.  

Розділ VII  

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ  

     1. Цей Закон набирає чинності через три місяці з дня його опублікування.  

     2. Кабінету Міністрів України протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом:  

     підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законів України у відповідність із цим Законом;  

     привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;  

     відповідно до своєї компетенції забезпечити прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом;  

     забезпечити перегляд і скасування центральними і місцевими органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.  

 Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх

   Боротьба зі злочинністю неповнолітніх — одна з центральних проблем боротьби зі злочинністю загалом. Показники злочинності неповнолітніх відбивають певною мірою ситуацію в суспільстві загалом, причому не тільки й можливо не так сьогодні, як завтра, післязавтра, тобто в майбутньому.    Злочинність неповнолітніх є самостійною кримінологічною проблемою, оскільки відрізняється від злочинності дорослих, що зумовлюється віком злочинців, який знаменує соціально-психологічні особливості цієї категорії і їх статус у суспільстві.    Вік неповнолітніх злочинців зумовлений правовими чинниками — від 14 років (вік, з якого починається кримінальна відповідальність практично за всі діяння, які реально вчиняють неповнолітні) до 18 (вік юридичного повноліття: ст. 1 Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 15 лютого 1993 р. у редакції від 23 березня 2000 p.). Нині в Україні налічується близько 13 млн неповнолітніх.    Поряд з поняттям “злочинність неповнолітніх” вживається також поняття “підліткова злочинність”. Але це не виправдано,  оскільки підліток — це дівчина чи хлопець віком 12-16 років. За підлітковим віком іде юність, але поняття “юнацька злочинність" також буде неправильним, бо юнацький вік не закінчується у 18 років. Іноді вживають термін “дитяча злочинність", але таким поняттям можна умовно позначити діяння у віці до 16 років, оскільки злочини, які скоюють особи віком 17-18 років аж ніяк не можна вважати дитячими.    Порівнюючи за кількісними показниками злочинність неповнолітніх із злочинністю дорослих, потрібно виходити з того, що перша охоплює чотирирічний період життя людини (14-18 років), а друга — десятиріччя після 18 років. Різняться вони й якісно. Скажімо, злочинність неповнолітніх не стосується практично злочинів у сфері економіки, службових злочинів тощо.    Зазначимо, що для злочинності неповнолітніх характерна підвищена латентність, оскільки багато злочинів, які скоюють неповнолітні, дорослими сприймаються як пустощі через недостатню соціальну зрілість (наприклад, крадіжки у сім'ї, сусідів, навчальних закладах, хуліганські бійки, відбирання грошей і речей у молодших). Через те що цьому не надається належного значення або через небажання “виносити сміття з хати”, про такі дії, як правило, дорослі не повідомляють органи внутрішніх справ. Тому реальнішим є облік тяжких насильницьких і насильницько-корисливих злочинів, які скоюють неповнолітні (вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування, хуліганства, крадіжки, грабежі, розбійні напади). Таких серед урахованих статистикою понад 50 %.    Стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від стану боротьби з нею і ставлення працівників правоохоронних органів до обліку її проявів. Тому у схожих за багатьма демографічними, економічними, територіальними та іншими показниками регіонах можуть бути значні розбіжності щодо показників розглядуваної злочинності.    Вивчаючи злочинність неповнолітніх, треба також ураховувати, що окремі їх групи істотно різняться. Ось чому значно відрізняється злочинність неповнолітніх віком 14-15 і 16-17 років. Різняться (як кількісно, так і якісно) також злочини, які скоюють учні загальноосвітніх шкіл, технікумів, професійних училищ, ті, хто працює, і ті, хто не має певного заняття.    У структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки приватного майна (46 %); майна юридичних осіб (23 %), грабежі (6 %), розбійні напади (2 %), зухвалі випадки хуліганства (5 %), чимало вбивств, тілесних ушкоджень, зґвалтувань. Майже 10 % злочинів, скоєних неповнолітніми, так чи інакше пов’язані з наркотиками.    Частка неповнолітніх злочинців серед загальної кількості виявлених становить близько 10 %, жіноча злочинність неповнолітніх співвідноситься з чоловічою такого ж віку у пропорції 1:15, міська до сільської — 3:1, молодшої вікової групи (14-15 років) до старшої (16-17 років) — 1:3. Групова злочинність неповнолітніх становить 60-70 %; 15 % усіх злочинів скоюється у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння; 80 % злочинів неповнолітні вчиняють поблизу місця проживання, навчання чи роботи. Наведені показники мають певні коливання за роками.    Найхарактернішими є такі особливості і тенденції, що спостерігаються у злочинності неповнолітніх в сучасних умовах:    - кількісні показники цієї злочинності підвищувались протягом першої половини 90-х років, нині намітилась тенденція до їх стабілізації (щорічно виявляється близько ЗО тис. неповнолітніх, що вчинили злочини);    - дедалі більшою мірою злочинність неповнолітніх орієнтується на корисливу злочинність (крадіжки, грабежі, розбійницькі напади);    - серед злочинів збільшується кількість таких, що потребують “кваліфікації” (квартирні крадіжки, викрадення авто- та мототранспорту, рекет);    - злочинність неповнолітніх має тенденцію до “омолодження”. За даними спостережень одну п'яту суспільно небезпечних діянь неповнолітніх вчиняють малолітні, тобто особи, яким не виповнилось 14 років і які не є суб’єктами злочину, це не пояснюється акселерацією. На думку більшості вчених, період акселерації завершився. Сучасні підлітки за відповідними параметрами не відрізняються від підлітків 60-х років;    - певне збільшення питомої ваги дівчат серед злочинців, їх участь у тяжких злочинах (розбійницьких нападах, зґвалтуваннях і навіть вбивствах);    - зниження порогу мотивації при скоєнні злочинів — вчинення вбивств, нанесення тяжких тілесних ушкоджень через невагомий привід, а то й взагалі без приводу, виключна жорстокість окремих злочинів, цинізм;    - поява “нетрадиційних” злочинів (ритуальних вбивств, самозахоплень, вандалізму тощо);    - кількісне й якісне збільшення так званих фонових проявів (немедичне вживання наркотиків, пияцтво, токсикоманія, проституція, небажання займатися суспільно корисною діяльністю, поширення венеричних хвороб і СНІДу);    - збільшення кількості неповнолітніх з психічними відхиленнями від норми, які перебувають у пограничному з неосудністю стані (обмежена осудність);    - дедалі частіше об’єднання неповнолітніх з дорослими злочинцями, які стають керівниками, порадниками і навіть співвиконавцями злочинів;    - підвищення рівня організованості злочинності неповнолітніх, створення кримінальних груп, які досягають кількох десятків членів, з міцною дисципліною й ієрархією, плануванням злочинницької діяльності та розподілом обов’язків.    Кримінальні групи створюються, як правило, не одразу, не на порожньому місці. Спочатку вони мають так званий передкримінальний характер, дедалі більше культивуючи аморальність, фонові прояви. У такому разі кажуть про створення групи кримінального ризику. її члени балансують на грані скоєння тяжких злочинів. Причому такі групи, як правило, мають корисливу спрямованість (раніше вони значною мірою мали хуліганський характер). Члени таких груп підкоряють свою поведінку спільним корисливим інтересам: де і як добути гроші; готовність до насильницьких дій; пристрасть до наркотиків, спиртного; відвертий цинізм, який виявляється у спільних “приятельках”, груповому сексі, гомосексуальних зв’язках; зневажливе ставлення до суспільства взагалі, до проблем, що стоять перед ним, до проблем окремих людей, у тому числі близьких, а в кінцевому підсумку — до членів своєї групи; бажання будь-що довести власну зверхність, найчастіше шляхом жорстокості, приниження людської гідності, фізичної розправи.    Стосовно кримінологічної характеристики особи неповнолітнього злочинця зауважимо, що їй властиві певні біологічні та психологічні особливості: брак соціального досвіду, незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на неформальну групу; прагнення показати себе дорослим, самоствердитись; продемонструвати незалежність, відсутність почуття страху, зневажливе ставлення до небезпеки, кримінальної відповідальності; злочинна “романтика", готовність “узяти на себе" чужу провину, плазування перед досвідченими злодіями-рецидивістами; втрата почуття відповідальності перед сім’єю і суспільством за свою поведінку і майбутнє; орієнтування на єдину мить, невигадливу втіху тощо. Гра на цих почуттях робить неповнолітніх здобиччю дорослих злочинців. До основних належать такі типи неповнолітніх злочинців:    - особи, які взагалі спрямовані позитивно, скоюють злочин з легковажності, через непідготовленість до правильного виходу із ситуації, що склалася, а також через випадковий збіг обставин;    - особи, яких до злочину призвела ситуація, що виникла в результаті нестійкості загальної спрямованості особи;    - особи з негативною спрямованістю, що не досягла рівня усталеності (це особи з передкримінальним досвідом);    - особи із сформованою стійкою антисоціальною спрямованістю (мають кримінальний досвід).

1. Кримінологічна характеристика групової злочинності  Групова злочинність, як і всякий вид злочинності, потребує чіткого визначення. Основним видом явного визначення, яке сприяє досягненню цієї мети, є визначення через найближчий рід і видову відмінність. Розгляд родових і видових ознак групової злочинності призначено для розкриття її сутності, тобто такого основного властивості, яке лежить в основі всіх її інших властивостей і зумовлює відносини з іншими явищами. Сутністю групової злочинності, як і злочинності в цілому, є її суспільна небезпека, тому що саме вона визначає всі інші властивості злочинності, обумовлює отторгаемость останньої суспільством і необхідність запобіжного впливу на неї. При цьому родові ознаки групової злочинності служать для обгрунтування її суспільної небезпеки та необхідності її попередження, видова ознака - для відображення специфіки характеру і ступеня суспільної небезпеки групової злочинності, а також для визначення специфіки її попередження. Таким чином, у визначення злочинності повинні увійти ті ознаки злочинності, які розкривають її суспільну небезпеку. Це завдання може бути вирішена на основі системного підходу, який передбачає розгляд групової злочинності як системи.  Першим елементом злочинності як системи, безумовно, є злочин, який в одних випадках представляє лише якусь частину злочинної діяльності, що складається з декількох злочинів. В інших випадках злочин збігається з яким-небудь видом злочинної діяльності, тому що це злочин існує не інакше як сукупність злочинних дій, що утворюють у своїй єдності діяльність, наприклад, незаконне підприємництво (ст. 171 КК РФ). Саме злочин невіддільне від суб'єктивного джерела активності, тобто особи, яка вчинила злочин, який є другим елементом групової злочинності. Особливістю групової злочинності, як вже зазначалося, є спільна злочинна діяльність, що об'єднує декількох осіб у злочинну групу, яка представляє собою колективного носія цієї діяльності і виступає в якості третього елемента групової злочинності.  Структура елементів групової злочинності має відображати закономірні зв'язки між ними. Найбільш значущою з цих зв'язків є інтегруюча зв'язок, наявна в тих випадках, коли один з елементів системи грає інтегруючу роль. Інтегруюча зв'язок злочинів, осіб, які їх здійснюють, і злочинних груп полягає в їх приналежності до сфери злочинного. Законодавче визнання суспільної небезпеки групової соціальної активності та її носіїв визначає їх включення в систему групової злочинності, а цієї злочинності в цілому додає кримінально-правовий характер, що є одним з її родових ознак. Інтегруючу роль всіх елементів системи, безумовно, відіграє злочин. Це пояснюється, по-перше, тим що злочин входить в системоутворюючий ознака - злочинну діяльність. По-друге, без вчиненнязлочину не існує злочинця та злочинної групи. До вчинення злочину особами, об'єднаними в якусь групу, ці явища існують в іншому соціальному ролі, не володіє властивістю злочинного. По-третє, саме на основі злочинів або їх сукупності, що утворює злочинну діяльність, декілька осіб об'єднуються в злочиннігрупи. Ці особи подають суб'єктний склад цієї спільності або її кількісний ознака, спільна діяльність, що включає конкретні злочини, її якісної ознаки. По-четверте, громадська небезпека скоєного злочину є основним об'єктивним критерієм, що визначає суспільну небезпеку його суб'єкта - конкретної особи чи злочинної групи. Однак злочин, як інтегруючий елемент, залежить від інших елементів системи - осіб та злочинних груп, оскільки без їх існування не можливо буття самих злочинів. Крім того, як це буде показано надалі, властивості злочинних груп та осіб, які вчинили групові злочини, можуть у певній мірі впливати на ступінь суспільної небезпеки самих групових зазіхань.  Групова злочинність як система надає її елементів як цілісності нову якість, відмінне від якості кожного з них. Причому нова якість виникає не на порожньому місці, а являє собою перетворення тих якісних ознак, які є у елементів системи. Всі елементи групової злочинності як системи мають сутнісним властивістю,характерним для інтегруючого їх елементу - злочини. Таким властивістю є суспільна небезпека. Це означає, що кількісна інтеграція цієї ознаки зберігає його, але переводить даний ознака в нову якість - суспільну небезпеку групової злочинності, яка вже не тотожна суспільної небезпеки входять до неї елементів.  Суспільна небезпека злочину полягає в його здатності породжувати негативні для суспільства наслідки. Як зазначено вище, людська діяльність та її окремий елемент - дію мають як пристосувальний, так і перетворювальний аспекти. Це означає, що людська діяльність породжує два роду наслідків. По-перше, людинаадаптує природне і соціальне середовище до своїх потреб. По-друге, людська діяльність справляє зміни в природі, суспільстві, а також у фізичному і духовному бутті самої людини [1]. Такі наслідки тягне і злочинна діяльність. У першому випадку особи, які вчиняють злочини, ніяких реальних змін у соціальному житті не виробляють. Проте негативні наслідки від дій цих осіб полягають у тому, що вони адаптуються до соціуму через злочинну діяльність, пристосовуючи властивості соціального середовища для цієї діяльності (технологію виробництва, житло, зв'язки з іншими людьми і т. д.). Перетворювальний аспект злочину полягає в негативних змінах основних сфер людського буття і виражається в різних видах шкоди (фізичному, особисті немайнові, управлінському, політичному, економічному і т. д.).  Негативні наслідки злочину є основним, але не єдиним компонентом його суспільної небезпеки. Суспільна небезпека злочину полягає у можливості його повторюваності, а отже, у можливості настання негативних для суспільства наслідків у результаті вчинення нових злочинів. Справа в тому, що злочиномвизнаються не поодинокі суспільно небезпечні ексцеси, а такі діяння, які володіють прецедентним характером, несуть в собі властивості людської практики [2].  Суспільна небезпека злочину визначається його характером і ступенем. В основі характеру суспільної небезпеки злочину лежить характер тих соціально-негативних наслідків, які воно здатне спричинити; ступінь суспільної небезпеки злочину обумовлена ​​глибиною цих наслідків, а також ступенем прецедентності самого злочину, що тягне такі наслідки.  Другим елементом групової злочинності як системи, що впливає на його суспільну небезпеку, є особа, яка вчинила злочин. Критеріями суспільної небезпеки особи, яка вчинила злочин, є, по-перше, злочин, по-друге, вся сукупність соціальних властивостей особистості, які можуть вплинути на її злочинне або правомірна поведінка, по-третє, криміногенні і антікріміногенние умови життя цієї особистості. Сама суспільна небезпека особи, яка вчинила злочин, є загрозою вчинення ним нового злочину. Наявність такої небезпеки надає прецедентний характер особи, яка вчинила злочин, в тому сенсі, що є реальна можливість пролонгації його існування в соціальній ролі злочинця в результаті вчинення ним нового злочину. Проте суспільна небезпека розглянутої особистості є не тільки потенційної, але і вже існуючої. Це зумовлено як тим, що суспільство вже несе витрати, пов'язані з впливом на таку особу (розслідування злочину, застосування до особистості запобіжних заходів, заходів кримінально-правового впливу і т. д.), так і тим, що в самій особистості в результаті вчинення злочину втілюються негативні наслідки: особистість пристосовується до соціуму через злочинну поведінку або змінює своє ставлення до найважливіших соціальних цінностей. Саме ці наслідки злочину, які настали в особистості особи, визначають реальну можливість вчинення ним нового злочину. Характер суспільної небезпеки особи злочинця визначається в основному характером соціально-негативних наслідків, властивих скоєного злочину, ступінь суспільної небезпеки - ступенем прецедентності існування такої особистості як суб'єкта злочинної діяльності.  Третім елементом групової злочинності, що визначає його суспільну небезпеку, є злочинні групи. Шкідливий аспект суспільної небезпеки злочинної групи полягає в об'єднанні в ній осіб, спільно які роблять злочин, прецедентний аспект - у можливості подальшого існування такого сукупного суб'єкта злочину.  Кожен з елементів злочинності втілює в ній свою суспільну небезпеку, зберігає її, але через зняття з'являється нова якість - суспільна небезпека злочинності як цілісного явища. Ця якість полягає в тому, що суспільна небезпека злочинності набуває властивостей, яких немає у суспільної небезпеки входять до неї елементів. Зокрема, злочинність здатна породжувати ті наслідки, які не в змозі спричинити жоден з вхідних в злочинність елементів.  Отже, компонентами суспільної небезпеки групової злочинності є:  1) здатність злочинності породжувати соціально-негативні наслідки пристосувального і перетворювального характеру (шкідливий аспект);  2) прецедентний характер злочинності, що складається в можливості її подальшого існування, що тягне нові соціально-негативні наслідки пристосувального і перетворювального характеру (прецедентний аспект).  Основний видова ознака, так само, як і родова ознака, повинен бути системоутворюючим, причому саме для групової злочинності. Якщо родовою ознакою, характерним для всіх видів злочинності, є злочинна діяльність, то видовою ознакою групової злочинності є спільна злочинна діяльність. Саме ця діяльність визначає кількість і специфіку елементів, що утворюють групову злочинність, а також характер і ступінь суспільної небезпеки цієї злочинності.  Спільна діяльність характеризується в літературі як групова, для якої характерні наступні ознаки:  1) включеність у спільну діяльність кількох осіб (двох і більше);  2) наявність у цих осіб загальної, реалізованої у спільній діяльності цілі, яка стає груповий, підкоряє індивідуальні цілі кожного з учасників;  3) взаємодія учасників групи, що виражається у групових діях і складається, по-перше, з поділу функцій, що обумовлює взаємну залежність дій кожного з учасників від дій інших учасників, від їх індивідуального вкладу у спільну діяльність, по-друге, із з'єднання зусиль, що утворюється в результаті обмінуінформацією та діями спілкуються учасників групи;  4) наявність загального групового продукту (наслідків) спільної діяльності, що виник у результаті взаємодії [3].  Уточнюючи зміст загальних ознак спільної діяльності, виділимо наступні ознаки, характерні для спільної злочинної діяльності:  По-перше, включеність у спільну злочинну діяльність двох і більше осіб, з яких хоча б одне діє в якості суб'єкта злочину. Якщо у суспільно небезпечної діяльності беруть участь тільки особи, які не є суб'єктами злочину, така спільна діяльність не може бути названа злочинною. Участь у спільній діяльності хоча б однієї особи, яка є суб'єктом злочину і коїть злочин, надає в цілому діяльності злочинний характер. По-друге, наявність у цих осіб загальної групової мети, реалізованої в спільної злочинної діяльності. По-третє, взаємодія учасників злочинної групи, що виражається в груповому злочині і складається з розділення функцій і з'єднання зусиль кількох осіб. По-четверте, наявність спільного групового продукту спільної злочинної діяльності у вигляді соціально-негативних для суспільства наслідків пристосувального і перетворювального характеру.  Таким чином, спільна злочинна діяльність являє собою виражається в груповому злочині така взаємодія двох або більше осіб, що мають загальну групову мету, при наявності хоча б в одного з них ознак суб'єкта злочину, в результаті якого з'являється загальний груповий продукт у вигляді соціально-негативних для суспільства наслідків пристосувального і перетворювального характеру.  Будучи системоутворюючим ознакою групової злочинності, спільна злочинна діяльність визначає, по-перше, кількість утворюють систему елементів, яким надає властивість необхідних компонентів. У порівнянні зі злочинністю індивідуально дійових осіб у зміст групової злочинності входять, поряд зі злочинами та особами, їх здійснюють, злочинні групи, так як об'єднання зусиль кількох осіб народжує колективного суб'єкта злочинної діяльності. По-друге, спільна злочинна діяльність істотно визначає характер і ступінь суспільної небезпеки таких елементів системи, як злочин і особа, яка вчинила злочин. Злочин в системі групової злочинності є спільно досконалим, тобто груповим, а особа, яка брала участь у його скоєнні, належить до колективного суб'єкту діяльності - злочинній групі. Це підвищує суспільну небезпеку зазначених елементів групової злочинності в порівнянні з аналогічними елементами злочинності індивідуально дійових осіб. По-третє, спільна злочинна діяльність через характер і ступінь суспільної небезпеки групового злочину, його учасників та злочинну групу визначає характер і ступінь суспільної небезпеки групової злочинності в цілому. 

2. Детермінанти групової злочинності  Специфіка соціально-психологічних детермінант групової злочинності полягає насамперед в особливостях механізму входження особистості в злочинну групу, а також у механізмі розвитку самої злочинної групи [4]. Особистість може увійти до злочинної групи, по-перше, добровільно, в силу сформованого у неї відчуження від суспільства. Саме відчуження є результатом відсутності в особистості емоційних зв'язків у малих групах, де протікає її позитивна життєдіяльність (сім'я, школа, трудовий колектив і т.д.). В одних випадках відчуження особистості виражається в стані тривожності індивіда за свій біологічний чи соціальний статус. Якщо людина відчуває загрозу смерті, він суб'єктивно захищає своє життя і робить насильницькі злочини. Якщо людина відчуває загрозу своєму соціальному статусу, він здійснює корисливі та корисливо-насильницькі злочини [5]. В інших випадках, прагнучи знайти емоційний комфорт, індивід вступає в злочинні групи або інші антигромадські групи, перебування в яких формує в нього негативні морально-психологічні властивості, що лежать в основі злочинного, в тому числі і групової поведінки [6].  Відзначимо, що відчуження особистості від основних сфер людського спілкування є не просто результатом відсутності в індивіда емоційних контактів з іншими людьми в цих сферах, а результатом відсутності позитивних емоційних зв'язків. Крім того, входження індивіда у злочинну чи криміногенну групу неможливо без наявності в нього певних якостей, які можуть бути затребувані в цих спільнотах. Зокрема, мотиви діяльності групи повинні бути хоч у якійсь мірі співзвучними мотиваційній сфері індивіда.  По-друге, особистість може втягуватися в злочинні групи змушене, а саме: або під впливом примусу учасників груп, або під впливом і інших конкретних життєвих обставин.  Вивчення механізму розвитку груп показує, що одні з них відразу формуються як групи, що переслідують злочинні цілі, інші трансформуються в злочинні групи з криміногенних, що виникають на різних умовах, наприклад на основі спілкування. Внутрішня логіка розвитку цих груп, панівні в них цінності і норми, зовнішні обставини (наприклад, входження до їх складу осіб з кримінальним минулим) тягнуть переростання криміногенних груп у злочинні. Переростання криміногенних груп в злочинні характерно для неповнолітніх, які спочатку об'єднуються не для скоєння злочинів, а для задоволення своєї підвищеної потреби в спілкуванні з однолітками. Така ж динаміка характерна і для багатьох релігійних сект, що виникли на основі нетрадиційних релігій. Спочатку ці секти приваблюють людей, які або шукають нових форм духовності, або екзотичних відчуттів. І секти дійсно здатні виконувати певні світоглядні та компенсаторні функції. Проте доведена до крайності замкнутість сект на своїх внутрішньогрупових інтересах, догмати їхньої віри, відчуженість від інтересів держави і суспільства, протиставлення секти всьому соціуму тягнуть перетворення їх у злочинні групи.  При розгляді психологічних детермінант групової злочинності особлива увага звертається на весь спектр морально-психологічних якостей особистості (насамперед на мотивацію), які при взаємодії з проблемною ситуацією обумовлюють злочинну поведінку. Антигромадські властивості особистості є причиною злочинного поведінки, так як саме вони є основним джерелом її кримінальної активності. Ситуація вчинення злочину грає роль умови злочинної поведінки і складається з обставин, що грають роль умов, що формують причину злочинної поведінки - антигромадські властивості особистості (причини злочинності в цілому, які трансформуючись через спосіб життя макро-і мікрогруп, негативно впливають на соціалізацію особистості), а також з обставин, що полегшують прояв причини індивідуального злочинного поведінки, які безпосередньо впливають на поведінку особистості в даний момент [7].  Вплив конкретної життєвої ситуації на злочинну поведінку полягає в тому, що вона об'єктивно ставить особистість перед необхідністю вибору певного варіанту поведінки (правомірної або злочинного); обумовлює зміст і форму обраного варіанта поведінки, розкриває ступінь (рівень) готовності людини діяти певним чином. Цілком очевидно, що такий вплив на особистість може надавати не просто життєва ситуація, а ситуація, що припускає прояв особистісної активності в пошуках вибору можливих варіантів поведінки, тобто проблемна життєва ситуація  Особливою різновидом проблемної ситуації є фронтальна ситуація, особливість якої полягає у впливі на індивіда певної малої групи. Належність особи до певної групи або бажання належати до неї вимагають від нього повсякденно певних стандартів поведінки, прийнятих у групі. У результаті особа, що перебуває під впливом групи, спільно з іншими її учасниками скоює злочин. Фронтальне ситуація, як і будь-яка ситуація вчинення злочину, грає роль умови злочинної поведінки в двох аспектах: по-перше, злочинна група формує або посилює наявну кримінальну мотивацію своїх учасників, по-друге, полегшує її прояв у певний момент. Залучення індивіда до злочинної групи ставить перед ним необхідність вибору певного варіанта поведінки, обумовлює його зміст і форму. Однак для залучення індивіда саме в груповий злочин повинна бути перш за все його причина, тобто ті соціальні якості особистості, які необхідні для спільної злочинної діяльності [8].  Таким чином, детермінанти конкретного групового злочину складаються з криміногенної мотивації особистості, необхідної для спільної злочинної діяльності, і з фронтальної ситуації скоєння цього злочину. Засобами реалізації групового впливу є, по-перше, внутрішньогрупові норми, що вимагають від особистості певної поведінки, а також санкції за їх недотримання або заходи заохочення за дотримання цих норм. По-друге, соціально-рольова стратифікація учасників групи, що припускає певний стандарт поведінки особи, що виконує в групі певну функцію. По-третє, конформізм, що передбачає зміну поведінки або внутрішньої мотивації особистості під впливом групи. Підставою конформізму є психологічна залежність індивіда від групи. Причому, чим більше ця залежність, тим конформний є поведінка особистості.  Найбільш часто фронтальні ситуації мають місце при вчиненні злочинів неповнолітніми, особами, які страждають психічними відхиленнями, засудженими, що знаходяться в місцях позбавлення волі, членами тоталітарних релігійних сект і терористичних груп.  Стосовно до неповнолітніх, дане обставина пов'язана з підвищеною потребою підлітків у неформальному середовищі однолітків, думка яких для кожного підлітка дуже важливо. Не випадково більшу частину злочинів підлітки роблять або в складі груп, або під сильним впливом неформального оточення однолітків. 3. Профілактика групової злочинності  Об'єктом общекрімінологіческого попередження групової злочинності на соціально-психологічному рівні є соціальне середовище, представлена ​​криміногенними групами, які, як уже зазначалося, є етапом у розвитку злочинних груп. Мета такого впливу полягає в нейтралізації негативного впливу криміногенних груп на особистість, припинення процесу їх трансформації у злочинні групи. У коло суб'єктів, які здійснюють профілактичну діяльність на цьому рівні, увійдуть основні інститути нормальної соціалізації особистості (сім'я, навчальні заклади, трудові колективи і т. д.).  У профілактичній роботі з криміногенними групами слід умовно виділяти два етапи:  - Виявлення і вивчення групи;  - Надання на групу профілактичного впливу  Виявлення криміногенної групи передбачає, по-перше, визначення її антигромадського характеру, по-друге, встановлення основних кількісно-якісних ознак. Група вважається криміногенної, якщо в неї входять особи, які вчинили злочини (наприклад, засуджені умовно), підлітки, які вчинили правопорушення, що тягнуть заходи адміністративного стягнення, особи з соціально відхиленою поведінкою (вживають наркотики, зловживають спиртним і т. д.). Виявлення кількісно-якісних ознак передбачає встановлення складу їх учасників, характеру комунікативних зв'язків, лідерів і активних учасників, місць зборів та сфери територіального впливу, об'єктів, де її учасниками відбуваються правопорушення.  В якості джерел інформації про криміногенні групах можуть виступати: безпосереднє спостереження осіб, що займаються профілактикою за власною ініціативою або в силу професійної діяльності (батьків, родичів, педагогів, лікарів-наркологів і т. д.), інформація з правоохоронних органів, бесіди з особами, входять у ці групи або проживають на території дії груп, повідомлення від населення і т. д.  Надання на групу профілактичного впливу передбачає роботу як з групою в цілому, так і з окремими її учасниками.  Виділяються два основних способи профілактичного впливу на криміногенні групи: роз'єднання і переорієнтація. Роз'єднання групи полягає в її розкладанні, в тому, що ліквідується (або суттєво ускладнюється) можливість безпосереднього спілкування її учасників. Роз'єднання групи може бути повним, коли всі або більшість її учасників позбавляються можливості безпосереднього спілкування, або частковим, коли здійснюється ізоляція її лідера і активних учасників (наприклад, у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності).  Переорієнтація групи полягає в тому, що повністю, в основному або в якійсь мірі зберігається її склад, проте сама група під впливом профілактичних заходів змінює свою негативну соціальну спрямованість. Таким чином, переорієнтація групи також може бути повною або частковою. Можливо поєднання зазначених методів у тих випадках, коли група має «складну» структуру, що створює умови для впливу окремо на кожну підгрупу, котра має свою систему комунікативних зв'язків. До форм переорієнтації груп, зокрема неповнолітніх, відносять переорієнтацію через лідера групи, через підключеного до неї шефа, через позитивний підлітковий колектив, через трудовий колектив. Цілком очевидно, що переорієнтація групи через її лідера можлива в тих випадках, коли в цій групі не сформовані стійкі антигромадські устремління. В іншому випадку переорієнтувати лідера не можливо, оскільки лідер найбільшою мірою відповідає соціально-психологічному вигляду групи. Завжди слід пам'ятати про те, що в переорієнтації лідера необхідно перш за все спиратися на його позитивні властивості, розвиваючи які можна домогтися спочатку домінування в його житті суспільно корисної діяльності над антигромадської, а потім повністю витіснити останній вид діяльності. У непростих ситуаціях слід спробувати ввести в групу неповнолітніх підлітка старшої вікової групи, дорослу особу, близьке за віком підліткам (18-21 рік), з числа тих, хто користується авторитетом у підлітків та молоді в певному мікрорайоні (наприклад, з числа спортсменів).  Об'єктом спеціально-кримінологічного попередження групової злочинності на соціально-психологічному рівні є соціальне середовище у вигляді злочинних груп. Мета такого попередження полягає в локалізації, нейтралізації та усунення суспільної небезпеки сукупного суб'єкта злочинної діяльності шляхом роз'єднання злочинної групи. У профілактичній роботі з злочинними групами можна виділити чотири етапи:  - Виявлення і попереднє вивчення групи;  - Постановка групи на облік;  - Надання на групу профілактичного впливу;  - Зняття групи з обліку  Виявлення і попереднє вивчення злочинної групи припускають, по-перше, встановлення факту існування колективного суб'єкта злочинної діяльності, по-друге, встановлення основних кількісно-якісних характеристик цього суб'єкта. Про існування злочинної групи свідчить насамперед факт вчинення злочину декількома особами. Проте група, до якої входять особи, які вчинили груповий злочин, в цілому може бути тільки криміногенної. Тому для з'ясування злочинної спрямованості групи необхідно встановити такі її параметри, як склад, структуру і внутрішньогрупові процеси.  В якості джерел інформації про злочинні групах можуть виступати дані, отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності, дані статистики правоохоронних органів, матеріали кримінальних справ, інформація, що надійшла від населення, державних і громадських організацій. В останні роки злочинні групи, ворогуючи між собою, використовують засоби масово-комунікативного впливу, через які організують оголошення конфіденційної негативної інформації про протиборчих злочинних групах. Ця інформація також може бути використана в цілях спеціально-кримінологічного попередження. Цілком зрозуміло, що діяльність значної частини злочинних груп носить конспіративний характер, тому відразу досить повну інформацію про них отримати неможливо. Однак злочинні групи існують в більш широкому соціумі - соціально-деликвентное середовищі, складовою об'єкт общекрімінологіческого попередження групової злочинності. Це середовище є більш відкритою для проникнення і вивчення. У цьому середовищі знаходить свій вияв повсякденна діяльність учасників злочинних груп, пов'язана з їх відпочинком, неформальним і діловим оточенням. Через систему зв'язків у діяльності злочинних груп у цьому середовищі можна попередньо вивчити основні параметри цих спільнот, виявити осіб, які представляють оперативний інтерес, визначити канали оперативного проникнення в злочинне середовище.  Профілактика стосовно окремих учасників злочинних груп є спеціально-кримінологічних попередженням на психологічному рівні з метою нейтралізації їх суспільної небезпеки, перш за все кримінальної мотивації, необхідної для спільної злочинної діяльності. Вона можлива в наступних формах:  - Залучення учасників груп до кримінальної, адміністративної та інших видів юридичної відповідальності;  - Спостереження за їх поведінкою, їх застереження про неприпустимість порушення закону, використання інших засобів правового контролю за їх поведінкою;  - Залучення їх до співпраці з правоохоронними органами;  - Надання їм необхідної правової допомоги, допомоги в побутовому і трудовому влаштуванні, у зміні неформального оточення;  - Захист їх прав і законних інтересів;  - Направлення їх у необхідних випадках на примусове лікування від алкоголізму чи наркоманії;  - Використання антікріміногенного потенціалу трудових колективів, сім'ї, родичів та інших близьких цим людям осіб;  - Надання психіатричної допомоги учасникам груп, що мають психічні відхилення, або вжиття заходів до їх примусового лікування.  Отже, спеціально-кримінологічне попередження групової злочинності впливає на соціальне середовище, яка представлена ​​злочинними групами та особами, які вчинили групові злочини. Це попередження здійснюється в основному правоохоронними органами і заходами, пов'язаними з примусом. 

Висновок  Групова злочинність являє собою суспільно небезпечне, соціальне, масове, кримінально-правове явище, що існує в конкретний проміжок часу на певній території і складається з групових злочинів, які утворюють спільну злочинну діяльність, осіб, які їх вчинили, і злочинних груп, утворених на основі спільної злочинної діяльності.  Підвищена суспільна небезпека групової злочинності, у порівнянні зі злочинністю осіб, які вчиняють злочини поодинці, полягає в більш високій її здатності породжувати соціально-негативні наслідки і в підвищеній прецедентності її існування.  Специфіка загальносоціальних детермінант групової злочинності полягає, по-перше, в існуванні великої кількості маргіналів, вимушених долучатися до кримінальної діяльності вже існуючих злочинних груп або об'єднуватися у такі групи для адаптації до усложнившимся умов через злочинну поведінку. По-друге, специфіка соціально-психологічних детермінант групової злочинності полягає в особливостях входження особистості в злочинну групу й у механізмі розвитку злочинної групи, психологічних детермінант - у взаємодії кримінальної мотивації особистості, необхідної для спільної злочинної діяльності, і фронтальною ситуації, що припускає вплив на особистість злочинної групи.  Слід виділяти два види кримінологічного попередження групової злочинності: общекрімінологіческое та спеціально-кримінологічне. Общекрімінологіческое попередження опосередковано впливає на групову злочинність через ту частину соціального середовища, яка є носієм детермінант цієї злочинності. Спеціально-кримінологічне попередження безпосередньо впливає на групову злочинність, тобто на злочинні групи та осіб, які вчинили групові злочини. Крім того, общекрімінологіческое попередження здійснюється в основному тими суб'єктами, які вирішують загальносоціальні завдання, не пов'язані із забезпеченням правопорядку в суспільстві, і тими заходами, які, як правило, не пов'язані з примусом. Навпаки, спеціально-кримінологічне попередження здійснюється в основному правоохоронними органами і заходами, багато з яких пов'язані з примусом. 

Ефективна протидія організованій зло-

чинності в Україні можлива лише за умови

вивчення та втілення в життя закордонного

досвіду боротьби з цим негативним соціаль-

ним явищем, насамперед успішно діючих в

інших країнах політичних, правових та орга-

нізаційних механізмів подолання корупції.

Виділення та вивчення закордонних про-

грам, які спрямовані на протидію хабарницт-

ву та корупції, що довели на практиці свою

ефективність, являє собою величезні перспе-

ктиви для запозичення позитивного інозем-

ного досвіду, особливо за відсутності влас-

ного реально діючого механізму протидії

корупції [1, 2].

Проблемою корупції та організованої зло-

чинності як комплексним науковим понят-

тям, удосконаленням заходів протидії та бо-

ротьби із цими явищами займалися провідні

вітчизняні вчені: Л.І. Аркуша, Л.В. Багрій-

Шахматов, А.В. Гайдук, І.П. Голосніченко,

О.О. Дульський, О.Т. Кальман, М.І. Камлик,

Я.Ю. Кондратьєв, М.В. Корнієнко, Н.В. Куз-

нєцова, О.А. Мартиненко, Н.П. Матюхіна,

М.І. Мельник, Я.Є. Мишков, С.Г. Стеценко,

О.В. Ткаченко, які у своїх роботах досліджу-

вали загальні питання боротьби з корупцією

та організованою злочинністю і фрагментар-

но розглядали запровадження європейського

досвіду протидії цим явищам.

Метою статті є дослідження стану органі-

зації боротьби корупцією та організованою

злочинністю в країнах ЄС. Докладне ви-

вчення позитивного досвіду провідних країн

дозволить сформулювати пропозиції та ре-

комендації щодо вдосконалення правоохо-

ронної діяльності.

Практика створення парламентських ко-

місій з метою дослідження, контролю, а та-

кож надання сприяння роботі поліцейських

формувань західноєвропейських держав сві-

дчить, що вони можуть створюватися як для

розслідування окремих обставин діяльності

правоохоронних сил країни й діяти протягом

обмеженого періоду, так і для вивчення кон-

кретного явища (найнебезпечніші види зло-

чинів і специфіка боротьби з ними та ін.).

При цьому робота такої комісії вимагає бі-

льших часових витрат і може здійснюватися

протягом декількох років. Напевно найбільш

ефективною є система політичних і правових

механізмів боротьби з корупцією Італійської

Республіки, де над вирішенням цієї пробле-

ми тісно взаємодіють громадські організації

та державні установи [3].

Прикладом такої діяльності можна вважа-

ти роботу антимафіозних парламентських

комісій Італії в другій половині XX ст. Пер-

ша парламентська антимафіозна комісія, була

створена в 1963 р. і продовжувала працювати

до 1976 р. Вона була відновлена на трирічний

період в 1982 р., і її діяльність знову була са-

нкціонована парламентом у 1986, 1988, 1992,

1994 і 1996 р. Комісія нараховувала в своєму

складі 25 сенаторів і 25 депутатів Палати

представників. Її завданнями були вивчення

феномену організованої злочинності й оцін-

ка асигнувань і заходів по боротьбі з нею із

законодавчої й адміністративної точок зору

на базі наявних результатів. Комісія могла

давати вказівки поліції про проведення роз-

слідувань, вимагати копії судових слухань і

запитувати допомогу, яку її члени вважають

необхідною, а також доповідала парламенту

про свою діяльність принаймні один раз у рік.

Як пріоритетні напрямки в правоохорон-

ній діяльності, на думку комісії, повинні бути:

1) посилення міжнародного співробітниц-

тва, особливо відносно боротьби з фінансу-

ванням кримінальних угруповань;

2) необхідність руйнування міфу про без-

карність мафії. ISSN 1995-6134

432

Парламентське дослідження проникнення

мафії в життя італійського суспільства пока-

зало, що організована злочинність активна

не тільки в регіонах півдня, але є ознаки її

інфільтрації в економічні структури півночі

й центру країни.

Комісія також заснувала робочу групу із

забезпечення прав жертв мафії, визначила

пріоритет ініціатив, що стосується зниження

рівня злочинності серед молоді, шляхом удо-

сконалення освітніх і культурних установ. З

ініціативи комісії парламент виділив додат-

кові кошти на освітні потреби, а на Сицилії

було відкрито 12 нових шкіл. Офіційною час-

тиною навчального плану стали антимафіозні

освітні програми, крім того відкривалися со-

ціальні центри для неповнолітніх злочинців.

У судовій сфері комісія закликала до збі-

льшення числа суддів-слідчих, особливо в

чотирьох регіонах, де були вакантні 30 %

посад, створення антирекетирських асоціацій

громадян, зокрема, 19 асоціацій на Сицилії,

п’ять в Апулії, дві – у Калабрії. Робота цієї

комісії, безсумнівно, внесла вагомий вклад у

боротьбу з мафією в Італії.

Парламент цієї країни заснував спеціаль-

ну Генеральну Раду по боротьбі з організо-

ваною злочинністю. Під законодавчим актом

від 20.11.1991 р. № 367 в Італії було створе-

но для боротьби з найбільш небезпечними

формами організованої злочинності проку-

ратуру зі спеціальних питань боротьби з ма-

фією, яка перебуває в структурі управління

Генерального прокурора. На чолі новоство-

реної структури знаходиться Головне управ-

ління, яким керує Державний прокурор по

боротьбіз мафією [4].

Це управління відповідає за координацію

розслідувань, що їх проводять 26 відділів у

департаментах, розташованих по всій країні.

У кожному з цих департаментів зайнято в

середньому 10 прокурорів. Прокурорам під-

порядковано 4 помічники, які є відповідаль-

ними, серед іншого, за введення інформації

до комп’ютерної бази даних.

Інформаційна база є основою загальної

бази даних у 26 окружних відділів та Голо-

вного управління. Усі дані передаються на

центральний сервер. На ньому перевіряється,

чи не перетинаються дані, що походять із

різних підрозділів прокуратури (або чи не

буде паралельного провадження щодо одних

і тих же дій або тих же осіб). У разі парале-

льного розслідування різних відомств на мі-

сцях щодо особи, яка підозрюється в тих же

правопорушеннях, рішення про те, які відом-

ства візьмуть на себе розслідування, прийма-

ється виключно Генеральним управлінням.

Прокурори управління можуть також певний

період часу надавати допомогу прокурорам

департаментів у проведенні розслідувань. У

випадку низьких результатів можливе навіть

прийняття Головним управлінням розсліду-

вання (проте в поточній практиці таких ви-

падків не траплялося).

До компетенції Державного прокурора у

справах боротьби з мафією та підпорядкова-

них йому прокурорів належить проведення

розслідувань, пов’язаних зі злочинами, опи-

саними в розділі 51(3)(а) Кримінально-

процесуального кодексу Італійської Респуб-

ліки, а саме:

– пов’язані із наркотиками злочини, учи-

нені організованими злочинними групами;

– діяльність злочинних груп, орієнтована

на контрабанду тютюнових виробів;

– викрадення з метою викупу;

– діяльність організованої злочинної гру-

пи, створеної для вчинення злочинів, зазна-

чених у статтях 600–602 Кримінального ко-

дексу (торгівля людьми, примушування

людей до рабської праці, незаконне перемі-

щення людей через кордон);

– злочини, передбачені умовами, зазначе-

ними в ст.416(a) Кримінального кодексу.

Стаття 416(a) визначає злочини мафії.

Організоване угруповання вважаються

мафіозним, якщо його члени у результаті за-

стосовування шантажу й залякування викори-

стовують зв’язки державного підпорядкуван-

ня з метою вчинення злочину, придбання

прямого або непрямого контролю над підпри-

ємством, ліцензій, дозволів, запрошень гро-

мадськості до участі в тендері та отримання

невиправданих переваг для себе чи інших осіб,

а такожвпливати на голосування на виборах.

Особи, які належать до мафіозної органі-

зації, що складається з трьох або більше осіб,

караються позбавленням волі на строк від 3

до 6 років. Якщо організація є збройною, їїISSN 1995-6134

433

члени караються позбавленням волі на строк

від 4 до 10 років.

Особи, які сприяють організації та нею ке-

рують, караються позбавленням волі на строк

від 4 до 9 років (за сам факт заохочення або

керівництва). Якщо вони сприяють організа-

ції збройній або керують такою організацією,

то караються позбавленням волі на строк від

5 до 15 років. Якщо господарська діяльність,

яку члени угруповання бажають організувати

або отримати контроль над нею, фінансується

повністю або частково від злочинних дохо-

дів, то покарання, передбачені вище, зроста-

ють від однієї третини до половини.

Тлумачення злочину як мафіозного пе-

редбачає організацію, яка має реальні мож-

ливості для залякування широкого загалу.

Члени організації можуть використовувати

таку владу, яка передбачає державне підпо-

рядкування і мовчазну змову щодо третіх

сторін, з якими організація має контакти.

Для спричинення мафіозної угоди мають бу-

ти виконані всі умови:

– залякування та шантаж осіб, які перебу-

вають у зв’язках з організацією;

– стан підпорядкування;

– мовчазна змова.

Звичайна злочинна змова, на відміну від

мафії, тільки вимагає стабільної організації,

що діє з метою вчинення невизначеної кіль-

кості злочинів, без використання внутрішніх

методів управління, описаних вище.

Якщо звичайний злочинний умисел спря-

мовано на вчинення дій, які кваліфікуються

кримінальним правом, то утворення кримі-

нально-мафіозного типу також можуть бути

організовані для захоплення прямого або не-

прямого контролю над підприємством, отри-

мання ліцензій, громадських запрошень до

участі в торгах або прибутку, або інших неза-

конних вигод для самої організації або інших

організацій з метою запобігання вільному го-

лосуванню або утримання при виборах.

Злочини, учинені мафіозними групами, є

частиною більш широкої стратегії, спрямо-

ваної на придбання, розвиток і зміцнення

економічної влади в межах підприємницької

перспективи, яка не розрізняє доходи від

злочинної діяльності і доходи від легальної

діяльності. Тому правопорушення розгляда-

ються як інструмент для посилення політич-

ної й економічної влади [5, с.513].

Серед превентивних заходів, які є в арсе-

налі прокуратури та застосовуються до осіб,

підозрюваних у злочинних зв’язках із мафі-

єю, можна назвати такі.

Особою, яка підозрюється у зв’язках із

мафією, є особа, щодо якої зафіксовано по-

силання на її членство в таких організаціях,

без конкретних доказів злочинів, учинених

ними. До них застосовуються превентивні

заходи, що зазвичай полягають у поданні

(наприклад на 10 років) звітів про будь-які

зміни у вартості активів, якими вони володі-

ють, більше 10329 євро. Звіт подається подат-

ковій поліції за місцем проживання протягом

30 днів з дати зміни. Крім того, підозрювані

повинні подати до 31 січня кожного року за-

яву про будь-які зміни у вартості своїх акти-

вів нижче цієї суми, що відбуваються в попе-

редньому році. Недотримання цієї вимоги

призводить до винесення обвинувального

вироку, а також конфіскації майна, набутого

в будь-який спосіб, і конфіскації майна, що

залишилися в будь-якій формі, що є в розпо-

рядженнізасудженого [7].

Співробітництво правосуддя з особами,

які розкаялися (так звані pentiti) – це інстру-

мент, який застосовується для роботи із чле-

нами злочинної групи, чиї свідчення можуть

допомогти розпаду групи. Проте, таке спів-

робітництво здійснюється з обов’язковим

дотриманням таких умов:

– надана інформація має бути надійною;

– це має бути нова інформація, раніше не-

відома правоохоронним органам;

– особа, яка свідчать, має надати всі дока-

зи, не приховуючи нічого;

– це має бути інформація, актуальна для

проведеного розслідування;

– інформація має бути пов’язаною з орга-

нізаційною структурою злочинних груп та їх

активами;

– ця людина повинна припинити взаємини

зіншими членами групи [9].

Щодо особи, яка погодилася на співпра-

цю, застосовуються спеціальні заходи захис-

ту. Програмою охорони такої особи опіку-

ються окружний прокурор, який очолює

один з 26 департаментів країни. Він такожISSN 1995-6134

434

оцінює свідчення осіб, що претендують на

роль pentiti.

Злочинець, який розкаявся, може очікувати

на пом’якшення вироку. Довічне ув’язнення

може бути замінене позбавленням волі на

строк від 12 до 20 років, й інші міри пока-

рання можуть бути скорочені з однієї трети-

ни до половини (мафіозна і організована

злочинність). У випадку питань, пов’язаних

із тероризмом, довічне ув’язнення може бути

замінене позбавленням волі від 15 до 21 ро-

ків, й інші міри покарання можуть бути ско-

рочені наполовину. Такі особи такождовічно

отримують кошти, щоб утримувати себе та

найближчих членів сім’ї.

Основні правила, що стосуються захисту

свідків, викладені в Законодавчому декреті

№ 82 від 1991 р. Цей документ передбачає

три види захисту свідків і інформаторів,

яким загрожує небезпека:

– тимчасовий план – зміна місця прожи-

вання та надання коштів для існування на

строк до 180 днів;

– спеціальні заходи – зміна проживання,

поліційна охорона та соціальний план реін-

теграції;

– спеціальна програма захисту – змінамісця

проживання, тимчасова або постійна зміна

особистості, фінансова допомога (щомісячна

допомога, оплата оренди житла, охорони здо-

ров’я), соціальна та правова допомога [7].

Програму захисту свідків рекомендує про-

курор, який провадить слідство. Надання

спеціального захисту визначає центральна

комісія, яку очолює заступник міністра вну-

трішніх справ.

Відповідно до італійського законодавства

існує можливість превентивного гарантуван-

ня безпеки всього майна та активів злочинця

у ході розслідування, тобто у випадку ситуа-

ції, коли особа, чиї активи мають бути вилу-

чені, не маючи можливості уникнути конфіс-

кації, змушена продемонструвати своїзаконні

джерела походження (принцип зворотного

тягаря доказування). Державний прокурор по

боротьбі з мафією має доступ до реєстру да-

них, що стосуються участі в тендерах і дер-

жавних контрактах, які дозволяють провади-

ти адекватний аналіз, необхідний для цілей

можливого кримінального судочинства.

Інші засоби у вигляді прослуховування

розмов, оперативної закупівлі та контрольо-

ваного постачання застосовуються за прин-

ципами регулювання, близьких до української

правової системи [8]. У разі прослуховування

в приміщеннях, у провадженнях, пов’язаних з

організованою злочинністю, прокурор може

дозволити прослуховування приміщення на-

віть у тих випадках, коли немає ніяких під-

став вважати, що в цих приміщеннях здійс-

нюється злочинна діяльність.

Отже, основними заходами, які принесли

позитивні результати в боротьбі з організова-

ною злочинністю, стали законодавчі ініціати-

ви італійського парламенту в поєднанні з до-

бре скоординованими діями правоохоронних

органів, а також створення нових оператив-

них підрозділів, використання у боротьбі зі

злочинністю підрозділів регулярної армії.

В Італії є мережа окружних управлінь по

боротьбі з мафією, які являють собою судові

органи при прокуратурах департаментів. Ці

територіальні підрозділи ведуть на місці роз-

слідування, що стосуються злочинних об’єд-

нань мафіозного типу. У структурі Генеральної

прокуратури засноване Національне управління

по боротьбі з мафією, яке здійснює координа-

цію діяльності окружних управлінь, забезпечує

взаємодіюправоохоронних і судових органів.

У своїй практичній діяльності прокурату-

ра, перш за все, робить акцент не на окремих

злочинах, а на злочинних суб’єктах [6]. За-

провадження законодавчих заходів, що до-

зволяють диференціювати кримінальну від-

повідальність та міри покарання для осіб, які

співпрацюють із правосуддям (так званий

pentiti), дало позитивні результати. При цьому

основна увага концентрується на з’ясуванні

відповідальності, злочинних ролей, зв’язків,

положення компонентів мафіозних структур.

Ще однією важливою особливістю італійської

судової системи є те, що судді, прокурори та

слідчі вважаються членами однієї професії й

регулярно міняються ролями. Кожна проку-

ратура є автономною. Кожний прокурор має

такіжгарантії незалежності, як і судді.

Прокуратура здійснює свої операції в тіс-

ній взаємодії із спеціалізованими підрозді-

лами і структурами державної поліції, кара-

бінерів, фінансової гвардії. Відповідно доISSN 1995-6134

435

закону, представники сил громадської безпе-

ки зобов’язані співпрацювати зі слідчим пер-

соналом прокуратури, інформувати його про

всі одержувані інформаційні та оперативні ма-

теріали, що стосуються діяльності мафії. У

країні встановлено верховенство обов’язково-

го провадження в усіх справах, а нерозсліду-

вання злочину є злочином саме по собі. Суку-

пність цих факторів стала вирішальною для

подолання корупції в Італії.

Тіньова економіка (англ. Black economy, Ghost economy, Shadow economy) — господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці. «Тіньові» підприємства не перерозподіляють власних доходів до бюджетів та державних цільових фондів, вони не сплачують податків, збільшуючи власні прибутки.

Зміст   [сховати]  1 Суть тіньової економіки 2 Види тіньової економіки 3 Тіньова економіка у світі 3.1 В СРСР 3.2 В Україні 4 Примітки 5 Джерела інформації 6 Див. також 6.1 Посилання

Суть тіньової економіки [ред.]

Розвиток доіндустріального суспільства і його перехід в індустріальне сприяв тіньовій діловій активності у різноманітних її проявах. Так, деякі форми капіталістичного виробництва (наприклад, «розпорошена» мануфактура) становили «підпільну» противагу легальному цеховому ремеслу, піратство поширювалося протягом XVI—XVIII ст. в Середземному таКарибському морях, Індійському океані, завдаючи чималої шкоди морським перевезенням, казнокрадство та корупція були присутні в усіх абсолютистських державах. Певною мірою тіньова ділова активність була реакцією на наступ влади вельмож, яка ще не мала належного інституційного оформлення. Капіталізм у власному розумінні слова міцно вкоренився лише після того, як «протестантська етика» санкціювала гонитву за багатством у формі «чесного бізнесу», що допускала конкуренцію і не заперечувала насильства. Епоха нового часу завершується узаконенням одних форм тіньового бізнесу (наприклад, банківської діяльності — колишнє лихварство) і посиленням боротьби з найбільш кримінальними його формами (комп'ютерним піратством, корупцією тощо).

Новий етап розвитку тіньової економіки спостерігається у другій половині ХХ ст., що пов'язується з глобальною трансформацією світового господарства. У розвинених країнах іллегалізація економічної діяльності в середині ХХ ст. викликана залученням цих країн до індустріального та інформаційного суспільства. У соціалістичних країнах різке зростання тіньового сектору виявилося результатом недосконалості директивно-планової моделі економіки порівняно з ринковою. Лаконічне пояснення основної причини істотної тінізації соціалістичного господарства дає американський економіст М. Олсон: «Якщо відсутня приватна власність, то всі громадяни матеріально зацікавлені у розкраданні господарства, але ніхто не зацікавлений особисто у його збереженні».^[1]

Неоднозначними є думки з приводу впливу тіньового сектора на національне господарство. Він несе і певну конструктивну роль, що проявляється в стабілізуючій і компенсуючій функціях в господарстві перехідного періоду. Тіньова економіка характеризується більшою гнучкістю та динамічністю, ніж легальна. Вона має здатність швидко заповнювати ніші (що виникають в економічному просторі) та створювати додаткові робочі місця. Тіньова економіка насичує ринок товарами і послугами, збільшує доходи частини населення, посилює конкурентну боротьбу, стримуючи на певний час соціальні дестабілізаційні процеси в суспільстві. Проте вирішальним є негативний вплив тіньового сектору на національну економіку. Внаслідок існування тіньової економіки зменшуються доходи бюджету, зростає зовнішній і внутрішній борг, збільшується тіньовий капітал, зменшується інвестиційна привабливість держави, втрачаються можливості активної участі у глобалізацій них процесах. Втрати державою своїх регулюючих, контролюючих та інших соціально важливих функцій (внаслідок наявності тіньової економіки) неминуче супроводжується криміналізацією суспільства та зростанням організованої злочинності. Система тіньового обороту ВВП працює головним чином на відтік капіталу і лише мала частка національного капіталу залишається або повертається для інвестування вітчизняного виробництва іноді у вигляді прямих іноземних інвестицій чи в іншій формі, що є по суті відмиванням тіньового капіталу.

У розвинених країнах масштаби тіньової економіки відносно невеликі і складають приблизно 5-15% ВВП. У країнах, що розвиваються, тіньовий сектор грає помітнішу роль. Так, в деяких з них тіньова економіка навіть переважає офіційну (Нігерія, Болівія, Таїланд). Середні масштаби тіньової економіки в країнах, що розвиваються, складають в середньому 35—45%.^[2]

Попередження економічної злочинності

   Попередження економічної злочинності є невіддільною складовою соціального управління, що має передбачати впровадження системи економічних, організаційно-виробничих, технічних, правових та виховних заходів, спрямованих на нейтралізацію або зниження впливу обставин, що зумовлюють вчинення злочинів у сфері економіки. Розглянемо основні з цих заходів.    Економічні заходи. Такі заходи повинні передбачати коригування загальної концепції процесу просування до сучасного ринку, її чітке опрацювання з урахуванням набутого досвіду, і неухильне виконання.    Особливу увагу слід приділяти цивілізованому і справедливому продовженню процесу приватизації, оскільки це сприятиме отриманню державою основних коштів. При цьому не допускати заниження вартості об’єктів, що приватизуються, а також порушення прав тих, хто на них працює.    Важливою проблемою є боротьба з монополізацією комерційної діяльності, що призводить до підвищення цін, за створення умов для доброчинної конкуренції. Особливо важливо не допустити поділу ринку на сфери впливу. Цими проблемами покликаний займатись Антимонопольний комітет.    Потребує переоснащення технічний парк промисловості, який дедалі більше відстає від вимог життя.    Для посилення контролю за діяльністю комерційних банків, спрямування їх діяльності на розвиток економіки країни, необхідно підвищити роль Національного банку України, значно посилити його контрольні функції щодо здійснення перевірки банківських установ разом з відповідними службами Міністерства внутрішніх справ України.    Саме впровадження таких заходів дасть можливість запобігати зловживанням, своєчасно виявляти факти незаконного отримання чи використання кредитів.    Організаційні заходи. Необхідно відтворити систему контролюючих і ревізуючих органів, які б здійснювали контроль за додержанням вимог законодавства в комерційній діяльності починаючи з моменту відповідності реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, щодо відповідності їх діяльності статутній, отримання ліцензій на конкретні види діяльності, а також жорсткий контроль за сплатою податків.    Потрібно підвищити рівень підготовки фахівців різних профілів: економістів, юристів та інших службовців державного апарату, що організує роботу економічної галузі, банківської системи, аудиту, правоохоронних органів тощо.    Потрібно комп’ютеризувати систему обліку діяльності народного господарства, упровадити дійову систему контролю за розрахунковими операціями.    Необхідно ввести норми забезпечення надійності суб’єктів підприємницької діяльності, для чого встановити максимальні межі співвідношення власних та позикових коштів, рівень їх резервування, а також страхування внесків.    У розд. 2 Закону України “Про рекламу” містяться загальні вимоги до реклами, пояснюється поняття недоброчинної реклами (ст. 10); ідеться про рекламу послуг, пов’язаних із залученням коштів населення, цінних паперів (ст. 23); забороняється повідомляти розміри очікуваних дивідендів, а також інформацію про майбутні прибутки, крім фактично виплачених за підсумками щонайменше одного року; встановлено штрафні (адміністративні) санкції за порушення вимог закону (ст. 27).    Проте в законі не повністю враховано пропозиції щодо публікації коротких звітів фірм, які рекламують себе, а також ступінь ризику вкладників.    Потрібно створювати нові й укріплювати діючі служби безпеки банків, які повинні не тільки фізично охороняти керівництво і будівлі, а й створити банки даних, за допомогою яких можна отримати необхідну інформацію про потенційних клієнтів і партнерів банку. При складанні угоди на велику суму необхідно перевіряти відповідність фактичної адреси зазначеній у документах, дані про керівників фірми, номерні знаки автомобілів тощо.    В окремих випадках необхідно створювати міжбанківські служби безпеки. Так, у Полтаві міська служба безпеки “Скіф” надає заінтересованим структурам інформацію про фінансову й господарську діяльність суб’єктів комерційних відносин усіх форм власності. Ця служба тісно взаємодіє з Міністерством внутрішніх справ України, налагоджено також автоматизований обмін інформацією з банками та страховими компаніями країни.У Закон України “Про державну податкову службу в Україні” додатково 5 грудня 1998 р. внесено розд. 5 “Податкова міліція”, де зафіксовано її завдання, структуру, повноваження і права. Того ж року було прийнято Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв’язку з утворенням податкової міліції. Цим законом податковій міліції надано право здійснювати оперативно-розшукову та слідчу діяльність. Одним з основних завдань податкової міліції законом визначено профілактику злочинів, боротьба з якими входить до її компетенції.    Правові заходи. У сучасних умовах правозабезпечувальний механізм відстає від господарської практики.    Удосконалення законодавства повинно охоплювати такі завдання:    - розробка загальнообов’язкових правил поведінки на ринку всіх суб’єктів підприємницької діяльності;    - розробка системи універсальних санкцій до суб’єктів підприємницької діяльності за порушення господарського законодавства, які завдають шкоди інтересам споживачів;    - подальше вдосконалення адміністративної та кримінальної відповідальності за різні види недобросовісної комерції, в разі злісного невиконання загальнообов’язкових правил господарської діяльності.    Потребує подальшого вдосконалення кримінальне законодавство у сфері боротьби із суспільно небезпечними діяннями в економіці, зокрема з лихварством, неправильним веденням бухгалтерського обліку з метою ухиляння від сплати податків, введенням в оману контрагентів при складанні угод тощо.    Винятково важливо усунути внутрішні суперечності законодавства. Потрібно здійснити кримінологічну експертизу всіх законопроектів у сфері регулювання господарчої діяльності, на основі якої спрогнозувати можливе виникнення небезпечних форм поведінки в галузі економіки, адже злочинність миттєво використовує будь-які “проріхи” у законодавстві.Виховні заходи. Ці заходи невіддільні від загальновиховних серед усіх прошарків суспільства. Вони повинні, з одного боку, сприяти переборенню людьми почуття очікування благ тільки з боку держави, безініціативності, страху перед змінами, а з іншого — не допускати розвитку розгубленості, негативних ідей, що відкидають творчі початки, ініціативу, спричинюючи устремління ухопити все, що можливо, сьогодні, не думаючи про завтра.    Необхідно розвивати у громадян почуття співпереживання за майбутнє України, досягнення нею високих позицій у світовій спільноті.    Потрібно широко пропагувати правові знання в галузі економіки із застосуванням зарубіжного досвіду. Зараз розроблена загальнодержавна програма підвищення рівня податкової культури громадян, де передбачені відповідні заходи через засоби масової інформації, у тому числі проведення циклів теле- і радіопередач, консультацій, брифінгів, зустрічей службових осіб органів державної податкової служби з населенням на підставі п. 33 Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 pp.    Для зосередження зусиль на пріоритетних напрямах профілактики економічних злочинів правоохоронні та інші компетентні органи розробляють і реалізують програми попередження злочинності з урахуванням нових тенденцій в її діяльності.    Так, розроблена і виконується Програма заходів щодо захисту паливно-енергетичного комплексу України. Ця програма коригується з урахуванням змін економічної ситуації в цій галузі. Міністерство внутрішніх справ України висунуло обґрунтовані пропозиції щодо застосування штрафних санкцій за порушення умов видачі вексельних бланків; законодавчого обмеження обсягів електроенергії, що реалізується за безгрошовими схемами, зокрема із застосуванням вексельного обігу та бартерних операцій; посилення вимог ліцензійних умов до ліцензіатів при отриманні ними ліцензії на здійснення підприємницької діяльності на ринку електроенергії щодо їх фінансового стану та платоспроможності в розрахунках за електроенергію наявними грошовими коштами.    Для боротьби з криміналізаціею приватизаційних процесів, забезпечення їх прозорості, умов чесної змагальності здійснюється Програма оперативного супроводження процесу приватизації в України. У процесі виконання вимог програми виявлено сотні випадків вчинення злочинів у сфері приватизації (службові зловживання, заниження вартості об’єктів приватизації шляхом підробки документів, безпідставного списання основних фондів, завищення кредиторської заборгованості, незаконного використання приватизаційних майнових сертифікатів). Встановлено факти, коли комерційні структури, у віданні яких перебували державні пакети акцій стратегічно важливих підприємств, замість інвестування їх розвитку організовували приватні фірми, у тому числі в офшорних зонах. Через ці фірми комерційні структури отримували сировину й вивозили готову продукцію за кордон. У такий спосіб підприємства штучно доводились до банкрутства, а в подальшому викупались за рахунок коштів, отриманих у результаті “управління” цим же підприємством.    Ось чому розглядувана Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 pp. (п. 41) спеціально передбачає низку заходів, пов’язаних з недопущенням участі в аукціонах з продажу пакетів акцій підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави або займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів, робіт, послуг, претендентів з коштами сумнівного чи кримінального походження.Зазначимо також, що важливі профілактичні заходи впроваджуються у кредитно-фінансовій, агропромисловій, зовнішньо-економічній та інших сферах економіки.Таким заходом є, наприклад, проведення на заздалегідь визначених пріоритетних напрямах і стратегічно важливих об’єктах оперативно-профілактичної операції “Наступ”, що забезпечує комплексне відпрацювання зазначених об’єктів.     Розроблена і впроваджується програма профілактичних дій правоохоронних та контролюючих органів для боротьби з незаконним виробництвом, поширенням і реалізацією аудіо- і відеопродукції, компакт-дисків та інших об’єктів інтелектуальної власності.

римінологічна характеристика професійної та організованої злочинності

   Упродовж усієї історії людства існував певний прошарок людей, які з тих чи інших причин способом свого життя (modus Vivendi) обирали незаконне (злочинне) посягання на чужу власність в усіх її видах. Для того щоб не бути спійманими і засудженими, вони завжди відточували свою злочинну майстерність. Що вищий був рівень злочинної майстерності, то довше злочинець уникав розплати і водночас більші прибутки отримував від своєї “діяльності", що ставала основним або єдиним джерелом його існування. Іншими словами, людина ставала професіоналом злочинної справи, а отже, найнебезпечнішим злочинцем (до речі, посягання на власність часто пов’язані з посяганнями на особу, яка володіє цією власністю або захищає її). І в усі часи органи, що боролись зі злочинністю, спрямовували боротьбу насамперед проти осіб і їх угруповань, про які йдеться.    Вперше про тип і поняття професійного злочинця згадується у класифікації злочинців, яку запропонував у 1897 р. Гейдельберзький з'їзд міжнародної спілки криміналістів.    Нині очевидно, що види злочинності професійна і організована тісно взаємопов’язані, але є окремими видами злочинності, до того ж найнебезпечнішими, що мають тенденцію до розростання.    Поняття злочинності професійної і організованої фактично не мають нормативного визначення, існують різні погляди на сутність цих видів злочинності.    Зауважимо, що професійну злочинність не можна ототожнювати з рецидивною. Звичайно, вони мають багато спільних ознак, проте слід зважати на таке:    - професійним злочинцем може бути й не рецидивіст (тобто особа, що не має правових ознак попередніх судимостей, про які йшлося при розгляді рецидивної злочинності). Професійний злочинець може не мати судимості (особливо часто це спостерігається серед кишенькових злодіїв, шахраїв, карточних шулерів, злочинців у сфері економіки);    - і навпаки, злісний рецидивіст може не бути професіоналом, що часто й спостерігається на практиці (особливо це стосується ситуативних рецидивістів, які вчиняють злочини “широкого профілю” і, звичайно, не може взагалі йтися про злочинний професіоналізм рецидивістів-хуліганів, ґвалтівників, тобто осіб, які вчиняють некорисливі злочини).    Розглянемо основні характеристики професійного злочинця (за відомим російським кримінологом О. Туровим).    1. Стійкий вид злочинної діяльності (спеціалізація), що зумовлюється систематичним вчиненням однорідних злочинів. У результаті у злочинця формуються певні звички, які стають нормами його поведінки з чіткою установкою на вибрану злочинну діяльність (розрізняють понад 100 видів злочинної професійної діяльності). Характерним тут є наявність певного злочинного стажу, який не завжди пов’язаний зі спеціальним рецидивом.    Часто чинником спеціалізації є легальна робота, якою прикривається злочинний професіонал або яка є необхідною сходинкою до такого професіоналізму (особливо це характерно для економічної злочинності).    2. Необхідні знання і практичні навички (кваліфікація). Вони особливо важливі в епоху технічного прогресу, досягнення якого використовуються як злочинцями, так і у сфері захисту від злочинних посягань. Під кваліфікацією маємо на увазі:    - спеціальні прийоми злочинної діяльності, які потребують як теоретичних знань (скажімо, психології потенційних потерпілих), так і практичних, відпрацьованих до автоматизму навичок (наприклад, використання “ляльки” шахраями). На формування необхідних елементарних навичок “серйозний” кишеньковий злодій витрачає щонайменше півроку, навчаючись у визнаних професіоналів “козлятників”. Наприклад, в Італії існують школи кишенькових злодіїв, випускники яких здають три іспити. Це так зване шліфування. При цьому злочинці постійно шукають нові ефективні прийоми найменш небезпечного вчинення злочинів, удосконалюють системи міжособистісного взаємозв’язку, а також зберігання здобутого у злочинний спосіб (злочинні спеціалізації розглянемо далі);    - поділ злочинної “праці” (внутрішньовидова спеціалізація), що зумовлюється таким: сприяє вчиненню злочинів, які потребують різних знань, навичок, умінь; гарантує вищий рівень ефективності і знижує рівень ризику викриття (наприклад, розподіл обов’язків у “бригадах” викрадачів автотранспорту).    3. Вчинення злочинів як засіб існування (як правило, основний), причому безбідного, яке не можна порівнювати із забезпеченістю людей, що живуть за рахунок найманої праці.    4. Постійний зв’язок з кримінальним середовищем (кооперація). Професійний злочинець потребує більш-менш професійних контактів з колегами, бо в цьому разі триває і поглиблюється його криміналізація, плануються і відпрацьовуються нові злочини, відбувається обмін досвідом, підбираються співучасники; злочинець почувається у відносній безпеці; проводить дозвілля.    Для успішного протистояння діяльності правоохоронних органів, які ведуть боротьбу із злочинністю, представники професійної злочинності виробили особливі кримінальні норми відносин (на волі й у місцях позбавлення волі), які є не просто даниною традиціям і звичаям злочинного світу, а найраціональнішою відповіддю у боротьбі за виживання кожного злочинця і всіх злочинців разом. До таких норм можна зарахувати безперечний авторитет злочинних ватажків, скликання злодійських сходок (“хевра", “стрілка") для вирішення питань поділу території і об'єктів прикладання “діяльності" окремих формувань, “розборок” із зрадниками, створення своєрідної каси взаємодопомоги (“общак”) для подання допомоги на перших порах злочинцям, які повернулись з місць позбавлення волі або перебувають там, а також їх сім’ям, наявність системи конспіративного зв’язку з вказаними місцями (“підігрів”) та ін.    Поглибленню криміналізації, забезпеченню безпеки і проведенню відпочинку сприяє й особлива кримінальна субкультура, тобто блатна атрибутика: спеціальний жаргон, кримінальні прізвиська, татуювання різних частин тіла, кримінальний фольклор, “блатне" дозвілля (так зване вузьке розуміння кримінальної субкультури).    Усе це напрацьовувалося роками, постійно модернізуючись. Особливі зміни спостерігаються останнім часом.    Злочинець-професіонал — це особливий тип злочинця, для якого вчинення злочинів є засобом існування і який у процесі злочинної діяльності здобув необхідні знання, сформував навички, що забезпечують йому максимальний успіх при мінімальному ризику, постійно контактує із злочинним середовищем і вважає себе його невіддільною часткою. Професійна злочинність є окремим видом злочинності, що становить сукупність злочинів, які вчиняють злочинці-професіонали.    Професійна злочинність поділяється на корисливу й корисливо-агресивну.    До професійних злочинців зараховують здебільшого крадіїв, розбійників, шахраїв, фальшивомонетників і розкрадачів.    Розрізняють такі формування професійних злочинців (згідно з термінологією КК України):    - злочинна група — це дві й більше осіб, які заздалегідь домовляються про спільне вчинення злочину (або кількох злочинів);    - організована злочинна група — це три і більше осіб, які беруть участь у підготовці чи вчиненні злочину, попередньо зорганізувавшись у стійке об'єднання для вчинення злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій між учасниками групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи;    - злочинна організація — це стійке ієрархічне об’єднання кількох осіб (три і більше), члени якого або структурні складові якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ст. 28 КК України). Різновидом злочинної організації є банда (ст. 257 КК України), яку можна визначити як замкнуте формування тісно взаємопов’язаних тяжкими й особливо тяжкими злочинами членів, озброєних вогнепальною зброєю, в основі злочинної діяльності яких лежать напади на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб і здебільшого супроводжуються вбивствами, нанесенням тяжких тілесних ушкоджень, катуванням потерпілих. Злочинну організацію можна віднести до структур організованої злочинності за наявності деяких інших ознак, про які йтиметься далі.    Якщо професійна злочинність існувала завжди, то організована в її сучасному розумінні виникла і почала розвиватись разом із виникненням і розвитком ринкової економіки розвинутого капіталізму. Спираючись на вікові “досягнення” професійної злочинності, організована злочинність водночас проникає в ринкову економіку, стає її неодмінним продовженням і часткою, використовує форми й методи її діяльності з тією лише відмінністю, що вони або заборонені чинним законодавством, або неврегульовані ним у якійсь частині.    Визначення організованої злочинності у вітчизняному законодавстві має формальний характер. У ст. 1 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” під організованою злочинністю розуміється сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням і діяльністю організованих злочинних угруповань.    У 1975 р. у США для практичного користування було введено таке нормативне визначення організованої злочинності: це діяльність будь-якої групи осіб, чиї основні заняття пов’язані з порушенням кримінальних законів з метою отримання нелегальних прибутків, а також можливості займатися рекетом і в разі потреби складнішими фінансовими маніпуляціями.    Погляди вчених розвинених країн на поняття організованої злочинності синтезував американський кримінолог В. Фокс у праці “Вступ до кримінології” (1980 p.). Він систематизував елементи організованої злочинності:    - організація злочинного бізнесу у формі рекету, проституції, контрабанди наркотиків, азартних ігор;    - належність до групи, що наказує вчинення злочинів, які є джерелом існування;    - удосконалення злочинної діяльності й ізольованість від суспільства;    - незаконна діяльність, що користується попитом у законослухняного суспільства;    - наявність економічно виправданого ризику;    - приховування злочинної діяльності;    - підтримка організованої злочинності з боку політиканів і поліції.    Організована злочинність існує в усіх країнах світу й різниться лише мірою згуртованості, що залежить від історичних, етнічних, економічних, соціальних шляхів розвитку того чи іншого суспільства: “тріади” в Гонконгу, “якудза" в Японії, “коза ностра" у США, “мафія” в Італії тощо. Нині організована злочинність має інтернаціональний характер.    Доводиться констатувати, що організована злочинність — це не тільки особливе кримінальне явище, як професійна злочинність, а й суспільно-політичне, притаманне розвиненому ринковому суспільству. Так, якщо професійна злочинність як кримінальне явище, умовно кажучи, співіснує паралельно з життям законослухняного суспільства, створюючи власний таємний “світок”, то організована злочинність, об’єднуючи злочинні угруповання на різних напрямах злочинної діяльності (наркобізнес, порнобізнес, торгівля людьми, зброєю, рекет тощо) і створюючи “стартовий капітал” здебільшого у лідерів і їх найближчого оточення, аж ніяк не може цим задовольнитися. Тому організована злочинність створює нібито два шари свого існування: нижчий — виконавці злочинів різного характеру (ці виконавці фактично є “звичайними” професійними злочинцями) і вищий — керівники угруповань і керівники цих керівників, які безпосередньо злочинів не вчиняють, але через ланки системи керують злочинною діяльністю, накопичуючи величезний капітал. Ці “брудні” гроші відмиваються через систему банківських операцій і стають легальними, після чого вкладаються в легальний бізнес, перетворюючи верхівку організованої злочинності на респектабельних громадян своїх країн, а то й у міжнародному масштабі.    Керівники організованої злочинності стають поважними членами суспільства. Для самоствердження і власної безпеки вони намагаються проникнути в усі рівні органів влади і управління самостійно або за допомогою завербованих за матеріальні блага, корумпованих службових осіб з метою здійснення власної політики, насамперед у вирішенні на всіх рівнях економічних проблем для здобування максимальних прибутків. Вони намагаються спрямувати суспільне життя у потрібне їм русло, впливати на прийняття тих чи інших політичних рішень, законодавчих та інших нормативних актів з метою саботування або впровадження реформ у потрібному їм напрямі.Усе сказане неможливо здійснити без корумпування частини службових осіб усіх рівнів. Отже, корумпування є невіддільною ознакою організованої злочинності. У ст. 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” наводиться таке поняття цього явища: це “діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг”.     Таким чином, під корупцією розуміється не тільки отримання хабарів службовими особами. Хабар, як правило, є початком корупційної діяльності посадової особи. Після цього вона починає одразу нібито працювати на двох службах, у двох організаціях: офіційній і злочинній.    Корупція — це система відносин, побудованих на протиправних оборудках службових осіб із злочинцями на шкоду державним і громадським інтересам [6].    Зазначені посадові особи перебувають на утриманні босів організованої злочинності, виконують їх вимоги і вже ніколи не можуть зійти з цієї “дистанції”, бо їх діяльність задокументована злочинцями. Поруч з “придбанням” “потрібних” людей в офіційних структурах організована злочинність укорінює туди і своїх “вихованців”.    До найважливіших належать такі ознаки організованої злочинності:     - корислива спрямованість, намагання отримати максимальні прибутки;    - агресивність і експансіонізм, у тому числі в міжнародному масштабі;    - здатність до диверсифікації (швидка зміна профілю діяльності);    - злиття, упровадження і організація легального бізнесу з метою відмивання “брудних” грошей і досягнення високого становища в суспільстві;    - наявність корумпованих зв’язків, за допомогою яких вирішуються питання безпеки босів організованої злочинності, розширення злочинної діяльності, впливу на рішення важливих для організованої злочинності питань, насамперед економічних;    - здійснення розвідувальної, контррозвідувальної, охоронної і терористичної діяльності з метою забезпечення ефективного функціонування мафіозних структур;    - внутрішнє функціонування структури забезпечується ієрархічною будовою з чітким розподілом ролей і колегіальним органом вищого управління, наявністю матеріальної фінансової та інформативної бази, жорсткою дисципліною з каральними заходами аж до ліквідації суперників і своїх, що “проштрафились".    Отже, мафіозне угруповання виконує три функції: організаційну, забезпечувальну і виконавчу. Зауважимо, що ці функції постійно виконують одні й ті самі особи, що відокремлює організаційний і забезпечувальний напрями діяльності від безпосереднього виконавчого, а це дає можливість особам, які виконують перші дві функції, майже завжди уникати кримінальної відповідальності.    З огляду на викладене можна навести таке визначення організованої злочинності: це соціально негативне явище, що має вигляд неформальної розвиненої структури, побудоване із системи усталених, керованих угруповань злочинців і діє з метою отримання максимальних прибутків, для чого намагається за допомогою корупції максимально впливати у своїх інтересах на розвиток соціальних процесів у суспільстві на всіх його рівнях за рахунок нелегальної діяльності в поєднанні з діяльністю легальною.Доводиться також констатувати, що організованій злочинності тісно в національних кордонах. Як великий бізнес взагалі організована злочинність набрала всесвітнього характеру. Отже, наркобізнес, торгівля зброєю, викрадання і продаж автотранспорту, торгівля “живим товаром” — усе, чим займається організована злочинність, не має кордонів. Об’єктивно цьому сприяють розвиток технологій комп’ютеризації і комунікації, їх поширення по всьому світу; руйнування так званого соціалістичного табору; зменшення в усьому світі значення національних кордонів.    Отже, небезпека організованої злочинності полягає не лише в кількості й якості злочинів, а й у тому, що вона підриває правові основи держави; населення втрачає довіру до влади; посилюються позиції тіньової економіки; на тлі соціальної і економічної депресії частина молоді тягнеться до “красивого життя” у структурах організованої злочинності, що у 99 випадках зі 100 закінчується погано.    Організація об’єднаних націй вбачає такі тенденції в розвитку організованої злочинності:    - різке поширення, пов’язане з використанням електронних засобів;    - глибше проникнення в легальну економіку;    - посилення корумпування чиновницького апарату (панує філософія безмежного “матеріалізму”);     - посилення розвитку наркобізнесу (невизначеність, яка виникла в результаті глобальної кризи в економічній, політичній і соціальній сферах, штовхає людей на пошук засобів для тимчасового забуття);    - тенденція до інтернаціоналізації (з доповіді Генсекретаря ООН, 1993).    Мабуть, ці тенденції характерні й для вітчизняної організованої злочинності.

 Кримінологічна характеристика необережних злочинів

   Необережні злочини є невіддільною складовою загальної злочинності, самостійним видом у її структурі, а також закономірним явищем у суспільстві.    Необережна злочинність багатогранна. Необережні злочини вчиняють у багатьох сферах суспільного життя. Шкода від таких злочинів (кількість травмованих і матеріальні збитки) дуже велика й перевищує шкоду від умисних злочинів. Водночас небезпека особи злочинців, які вчиняють необережні злочини, значно менша, аніж злочинців, які вчиняють умисні злочини.    Необережні злочини пов’язані з порушенням певних правил поведінки, більшість з яких зафіксовані й регламентовані у відповідних законах та підзаконних нормативних актах, а також правил поведінки в побуті.    Необережна злочинність, на жаль, є вічною і з розвитком науково-технічного процесу має тенденцію як до кількісного збільшення, так і до збільшення її проявів та шкоди від її наслідків. Достатньо пригадати катастрофу на Чорнобильській АЕС, що спричинилася через необережні злочинні дії.    Основні види необережних злочинів пов’язані з такими порушеннями правил безпеки:    - при використанні техніки у промисловості, будівництві, сільському господарстві (ст. 267, 271-275 КК України);    - при охороні природи і використанні її ресурсів (ст. 236, 237, 239-245, 247, 250, 251 КК України);    - при експлуатації транспортних засобів (ст. 276, 286-288, 291 КК України);    - при охороні або збереженні майна (ст. 196, 197, 270 КК України);    - у службовій діяльності (ст. 367 КК України);    - при використанні професійних обов’язків (крім названих випадків) і норм поведінки в побуті, а також правил, що захищають життя і здоров’я особи (ст. 119, 128, 131, 140, 264 КК України).    Найнебезпечнішими за наслідками є необережні злочини при взаємодії людини з технікою.    Необережний злочин — це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене в результаті злочинної самовпевненості або недбалості.    Необережна злочинність — це сукупність необережних злочинів, що вчинені в державі або регіоні за певний період часу (найчастіше за рік).    У загальній структурі злочинності необережна становить 10-15 %. Структура необережних злочинів така: порушення правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту (до 80 %), порушення правил охорони майна, службова недбалість (близько 10 %), порушення правил охорони праці й техніки безпеки (5 %), необережні злочини проти особи (4 %). Окремі необережні злочини мають високу латентність.    Обсяг необережної злочинності залежить від позиції законодавця до того, що треба криміналізувати, а що ні. Нині перелік необережних злочинів має тенденцію до збільшення через появу нових технологій, речовин, процесів у науці й техніці, що здатні не тільки бути корисними, а й призводити до побічного ефекту та великої шкоди.    Нагадаємо, що в необережних злочинах діяння може бути вчинене з необережності, але частіше його вчиняють умисно. Ставлення ж особи до наслідків діяння завжди необережне, і ці наслідки винний легковажно розраховує відвернути або не передбачає їх настання, хоча повинен був і міг передбачити.    В окремих випадках з превентивною метою законодавець встановив відповідальність лише за факт порушення певних правил і норм поводження з автомобілями, механізмами, речовинами (ч. 1 ст. 267, ч. 1 ст. 272, ч. 1 ст. 274 КК України), якщо лише факт порушення вже створює загрозу таких тяжких наслідків. Проте вивчення судової практики показує, що такі справи трапляються дуже рідко, хоча такі порушення в житті непоодинокі. Тому в більшості випадків законодавець обмежується встановленням адміністративної відповідальності тільки при порушенні правил без тяжких наслідків (наприклад, ст. 121-124, 128 КАП України).    Розглянемо особливості необережної злочинності порівняно із злочинністю умисною.    1. Ці види злочинності відрізняються за формою вини, а отже, за психологічним механізмом вчинення злочину. Відмінність полягає у ставленні суб’єкта до вчинення діяння і його наслідків (до останніх ставлення тільки необережне).    2. Різняться ці види злочинності за соціально-психологічними причинами їх вчинення і характеристикою особи злочинця. Якщо суб’єкт умисних злочинів прямо або опосередковано протиставляє власну волю інтересам суспільства, то соціально-психологічною причиною необережних злочинів є неуважність, безвідповідальне ставлення до існуючих в суспільстві правил поведінки. Тому загалом суб’єкт необережних злочинів має значно менший ступінь моральної шкідливості, аніж суб’єкт умисних злочинів.    3. Сфера діяльності, де вчиняються ці злочини. Необережні злочини вчиняють на виробництві, у транспорті, у сфері управління, побуту тощо. Там же можуть бути вчинені й умисні злочини, але перші порушують правила, норми, приписи, звичаї, що зумовлюють нормальний перебіг виробничих і побутових процесів.    4. Ці злочини різняться за характером наслідків. На відміну від умисних злочинів, при вчиненні яких наслідки свідомо завдаються суб’єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність між “злою волею” злочинця й тяжкістю завданої ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає. При вчиненні необережного злочину характер завданої шкоди визначається не так ступенем моральної ушкодженості особи, як сферою діяльності суб’єкта, характером знарядь і засобів, які він використовує, ситуацією, в якій вчиняється діяння, а також іншими обставинами, які можуть бути випадковими для суб’єкта. Тому в необережній злочинності часто спостерігається розрив, певна суперечність між особою злочинця (його соціально-моральною характеристикою) і тяжкістю наслідків, що настали [36].     Як зауважувалось раніше, у народному господарстві й побуті збільшується кількість і підвищується потужність джерел підвищеної небезпеки, інтенсифікується вплив на природне середовище. Водночас підвищується психологічна напруженість у суспільстві, збільшується кількість нервових і психічних захворювань, стресів, тривожності серед людей. Це спричинює підвищення рівня необережних злочинів, а їх наслідки за тяжкістю, як зазначалося, перевершують наслідки умисної злочинності. Так, загиблих внаслідок автотранспортних злочинів, злочинів, пов’язаних з порушенням вимог законодавства про охорону праці, злочинів у вигляді порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки та інших необережних злочинів значно більше, ніж внаслідок умисних вбивств.    Дедалі гостріше відчувається “внесок” необережної злочинності в соціальну напруженість суспільства. Крім чорнобильської трагедії, наслідки якої неможливо виміряти, зазначимо катастрофи на шахтах, що постійно відбуваються, забруднення довкілля: землі, атмосферного повітря, морів, знищення лісових масивів тощо.    Необережні злочини відіграють роль умов у вчиненні багатьох умисних злочинів, насамперед злочинів проти власності.    Серед необережних злочинців переважають чоловіки (хоча серед порушень правил безпеки дорожнього руху збільшується чисельність жінок-водіїв) ближче до середнього віку.    До морально-психологічних якостей необережних злочинців належать: приглушення почуття відповідальності, егоїзм, нехтування вимогами закону і правилами, коли це вигідно і зручно, професійних знань, вмінь, навичок. Отже, для необережних злочинців характерна легковажно-безвідповідальна або егоїстично-споживча поведінка.    Слабкий контроль і терпимість з боку суспільства до порушень, низька самодисципліна (коли неодноразово вчинені порушення не затавровуються) — усе це вбирає в себе майбутній необережний злочинець.    Необережних злочинців поділяють на ситуативних, нестійких і злісних.

Попередження необережних злочинів

   Попередження необережних злочинів потребує великих витрат з боку держави, організацій усіх форм власності й окремих громадян. Постійні витрати потрібні для поліпшення умов праці, удосконалення технологічних і технічних процесів, оновлення обладнання, охорони навколишнього середовища, підвищення кваліфікації кадрів, підготовки нових кадрів тощо.    Необхідно рішуче боротися з порушеннями на виробництві, що мають дисциплінарний і адміністративний характер, у сфері необережної поведінки, з пияцтвом на роботі й у побуті, з недоліками в підборі кадрів, “дрібними” порушеннями технологічної дисципліни тощо.    До спеціальних профілактичних заходів щодо необережних злочинів можна зарахувати впровадження ефективних засобів техніки безпеки й охорони довкілля; удосконалення законодавства в цій галузі; підвищення ефективності роботи органів, що займаються попередженням необережних злочинів — екологічної міліції і прокуратури, служби безпеки мореплавства, на повітряному транспорті, дорожнього руху, відділів техніки безпеки на виробництві, екологічної служби тощо; виявлення фактів необережних злочинів, кваліфіковане розслідування і розгляд кримінальних справ цієї категорії; систематична робота з підвищення кваліфікації і додержання правил безпеки, особливо щодо осіб, які працюють з машинами і механізмами: підвищення вимог до керівників усіх рангів, оскільки необережні злочини можуть бути вчинені практично в будь-якій сфері; формування правильного світогляду громадськості на необережні злочини, непримиренність до них як до таких, що можуть завдати невиправної шкоди суспільству.