77. Утвор і роз-к фрн. Нім «екон диво».

1948-й для обох частин Німеччини — Західної і Східної — період державотворення, що був наслідком об'єктивної необхідності, зумовленої розколом. З 1 вересня 1948 р. у прирейнському місті Бонні засідала Парламентська Рада, яка творила конституцію майбутньої ФРН. 8 травня 1949 p. Парламентська Рада ухвалила конституцію ФРН: ФРН — федерація десяти земель, які мають дуже широкі повноваження; глава держави — президент, в активі прерогатив якого лише представницькі функції; в разі необхідності — розпуск бундестагу та призначення нових виборів. Вища законодавча влада здійснюється бундестагом та бундесратом. Перший обирається на основі багатопартійної системи всіма громадянами, що мають право голосу, терміном на чотири роки. Бундесрат (верхня палата) формується як представницький орган земель; члени бундесрату обираються ландтагами. Глава уряду — бундесканцлер. Обирається бундестагом на основі результатів виборів. Бундесканцлер — глава виконавчої влади. ФРН — парламентська республіка. Конституція 1949 р. забезпечувала широкі права і свободи громадян. Конституція узаконювала мирний характер ФРН: німецькі війська не можуть використовуватися за межами країни. Однак територія Німеччини визначалася в кордонах 1937 р. На виборах 14 серпня 1949 р., в яких брали участь 36 партій, перемогли центристи. 20 вересня Конрад Аденауер сформував новий уряд, до складу якого увійшли представники ХДС/ХСС, ВДП та Німецької партії. Він залишався на посту бундесканцлера до 1963 р.

ФРН закріпила тенденції, що намітилися ще в західних зонах: а) прозахідна демократична орієнтація; б) невизнання до певної міри реалій, що склалися в Європі після Другої світової війни: розколу, насадження комунізму в Східній Німеччині, нових кордонів, чому сприяла відсутність їх юридично-правового оформлення. Аденауер розумів, що без примирення із Заходом Німеччина не вийде зі стану, що привів її до тотальної поразки у двох світових війнах, що тільки відмова від імперських амбіцій, від дій, зумовлених колишніми геополітичними категоріями, створить передумови для входження Німеччини до системи атлантичної солідарності, до світу демократії. Німці, подолавши ціною неймовірних жертв стереотипи імперського мислення, дедалі більше усвідомлювали себе частиною європейської спільноти, без претензій на якесь особливе призначення.

Усередині країни керівництво ФРН ставило своїм завданням зміцнення приватної власності та розвиток ринкової економіки, її соціальної сфери, усталення політичної та соціальної демократії як основи досягнення суспільного консенсусу та високого рівня життя на основі економічної демократії, втіленням якої була система соціального ринкового господарства.

Німецька народна рада 7 жовтня 1949 р. проголосила Німецьку Демократичну Республіку.

Період 50-х років характеризувався суцільними успіхами в економіці, що відомі під назвою "німецьке економічне диво". Причини:а) виробництво відроджувалося на новій технічній основі; б) розвивалися новітні галузі, такі як електроніка, нафтохімія й ін.; в) раціонально використовувалися допомога за "планом Маршалла" (2,7 млрд. дол., з них 0,5 млрд. як подарунок), кошти з державного бюджету, що виділялися для інвестування економіки, самофінансування підприємств; г) відсутність військових витрат, 10 млн. переселенців із Центральної та Східної Європи як резерв дешевої робочої сили, подолання господарських диспропорцій розподілу; д) місткий внутрішній ринок і дешевизна робочої сили, що зумовили приплив іноземних капіталів. Однак попри всі згадані причини, головним було створення оптимальних умов для вільного розвитку економічної демократії, тобто необхідних умов для розбудови ринкової економіки.. Для німецької економіки 50-х років характерні високі і стійкі темпи зростання. Вартість виробленої у 1956 р. продукції була вдвічі більшою, аніж у 1936 р. Частка Німеччини у світовому виробництві 1955 р. сягала 10 %, в експорті — 7,3 %. Розвиток економіки спонукав збільшення зарплати та цілковиту зайнятість.

№78 Політичний розвиток ФРН у 1950-1980 рр. Велика і мала коаліції.

7 вересня 1949 р. було проголошено Федеративну Республіку Німеччини. За формою правління ФРН стала парламентською республікою. Уряд країни очолив канцлер. - Конрад Аденауер

У 1952 р. в ФРН був відмінений окупаційний режим. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворогуючі табори. У 1957 р. ФРН стала членом ЄЕС, і це примирило її з Францією. У 1969 р. було створено новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення ''нової східної політики'' ФРН підняла свій міжнародний престиж і стала одним із головних торгових партнерів для країн Східної Європи і СРСР. 70-ті роки стали переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, ФРН охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості. Небезпечною проблемою став політичний тероризм. Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові масові рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища - рух ''зелених''. Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет.

Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю.

До початку 60-х років у ФРН склалася тричленна партійно-політична система. Її головна особливість в тому, що в якості партій, що утворюють уряд, виступають дві основні політичні організації: Соціально-демократична партія Німеччини (СДПН) і блок двох клерикально-християнських партій - Християнсько-демократичний союз (ХДС існує у всіх землях ФРН, крім Баварії ) і Християнсько-соціальний союз (ХСС, діє в рамках однієї землі Баварії). Третя ж буржуазно-ліберальна Вільна демократична партія (ВДП) входить в уряд на правах "молодшого партнера"; балансу сил.

Післявоєнний період в історії ФРН пов'язаний з правлінням Християнсько-демократичної партії. У цей час Західна Німеччина подолала повоєнну розруху і вийшла на одне з перших місць у світі як за загальним обсягом виробництва, так і продуктивності праці. Однак на виборах до Бундестагу 1969р. ХДС зазнала поразки. Нова урядова коаліція склалася з депутатів наймасовішої на той момент партії ФРН - соціал-демократичної (750 тис. членів) і нечисленною ВДП (80-100 тис. членів). Права соціал-демократів В. Брандт був обраний на посаду канцлера ФРН.

Уряд В. Брандта проголосило новий курс у зовнішній політиці на досягнення розрядки в міжнародних відносинах. Воно пішло на укладення важливих договорів з СРСР (серпень 1970 р.) і Польською Народною Республікою. Держави визнали непорушними всі державні кордони Європи, включаючи існуючі кордони НДР і ФРН і західні кордони Польщі. Сторони заявили, що вони будуть вирішувати всі спори виключно мирними засобами. У листопаді 1972 р. на парламентських виборах ХДС зазнала нової поразки. Віллі Брандт був вдруге обраний канцлером ФРН.

Ситуація в уряді змінилася восени 1982 р., коли вільні демократи перейшли на бік християнських демократів, створивши таким чином урядова криза. У результаті були проведені дострокові парламентські вибори і сформований урядовий блок ХДС / ХСС - ВДП.

№79 Внутрішній і зовнішній ро-к ФРН У 80-90 РР.

Помітним явищем політичного життя 70-80-х років стали нові масові рухи. Найбільшим був рух на захист оточуючого середовища - рух ''зелених''. Наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух у зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет.

Такі явища у житті ФРН стали показником кризи держави процвітання і традиційних політичних партій. Це призвело на початку 80-х років до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість у 1982 р. канцлером ФРН стати християнському демократу Гельмуту Колю. Уряд Коля здійснював аналогічні заходи що і Тетчер в Англії, а Рейган в США. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення. Основними важелями виходу із кризи стали значні капіталовкладення, застосування робототехніки в пріоритетних галузях, збільшення особистого споживання, експорт товарів високої якості. За темпами зростання виробництва продукції ФРН вийшла на друге місце у світі. У самій економіці відбулися серйозні структурні зрушення. Пріоритетними стали такі наукомісткі галузі, як мікроелектроніка та робототехніка. Середньорічні темпи промислового зростання були на рівні 4—5 %. Зовнішньоторговельний оборот збільшився на 14 %, а позитивне сальдо торгового балансу становило 135 млрд. марок (1989). Державний бюджет 1989 р. становив 763,1 млрд. марок, а військові витрати — лише 55 млрд. марок.

У грудні 1989 р. було піднято питання про об'єднання двох Німеччин. Почались пошуки формули об'єднання.

Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але вибори 1990 р. дали перемогу ХДС, яка виступала за негайне об'єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження земель на сході у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мез'єром, приступив до реалізації цього процесу.

1 червня 1990 р. у НДР було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня проведено вибори і відновлено 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія, Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання.

3 жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП. Об'єднання Німеччини породило низку проблем:

- інтеграції східних земель в ФРН;

- структурної перебудови економіки НДР;

- соціальну напруженість;

- ворожнечу до іноземних робітників (5 млн.осіб);

- вироблення нової зовнішньої політики ФРН.

Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Поставлено питання про надання ФРН місця в Раді Безпеки ООН. У Європі ФРН стала найбільш населеною країною (80 млн. осіб) з могутнім економічним потенціалом.

№80 Демократичні перетворення в Італії 45-47

У 1945 р. де Гаспері сформував коаліційний уряд, до складу якого упродовж двох наступних років входили комуністи та соціалісти. 18 червня 1946 р. Італія стала республікою.10 лютого 1947 р. уряд де Гаспері підписав мирний договір з країнами антигітлерівської коаліції

Нова конституція набула чинності 1 січня 1948 р. Цілком демократична за своїм характером, вона надавала широкі політичні права та свободи громадянам, узаконювала право на страйки, свободу організацій, зборів, свободу особи, таємницю листування. У конституції закріплювалися право на працю і на її справедливу винагороду, "достатню, щоб забезпечити вільне та гідне існування ", рівні права чоловіків і жінок, право трудящих на соціальне забезпечення, свобода профспілкової діяльності. Конституція визначала, що приватна ініціатива має спрямовуватися в інтересах суспільства, а приватна власність — обмежуватися, аж до націоналізації окремих галузей за винагороду. Вона передбачала встановлення законом обмежень розмірів земельної власності, підтримку кооперації з боку держави, право трудящих на участь в управлінні підприємствами.

Італійська конституція 1948 р. була на той час однією з найдемократичніших у світі. Вона не тільки формально проголошувала широкі права та свободи, а й гарантувала їх практичну реалізацію, створювала реальні можливості для активізації політичного життя у країні. Італія, попри всю складність і строкатість соціальної палітри та специфічні особливості історичної долі, стала перетворюватися з авторитарно-фашистської на правову державу, в якій поступово, але неухильно відбувалося становлення досить хиткого суспільного консенсусу як відображення дії різноманітних суспільно-політичних сил, нерідко за своєю суттю діаметрально протилежних. Уміло використовуючи таку ситуацію, італійська політична еліта упродовж десятків років змогла уникати гострих соціально-політичних конфліктів у країні. Хоч як це парадоксально, але навіть комуністичний екстремізм крайніх лівих певною мірою посприяв становленню центристської політики всіх післявоєнних урядів.

№81 Аграрна реформа 1950-х рр.. та італійське економічне диво.

Відсутність сильного центру, міцного та численного середнього класу в країні призвели до того, що й після 1947 р. поляризація політичних сил не зменшилася. Навіть більше, поряд із крайніми лівими активізувалися крайні праві (неофашисти), що було цілком закономірним. Особливої гостроти набула ситуація в 1948— 1950 pp., коли Італія ще не вийшла з проблем післявоєнної відбудови. Терор і вбивства стали повсякденним явищем італійського суспільства. Складну палітру політичної боротьби доповнювала характерна для Італії злочинна діяльність мафіозних кланів. У 1948—1950 pp. було вбито 62 і поранено 126 громадян.Важливим урядовим заходом 1950—1955 pp., спрямованим на стабілізацію ситуації в суспільстві, була аграрна реформа. Земельні володіння площею понад 100 га викуповувалися державою і в розстрочку продавалися селянам. Всього було викуплено, а відтак продано, 1,5 млн. га землі. В такий спосіб було підірвано основи латифундизму і закладено підвалини ефективного розвитку продуктивного фермерського товарного виробництва.

У 1950—1951 pp. було досягнуто довоєнного рівня у виробництві. Наступні 10 років середній приріст у промисловості дорівнював 10 %. А в цілому за цей час виробництво виросло у два рази. 3/4 промислового виробництва становила продукція машинобудування, автомобілебудування, хімії тощо. Італія з країни аграрної перетворилася на індустріально-аграрну передову державу. Швидкому економічному розвиткові — італійському "економічному диву" — сприяли такі фактори:

· аграрна реформа, яка активізувала попит на машини, будматеріали тощо для сільських фермерів, що зумовило розширення внутрішнього ринку;

· рішуче звільнення промисловості від непродуктивних затрат завдяки ліквідації корпоративної системи та автаркії;

· оновлення основного капіталу та кредити згідно з "планом Маршалла";

· структурні зміни в економіці, спрямовані на створення нових прогресивних галузей: електротехніки, нафтохімії, автомобільної промисловості;

· раціональне використання патентів та ліцензій;

· вступ Італії до "Спільного ринку" сприяв створенню кон'юнктури для ряду галузей промисловості та сільського господарства;

· дешевизна робочої сили (у пошуках роботи та заробітків у 1946—1966 pp. країну покинуло 6 млн. чол.);

· низький рівень військових витрат, оскільки армія значною мірою утримувалася за рахунок коштів, що надходили зі США.

Слід також мати на увазі, що державне втручання у приватний сектор мало суто економічний характер, було спрямоване на підтримку всіх секторів народного господарства.

№82 Політичний роз-к Італії 2 пол. ХХ ст.. Християнські демократи.

Тривалий час політичну ситуацію в Італії визначали ХДП та ІКП. Час від часу у площині їхнього суперництва заявляли про себе ІСП та Італійський соціальний рух. Інші ж партії були просто матеріалом для створення коаліцій. З початку 90-х років вибухнула глибока партійно-політична криза. Функціонери політичних партій виявилися корумпованими, замішаними в численних зв'язках з мафіозними кланами. Операція судової влади під кодовою назвою "Чисті руки", яка масштабно проводилася з 1993 p., виявила, що партфункціонери за великі гроші надавали бізнесменам державні замовлення, що метастази корупції пронизали всю політичну структуру італійського суспільства. У багатьох політичних лідерів та партійних діячів руки виявилися нечистими. Перед загрозою ув'язнення опинилися десятки депутатів та сенаторів. Скандальні викриття спричинили крах усіх партій правлячої коаліції. У 1993 р. вони зазнали нищівної поразки на виборах до місцевих органів влади. Як наслідок почалося панічне перегрупування партійно-політичних сил, зміна вивісок. ХДП розкололася на Народну партію Італії і Пакт в ім'я Італії. Спочатку змінила назву, а в листопаді 1994 р. заявила про саморозпуск Італійська соціалістична партія. А ці дві партії, як відомо, майже півстоліття були становим хребтом коаліційних урядів,У 1991 р. припинила своє існування, втративши фінансову підтримку КПРС, Італійська комуністична партія, яка проголосила себе Демократичною партією лівих сил (ДПЛС). Хоча ця подія назрівала давно, ще з другої половини 70-х років, коли італійські комуністи вдарилися в "євро-комунізм". Нова партія заявила, що вона за конкретні програми в стилі "нового" курсу президента Франкліна Делано Рузвельта. ДПЛС увійшла до Соцінтерну, фактично перетворилася на соціал-демократичну партію. Ортодоксальна частина комуністів-традиціоналістів утворила "Партію комуністичного перетворення" (лідер Ф. Вертинотті).Багато хто в Італії вважав, що партій но-політична криза першої половини 90-х років назрівала роками і її причини коренилися у піввіковому правлінні ХДП. Така ситуація певною мірою створювалася штучно, з метою недопущення до влади комуністів. Унаслідок цього в дію вступила формула: влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно. Декотрі аналітики вважали причиною усіх бід застарілість конституції 1948 p., особливо виборчої системи.18 квітня 1993 р. в Італії відбувся референдум, який головним чином стосувався виборчої реформи, особливо порядку виборів до сенату. Італійський сенат налічує 315 народних обранців. 238 з них обиралися за мажоритарною системою кваліфікованою більшістю (не менше 65 % голосів виборців). Оскільки здобути 65 % голосів за великої розпорошеності політичних сил в Італії практично неможливо, в дію вступала пропорціональна система, інакше кажучи, партії ділили між собою місця в сенаті залежно від кількості відсотків голосів, здобутих на виборах. Це призводило до всіляких зловживань, насамперед корупції. Після референдуму ці 238 сенаторів стали обиратися за мажоритарною системою, але за відносною більшістю голосів. А це означало ослаблення ваги і ролі партій у законодавчих органах і в цілому в державних структурах. Італійці висловилися також за відміну державного фінансування партій. Референдумом, по суті, закладався новий механізм державної влади.

№83 Політичний роз-к Іспанії після 2СВ. Франкізм.

У роки війни франкістська Іспанія підтримувала фашистську Німеччину. Вона поставляла своїй союзниці стратегічну сировину, іспанська "голуба дивізія" добровольців воювала на радянсько-німецькому фронті. Вкладення коштів у важку та військову промисловість обернулося у повоєнні роки труднощами у виробництві предметів першої необхідності та продовольчих товарів. Ситуацію ускладнювала міжнародна ізоляція фашистського режиму. Лише на початку 50-х років іспанська економіка досягла рівня 1935 р.Режим Франко шукав вихід в обережній та поступовій лібералізації суспільного життя. 17 липня 1945 р. була проголошена Хартія іспанців — основний закон про права та обов'язки громадян. Щоправда, вона містила цілий ряд застережень. Так, право на створення громадських організацій обумовлювалося збереженням "основних устоїв держави", тобто йшлося про незмінність існуючої диктатури. Все ж до складу іспанського уряду поряд з "Іспанською фалангою" — фашистською партією генерала Франко — були введені представники організації "Католицька дія", яку очолював А. Мартін Артахо.Основні зусилля диктатура спрямовувала на те, щоб нейтралізувати дії своїх головних суперників — комуністів, які в 1945—1948 pp. удалися до партизанської боротьби проти режиму Франко.На тлі загальної відрази у світі до фашизму ставлення демократичних країн Заходу до режиму Франко було негативним.У грудні 1946 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, в якій рекомендувала країнам — членам цієї міжнародної організації відкликати з Іспанії своїх послів. Лише Португалія та Аргентина зберегли з Іспанією дипломатичні стосунки.Міжнародна ізоляція змусила Франко вдатися до пом'якшення існуючого режиму. У квітні 1947 р. була створена Вища королівська рада, а 6 липня 1947 р. було проведено референдум про державний устрій Іспанії. Більше як 14 млн. іспанців висловилися за відновлення монархії, убачаючи в ній символ єдності нації та можливість покінчити з фашистською диктатурою. Іспанія формально стала вважатися монархією. І хоча Франко залишив за собою посаду довічного глави держави, Захід розцінив цей крок як намір рухатися шляхом демократії. З іншого боку, західні політики дійшли висновку, що впливати на іспанське керівництво набагато легше й ефективніше, не розриваючи з ним зв'язків. І в 1949 р. західні посли повернулися до Іспанії. Згідно з договором від 26 вересня 1953 р. про оборону, економічну допомогу та взаємну безпеку США дістали право на будівництво військових баз на території Іспанії, а наприкінці 1955 р. Іспанія стала членом ООН.

№84 Розвиток масової культури у 2 пол. ХХ ст.. Постмодернізм.

В суспільстві поширюється “масова” культура, синоніми якої: “популярна культура”, “індустрія розваг”, “комерційна культура” тощо. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на “середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масової культури термін “американізація культури”. Про небезпеку принад американської масової культури, яка має мало спільного із творчістю таких видатних діячів світової культури, як письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 рр.), Ернест Хемінгуей (1899-1961 рр.) або актор, кінорежисер та сценарист Чарльз Спенсер Чапплін ( 1889-1977 рр.), говорять англійці та французи, німці та японці, представники інших європейських і неєвропейських культур. Загострюється ця проблема і в нас, адже не може бути нічого страшнішого для культури, ніж втрата її національної самобутності.Це лише деякі негативні процеси, які характеризують стан культури ХХ ст. Але на тлі кризових явищ вже вимальовується інша тенденція, яка, на думку багатьох філософів та культурологів, повинна стати провідною в ХХІ ст., - це повернення людства до “лона” культури, його духовне оздоровлення. Усвідомлення того, що людство може врятуватися від самознищення лише шляхом звернення до культури, її тисячолітньої мудрості та краси, охоплює вже широкі кола громадськості. Це, безперечно, відобразилося на художній культурі. Серед рис художньої культури ХХ століття можна виділити такі:- відсутність домінуючого стилю і відповідно наявність багатьох течій, особливо в живопису й музиці;- інтерпретація дійсності з позицій певних філософських ідей (марксизму, фрейдизму, екзистенціалізму);- безпосередній зв’язок художньої творчості з глобальними проблемами світової політики, активне протистояння художньої інтелігенції мілітаризму, фашизму, тоталітаризму, дегуманізації життя та ін.;- розкол між популярним і елітарним мистецтвом;

№85 Науково-технічний прогрес в країнах Європи та Америки кін. ХХ-поч ХХІ

Примітною ознакою 90-х років став приватизаційний процес у багатьох країнах, у тому числі й розвинутих, що є показником прагнення зробити економіку більш ефективною. Лише з 1988 по 1997 р. урядами від приватизації отримано 242 млрд. дол.Водночас у 90-х роках видозмінювалася регулююча функція держави. Зокрема, спостерігався відхід від норм та принципів кейнсіанства. Держава з учасника економічного зростання трансформується в гаранта основ законності, політичної стабільності та макроекономічної обстановки, соціального забезпечення та освіти, захисту довкілля.Не менш важливим є також розширення соціальної сфери. На перше місце вийшли проблеми людського капіталу, зростання ролі моральних цінностей. Та й самі економічні успіхи стали наслідком великих зусиль у соціальній сфері, охороні здоров'я, створенні здорового клімату в суспільстві.Важливу роль у становленні світової економіки як єдиної системи відіграють міжнародні організації, особливо такі, як ГАТТ, МБРР, МВФ, ЄБРР тощо. Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ) створена в 1947 р. її діяльність спрямована на регулювання світової торгівлі, зниження митних та інших бар'єрів. Діяльність Міжнародного валютного фонду, створеного у 1944 p., має за мету підтримку валютних курсів. З 1944 р. функціонує Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який опікується питаннями надання позик тим чи іншим країнам з метою їхнього подальшого розвитку чи виходу з економічної кризи. У 1990 р. було створено Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) для обслуговування посткомуністичних країн Східної Європи. Водночас з розширенням традиційних економічних зв'язків (торгівля, інвестиції капіталів) з'явилися нові транснаціональні компанії, спільні підприємства, спільні наукові проекти тощо.Кардинальні зміни, що відбулися в економіці та суспільстві унаслідок процесу поглиблення НТР та краху комуністичної системи у Східній Європі, дають можливість зазирнути в майбутнє сучасного виробництва. Цілком очевидно, що процеси, які мають місце уже сьогодні — проникнення мікроелектроніки в усі сфери життя, диверсифікація виробництва, — будуть поглиблюватися. Триватиме формування міжнародної економічної системи як єдиного цілого, в якому національні економічні комплекси виступатимуть обов'язковими і необхідними елементами виробництва. Розгортатиметься суперництво за заповнення ніш світового ринку. Висока конкурентоспроможність для національних економік стане єдиним пропуском на світовий ринок до цих ніш. Хід конкурентної боротьби визначатиметься тим, хто володіє базисними технологіями, інакше кажучи, тим, хто вироблятиме й постачатиме найважливіші елементи всіх виробництв і технологій (наприклад, логічні чіпи, мікропроцесори, програмні продукти). Виграватиме в цій конкурентній боротьбі той, хто матиме, таким чином, високотехнологічні виробництва. А тому основою структурної політики має стати підтримка високотехнологічних галузей та науково-дослідних і дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР).Ситуація на світовому ринку загострюється також у зв'язку з появою нових конкурентів з Центральної та Східної Європи, перевагою яких є низькі ціни на робочу силу.

№86 Міжнародний комуністичний рух після 2СВ.

Найважливішим історичним наслідком антифашистської боротьби народів, розгрому ударних сил імперіалізму в роки другої світової війни став підйом міжнародного комуністичного

Для правлячих комуністичних партій соціалістичних держав, що є передовим загоном міжнародного комуністичного руху, це був час титанічної роботи з ліквідації руйнівних наслідків війни і рішення історичних завдань соціалістичного будівництва.

Між правлячими комуністичними і робітничими партіями країн соціалістичної співдружності, їх керівництвом склалися відносини глибокого взаєморозуміння, довіри та злагоди.

У повоєнні роки величезні зрушення відбулися в комуністичному і робочому русі в несоціалістичної зоні ліра. Значно зріс авторитет комуністичних і робочих партій в капіталістичних країнах. В Австрії, Бельгії, Данії, Ісландії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Фінляндії і Франції після парламентських виборів в 1945 - 1946 рр.. комуністи увійшли до складів урядів. У Франції під час референдуму і виборів в установчі збори комуністи отримали понад 5 млн. голосів. В Італії за комуністів проголосувала майже п'ята частина виборців. Зміцнили свої позиції комуністичні партії Великобританії, Швеції, з підпілля вийшла Комуністична партія Японії, була відновлена ​​розпущена в роки війни Комуністична партія США.

У афро-азіатських країнах розвиток комуністичного і робітничого руху тісно пов'язане з підйомом національно-визвольної боротьби народів. Незважаючи на відносну слабкість і. Нечисленність робітничого класу в більшості звільнилися від колоніалізму країн, ого роль у боротьбі за повне національне і соціальне визволення постійно зростає. Зростає число партій марксистсько-ленінського типу. Комуністи цих країн борються за повне звільнення від колоніалізму і расизму, за національну незалежність і соціальний прогрес, «а свободу і демократію.

10-я Международная встреча коммунистических и рабочих партий.

Сан-Паулу, Бразилия, 21-23 ноября 2008 года

№87 Міжнародні економічні та політичні організації.

Міжнародні організації - явище в громадському житті, взагалі, не нове. Вони мають місце в розвитку людського суспільства впродовж тисячоліть. Проте тільки в останні століття, й особливо з утворенням ООН, міжнародні організації стали відігравати все більш і більш помітну роль у розвитку міжнародних відносин. Різноманітна й активна міжнародна діяльність міжнародних організацій, їх чисельний ріст і обумовлена цими чинниками необхідність розвитку міжнародно-правового регулювання їхньої діяльності сприяли утворенню в системі сучасного міжнародного права нової його галузі - права міжнародних організацій.

У розвитку світової економіки останніх десятиліть домінують процеси міжнародної економічної інтеграції. Вони визначають напрями та пріоритети сучасного етапу інтернаціоналізації господарського життя, формуючи середовище глобальної конкуренції, впливаючи на стратегічні інтереси всіх країн та регіонів світу. На мікрорівні внаслідок горизонтальної та вертикальної взаємодії формуються інтернальні ринки факторів і результатів виробництва, виникають, розвиваються домінуючі у сучасній економіці транснаціональні корпорації.

На макрорівні інтеграція розвивається на основі створення економічних обєднань країн. Інтеграційні імпульси виходять, насамперед, із міжнародних угруповань загальноконтинентального значення. У Європі - це Європейський союз (ЄС), у колі якого формуються інтеграційні інтереси не тільки західноєвропейських, а й східноєвропейських країн. На американському континенті - це Північноамериканська угода про вільну торгівлю із домінуючою роллю Сполучених Штатів Америки.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією обєктивних факторів, так і "ланцюговою" реакцією країн на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу

розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибоки корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.