72. Сучасна Великобританія. Трансформація анг лейборизму.

У травні 1997 p., після 18-річного правління консерваторів, до влади повернулися лейбористи. Кабінет очолив наймолодший за останні 185 років прем'єр-міністр Тоні Блер, який став лідером лейбористів у 1994 p. 1 хоча Англія не переживала економічного спаду й економіка була на піднесенні, народ захотів "перемін". Лейбористська партія, яка у 1995 р. зняла питання про націоналізацію і відійшла від соціалістичної традиції, навпаки, зуміла зацікавити пересічного англійця своїм "третім шляхом" (перший — неолібералізм, тобто британський тетчеризм, а другий — соціалізм) — ідеєю "відкритого, процвітаючого, стабільного" суспільства з урахуванням вимог сучасності. Лейбористи розглядають "третій шлях" як об'єднання двох "великих течій лівоцентристської думки" — демократичного соціалізму і лібералізму, тобто поєднання соціальної справедливості, що забезпечується державою, з пріоритетами особистої свободи і ринкової економіки, зумовлених участю населення у вирішенні соціально-економічних і політичних завдань, поєднанням принципів індивідуалізму й колективізму. В основу концепції була покладена ідея "суспільства інтересів" і "економіки інтересів". Це означає, що на зміну домінуванню в економіці та суспільстві власників-акціонерів до вирішення економічних та інших суспільно значущих питань мають активно долучитися всі основні учасники процесу виробництва, розподілу та послуг. Це має здійснитися як на мікрорівні, так і на більш високих рівнях, включаючи загальнонаціональний.

У передвиборній програмі лейбористи обіцяли приділяти більше уваги освіті, підготовці кадрів, забезпеченню доступу на ринки капіталу і праці, вкладати кошти в інфраструктуру, науку і технологію. Забезпечити динамічний розвиток економіки уряд сподівався через партнерство з приватними підприємцями. Таким чином, лейбористи вважають за необхідне ефективніше використовувати державне регулювання в окремих сферах суспільства, що мають життєве значення.

Лейбористське реформаторство королівства виразилося у децентралізації, тобто поверненні (деволюції) центром владних повноважень на місця. Перші кроки у цьому напрямі зроблені в національних окраїнах. У Північній Ірландії вибори до Законодавчої асамблеї відбулися у червні 1998 р. У Шотландії та Уельсі — до місцевих парламентів — у травні 1999 р. У Шотландії та Ольстері парламент й асамблея наділялися широкими законодавчими повноваженнями (право "первинного законодавства") з питань охорони здоров'я, освіти, місцевого самоврядування, житлового та комунального господарства, риболовлі, спорту й мистецтв. Крім того, шотландський парламент може варіювати прибутковий податок у межах 3 % і відповідає за правопорядок (юридична система Шотландії традиційно автономна від англійської). Водночас асамблея Уельсу, курируючи багато які зі згаданих сфер, може регулювати їх за допомогою "вторинного законодавства", тобто в рамках загально британських органів. Таким чином, рівень наданої автономії неоднаковий.

Повноваження центру (парламенту королівства) поширюються лише на питання конституційного устрою З'єднаного королівства, зовнішньої політики, оборони, національної безпеки, фінансово-економічної системи, а також єдиний ринок товарів та послуг, соціальне забезпечення, радіотрансляцію, регулювання транспорту.

Центр позбавлений права вето на рішення місцевих органів, які приймаються у рамках їхньої компетенції. Співробітництво між виконавчими органами місцевих законодавчих органів з центральними регулюється спеціальними угодами ("конкордатами"). Координацію дій між центром і місцями здійснює Спільний комітет Міністрів, а владнання суперечок між ними — Таємна рада в Лондоні на чолі з монархом.Таким чином, лейбористи, йдучи в ногу з часом, успішно вирішують питання, які вже давно заявили про себе. Реформування державного устрою у демократичному напрямі торкнулося й палати лордів.

73. Р-к Франц за Тимчасового режиму. Коаліц кабінет Ш. Де Голля.

Франція, яка в 1940 р. зазнала поразки, зрештою опинилася в рядах переможців. В суспільно-політичному житті відбувалося різке полівіння, що виявилося, зокрема, у зростанні чисельності Французької комуністичної партії (ФКП, 800 тис.) та Французької соціалістичної партії (СФІО, 350 тис). Третьою силою в країні була національна буржуазія, яка категорично виступала проти комуністичної диктатури і гуртувалась навколо "рятівника нації" генерала Шарля де Гол-ля, який у 1944 р. очолив тимчасовий уряд. Його програма покарання воєнних злочинців, відновлення республіканської законності, націоналізації ряду галузей промисловості, банків, підвищення життєвого рівня населення збігалася з програмою Національної Ради Опору (НРО) і здобула підтримку більшості. У зовнішній політиці де Голль обстоював союз зі США, СРСР, Англією. Зокрема, 10 грудня 1944 р. було підписано франко-радянський договір про союз та взаємну допомогу. В цілому ж, у внутрішній та зовнішній політиці уряд де Голля шукав злагоди усіх політичних сил.

Новим і досить поширеним явищем життя Франції стала націоналізація окремих галузей промисловості. У грудні 1944 р. націоналізовано автомобільні заводи "Рено", машинобудівні заводи компанії "Гном і Рон", кілька автотранспортних компаній. Таким чином, уже наприкінці війни у Франції розпочався процес становлення системи ДМК. Це було викликано не лише тиском лівих, а Й намаганням реалізувати досить поширену в суспільстві думку, що за допомогою держави можна швидше відбудувати економіку. Система державного регулювання відпрацьовувалась не без помилок. Це насамперед надмірне захоплення націоналізацією, адміністративне втручання в економіку тощо. Наприкінці 1944 р. активізувався процес відновлення характерного для Франції багатопартіиного політичного спектра. У 1944 р. на основі колишньої католицької партії народних демократів виник Народно республіка-нський рух (МРП). Соціальну базу МРП складали в основному середня та дрібна буржуазія, селянство, частина робітників. Партія виражала інтереси центристських сил. Інтереси великого капіталу захищала Партія республіканської свободи (ПРЛ), заснована в 1945 р. Тоді ж на базі кількох буржуазних груп руху Опору утворився Демократичний і соціалістичний союз Опору (ЮДСР), що спирався на середню та дрібну буржуазію і чиновництво. У 1946 р. прихильники де Голля сформували Союз деголлівців. Активізували свою діяльність й інші партії.

Серед центристських партій найбільш впливовою у післявоєнний період була МРП. її лідери Ж. Бідо, Ф. де Мантон, М. Шуман у роки окупації брали участь у русі Опору. Однак повоєнну популярність партії принесли реформи, пов'язані з упровадженням системи ДМК. Вибори 21 жовтня 1945 p: Урядова коаліція з трьох партій проіснувала до травня 1947 р. Новостворений уряд знову очолив де Голль.

Введено 40-годинний робочий тиждень, при досягненні 65-річного віку французький громадянин міг розраховувати на державне пенсійне забезпечення. Запроваджено виплати хворим та інвалідам, а також багатодітним сім'ям. У грудні 1946 р. конституція набула чинності.Нова конституція встановлювала сувору підзвітність уряду парламентові, надавала широкі права громадянам: право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту, участь у керівництві державними підприємствами, на страйк у рамках закону. Проголошувалися рівність чоловіків і жінок, населення метрополії і колоній, що мало послужити збереженню колоніальної імперії. Під тиском лівих до конституції було внесено статтю, відповідно до якої будь-яке майно, що набувало характеру монополії, мало стати власністю всього народу. Важливим положенням конституції була заборона ведення завойовницьких воєн. Конституція 1946 р. знаменувала завершення Тимчасового режиму і початок Четвертої республіки у Франції.